Стою на сходах, палю. Увесь час в очі врізається розбита шибка у вікні, я намагаюся про неї не думати, але вона, як наша влада: є і нікуди тобі від неї не дітися, щоправда, можна демонстративно відвернутися…
Я відвернутися не можу. Там, за роззявленою діркою вікна осінь. Така бажана, така красива і чарівна. Лишень Бог міг вигадати таку красу. Я милуюся горою Черча, що має зелений капелюшок, прикрашений канвою золотавих візерунків. Подекуди той головний убір проїла міль, тому на цих лисих місцях можна добре розгледіти сміття… і відразу ж в очі впадає тая роздерта шибка і… дуже чемні думки стосовного влади.
Та ж нічого й не кажу, просто вийшла людина в обідню перерву потравити себе цигаркою. Стою, палю, нікому не заважаю. І світ здається таким привабливим, таким ідеальним… а тут ця шибка. Ну як тут з цим бути?
Я вже спробувала дивитися в інший бік, де величаво стоїть пані Бона. Їй вже точно начхати на мою бідосю шибку, вона таких пережила за свій вік о-го-го! Милуюся, як за густим туманом цнотливо приховує свою величність Замкова гора, як кокетливо, по-дівочому невміло, висовує ледь розмиті контури свого тіла. Я просто у захваті. Очі просять ще і ще, починаючи захоплювати все більшу територію огляду. Ніби в казці, поміж дерев виринають, як грибочки з-під листя, старенькі будиночки. Кожен з них нагадує іграшковий, чи то просто моя уява вимагає кращого і романтичнішого. Але мені подобається і я продовжую насолоджуватись. Ніби вже й брудне побите вікно не дратує. Погляд мимоволі спускається все нижче і ближче, чіпляючись за краї стріх та дерев і … фінішна пряма – приїхали: смітник масштабів неймовірних. Просто таки в центрі міста, але в закуточку, щоб з дороги було не так бридко. Величезний такий смітник, смердючий, брудний… Я точно знаю, що його періодично чистять служби, але от навкруги нього все залишається незмінним. За принципом, що не попалося – то не моє. Мені згадалося, як колись в дитинстві діток лякали Бабаєм чи то Карабасом Барабасом, і моя уява відразу ж доповнила цей список. Дітки, будете себе погано поводити, прийде страшний дядько Сміттєвик! Він змусить вас загрібати ногами брудні відходи і вдихати усі його бридкі запахи, а якщо вам і цього недостатньо, тоді будете у нього в полоні все своє життя…
Щось мені аж дим в легенях застряг від таких фантазій. Закашлялась, мов дід старий. Але якщо по правді, то мабуть, все ж таки, він існує, бо наше місто з ним не може ні поладнати, ні знешкодити. І тут відразу око вхопилося за гострі краї розкуроченої шибки і згадалася теплим словом наша влада, держава, світ… ще б трішки і навіть інопланетним жителям перепало б на горіхи.
Все, більше я туди не ходитиму на перекур, бо моя нервова система вже не витримує. Краще я впевню себе, що я в Парижі кінця 18 століття, коли сміття пливло таки вулицями, бо не було тоді високої цивілізації. І, проходячи повз висотний будинок, пригинатиму голову, аби на мене щось не вилили. І все це буде для мене нормальним, бо осінь, краса, я живу в Парижі кінця 18 століття…
Наступного дня вирішила піти в обідню перерву в парк і насолодитися останнім подихом осені, та не втрималась і полізла на Воловицю. Все ж таки там краєвид розкішний, думала я, сопучи під ніс, бо повзла коротким шляхом. Взяла гору приступом, подумки поспівчувала усім, хто хоч раз в житті намагався бігати зі зброєю по цій землі, чи то брати якусь з гір приступом. Так їм і треба, нехай знають наших. А мені по своїй землі йти легко і приємно. Зупинилася, підвела очі… НЕПЕРЕВЕРШЕНО!
У захваті роззявила рота і ледь не впала, перечепившись за гору порожніх пляшок, які хтось чемно «прибрав» після гулянки.
- «Тьху», - вирвалось спересердя. - «Та що ж це таке робиться з цим світом…»
І, ніби відлунням з минулого, згадала слова старої подруги, що по моєму приїзді до Кременця розказувала: «Наше місто саме прекрасне, тут живуть цікаві люди, неповторна природа. А в радянські часи тут було…» - і довго розповідала про подвиги минулих літ, як колись мені на першому курсі розповідав мій викладач із Східної літератури повість «Про Гільгамеша».
Я постояла на гірці, окинула оком все навкруги і мовчки почимчикувала на роботу.
Відпрацювала. Повзу додому. Ні, не тому що сильно втомилася, не тому, що шибка бита з голови не виходить, просто попід моїм будинком приїжджі екскурсії влаштували сміттєзвалище, і я мовчки гребу ногами увесь той бруд, відвертаючи погляд кудись в бік, тому що вже третій день на узбіччі лежить мертва кішка, яку ніхто не прибирає.
І навіть думок уже немає. Просто йду і знаю, що надворі – ХХІ сторіччя. А природа в цьому місті дійсно фантастична.
