

	ПОШУК

АВТОРУ:

AlmaNAH

Жанри

Авантюрна проза

Авторська проза

Альтернативна історія

Гоголівський ФОРУМ

Наша статистика

Авторів:	847
Творів:	12966
Рецензій:	20341

Наша кнопка

Код:

Художні твори Проза Жіноча проза

Аптечна Мадонна

© Вадим, 11-05-2006
– Дорогий, то, куди ти так зараз добірно стряхнув попіл, вообще-то є склянкою з соком, моїм соком, між іншим, – висока блондинка в ніжно-блакитній блузці, що вигідно пілкреслювала її високи груди, невдоволено прищурила очі. Її співразмовник, високий, щільний чоловік у білій шведці із широко розстебнутим коміром, підняв на дівчину очі, потім перевів їх на свою руку з затиснутої в ній сигаретою. Короткі, сильні пальці ришуче, але в той же час спокійно вдавили обуглені останки «Marlboro» у дно попільниці. – Вибач, замислився. – Взагалі ж, чоловік на побаченні повиний розважати дівчину, – з обличчя блондинки не сходило незадоволене вираження. А ми от уже півгодини, як сидимо у цьому ресторані, а ти і двох слов мені ще не сказав. Говорю одна я. А в результаті – „вибач, замислився”. І про що ж ти замислився? – Про Джордано Бруно. – Про кого? – Про Джордано Бруно. Був такий філософ в Італіїї у середні століття. Я пишу про нього статтю в журнал. За свої ідеї пішов на багаття. У школі про нього вчили, – додав чоловік спокійним, повсякденним тоном. – Спасибі за натяк! – дівчина різко відставила від себе морозницю. – Так, я не знаю хто такий твій Бруно, але я тримаю в голові десятки дат, прізвищ, фактів і постійно нагадую тобі про них. І я б хотіла подивитися, як би ти керував своїми супермаркетами та ще умудрявся випускати свій журнал без цього. І коли після нескінченних твоїх наряд і переговорів, ти кличеш мене у свій кабінет, щоб зайнятися оральним сексом для розрядки, ти чомусь перед цим не запитуєш мене, знаю я Бруно, чи ні! Ще один різкий рух рукою і шоколадне морозиво упереміж з полуничним сиропом безславно закінчує своє існування на цементному полі кафе. „Жінка як морозиво. Спочатку холодна, потім тане, а наприкінці липне”, – тридцяти двух річний бізнесмен Ігор Галась меланхолійно спостерігав, як хлопчисько-офіціант квапливо єлозе ганчіркою по полу. – Пробач, дорога, я був неправий. Дівчина нічого не відповів, квапливо витягла із своєї сумочки пачку «Vogue» і закурила. Протягненний через стіл золотий „Zippo” сиротливо даремно кілька секунд створював блакитний стовпчик полум'я. – Добре, проїхали, – зробивши кілька затягувань, блондинка трохи заспокоїлася. – І чим же тебе привабив цей Бруно? – Він затверджував, що крім Землі існує нескінчена безліч світів, і там також є люди. У середні століття це була величезна крамола. – І от за це він пішов на багаття? – Так. – Божевільний. Він що не міг сказати, що його не правильно зрозуміли, відмовитися від своїх слов? Та чи мало що ще можна було придумати! – Мог. Але істина для нього була важливіша за життя. І це те, що нам так не вистачає сьогодні. Наш світ коли-небудь звалиться від ліцемірства і неправди, звалиться від того, що собі на п'єдестал ми поставили свій комфорт, а не істину. – Ви обоє божевільні. – Нічого іншого от тебе я і не збирався почути. – Джордано, прошу тебе, виїдемо із Італії. – Ні! І непроси. Я розіб'ю ці птолемеївські купола небесних сфер з навічно закріпленними на них зірками. Я доведу цим тупим ослам, що Всесвіт нескінченний! – Джордано, заради нащої майбутньої дитини! Виїдемо, благаю! – Ні! – Ти божевільний! Мотор білосніжного „Вольво” м'яко гурчачи, легко ковтав своїм ста п'ятюдесятью головим табуном кінських сил сірий асфальт дороги. – До речі, коли ти виконаєш свою обіцянку і помістиш мою фотографію на обкладинку свого журнала? – Света, я сказав поміщу, значить поміщу. – А ти хам, Ігорьок. Мій батько дав тобі дуже і дуже пільговий кредіт, щоб ти зміг отгрохати черговий собі супермаркет. А ти не тільки тягнеш з нашим весіллям, а навіть таку дрібницю, як фотографія його доньки на обкладинці твого журнала, і то не можеш виконати! Ну що заважає тобі це зробити у серпневому номері? – У серпні чергова річниця загибелі „Курска”. І я хочу присвятити загиблим хлопцям статтю. Ти же знаєш, я служив у підвідному флоті і для мене це дорого. – Ради бога! Але чим це заважає моїй фотографії? – Я хотів помістити на обкладинці фото хлопців, де вони стоять на підводному човні перед своїм останнім зануренням. А на їх фоні розташувати обличчя дівчини. Знаєш таке одухотворене, спокійне обличчя, які раніш малювали художники, як Сікстінська Мадонна Рафаеля. Начебто це дружина одного із загиблих підводників. А нижче слова на всю ширину обкладинки: „Кохайти своїх чоловіків. Кохайти, пока вони живи”. – А моє обличчя для ціх слов не підходе? Я не можу сказати: „Кохайти”? – Я такого не говорив! Просто твоє обличчя, як би тобі це сказати... занадто сучасне. В тебе обличчя амазонки, а не мадонни. Дівчина з таким обличчям вже з молоком матері всмоктала основний принцип фемінізму: „В першу чергу кохай себе, коханую”. – Дякую! Значит, як трахати мене, тобі моє обличчя, чи ледве не з клеймом фемінізма на чолі, не заважає, а для проголошення красивих, одухотворених слів про кохання, воно не сподобилося. Ще раз дякую! Я тобі от що скажу, мой дорогий. Раз для високого кохання я не підходжу, то дуй зараз за презервативами. Буду робити, як мені, феміністкі, і треба робити, по сучасному. Я охоронялася, тепер твоя черга. Вистачить мені заради твого задоволення всяку гормональну гидоту ковтати, щоб не залітіти. – Света... – Я сказала, дуй! – О'кей! – чоловіча нога легко натягнула вожжі многоголовому кінському табунові. – Іди тоді геть! Ти через свої маревні ідеї погубиш не тільки себе, а й мене. – Нічого! Смерть в одному сторіччі дарує життя в усіх прийдешніх століттях! – А поки тебе виставили геть в ніч після твого диспуту з вченими в Оксфорді, і навіть не дали супроводжуючого з смолоскипом! А поки тебе побили студенти в Тулузі і вигнали з Парижу за наказом короля за твою крамольну п'єсу! Йди геть і вед мене! Аптека зустріла Ігоря приємною прохолодою й спокієм. Вітрини і стелажи з тисячами разнокольорових коробочьок, баночьок і флакончиків витягнулися уздовж стін – людина створила собі безліч соломінок, щоб як можно довше удержуватися на плаву. Чоловік підійшов к віконцю видачи лік. По другий його бік спиною до нього стояла дівчина і щось там виглядала на полці, заставленої ліками. Чорні густі волосся позаду були схоплені гумкою. Ігор обережно постукав по склу: – Вибачте... – Да, – дівчина обернулася. Ледь витягнуте овальне обличчя, високе випукле чоло, м'яко обкреслене підборіддя, широко розставлені замислені очи... Усе це якось невловимо сполучалось у те, що язик, неспроможний адекватно описати цю досконалість, скупо обмежувався короткою фразою – кожна риса сповнена вираження грації. Чоловік завмерши, дивився на це чудо, що начебто зринуло з глибини століть, коли ще фемінізм і технічний прогрес не залишали своїх міток на ликах жінок. „От з якого обличчя Рафаель писав свою Мадонну”. – Я вас слухаю, – донеслося до нього. – Ммм... дайте мені, будь ласка... що-небудь від голови. Тільки слабке щось. – Якщо слабке... спробуйте звичайний аспірін. Може допоможе, – і співчутлива посмішка, начебто промінячко сонця в похмурий день. – Давайте! „Попросити у такой дівчини презерватив, усе рівно, що вилаятися у церкві”, – чоловік лекго спустився по сходинках аптеки. – Напевно купив надтонкі – для свого задоволення. Нет, щоб купити з вусиками, для... – Не було в аптеці презервативів. – Що? Ти що, знущаєшся? – по обличчю блондинки пошлі червоні плями. – Я не жартую. Я не буду з тобою займатися любов'ю без них! Досить! – Досить значить досить. Та у мене і голова болить. Навіть ліки купив, – Ігор кинув на задне сидіння баночку з аспіріном. – Відвези мене додому, – перервавши повислу в салоні тишу, тихим голосом попросила дівчина. Біля свого будинку, уже вийшовши з машини, Світлана невимушено кинула: – Ти сильно пошкодуєшь, Ігорьок, про сьогоднішній день, я тобі це обіцяю, – автомобільні двері з силою захлопнулися. „А я хотів попросити відстрочки по кредиту у її папашки... Ех, Мадонна, Мадонна”. Сонце досхочу награвшись за день, доводячи до несамовитості тисячі кондиціонерів, розтоплюючи асфальт і плавлячи мозки, повільно, відпочиваючи, скачувалося за обрій. Білосніжний „Вольво” причаївся у аптеки. Зелені цифри його електронного годинника незворушно продовжували свої нескінченні догонялки друг за другом. Ровно у восьмій Мадонна легко збігла з гаку аптеки. Чоловік, секунду забарившись, вийшов з машини. – Ну, що, Клава, в кіношку? – фраза, що донеслася до Ігоря, немов прихлопнула двері його машини. Хлопець, що вийшов з аптеки слідом за дівчиною, упевненим жестом обхопив її за стегна і пригорнув до себе. – Пішли. Слухай, Коль, тут такий прикол був. Прїхав до нас ранком хозяїн. А ми ще не відкрились. Ну і пішла жара... – мигтюючи задники пляжних тапок, одягненних на хлопця, немов показували Ігорю язики, – ... а хозяїну це по барабану... – хлопець і дівчина сховалися за поворотом. „Мадонна, Мадонна... під ангольским видом ховалася жінка...ех”. Полум'я боляче лизнули тіло. Язик, затиснутий у спеціальних тисках, натянувся, завібрував, видаючи мукання. Сотні пар очей з жадібністю дивилися на чорну фігурку людини, прив'язану к стовпу, поки полум'я і дим не сховали її. Над площею Квітів у Римі висів хмурий світанок... «Треба виручати кредіт”, – радіолуч миттєво розсік місто на дві половинки: – Света, я купив презервативи. З вусиками!
Написати рецензію	Рекомендувати іншим

Рецензії на цей твір

Згенеровано за 0.00998711585999 сек.

Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design

Аптечна Мадонна

[ Без назви ]

баби дури