Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2631
Творів: 48063
Рецензій: 92815

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Казка

Лісова Варта. Звіриний детектив. (закінчення першої історії)

© Наталія Чоловська, 23-11-2008
Мама Ліми, своїм проханням нагадала мені про час. До настання ночі його залишалося зовсім мало. Мені треба було негайно летіти до Сирого підземелля, щоб зупинити В’юка перед його нерозважливим вчинком.
Я покликав Васю, щоб попрощатися з колишнім однокамерником, та той, як виявилось, вже давно вшився, не сказавши й двох слів.  Це трохи образило мене, адже старий буркотун- вуж мені сподобався, я вважав його майже другом. Що ж, дрібний викрадач яєць виявився не надто ввічливим.
Попрощавшись з Давидом та Улісою, я полетів в напрямку поселення кажанів.  Ніч була задушлива і до того ж дуже волога. Наближалася гроза. Сильна злива, початок якої віщували дрібні крапельки вологи, що витали в повітрі. Коли я добрався до Скелястих пагорбів, важкі хмари сховали останні зірки, немов вимкнулися на небі всі лампочки.
Я влетів в печеру, але замість звичної метушні, що, зазвичай, панувала в коридорах Підземелля в таку годину, я напоровся на незвичну тишу. Навколо нікого не було, наче всі кажани раптом залишили свої домівки.
Я летів головним тунелем, мало що розуміючи. Нарешті, побачив вхід в квартиру В’юка. На порозі сиділа його мати. Вона саме сиділа, а не висіла у звичній для кажанів позі.
- Д-добрий вечір, - поздоровався я.
Кажаниха мовчала, дивлячись, мовби крізь мене.
- А де В’юк?
Я бачив, що вона чимось дуже засмучена, аж почорніла. Та коли мама друга підняла на мене очі, я зрозумів – сталося лихо.
- Чого тобі, кровопивце? – дуже тихо запитала вона.
- В’юк вдома? – проковтнувши образливе звертання, знову запитав я.
- Нема.
- А де? – по шкірі зверху вниз пробіг неприємний холодок – стільки в її голосі було болю та відчаю.
- Його забрав страх! – скрикнула вона голосно, аж луна прокотилася тунелем.
Від несподіванки в мене всередині щось підстрибнуло і захололо. На мить мені здалося, що мама В’юка звинувачує мене в його зникненні. Я просто захлинувся цією жахливою здогадкою. Дихання перехопило в очах потемніло…
- Повірте мені, тьотю Тамо, я не винен! До викрадення кажанів я не маю жодного відношення… - белькотів я, виглядаючи зовсім жалюгідно.
- Ти?! – посміхнулася Тама якось зле, - а до чого тут, взагалі, ти? Якби ти так безглуздо не втік, тебе б давно вже випустили… ні, В’юка забрав страх, а це означає, що ми його більше не побачимо…
- Чому?! Адже Страх завжди віддає тих, кого забрав?
- Віддавав раніше, а тепер вже ні, не віддає…
- Але звідки ви знаєте?
- В’юк зник, а Ліма так і не повернулась!
- Заспокойтеся, будь-ласка, - трохи опанувавши себе, попросив я, - краще скажіть, коли пропав В’юк?
- Минулої ночі. Відразу після того, як розповідь Шустрого зняла з тебе всі підозри… адже ти не харчуєшся яйцями.
- Він розповів, що в нього вимагали викуп?
- Так. Десять ластів’ячих яєць в обмін на життя Ліми. Такі ж викупи вимагали і в інших кажанів. Вони мовчали, боячись що будуть покарані, за те що крали яйця. Це злочин. Але, коли Шустрого впіймали на гарячому, приховувати йому не було чого.  Грог та ластів’їний вожак довго радились, нарешті вирішивши, що Шустрий повинен повернути вкрадені яйця. Замість них ластівки зібрали десяток неповноцінних яєць, з яких не могли б вилупитись пташенята. В призначений час, Шустрий полетів на вказане злодіями місце. І, як на гріх, мій В’юк вчепився за ним…
- Так я і думав, - зітхнув я,  - а Шустрий? Він же  повинен був бачити, злочинців…
Тітка Тама лише скрушно похитала головою:
- Нажаль,  Шустрий нічого не бачив. Помітивши В’юка, він наказав тому  сидіти в кущах і не висовуватись. Шустрий поклав викуп в дупло, і відійшов вбік, чекати на Ліму. Але дочка до нього так і не повернулась. Підлетівши, до  місця, де мав тихо сидіти мій син, Шустрий помітив, що він зник…
Кажаниха замовкла, з надією дивлячись на мене. Але я мовчав.
Події та речові докази поступово складалися в моїй голові в один суцільний ланцюг. Не вистачало однієї єдиної ланки, що скласти повну картину подій, і зрештою відшукати В’юка та Ліму.
- Скажіть, Тьотю Тамо, у вас також вимагали викуп?
- Так. Зайди, - вона відійшла вбік, пропускаючи мене до квартири.
Я побачив його відразу. Напис був ще свіжий. Апетити викрадача росли просто непомірно. Для повернення В’юка необхідно було уже не десять, а цілих двадцять яєць. Та не це було важливим. Кров, якою було зроблено напис, ще зберегла свій первинний смак. Скуштувавши її, я знав, кого потрібно шукати. От тільки де його знайти не мав поки що жодного уявлення.
Допомогти мені міг тільки Давид. Ніхто, крім дивакуватого крота-анархіста не знав кримінальний світ Старого лісу так добре. І лише він міг відшукати потрібну мені змію, кров якої відрізнялась від крові вужа Васі лише легкою гірчинкою смаку. Ця змія єдина така на весь ліс, вона певною мірою абсолютно унікальна змія, що може їсти тільки яйця, тобто рідку їжу. На це могло бути багато причин. Крім того, цій змії потрібні були виконавці. Сама вона аж ніяк не змогла б викрадати кажанів. Хоча, ненавиділа їх лютою ненавистю. Добрим в цій ситуації було одне – життю Ліми та В’юка нічого не загрожувало.
Шукати Давида довелося дуже довго. Влетівши в один із підземних тунелів, проритих його одноплемінниками, я довго блукав, нарешті опинившись в квадратному помешканні Давида. Крота вдома не було. Уліса, що займалася прибиранням в домі, злякалася, побачивши мене.
Кажаниха застигла на місці, опустивши крила.
- Що трапилося? – прошепотіла вона.
- Мені потрібен Давид, - відповів я.
- Моя дочка… вона…
- Заспокойтеся, вона жива, хоча поки що я її не знайшов. Кріт міг би мені допомогти…
- Але Давид дуже рідко буває вдома. Він риє тунелі, далеко звідси. Боюся, що він не скоро повернеться…
- А де саме він працює?
- Не знаю. Щоб знайти його в підземних ходах знадобиться багато часу…
Часу… От його, якраз, мені і бракувало… Діяти треба було швидко, адже сполоханий В’юком злочинець не буде чекати поки по нього прийдуть.  Він вже зараз вживає якісь заходи, для того, щоб його ніколи не знайшли…
- Скажи, Чейзе, як міг тобі допомогти Давид? – запитала Уліса, дивлячись на мене з надією.
- Неважливо, - відповів я.
Раптом на думку спало інше рішення проблеми. Якщо не вдається відразу вхопити рибину за голову, доведеться шукати хвіст.
- Що сталося з пташеням, яке ви врятували? – запитав я в Уліси.
- Не знаю. Давид казав, що воно не повернулося із вирію. Хоча він не зовсім впевнений… А його батьки досі живуть по той берег річки.
- Дякую, -  промовив я, залишаючи дім Давида.
- Чейзе, ти знайдеш Ліму?! – крикнула мені вслід Уліса.
- Я постараюся…
- Послухай, хлопче, давай я полечу з тобою?
- Навіщо?
- Я зрозуміла, що ти думаєш ніби моя історія якимось чином пов’язана із викраденням Ліми. Я хочу допомогти.
На секунду я задумався.
- Гаразд. Гадаю, ваша допомога буде не лишня.
В моїй голові визрів план.  Я міг вийти на слід викрадачів тільки в одному випадку – якщо сам стану викраденим.
Над ранок я повернувся до матері В’юка. Вона також щойно перелетіла поріг власного дому. Тітка Тама літала до ластівок, щоб вмовити їх дати їй яєць для порятунку сина. Бідолашна повернулася ні з чим.  Дізнавшись про те, що дядько Шустрий далеко не перший позичав у них яйця, вони на відріз відмовились допомагати. Якщо чесно, в глибині душі, я цілком розумів їх. Але мама В’юка була в повному відчаї.
Я як міг заспокоював тітку Таму. Врешті, вислухавши мій план, вона погодилась. Вирішивши трохи подрімати, адже не спав майже два дні, я завис вглибині кімнати на кам’яному виступі. Сон прийшов швидко, але був він якийсь поверхневий і неспокійний. До того ж, ще й тітка без перестанку літала з кутка в куток, і тихо собі під ніс бурмотіла щось нерозбірливе. Із настанням темряви, ми вилетіли з дому.
Швидко назбирали двадцять округлих камінців. Я сів на низ сплетеної з гілок корзинки, зверху тітка поскладала знайдені нами «імітатори яєць».
Тримати на собі купу каміння було неймовірно важко. Батьки В’юка підхопивши корзинку понесли її в лісову гущавину, до старого трухлявого дупла, де мали вони залишити яйця.
Уліса, яка весь цей час потаємно слідувала за нами, ховалася в кущах, там де зник В’юк. Я сидів придавлений камінням, сподіваючись, що по викуп викрадачі з’являться швидко. Час повз повільно, як слизький слимак по шершавому стовбуру. Коли мені почало здаватися, що більше я не витримаю, почувся якийсь рух. До слуху донеслися приглушені голоси. Корзинка в якій я сидів прийшла в рух, я відчув, що знову завис над землею.
Тому, хто ніс мене разом з камінням було, напевно, важко. Він постійно казав «Уф-уф», і бурчав, вмовляючи свого супутника понести корзинку замість нього.

- І чого це, данина сьогодні така важка?  Каміння вони туди понакладали, чи що? Уф!
- Уф, і ледар ти,Федько, - фиркнув його співрозмовник.
- Хто? Я – ледар?! – обурився мій перевізник, -  та ти тільки спробуй!
Корзинкою кілька раз трусонуло, і знову, легко погойдуючись, вона зависла в чиїхось міцних лапах.
- Ух! Дійсно, важко.
- А ти казав… давай, посунься, разом понесем…
Голоси стихли, через деякий час я відчув глухий удар об землю і зрозумів, що політ закінчено. Спочатку нічого не відбувалося. Наче про корзинку всі забули. Я намагався сам висотатися з-під каменюк, та в мене нічого не вийшло.
  Раптом почулося якесь шарудіння.
- Ну, що, повзуне, приймай вантаж, - сказав один із «перевізників».
- А що робити з кажанами?
Я ледь не скрикнув, впізнавши раптом голос.
- Можеш відпустити одного з них.
Голоси знову стихли, потім якийсь віддалений гуркіт і гучна лайка врізалися в нічну тишу.
- А щоб тобі… а щоб тебе… щоб ти провалився, клятий вилупку! – сичав знайомий голос.
- Ти чого завівся, шнурок гумовий?! – новий голос, тонкий і мелодійний, був проте сповнений притишеної люті.
- Та, от хотів, того негідника відпустити, а він відмовляється. Я тобі ще не всі пісні заспівав каже… я тільки хотів заперечити, а дівчисько кляте, взяло та  й дременуло! Тільки її й бачили. Я за нею кинувся… куди там…
- Ти, що, не прив’язав її?! – зірвався на крик ніжний голосок.
- Хто я?! Та щоб мені хвіст відсох…
- Тоді як?!
- Стара кажаниха її виплутала, поки я з тим негідником сперечася.
- Яка ще стара кажаниха?
- А біс її знає яка… Слідкувала мабуть за пугачами…
Слухаючи розмову злочинців, я розумів, що все іде прекрасно. Ліма на свободі. Їй допомогла Уліса. А В’юку зараз допоможу я. З останніх сил витримуючи звалений на мої плечі вантаж, я посилав ультразвукові сигнали тітці Тамі, батькові В’юка, старійшині Грогу та іншим кажанам, які вже поспішали мені на допомогу.
Тим часом ніжний голосочок, і не думав вгамовуватись.
- Ви що, йолопи витрішкуваті, хвоста за собою привели?!
- Ми… ну та ми… уф-ф… - белькотіли бідолахи.
- Що «ми»? Хоча, розмовляти будете не зі мною, а самі знаєте з ким…
А тепер – давайте сюди вантаж!
Далі я почув стукіт дзьоба об камінь, який змінився брутальною лайкою.
- Ви що мені притягли, недотепи?!
- Як що? Вантаж…
- Який вантаж?! – це ж купа каменюк!
- Як каменюк? – тупо ухнув один із перевізників.
- Сам подивися.
Я відчував, як сильні лапи розгрібають каміння, зачіпаючи мою спину гострими кінчиками міцних кігтів.
- Уф! І що тепер робити?
- Тепер це не я вирішую, - вперше в ніжному голосі зблиснули нотки жалю.
Все стихло. Почекавши трохи, я висотався з-під розкиданого каміння, на світ. Прохолодне нічне повітря, приємно торкалося тіла. Я віддихався, та озирнувся довкола. Місцевість була незнайомою. Галявина, посеред якої росла єдина стара липа із трухлявим дуплом посередні. Поруч нікого. Я послав в повітря сигнал, який повернувся до мене майже миттєво. Розуміючи, що підкріплення близько, вирішив поглянути, що відбувається в дуплі.
Звідти доносились якісь жахливі звуки, схожі на скрегіт заржавілих дверних завісів та собаче скавуління одночасно. Звуки були нестерпними, я б навіть затулив лапами вуха, якби не треба було ними ворушити.
   Діставшись дупла, я вчепився лапами в кору, і завис при вході. До невиразного, проте надто гучного виття, додалося приглушене шипіння:
- Ох, замовкни, прошу тебе, замовкни, в мене череп трісне від цього! -  волав хтось голосом вужа Васі.
- А добрий вечір! – ввічливо поздоровався я.
- Чейз! Друже, Чейз! – зашамкав Вася, обіймаючи мене слизьким хвостом.
- Чейз?! – припинив вправлятися в співі В’юк.
- Ти знайомий з цим крилатим терористом?! – зойкнув Вася.
- А що це ти робиш, В’юку? – посміхнувся я.
- Співаю. З дитинства мріяв, та все якось часу не було… а тут в ув’язненні, чого ж не спробувати? Вася надзвичайно вдячний слухач, ось дивись, як йому подобається…
В’юк набрав повні груди повітря і заверещав тонким надривним голосом.
- Ой летів я серед ночі через ліс!
Ой, вкусив мене комар за чорний ніс!
Ой, і сталася ж оказія така,
Я від страху з неба впав на їжака!
Вуж принишк, вигнувшись дугою.
- Годі, В’юку, -  відчуваючи, що мої вуха зараз відваляться, попросив я.
Кажан затих. Вуж розгорнувшись підповз до мене, з надією зазираючи у вічі.
- Чейзе, слухай, друже, забери його від мене, заради всього святого! І хай мене після цього Мара живцем проковтне!
- Хто така Мара?
- Мій роботодавець…
- Мені шкода, Ваську, але здається мені, що ти залишився без роботи, - зітхнув я, підморгнувши В’юку.
- Чому? – запитально поглянув на мене вуж.
Сигнал, посланий мені Грогом, повідомив, що кажани вже поряд з дуплом. Побачивши Грога, кажанів-охоронців та батьків В’юка, бідолашний Вася, згорнувся потрійним вузлом…
- Врятуй, Чейзе… я ж нічого не знав, я просто виконував роботу… Чейзе… я більше не бу-у-у-ду! – скоромовкою шепотів вуж.
Я запитально поглянув на В’юка. Той ледь помітно кивнув. Грог, який першим влетів в дупло, впився пазурами задніх лап в лускату шкіру Васі. Той всім тілом притиснувся до кори дерева, жалібно дивлячись на мене.
- Старійшино Грог, - в перебіг подій впевнено втрутився В’юк, - вуж, якого ви схопили, не винен. Він охороняв мене, і врятував моє життя. Бідолаха не знав, що його роботодавці – злочинці…
- В’юк правий, - додав я.
Грог послабив хватку, відпустивши Васю. Вдячна хвиля прокотилася тілом вужа від хвоста до голови. Він дивися на мене так віддано, як на рідного брата.
- Гаразд. Ми не будемо доносити на нього Верховному Судді лісу.
Але вуж повинен видати нам свого роботодавця, - сказав старійшина.
- Все покажу! Все зроблю, - звивався Вася, - я виправлюсь, я буду жити по законах…
- Тоді веди нас до Мари, - наказав я.
Ми летіли за вужем, лискуче тіло якого стрімкою стрічкою рухалось в траві. Врешті, добравшись до Гнилого яру, вуж сповз з покатого схилу вниз. Ми кинулись за ним. Несподівано я помітив на дні провалля яму, вузьку і досить глибоку.
- Ну, і де Мара? – недовірливо поглянув на Васю старійшина.
- Зачекайте трохи, що за нетерплячка? – обурився вуж.
Він підповз до краю ями і пронизливо засвистів. В ту ж мить із чорної діри, мов опірена стріла, вилетіла молода ластівка. Вона стрімко піднялася вгору і так само раптово кинулася вниз. Побачивши нас, вона хотіла летіти подалі, та чомусь передумавши, зупинилася неподалік, сівши на нижню гілку дерева.
- Ти кого привів, мерзотнику? – ніжно поцікавилась ластівка, дивлячись на Васю.
- Слухай, Зірко, досить. Ви з Марою програли. Пора визнати це, - сумно мовив Вася.
- Що визнати? Вона врятувала мене. Я ніколи не зраджу Мару, -  немов відтяла ластівка.
Відчувши якийсь рух за спиною, я помітив Ліму та Улісу. Вони щойно прилетіли, напевно рухались на наші ультразвукові сигнали.
- Що ви тут робите? – тихо запитав я в Уліси.
- Я подумала, що вам може знадобитися моя допомога. Принаймні, одній з присутніх, вона потрібна точно.
Уліса кілька разів змахнула крильми, опинившись поряд із ластівкою
Зіркою, яка здивовано дивилась на неї.
- Чого вам від мене треба? – нарешті, сердито огризнулася вона.
- Звідки в тебе цей шрам? – Уліса легко торкнулася лівої ноги ластівки.
- Хто ви така? Чому ви питаєте про це? – спантеличено прошепотіла Зірка.
- То звідки шрам? – не вгавала Уліса.
- Я… погано пам’ятаю… чудовисько… страшне чудовисько… воно ковтало мене, в його животі мокро і бридко… я відбивалася, я кричала і кликала на допомогу… потім… не пам’ятаю… здається хтось витягував мене з горлянки потвори… а далі… потім…я бачила… вас?! – задихнулася від здогадки Зірка, з повним нерозумінням поглянувши на Улісу.
- Що це все означає? Хто ви?
- Я витягла тебе з гадючої утроби, - пояснила Уліса, - ногою ти зачепилася за її гострий зуб. Тому в тебе шрам…
- Тому, я не могла вчитися літати з іншими ластів’ятами, тому моя сім’я залишила мене помирати від голоду та холоду… -  із сльозами на очах продовжувала Зірка.
- Я була зовсім одна на всьому Піщаному березі. Коли землю вкрив сніг і їжі зовсім не стало, я полетіла куди очі дивляться в надії зустріти смерть. Так я опинилася в Гнилому Яру. Мара знайшла і виходила мене. Тепер вона – моя сім’я.
Я слухав ластівку, яка, віддавшись страшним спогадам, нічого не бачила довкола. Слухав в піввуха, тому що із вузької ями повільно переливаючи з місця на місце своє важке огрядне тіло виповзала стара гадюка. Рухалась вона дуже повільно, наче це причиняло їй біль.
- Куди ти, Маро? – стрепенулася Зірка.
- Чого тобі, дурна ластівко? – сердито просичала гадюка, - що ти робиш тут, за смертю прийшла?!
- Маро, це ж я, Зірка, що з тобою?! -  злякано скрикнула ластівка.
- Геть дурна, - сичала гадюка.
- Ви прийшли по мене. Що ж. Приховувати більше нічого. Я, за допомогою двох дурних пугачів, викрадала кажанів, щоб ті платили мені яйцями. Чому кажанів? Бо я люто ненавиджу їх. Це перша причина. Справа в тому, що одна кажаниха, зробила мене такою, якою ви бачите мене зараз.
          Важко повірити, що всього дванадцять місяців тому, я була молода, рухлива, стрімка, мов стріла, та дуже небезпечна. Це вона! – гадюка з останніх сил зробила попереджувальний кидок в сторону Уліси, - вона зробила мене такою. Вона пошкодила мої зуби, від чого вони зіпсувалися і скоро випали, вона подряпала мені всі нутрощі своїми гострими пазурами. Тепер я не здатна проковтнути нічого крім рідини. Це друга причина, чому на роль жертв я обрала кажанів – вони живуть по сусідству з джерелом яєць – піщаним Берегом. Це було так зручно…
- Що ти кажеш, Маро… - на бідолашну Зірку шкода було дивитись. Вона важко дихала відкривши дзьоб, її крила опустилися, на очах блищали сльози.
- Маро, отямся, адже тоді, в той страшний день, то була не ти… ти не могла… скажи, що це не так, Маро!
- Про що вона говорить? – гадюка поглянула на мене з щирим здивуванням, - навіщо ви привели сюди цю їжу?
- Мені, шкода, Зірко, -  обняла її крилом Уліса.
Розуміючи, що Мара намагається відвести підозри від ластівки, до якої прив’язалася за час їхнього спільного проживання в Гнилому яру, я невільно пройнявся до старої гадюки повагою.  Вона рятувала подругу не знаючи, що – ластів’їне пір’я, вимащене гадючою кров’ю, яке я знайшов біля стіни з написом, є неспростовним доказом вини Зірки.  
- Зачекай, Маро, а напис? – немов почувши мої думки, запитав Грог.
- Напис? Я писала хвостом. Своєю кров’ю. Більше запитань нема?
- Але ж… - спробувала заперечити Зірка, та Уліса затулила їй рота.
А я відчував себе справжнім детективом. Адже те, що в злочині замішані ластівки, я зрозумів майже відразу. Знайдена пір’їна лише підтвердила мій здогад. Потім, спробувавши кров, якою було зроблено напис, я зрозумів, що замовником викрадень є змія, яка з якихось причин змушена шукати їжу в такий незвичайний спосіб. І тут я згадав розповідь Уліси, про її боротьбу з гадюкою.  Так я вичислив головного підозрюваного.
Я був неймовірно гордий від того, що всі мої припущення виявились вірними, і я розкрив свій перший злочин. Та ця радість віддавала гіркотою. Я розумів, що з боку Мари це була всього лише боротьба за виживання. Їхня дружба з Зіркою, розчулила мене. Це ж треба, щоб життя зіграло з обидвома такий злий жарт.  
- Ну, чого ви чекаєте? Ведіть мене до Судді. Скоро встане сонце, - сердито просичала гадюка, повільно рухаючись в напрямку Хащів Миру.




Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

Класичний детектив: дитячий варіант

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Тала Владмирова, 24-11-2008

Цікавий жанр

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Наталка, 24-11-2008
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.35667014122009 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …