Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2648
Творів: 49118
Рецензій: 93779

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Казка

Нічний патруль. Звіриний детектив (як усе починалося).

© Наталія Чоловська, 18-11-2008
Старий ліс спить, укрившись чорними грозовими хмарами, як легкою пуховою ковдрою. Непрозоре, насичене вологою повітря пахне дощем. В темряві важкою невидимою стіною нависла зловісна тиша, в якій витає ледь вловимий холодний, як зелені кінцівки зомбі, страх.
Він причаївся під старою, тріснутою сосною. Під покровом розлогих крон дерев-монстрів вбивця почуває себе захищеним. Безкарний і нахабний. Він не знає жалю. Забувши про будь-які перестороги, він чигає на жертву із своєї схованки.
Хмари над лісом згущаються. Повітря, важке і нерухоме, застигло в недоброму передчутті. Ліс принишк, лише маленькі лихі вогники хижих очей зблискують в темряві .
Жертва підійшла надто близько. Зупинилась в кроці від порепаного, вкритого густим мокрим мохом, стовбура.
Розколовши недобру тишу навпіл, небом прокотився перший приглушений грім. Страх наростає, стаючи матеріальним. Наївне боязке створіння злякано тремтить, притиснувшись до землі.
На втомлену спекою землю важко впали перші велетенські краплі літньої зливи. Небо миттєво вкрилося павутиною рудих блискавок.  Вмить налетівши на сонне лісове царство, вітер нагнув до землі молоді берізки, зашарудів листям схвильованих грабків та ясенів. Старі дерева важко застогнали під його владним подихом.
Раптовий грім, заглушивши всі інші, сторонні звуки, оголошує  апогей непідвладної жодній силі стихії. Блискавки б’ють просто над серцем старого лісу.
Розгул стихії надає наснаги вбивці. Він робить точний, до міліметра розрахований рух, скидаючись в цілковитій пітьмі на одну з блискавок, що лютують у небі.
Жертва, що насторожено озирається довкола, виглядає зовсім беззахисною та пригніченою. В очах жорстокого досвідченого лиходія вона приречена.
Дивитися на моторошну сцену посеред горобиної ночі вище моїх сил. Це просто нестерпно. Треба негайно втрутитись в перебіг подій, але… мій час ще не настав. Зараз потрібно діяти з землі, в той час, як я повинен працювати над нею. Тому я продовжую висіти вниз головою, все міцніше впиваючись пазурами в колючу гілку сосни.
Вбивця робить фатальний стрибок. Підсвідомо чекаючи удару з розлогих кущів ожини, я спрямовую погляд туди… але нічого не відбувається. Жертва миттєво ухилившись, рятує себе сама, а вбивця зібравшись з силами робить наступний ривок до цілі. На цей раз більш точний. Раптовий удар згори, всупереч всім моїм очікуванням, збиває лиходія з ніг.
Врятована жертва благополучно зникає в густющій траві.  Вбивця скавулить в безсилій люті, звиваючись під сосною. У повному відчаї він робить ще один надсадний рух туди, де зникла щойно його здобич.
- Нічний патруль! – крізь грім донеслося згори.
- Нічний патруль! Стояти на місці!


                                                   Історія І. (Чейз)
                                            
                                           Жахи сирого підземелля

         Як правило, історії починаються з початку. Всі, і детективні також. Але історія кжанчика Чейза початися так звичайно не могла, тому що він просто не пам’ятає значної частини цього самого початку.  Тому почнемо цю історію ми, а він її продовжить, з того місця, де його пам’ять знову запрацювала на повну силу.
Треба сказати, що Чейз, не зовсім звичайний кажан, а справжнісінький іноземець, родом з невеличкої країни Перу, в Південній Америці.  Він народився на горищі багатоповерхового готелю, і перші тижні свого життя вважав це горище величезним безкрайнім Світом, за межами якого нічого, крім зоряного неба немає. Потім виявилося, що крім Горища є ще балкони і готельні кімнати, а окрім кажанів на світі водяться коти, собаки, щурі, дикі блохасті мавпи, і не менш дикі, проте майже не блохасті, люди.
Але найбільшим відкриттям Чейза стало те, що молоко не єдиний на світі харч. Існує ще кров – неймовірно смачний поживний і цінний продукт.  І саме для здобування крові, а зовсім не для краси, як наївно думав Чейз спочатку, його гострі білі зуби.
Першу свою кров Чейз спробував разом з мамою, яка навчила вампірчика зрізати клаптик шкіри так, щоб жертва нічого не відчула. Смак цієї першої в його житті крові Чейз запам’ятав на все життя.
Наступної ночі він сам вирушив на полювання. Недосвідчене безпечне звірятко влетіло в прочинене вікно дешевого номера на останньому, шістнадцятому поверсі готелю. Величезна волохата істота – людина-самець, як пояснила Чейзу мама, лежала на дерев’яному ліжку з заплющеними очима, а, отже, спала. Не відчуваючи ніякої небезпеки вампір-початківець впевнено вмостився на руці самця,  відшукав не порослу густим шерстяним покривом соковиту вену на зап’ясті, і в передчутті ситного смачного обіду впився в судину зубами.
- Ти, маленький кровопивця, - пророкотів, наче грім, голос людини.
З жахом Чейз зрозумів, що жертва не спить. Вона дивиться на нього своїми величезними очима. Вампірчик встиг помітити що в очах людини гніву не було. Він спробував втекти, але марно, величезна важка долоня накрила його з головою. Стало зовсім темно і душно, а до того ж так страшно, що Чейз миттю втратив свідомість.
Вампірчик отямився від того, що ним коливало і трясло, немов… немов… але нічого подібного за місяць свого життя Чейз не відчував і не мав з чим це порівняти. Було дуже душно, в голові паморочилося, а головне страшенно хотілося їсти. Чейз жалібно запищав.
- Тихо, тихо, кровососе, - почулося десь згори. Звідти ж в задушливу в’язницю Чейза хлинуло яскраве сонячне світло. Кажан примружився
від несподіванки та дискомфорту.
- На, їж монстрику, - простягаючи звірючці палець,  рокотав самець-людина.
Щасливий Чейз присмоктався до пальця нового господаря.  Людину-самця, звали  Сашком. Він був боцманом на великому білому кораблі, що повертався додому після великої подорожі. Чейз швидко звик до життя на кораблі в просторій трилітровій банці. Так він дізнався, що крім суші, на світі є ще океан – величезний водяний простір, велич і красу якого Чейз полюбив з першого погляду.
Поряд з банкою на столі в каюті боцмана, стояв ящик з невеличкими отворами. В ящику постійно щось шаруділо і бурмотало. Чейза надзвичайно цікавив цей загадковий ящик. Він навіть посилав туди ультразвукові хвилі, але відповіді так і не отримав.
Подорож на кораблі швидко минула. Чейз опинився вдома. Тобто це був дім боцмана Сашка. А домом Чейза так і залишилася банка. Правда Сашко інколи випускав вампірчика погуляти великими просторими кімнатами, сповненими різноманітними сувенірами з різних країн світу. Так, блукаючи між сувенірами, Чейз наткнувся на скляний будиночок без даху. Він був прямокутний і трохи просторіший за банку Чейза, і вампір подумав, що непогано було б переселитися туди. Тим більше будиночок видавався геть нежилим, наповненим різним мотлохом і сміттям. В основному це були дерев’яні коряги, обплетені чимось липким і причепливим.
Чейз так обмотався цими дивними штуками, що виплутатися вже не зміг. Він бився, тріпотів крилами, але заплутався ще більше. Нарешті, він стомився, і присів на волохату чорно-руду корягу. Та враз підскочив – коряга дивилася на нього великими, булькатими очима. В очах явно проступав голод, і Чейзу мало не стало зле.
- Пташ-ш-шка… смачна пташ-ш-шка, - сичала колода, ворушачи величезними чорними щупальцями.
- Я не пташка! Я вампір! – обурився Чейз, вищиривши свої гострі зуби.
Коряга вмить вгамувалася.
- Пташка з зубами… - спантеличено пробурмотіла вона, почесавши одною з шести ніг потилицю.
- Ти, що там робиш, Чейзе? – виплутуючи вампірчика із павутини павука вбивці, питав господар.
- Тобі, кровососе, явно жити набридло. Це ж Холмс, павук з Австралії. Я думав, ви будете добрими сусідами… Не соромно, тобі, Холмсе? Чейз ще зовсім дитина. Невже тобі мало корму?
- Нічого мені не треба, - ображено бубонів павук, взагалі, стану вегетаріанцем, і буду їсти самих мух!
- Мухи, це не рослини, а комахи, - із вченим виглядом повідомив Чейз.
- Ах, яка різниця? Не смачне ні те ні інше…
Так Чейз познайомився з Холмсом – великим австралійським павуком, із досить хижим зловісним виглядом, під яким ховався добрий і спокійний характер. Холмс не робив більше спроб з’їсти Чейза, заявляючи, що монстри йому не смакують. Скоро Холмс і Чейз стали справжніми друзями.  Вони часто балакали,  розповідаючи один одному про рідні місця, правда, кожен із своєї території.
Ввечері вдома з’являвся господар. Повечерявши, він влягався з книжкою на дивані, і до півночі читав детективи своїм підопічним. Саме через цю свою пристрасть він дав павуку та вампірові такі дивні імена. Це був без сумніву найщасливіший час в житті Чейза, якщо не рахувати раннього дитинства проведеного на горищі готелю.
Щасливі часи тривали недовго. І кінцем щастя стала поява в домі подруги господаря, Марти. Дівчина панічно боялася різної волохатої та зубатої екзотики, тому Холмса з Чейзом м’яко кажучи, не злюбила.    
Особливо дісталось Холмсу, який із спальні перекочував до ванної, разом з будиночком. На банці Чейза з’явився запобіжник – капронова кришка,  з проробленими в ній малюсінькими отворами для повітря.  Хазяїн більше не читав їм на ніч детективів, а воркотів про щось із Мартою на кухні.
Здавалося, гіршого життя годі й придумати. Принаймні так думали жертви кохання, доки Сашко не відбув в чергове плавання. Холмсу та Чейзу довелося залишитись наодинці з істеричним пискливим створінням.
В той же день коли поїхав Сашко, з Холмсом сталася неприємність, що перевернула його життя. Можна сказати навіть більше, вона перевернула життя всіх героїв нашої історії.
День, зрештою, почався як звичайно. Якщо не рахувати приїзду Мартиної сестри Лариски – нестерпної рудої товстушки, що без упину тарахкотіла щось своїм надто довгим і рухливим язиком.
Нареготавшись  досхочу на кухні,  Лариска прослідувала в душ, і… за якусь хвилину із ванної почувся дикий вереск. На крик прибігла Марта.
Те що вона побачила, втішити її ніяк не могло. Тераріум Холмса перетворився на купу жалюгідних осколків на підлозі ванної кімнати. Бліда Лариска стояла мокрісінька, тикаючи тремтячим пальцем за прочинене вікно.
- Він там…
- Хто?! – передчуваючи неприємності,  скрикнула Марта.
- Каракурт!
- Це не каракурт, дурепо. Сашко казав, що павук  зовсім безпечний… і що тепер мені робити?! – сівши поряд з розтрощеним тераріумом, заплакала Марта.
Чейз чекав повернення Холмса до самого вечора. Та павук, схоже, заблукав у вентиляції, назавжди забувши дорогу додому. Чейзу стало трохи  страшно і незатишно. Замість двох звичних дружніх істот – Сашка та Холмса, тепер його оточували істеричні, явно ворожі створіння.
Коли сонце сховалося за обрієм, позолотивши край безхмарного неба, з’явилися перші ознаки голоду. Сашко завжди випускав вампірчика з настанням темряви. Чейз мав змогу ситно повечеряти, погуляти нічними вулицями селища і повернутися до ранку в свій скляний дім.
Але Марта, здавалося, зовсім забула про нього. Туга кришка на банці робила положення Чейза безвихідним. Він запищав настільки голосно, наскільки міг, але дівчата, які, голосно регочучи, дивилися великий ящик з рухливими картинками, який Сашко називав довгим незрозумілим словом, і просто не могли його почути. Ці люди, недосконалі створіння, не здатні розрізняти ультразвукові коливання.
Та ніколи це не діймало вампірчика так, як цього вечора. В повному відчаї він з усіх своїх  крилатих сил вдарився головою об клятий капрон, що закривав йому шлях до свободи. Чейз бився об кришку з наростаючою люттю та ненавистю. Він ненавидів себе, Сашка, Холмса, Марту, кришку…
Він ненавидів весь великий світ, і в міру того, як росла ця ненависть, росла і сила Чейза.  Після десятка ударів кришка таки подалася, вона крякнула і схилилась на бік. Врятований Чейз вибрався із своєї скляної в’язниці на свободу.
В голові паморочилося, чи то від голоду, чи то від стількох ударів об кришку, але дихати стало легко і вільно. Відчуваючи цю надзвичайну легкість, він здійнявся вгору, кинувшись до відчиненого вікна. Принаймні так здавалося Чейзу.  Він ніяк не міг зрозуміти, чому сестра Марти знову підняла свій безглуздий галас.
Що летів він зовсім не до розчиненого вікна, а на його відображення в дзеркалі, Чейз зрозумів, лише вдарившись головою об міцне глянцеве скло. Цей удар виявився фатальним. Світло кілька раз яскраво зблиснуло перед очима, і зовсім згасло, перетворившись на непроглядну темряву.
- Воно здохло… - доносилося до Чейзового слуху, немов крізь стіну. Він хотів заперечити, та не зміг поворухнутись, ніби весь закам’янів.
- А може, я і справді здох? – пронеслося в голові.
- Сашко ніколи мені не пробачить, – із таким щирим сумом зітхнула Марта, що Чейзові стало трохи її шкода.
- Та викинь його, і все. Скажеш – з прогулянки не повернувся, - фиркнула Лариска.
Чейз, опинившись на прохолодній долоні дівчини, із замираючим серцем прислухався до розмови.
- Я… я не можу… - нарешті жалібно прошепотіла Марта.
- Дай сюди! – взяла ініціативу в свої руки Лариска.
Мить – і Чейз опинився в мокрій від роси, холодній траві. Перед очима раптом закружляли райдужні видіння з минулого.
Він бачив курортне місто з міріадами вогнів і хмарочосами, бачив свій перший дім на горищі, маму і Сашка. Перед очима коливався величезний бірюзовий океан, по, схожих на скелі, хвилях якого, легко летів білий корабель його друга.  Друга, якого Чейз ніколи більше не побачить.
Вампірчику стало так сумно, ніби він насправді помер. І цей сум був останнім живим спогадом в його бідолашній травмованій голові.
Чейз не міг знати, скільки ночей пролежав він в траві під вікном. Напевно, не більше трьох, тому що більше голодні вампіри просто не живуть. Він прокинувся від того, що чийсь мокрий і холодний ніс тицявся в його спину.        
Розплющивши очі, Чейз побачив повну білих зубів велику пащу, з якої капала слина. То був  Самсон – сусідський пес-дворняга, бабуся якого була чистокровною сибірською лайкою, чим Самсон дуже пишався.
- Ти хто? – здивовано запитав Самсон, побачивши, що його дивна крилата знахідка заворушилася.
- Що? – слабко вимовив Чейз, розправляючи затерплі крила.
- Ти хто такий?
- Я? -  здивовано перепитав кажан. Жахливе відчуття прокотилося вздовж хребта. В голові була повна порожнеча.
- Я… не знаю, хто я, - знічено опустивши крила, пробурмотів він.
- Як це? Не можна не знати такого. Я наприклад – собака, Самсон, а ти?
- Я не пам’ятаю… - прошепотів Чейз.
Раптом дивне відчуття охопило його.  Воно було настільки сильне, що голодний кажан ніяк не міг йому опиратися.
-А можна я тебе вкушу? – несподівано запитав він.
Самсон вирячив очі і від несподіванки сів на землю, схиливши голову на бік.
- Як? – здивовано запитав він.
- Можна я тебе вкушу? Не боляче, зовсім легенько…
- Навіщо? – запитав спантеличений пес. Такого нахабства від комахи він не сподівався. Іншим разом, він напевно проковтнув би негідника, що дозволив собі насміхатися з господаря двору.
Але поглянувши на ледь живого Чейза, він раптом відчув жалість.
- Я спитав: навіщо тобі мене кусати? – повторив запитання пес.
- Якщо я цього не зроблю, то зараз помру, - тихо відповів Чейз.
- Гаразд, кусай, комахо, - великодушно дозволив Самсон.
Чейз зробив кілька слабких помахів крильми, опинившись на собачому загривку. Він засунув мордочку в густу шерсть , впився в тверду шкіру гострими зубами. Вдосталь напившись солоної і не надто смачної крові, Чейз тут же заснув на спині Самсона.
- Гей, комахо, ти там жива? – запитав Самсон, та не отримавши відповіді, понуро побрів додому. Йому шкода було комахи. Добрий дворняга ладен був сам себе вкусити, заради її порятунку.
Кілька діб Чейз прожив в будці Самсона. Вони стали майже друзями. Правда, собачої крові Чейз більше не куштував.  Ліс, зовсім поруч із селищем, давав достатню кількість поживи. Та й в самому селищі їжі було немало.
Щоночі Чейз залишав Самсонову будку і вирушав на полювання. Він швидко пристосувався до нового життя, став зовсім самостійним. Зовсім дорослим. І саме з однієї з таких дорослих ночей Чейза почалася детективна історія. Та Чейз, без сумніву, зможе розповісти про все краще за будь-кого.
… Дочекавшись темряви, я тихо, щоб не розбудити Самсона вилетів з його душного помешкання. Ніч видалась на диво гарною – зоряною, світлою і приємно прохолодною. Вона пахла моєю улюбленою квіткою – матіолою. Ці непримітні рослини ведуть, як і я, нічний спосіб життя. І за це я люблю їх, більше, ніж будь-які інші квіти. В чудовому настрої я вирішив прогулятися аж до Старого лісу.
Запримітивши молодого оленя, що вирішив заночувати під розлогим дубом, я сів на дереві, вичікуючи зручного моменту розпочати трапезу. Я вже відчував солодкуватий смак сніданку, коли наді мною промайнула… моя власна тінь.
Тінь була велика, та й її власник, був більшим за мене, мало не в два рази. Він сидів на березі навпроти мене. Я бачив його очі. Це був кажан. Правда, іншого роду, ніж я. Наважившись, я послав йому сигнал привітання. Він відповів на дивній, ледь зрозумілій мові. Та все ж мова його була віддалено схожа на мою.
Кажан підлетів ближче.
- Привіт! – ще раз поздоровався я.
- Здоров! Я В’юк. А тебе як звати?
Я знітився, бо не пам’ятав свого імені. З язика вже майже зірвалося звичне «не знаю», і раптом ім’я само випливло з голови. Пам’ять поверталася до мене уривками, але це було краще, ніж нічого.
- Я Чейз.
- Дивне ім’я. Звідки ти Чейзе? На наших ти зовсім не схожий…
- Я… я не знаю. Пам’ятаю тільки, що мене привезли з дуже далеких країв. А далі все як в тумані. Чогось я все забув, і ніяк не можу згадати.
- А де ти живеш? – співчутливо подивився на мене В’юк.
- В одного собаки. Самсона.
- Тепер ти житимеш в мене.
- Як? Я не можу.
- Можеш! Адже ти кажан. Полетіли, тобі сподобається. Ми живемо біля річки Лозинки… - скоромовкою розповідав В’юк, доки ми летіли через ліс.
Скоро ми опинились в самому серці старого лісу. Це місце, назване Хащами Миру, було чимось на кшталт адміністративного центру лісу. Тут знаходилися апартаменти лісового голови, а також суд, в’язниця і кілька притулків для тих, хто потрапив в халепу.
Саме через ці притулки центр лісу і отримав таку назву. Тут можна було сховатися тим хто заблукав, втратив житло, кого поранили, чи сталася якась інша неприємність. Мешканці лісу могли бути впевнені – в Хащах Миру їм нічого не загрожує.
Та й полювання тут суворо заборонене. Єдиний злочин за який передбачена Лісовим Законом смертна кара – це полювання в Хащах Миру.
Проминувши Хащі, ми швидко перетнули ліс, опинившись біля невеличкої річки. Далі височіли Скелясті пагорби – кам’янистий правий берег річки, круті схили якого ховали в собі безліч ущелин, печер та отворів. Ідеальне місце для поселення кажанів.
Родина В’юка жила в найбільшій з печер – Центральній.  Це був просторий коридор по обидві сторони якого розміщалися квартири. Ми влетіли в сьомий отвір справа, опинившись в просторій кімнаті із стелі якої звисали красиві прозорі кам’яні нарости - сталактити.
- Це ти, В’юку? – почулося зсередини кімнати.
- Я, мамо. У нас гості, - відповів В’юк, підштовхнувши мене до столу посеред кімнати, де огрядна кажаниха розкладала їжу.
Побачивши, що приготувала на сніданок мама В’юка, я зрозумів – сім’я нового друга відрізняється від мене принципово.  Адже я не їм комах. І фруктів також не їм.
- Звідки, ти малюче? – запитала мама, подивившись на мене з ледь прихованою жалістю.
- Я не пам’ятаю, - признався я.
- Де ти знайшов його? – кажаниха поглянула на В’юка, запитально.
- На тому кінці лісу, де селище.
- Я ж стільки разів просила тебе не літати так далеко від дому! Та ми поговоримо потім. Сідайте за стіл. Твій новий друг напевно голодний…
Сидячи за столом я з усіх сил вдавав що мені смакує їхня їжа. Не міг же я видатись невдячним.
Мати В’юка – тітка Тама все жаліла мене, допитуючись, як же така крихітка, як я, може жити зовсім сама. Дізнавшись, що мені вже дванадцять місяців, вона довго і скрушно хитала головою.
- Він здалека, мамо! – розсердився В’юк, - можливо,  кажани в тих місцях менші…
- Так, все може бути, - зітхнула кажаниха, - ну летіть хлопці, погуляйте, але не так далеко, - дозволила вона.
Чесно кажучи, я був задоволений, що трапеза закінчилася. Нарешті я міг полювати. Швидко вичисливши зайця, що дрімав в кущах, я з насолодою  пообідав, абсолютно непомітно для жертви і для В’юка.
Молодий кажан виявився хлопцем, що треба. Веселий, запальний, він був трохи молодший за мене, хоча майже вдвоє більший.
Ніч закінчувалася, і я хотів повернутися до Самсона, але В’юк і чути про це не хотів.
- Ти ночуватимеш зі мною! – заявив він трохи ображено, - і жити можеш у нас, скільки хочеш. Ми хоч і відрізняємось розмірами, та все ж кажани, а не собаки.
В чомусь він був правий. Тому я вирішив спробувати. Поселитись з кажанами на  Скелястих пагорбах виглядало непоганою ідеєю. Я гадав, що приховати мою маленьку особливість буде не важко.
Всупереч проханню тітки Тами, ми все ж залетіли досить далеко від дому. Тому, коли повернулись, сонце вже майже піднялося на небі. Ніч швидко танула в очах червоного сонця. Незважаючи на таку пізню годину, біля входу в печеру стояв якийсь галас. Там було повно кажанів, всі вони про щось голосно сперечалися.
- Знову щось трапилось, - зітхнув В’юк.
- Знову? – здивовано перепитав я.
- Так. Останнім часом відбуваються дивні речі. Зникають кажани.
- Не розумію. Куди зникають?
- Хтось викрадає їх. І залишає написи на стінах.
- Які написи… - я не договорив, тому що сам побачив цей напис.

Всього кілька погрозливих слів на стіні, але жаху вони нагнали величезного. Адже напис було зроблено кров’ю.  Йшлося, про якусь Ліму, що стала жертвою страху. На мій погляд повна нісенітниця, але кажани просто тремтіли від жаху. Нарешті наперед вилетів їхній старійшина – кажан на ім’я Грог. Він заговорив до громади схвильованим голосом.
- Я щойно був  у Шустрого. Так і є. Його дочка пропала. Шустрий не в собі від горя.
- Як же покласти край цьому жаху?! – скрикнула мати В’юка.
- Ми повинні дізнатися, хто це робить…
- Потрібно покарати злочинця, - бубоніли стривожені кажани.
В’юк мовчав. Невгамовного кажанчика немов підмінили. В його очах ясно читався страх. Бідолаха був дуже наляканий.
- Хто ця Ліма? – тихо запитав я.
- Моя подруга. В дитинстві ми бавились разом. Вона була така красива…
- Була? Ти гадаєш Ліма мертва?
- Ні. Викрадені завжди повертаються, але іншими.
- А що вони кажуть? Невже вони не знають, хто їх викрадає?
- Вони не пам’ятають. Як ти. Ми вже давно намагаємось розкрити ці злочини. Але все марно.
- Навіщо викрадають кажанів? Може, за них вимагають викуп?
- Ні,  їхні родини заперечують це.  Взагалі, після викрадення всі стають мовчазними і замкнутими. Та й який викуп можна вимагати з кажанів?
     Це все було якось моторошно і заплутано. І нагадувало історії, які я чув раніше.  Друг розповідав мені багато таких історій. Я не пам’ятав його імені, і обличчя, але  розповіді, які він називав детективами буквально врізались в мою голову. І тепер я міг дещо з почутого використати  на практиці.
Перше, що спадало на думку – родичі жертв щось приховують. Без сумніву, їм відомо більше, ніж вони кажуть.
- Знаєш, В’юку, нам, здається, треба поговорити з батьком Ліми.
- Ти гадаєш, він щось може знати? – здивовано подивився на мене В’юк.
- Подивимось.
Квартира Ліми і її батька знаходилась в ущелині, понад річкою.  Там було не дуже затишно, просто в домі чути було шум води і крики берегових ластівок, що гніздилися на протилежному березі.
Шустрого вдома не було. Зате була його сусідка. Стара кажаниха, висіла на лапах біля входу в житло і, здавалося, спала.
- Га? Хто мене тривожить в таку годину? – прорекла вона, почувши нас.
- Скажіть, ви не знаєте, де ваш сусід?
- Сусід? Він Ліму шукав. Довго шукав. Тепер вже ні. Не шукає. Ліму забрав страх.
- Так, ми знаємо, - кивнув В’юк.
А мені в голову прийшла трохи божевільна думка. Я вирішив поглянути на квартиру Шустрого зсередини.  Поки В’юк намагався про щось допитатися в старої кажанихи,  я непомітно влетів туди.  Бачив вже трохи погано – яскраве сонце нестерпно різало очі, але я все ж розрізнив ще один розмитий і нечіткий напис на стіні. Сумнівів не залишалось – то була кров.
- Чейзе ти де?
- Ти що тут робиш, клятий вилупку?! – два голоси, злившись докупи, пролунали майже одночасно. Один з них належав В’юку. Другий – господарю помешкання.
Шустрий – надзвичайно роздратований, влетів в квартиру, і відкинувши мене від стіни, закрив її від моїх очей своїми сильними великими крильми. Шустрий був досить крупний кажан.
- Пробачте, його, дядьку, - жалібно запричитав В’юк,  жестом наказуючи мені зникнути.
- Він тут ще нічого не знає і заблукав,  не сердьтеся, ми вже йдемо…
Та шустрий здавалося не чув його, а говорив сам з собою.
- Мою дівчинку забрав страх. Мою Ліму… Я повинен її врятувати…
- Полетіли, - прошепотів я, і ми непомітно покинули помешкання Шустрого.
Повернувшись додому, добряче отримали на горіхи від матері В’юка.
Виправдовуючись,ми побрели до спальні.
- Я бачив ще один напис, - висячи вниз головою, прошепотів я.
- Що? – не зрозумів спросоння В’юк.
- Ще один напис в квартирі Шустрого.
- Ти що?! – підскочив В’юк.
- Шкода, я не розгледів, що там було написано. Але завтра ми повинні прочитати… - засинаючи, пробурмотів я.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

Кажани-детективи

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Дара К., 21-11-2008

З нетерпінням чекаю на обіцяне продовження

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Тала Владмирова, 19-11-2008

Наталья - молодець!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© oleg121265, 18-11-2008

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Наталія Чоловська, 18-11-2008
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.65275502204895 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Історія Європи. Український погляд
Кожен з нас має знати історію власного народу. Бо історія – це його посвідка на проживання на рідній …
Погляд на світ через призму пародії.
«Прометей поміж грудей» – тільки ця провокативна назва збірки чого варта! І це не натяк, це те, про …
День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …