

	ПОШУК

АВТОРУ:

AlmaNAH

Жанри

Авантюрна проза

Авторська проза

Альтернативна історія

Гоголівський ФОРУМ

Наша статистика

Авторів:	847
Творів:	12967
Рецензій:	20341

Наша кнопка

Код:

Художні твори Проза Радіо п"єса

Чужий гріх

© Василь Тибель, 03-11-2008
Дійові особи та виконавці: 1. Автор. 2. Лейтенант Андрій Колядко. 3. Старший прапорщик Альохін. 4. Перший офіцер. 5. Другий офіцер. 6. Молодий солдат. 7. Пілот гвинтокрила. Місце дії - гірський район Середньої Азії Епіграф. Читає Aвтор: « … і почалась війна, тобто відбулася не приємна людському розуму і всій людській природі подія. Мільйони людей здійснювали один проти одного таку незмірну кількість злодіянь, … грабунків, підпалів і вбивств, які за цілі віки не збере літопис усіх судів світу…». Лев Миколайович Толстой,« Війна і мир». Сцена перша. Вдалині лунає пісня Розенбаума, «Полем, полем, дим...». Вклинюючись у пісню, спочатку тихо, а потім наростає шум гвинтокрила. Автор: Середня Азія. Розпечене сонцем повітря гонить, на невелику розчищену серед гір площадку, разом із піском сухі кущі перекотиполя. На майданчик приземляється гелікоптер. Звук гвинтокрила наростає. Музика переривається. Металічний стук люка. Мотор працює притишено Із відчинених дверей гвинтокрила, невпевнено визирає, притримуючи рукою на голові новенького голубого берета молодий офіцер. Він мружиться від здійнятого піску, намагаючись роздивитись довкола,тоді вистрибує на землю. Звук від стрибка. На краю злітного майданчика стоять двоє старших офіцерів у захисних уніформах. Офіцери теж мружаться від піску знятого гвинтами. Вони розмовляють між собою. Перший офіцер: Знову прислали пуцьвірінка жовторотого. Я ж просив досвідченого… Трясця їх!.. Невже не знайшлося на Великій землі старшого кадровика? Другий офіцер: Тільки вчора такого ж в «цинку» відправили. Шкода дітей, Петре. Коли вже скінчиться ця клята, нікому не потрібна бійня? Перший офіцер: Навіть форми польової не видали. Мабуть, просто з училища. Автор: Прибулий лейтенант стріпнув із себе пил, обсмикнув гімнастерку, що сиділа на ньому як влита, й скоса поглянув на два цинкові ящики, які солдати поспішно заносили до гелікоптера. Шум гвинтів наростає, потім віддаляється і стихає зовсім. Автор: Молодий офіцер, з тяжким серцем проводжає поглядом гвинтокрила, а потім поспішно крокує до командирів. Чути звуки чеканного кроку по шурхотливому камінню. Лейтенант Колядко: (Чітко вимовляючи слова): Товаришу майор! Лейтенант Колядко, прибув для дальшого проходження служби! Перший офіцер: Звідки, сину, прибув? Лейтенант Колядко: З Рязанського повітрянодесантного училища. Перший офіцер: Що з училища я по твоїй новій формі бачу. Звідки ти родом, я запитую? Лейтенант Колядко: (трохи знітившись): Вибачте. Я з Волині. Перший офіцер: З Лесиного краю? Так гарні місця, я частенько там бував, служив біля Ковеля. Виходить, ми з тобою майже земляки - я теж з України тільки зі Слобожанщини. От де доля розпорядилась земляка зустріти, серед цих клятих гір. Ну ходімо до штабу, здаси папери, а потім зайдеш до мене, відмітимо твій приїзд. Та зміни цей мундир, ти для них у цьому ходяча мішень – підстрілять як куріпку. Капітане, відведи хлопця до старшини, а заодно й покажи його взвод. Хай, як то кажуть, зразу бере бика за роги, хай командує. Шурхотить гравій під ногами офіцерів. Автор: Лейтенант із літнім офіцером звертають до невеликої кам’яної приземистої будівлі, що слугує за казарму. Другий офіцер: Ти, хлопче, головне, не висовуй голови де не треба. Героїв тут і без тебе хватає. А якщо хочеш вижити й цілим вернутись додому, ніколи не лізь на рожна. От взводний, що був перед тобою, загинув ні за цапову душу, по дурному. Але в принципі, яка в чорта різниця, як загинуть… (сумно зітхає) Чудовий був хлопець, але надмірно гарячий. А твій заступник, помічник командира взводу Альохін, той набагато розсудливіший. Ти до нього прислухайся. Що тут, і як він тобі розтлумачить - прапорщик тут із самого початку. Автор: Вони підходять до тяжких дверей будівлі, вікна якої наполовину закладені мішками з піском. Скриплять не змащені петлі дверей. Офіцери заходять до приміщення. У лице Андрію війнуло запахом поту й давно не праних онуч. У казармі стоять збиті з дощок ліжка, але заправлені охайно. У кінці кімнати, на ліжку сидить напівголий військовий із гнучким шомполом від автомата в руці. Він муштрує солдата. Прапорщик Альохін: Повзи ось туди, під ліжками, та зад пригинай! Я тут тебе шкодую, а «духи» навчать як виконувати устав. Чути тяжке сопіння солдата й шурхіт одежі по підлозі. Я ж тобі сказав, притиснись до землі! Другий раз не забудеш вичистити мені взуття до блиску. Шомпол, це тобі не куля, пригни зад! Свист шомпола в повітрі й тихий зойк солдата. Другий офіцер: Оце, лейтенанте, твій взвод… Автор: Та, Колядко вже не чує офіцера, а біжить у кінець казарми й хапає прапорщика за руку, занесену для наступного удару. Колядко: Негайно припиніть знущатись із солдата! Звуки боротьби. Автор: Прапорщик рухом руки звільняється від захвата лейтенанта, й кидає його в куток на стільці. Чути тріск стільців і звук падаючого тіла. Альохін: Степановичу, що це за жовторотика ти мені привів. Прямо франт при параді. Другий офіцер: Альхін, в останнє попереджую, покинь свої «дідівські» штучки. Дограєшся, що свої ж у спину кулю вліплять. Добре ж ти зустрічаєш свого нового командира взводу. Альохін: Ах то це наш новий командир, звиняйте. Великий «бон жур», чи, тобто «пардон». А я, грішним ділом подумав, що курсанта на стажування прислали. Та якщо серйозно, ти ж мені обіцяв взвод віддати, і «батя» не проти. Я йому блок «Камелу» просто так подарував, чи що? Другий офіцер: Помовч, бачиш лейтенант ще наших звичаїв не знає! Чорт зна що про нас подумає. Краще допоможи йому встати. Автор: Лейтенант піднімається, тримаючись за око. Скоро під бровою наливається синяк. Шурхіт відсунутих стільців. Другий офіцер: Я думаю ви потиснете один одному руки, бо служити вам прийдеться разом. Знайомтесь - це лейтенант Колядко, командир взводу, ну, а це Альохін. Тоді я піду, а ви, лейтенанте, зайдете в землянку, полковник хотів із вами поговорити. Альохін: Ну бувай, Степановичу. Підсунув ти мені свиню, та я зла на тебе не держу, тому заходь, Махмуд обіцяв на днях дещо з апаратури підкинути. Колядко: Ви як зі старшим офіцером розмовляєте? Альохін: А проснувся кадет. Може на мене рапорт подаси? Петре, поясни цьому юнаку, що в нас тут трохи інші устави чим там у Союзі. Колядко: Я ніколи стукачем не був, але в мене у взводі дідівщини не буде. Другий офіцер: Лейтенанте не звертайте уваги. Альхін досвідчений офіцер, просто пережив багато. Він у цих клятих горах із самого початку. Я думаю ви поладите. Автор: Виходячи з казарми, офіцер взяв із розкритого картонного ящика, що стояв за дверима казарми, кілька пачок сигарет і вийшов. Скриплять двері. У казармі наступила тиша. Альохін і лейтенант сиділи і мовчки дивились один на одного спідлоба. Прапорщик, здавалось, свердлив злим поглядом лейтенанта наскрізь. Сильні м’язи тренованого тіла, напинались від найменшого поруху під тільняшкою. Першим порушив напружену мовчанку Альохін. Альохін:( поблажливим тоном) Ну давай знайомитись, раз нам прийдеться разом служити. Саня Альохін, можеш просто Саня. Ти, той не сердься на мене, за прийом, професійні навики. Колядко: (Трохи запинаючись і ніяковіючи) Я…мене….лейтенант Колядко, Андрій Колядко. Альохін: Не повезло тобі Андрію, мабуть, папа з мамою без чинів, тому тебе сюди запхали, у цю вонючу «дірку». Ні тобі дівки, ні розважитися по-людські немає де, тільки з гір стріляють. Колядко: Ні, я сам сюди попросився. Альохін: (сердито) Розумник, книжок начитався, геройствувати захотів, не вийде, тут війна, грязь, хлопче, тут тобі не книжечки, тут кулі свистять. Вони Трохимова вбили, Сергія, Альоху… Я їх ненавиджу. Сів би на танк і всі їхні аули разом із кишками на гусениці намотав би. Автор: Прапорщик налитими кров’ю очима глянув прямо в лице лейтенанту. Потім якось обм’як і заговорив зовсім іншим тоном. Альохін: О, так то, брате. Скоро ти вже додому будеш проситися, а як надумаєш, я підсоблю - з «батею» я на добрій нозі. Автор: Альохін замовк, трохи подумав і звернувся до притихлого в кутку солдата. Альохін: Солдат, збігай в аул до Махмуда й скажи, що за ним боржок; у нас гості, хай там подумає… А ти, Смирнов збери на стіл, з тобою в нас ще буде розмова. Автор: Такі переміни в настрої Альохіна, збивали з пантелику молодого лейтенанта. Щось ніби гіпнотизуюче, власне, було в цьому погляді й у цій людині. Колядко хотів відмовитись і йти, але оця сила волі іншої людини ніби втримувала його. Він відчув, що піддається цій силі й ніби переймається повагою до цього мужнього офіцера. Андрій розумів: це погано, і що говорить він жахливі речі, і що він не згідний з Альохіним, але був не в силі розігнати цей гіпнотичний туман, чи хоча б заперечити йому. Він сидів ніби прикований до стільця. Колядко: Не треба солдата посилати, я не голодний. Риплять двері Дзенькають стакани, ложки по столу, пересуваються табуретки. Альохін: (говорить різко, роздільно) Ти, Андрюшо, забудь, що там вас в училищі вчили, у книжках писали: тут війна й це вже не наш гріх, не ми її розпочали, тут уже хто кого, або ми їх або… тут геройство не проходить, тут кожний за себе, зрозумів! І не треба підставлятись задурно. Я таких героїв, як ти вже двох на «чорному тюльпані» відправив. Отак-то, лейтенанте. Знову риплять двері, кроки й тяжке дихання. Стукіт від поставленої на стіл фляги. Молодець солдат, швидко справився. Бачиш, лейтенанте, яка школа, яких я орлів, тобі під команду передаю? Солдат: Товаришу, прапорщику, це Вам від Махмуда подарунок. Казав, що про борг пам’ятає. Альохін: (шелестить пакетами) Потрібно, мені його смердюче м'ясо. Краще б гроші повернув. Сідай, Андрюшо! Горілка тут у них заборонена, та цей пройдисвіт Махмуд може й рідну матір продати. Ага, про ось це не забув! На затягнись, лейтенанте. Бувають і в нас тут маленькі радості. Колядко: Я не курю. Альохін: Хочеш здоровим померти? Ха-ха-ха! Від цього ти не відмовишся, це зілля душу заспокоює. Тут усі це курять. Автор: Альхін відкинувся на кріслі, глибоко затягнувся і випустив дим прямо в лице Андрію. Той почервонів, але стримав приплив люті. Цей сизий дим ніби вивів хлопця з гіпнотичного стану. Він стиснув кулаки і рвучко підвівся. Колядко: Дякую за частування, мене чекає командир батальйону. Альохін: (злостиво) Ну, ну, біжи, начальству лизати… Ніхто ще від столу Сані Альохіна не відмовлявся, ти мене кровно образив. Бач, принциповий. Іди стукай, та до Альохіна добратись, руки короткі! Скиплять двері. Солдат, прибери зі столу. Нічого, Митя, ми із цього курсантика зробимо справжнього бійця. Лунає тривожна музика. Сцена друга Автор: У командирській палатці, обкладеній з усіх боків на зріст людини валунами, тьмяно горить світло. Біля столу над картою схились два старших офіцери. Перший офіцер: Де взялись тут «душмани»? Ніби чорти, крізь гори пройшли. Тільки вчора все там прочесали «вертушками», а сьогодні наш «караван» в пух і прах рознесли. Сусіди понесли великі втрати. Треба змінювати базу й спускатись в долину. Другий офіцер: Так, але потрібно забрати з перевалу другу заставу. «Духи» від зимової сплячки прокинулись й сунуть по всьому фронту. Тепер хлопцям там, відрізаним від своїх, непереливки буде. Перший офіцер: «Вертушка» тут не сяде, дуже багато каміння. Рація на заставі другу добу мовчить. Капітан розгільдяй, мабуть, знову запасні батареї забув, як у попередньому рейді. Я йому вкотре наказував взяти, а він сміється, мовляв, тяжко по горах усякий хлам тягати, краще візьму набоїв і тушонки. Другий офіцер: А може не в батареях діло? Перший офіцер: Не треба поганих думок, недобрі думки притягують недобрі події. Про ту заставу жодна собака не знала, стоїть вона осторонь від основних стежок, та й капітан не новачок. Другий офіцер: Тоді треба вислати розвід групу, хай забере хлопців. Перший офіцер: Я про це думав, а кого? Перший взвод прикриває залишки «каравану», третій три дні як пішов у гори й ніби в прірву. Другий офіцер: Штаб без охорони теж залишати не можна. Перший офіцер: А давай групу Альохіна, у нього пару досвідчених бійців найдеться. Другий офіцер: Ти із призначив того хлопчину, що на «чорному тюльпані» прилетів командиром взводу. Може відміниш наказ. Хай веде прапорщик, а хлопця залишимо при штабі - молодий же зовсім. Перший офіцер: Нічого, хай понюхає пороху. Альохін піде з ним і підстрахує. Другий офіцер: Я б не радив їх двох посилати, щось у них не склалися відносини. Перший офіцер: Що тут жіночий клуб? Бачиш характерами не зійшлись, підуть у діло, а там про все, що не поділили миттю забудуть. Шурхіт поли палатки. Гукає чергового Черговий, сину, збігай поклич до мене лейтенанта! Ну того, що недавно прилетів, Коляда, чи якось так його прізвище і Альохіна позви. А ми, Петре подивимось де їм краще десантуватись, щоб не довго по горах лазили. Кроки гурту людей, шурхіт палатки. Колядко: (гучно) Товаришу, майор!.. Перший офіцер: Чекай, сину, не кричи так. Вибач, що не дав тобі відпочити з дороги. Дома будемо відпочивати. Викликав я вас ось у якій справі Колядко: Я товаришу полковнику вже тут призвичаївся й відпочив. Перший офіцер: А що це в тебе під оком? Колядко: Із прапорщиком відпрацьовували бойові прийоми, бо я трохи під забув з училища. Перший офіцер: Ну Альохін, знову задираєшся, ти в мене отримаєш на горіхи! Колядко: Він тут ні причому, я сам попросив старшого прапорщика мене підучити. Перший офіцер: От і добре, то ви вже потоваришували, бо вам удвох прийдеться виконувати складне завдання. Підійдіть до карти. Наша застава залишилась глибоко в тилу противника без зв’язку, вони можливо навіть не знають, що «духи» великими силами перейшли перевал, тому ми вирішили з майором Красіним послати вас їм на виручку. Сидять там наші хлопці цілий місяць, а від учора перервався всякий зв'язок. На якого дідька їх було туди посилати, я й сам толком не знаю. Ця висота практично ніякого значення не має: далеко від гірських стежок і перевалів, але так вирішили в штабі дивізії. Часам диву даєшся, які «мудрі» накази звідти надсилають. «Духи» по даним нашої розвідки перейшли перевал ось тут, тому залишатись там вкрай небезпечно. Альохін знає, що роблять вони з нашими полоненими. Ваша задача непомітно пробратися до застави й забрати всіх вцілілих із собою. Вертушка довезе вас до цього плато. Далі летіти ризиковано й сісти гвинтокрилу ніде, тому будете десантуватись. Щоб не викрити себе, стрибати будете в сутінках. А йти, сину, треба так по горах, щоб жодна миша не сполохалась, жоден шуляк вас не помітив. Застава малочислена й віддалена, а якщо ви туди приведете «душманів», тоді ніхто не повернеться. Ми відійдемо в долину, щоб не попасти в оточення. Наші застави чекатимуть вас ось тут. Зрозуміли? Колядко: Зрозуміло. Дозвольте йти виконувати? Перший офіцер: Чекай, та не сунься куди не слід. Основне твоє завдання привести всіх цілими з тієї застави. З тобою піде прапорщик Альохін, він добре знає ті гори. Візьмете двох, трьох бійців, найдосвідченіших. Ідіть, виконуйте! Колядко: Слухаюсь! Альохін: Єсть! Клацання підборів. Кроки, що віддаляються. Другий офіцер: Може краще все таки одного Альохіна із взводом послати? Перший офіцер: Перестань, Петре - цей лейтенант, хлопець, я бачу, не з останнього десятка - усе на льоту схвачує. Думаю один одного підстраховуватимуть, а молодий ще більше старатиметься. Та й Альохін останнім часом став якийсь не управний, боюсь, що сам може й дров наламати. Другий офіцер: Тоді це мудре рішення, лише б на заставі все було спокійно. Сцена третя. Гуде двигун гвинтокрила. Автор: У тісній кабіні гелікоптера, сидять кілька військових зігнутих під вагою парашутів. Задні двері в гвинтокрила зняті й на десантників звідти віє передвечірнім холодом бездни. Колядко скоса поглядає туди, намагаючись не думати про стрибок. У бойових умовах, та ще й майже в сутінках він ще не стрибав. Андрій оглядає лиця солдатів: зовсім юні де в кого пробивається тільки пушок на бороді, але всі по дорослому зосереджені. Через шум двигуна чути команду пілота. Пілот: Приготуватись! Шурхіт брязкіт залізних карабінів і звуки кроків. До шуму двигуна додається свист повітря за бортом гвинтокрила. Автор: Андрій перший підходить до відчиненого люку. Здається темна прохолода вривається йому в груди. Ноги ватяніють, хлопець перетворюється на безтілесного робота. Надзусиллям волі лейтенант примушує підійти себе до цих дверей у бездну. Таке неприємне відчуття липкої гіркоти в роті, знайоме йому ще з училища, коли він уперше підійшов до краю відчиненого люка, і зазирнув у безмежжя простору, що було під ним. Потім було багато стрибків із різних висот, але перед кожним - він не міг позбутися цього паскудного нудотного стану. Пілот: Пішов! Шурхіт комбінезонів. Різкий поштовх. Свист повітря. Двигун гвинтокрила різко віддаляється й затихає. Автор: Крок, і Андрія підхопила повітряна м’яка ковдра нічного неба. Хто, хоча б раз стрибав із парашутом, той напевне назавше запам’ятав те незрівнянне враження, коли страх уже подоланий і ти повністю покладаєшся: на долю, Бога й свій парашут, бо дороги назад уже немає, а попереду тебе чекає тільки земля; або м’яка й привітна, або навпаки… Ти стаєш, в ці секунди, невагомим і подібно найлегшішій пір’їні, ширяєш по небі на безмежно м’якій повітряній перині. Невагомість – незрівнянне відчуття. Секунди тут тягнуться вічність. Повна втрата часу й простору. Свист повітря у вухах, та шурхіт стабілізуючого парашута. Колядко: (подумки) « … три, чотири, п’ять. Чого це автомат не висмикує кільце? Треба його знайти. Ось. Зараз потягну. (полегшено) Здається розкрився, а то так і розбитись можна. Хлопок розкритого парашута. Свист припиняється. Я сам винний, що не складав свого парашута, а доручив Альохіну. Він, мабуть, забув натягнути пружину. А якби я розгубився, чи стрибав початківець?..» Шум від удару ніг по кам’янистій землі. Шурхіт посипаної гальки. Тихий шум спадаючого парашута. Металічний ляскіт відстебнутих карабінів. Тріск кущів ще й шурхіт від інших парашутистів. Лейтенант: Усі цілі? Солдат: Прапорщика трохи віднесло, а Смирнов десь за горою сів. Треба б його знайти, а то зовсім стемніє. Хоча б у прірву не втрапив. Наближаються кроки. Шурхіт щебеню. Альохін: Зібралися? Колядко: Смирнова немає. Треба його розшукати. Альохін: Ніколи нам тратити час на марні розшуки, нас чекають на заставі. Ми повинні їх до ранку звідти вивести. А ти подивись куди нас скинули. Я цьому штурману як повернусь геніталії повідриваю. Глянь на карту. Шурхіт розгорнутої паперової карти. Доблесні літуни викинули нас зовсім не на те плато, а значно лівіше. Ця сопка повинна була б бути позаду, а вона перед нашим носом, це ще добра сотня кілометрів. Так що нам до ранку аж ніяк не справитись. Колядко: Але ж там наш солдат і можливо йому потрібна допомога. Альохін: Мої солдати собі раду дадуть. Якщо на зламав собі шиї, то вибереться, а якщо зламав, то наша допомога йому не потрібна. Правильно я говорю, сержанте? Автор: Високий кремезний солдат, до якого звернувся Альхін, тільки зло зиркнув на прапорщика. У його поставі й рухах відчувався той простий сільський хлопець, яких ми багато бачимо на приміських вокзалах великих міст. Сержант мовчав, лише стиснуті скивиці видавали нервування хлопця. Він чудово знав, прапорщик уже не змінить свого рішення. Альохін: От і чудово. Ховаємо парашути й швидко на заставу. Колядко: Я наказую: розшукати Смирнова! Альохін: (злостиво) А я наказую, виконувати наказ полковника. Тут війна, хлопчику, і гауптвахти не буде. Зрозумів? Автор: Лейтенант сам, не розуміючи чому підкорився. Колядко: (подумки) Можливо Альохін поступає правильно. Там можуть загинути десятки людей, а Смірнов ще нас нагонить. Автор: Він не хотів погоджуватись, що, мабуть, сильніша воля Альохіна заставила його лейтенанта Колядка вступити в угоду із совістю. Андрій погодився, але щоб не втратити, хоч частково свій авторитет перед солдатами, та в основному щоб приспати совість, звернувся до солдатів: Колядко: Ми йдемо на заставу, але на зворотній дорозі обов’язково розшукаємо Смирнова. Альохін: На війні бувають втрати, курсанте, і якщо він туди потрапив, значить він поганий солдат. Будемо пробиратись вночі. Я цю місцину непогано знаю, у крайньому разі візьмемо провідника. Колядко: Але ж у нас наказ, не виявляти себе. Альохін: (злостиво) Не виявимо, я це беру на себе. Лейтенант: Ти можеш так запросто вбити безневинну людину? Альохін: Розслабся, юначе, це не наш гріх. Хто все це розпочав, можливо, і будуть відповідати, а ми просто виконуємо їхню волю. Ну вперед, годі базікати, час іде. Тяжкі чоботи зашурхотіли по каменистому ґрунту. Група бійців біжить: тяжке дихання, інколи побрязкує зброя. Лунає тривожна музика під стать бігу. Колядко: (подумки) Ну от, ти Андрію й у справжньому ділі - це вже не навчання. Я повинен не розпускати соплі, а бути достойним цих загорілих і обвітрених хлопців, які у свої молоді роки вже бачили смерть і страждання товаришів, які пропахли порохом і мастилом від зброї. І я один серед них. Я повинен стати їхнім справжнім командиром. Але цей Альохін мене трохи непокоїть, і не тому, що досвідченіший і хлопці йому підкоряються майже з півслова, а тому що він якийсь пере збуджений і очі в нього світяться - ніби він під «кайфом». Якийсь дуже вже він жорстокий і злостивий, певно, це війна його зробила таким. Мабуть, я заздрю його авторитету й умінню триматись. Але ,що це там попереду? Чому зупинилась група? Біг зупиняється. Зникає музика. Звуки джерела. Автор: Загін зупиняється в порослому кущами видолинку. Навколо сіріє. Солдат: Тут вода. Сюди! Плескіт води від умивання. Спраглі ковтки. Ніколи не думав, що вода може бути такою смачною. Альохін: Набрати води й замаскуватись. Тут недалеко їхній аул, тому привал до вечора. Шурхіт падаючого каміння, тріск зламаних кущів. Клацання затвору автомату. Солдат: Стій не руш! Падає й розбивається глек із водою. Автор: З кущів, як сполохане зайченя, вистрибнуло мале перелякане дівча, років дванадцяти. З ляку вона впускає на землю повний глек із водою. Дівчинка в тюбітєйці, з під якої стирчать у різні сторони заплетені косички, що чіпляються за колючі кущі. Вона дереться у верх по кам’яному схилу. Тріск гілок. Падає із шумом каміння. Тихе схлипування й швидке дихання дівчинки. Альохін кидається навздогін і в три стрибки наздоганяє дівчинку. Прапорщик хапає дівчинку, і затуляє їй рукою рота. Звуки боротьби, мугикання дівчинки із закритим ротом. Альохін: Що робитимемо, лейтенанте? Колядко: Відпусти її! Альохін: (розгнівано) Ти, що збожеволів? Сопляк, завдання хочеш зірвати, під трибунал захотів? Колядко: Вона ж дитина. А якби це була твоя сестра? Невже б ти зміг?.. Альохін: Вона ворог, вона дитина мого ворога і якщо я її відпущу, то завтра твої і мої кишки їстимуть шакали. Що тут розпатякувати. Сержанте, дай автомат! Брязкіт зброї Автор: Альохін прицілився. Прямо йому в очі дивилась перелякана дівчина, що вже навіть не намагалась кричати, чи плакати. Чорняві оченята були повні сліз, навіть благання про пощаду в них не було. Вона просто нічого не розуміла, не розуміла, що хочуть від неї ці великі дяді, які взялися невідомо звідки. Клацає затвор. Мить і прапорщик тисне на гачок. Андрій не втримався, стрибнув на Альохіна й ударив ногою, по націленому на дитину автомату. Черга з автомата, дзенькіт куль по камінню. Кулі сипонули по камінню, під ногами дівчинки, знявши куряву. А автомат вилітає з рук прапорщика. Брязкіт падаючої зброї. Плач дівчинки й звуки боротьби. Альохін: Ах ти, сволоч! Проти своїх? Автор: Озвірілі очі Альохіна налились кров’ю. Він стрибнув на Андрія і вони покотились по щебеню. Шурхіт каміння, удари,тяжке дихання, звуки боротьби. Прапорщик був набагато міцніший за молодого лейтенанта. Кілька ударів і хлопець падає з ніг. Лезо ножа блиснуло перед очима непритомного Андрія. Колядко: (подумки,в’ялим голосом) Невже це все, невже це кінець. Зараз він опустить кинджал. І все.. Я не побачу більше цього сонця, неба, не побачу рідних? Мамо! Я не хочу помирати! Боже… Автоматна черга. Автор: Прапорщик, як підрізаний, падає на Андрія й щось тепле, і липке стікає хлопцеві на обличчя, від чого лейтенант приходить до тями, і із зусиллям зіштовхнув із себе труп. Під груди підкочується нудота. Андрій відповз на крок - його вивернуло. Шарудіння каміння від повзучого тіла. Колядко: (блює) Кхи, кхи! Автор: У двох кроках від нього стоять солдат і тримає в руках ще гарячу зброю. Відстібає від ременя флягу й подає лейтенанту. Солдат: На ковтни, земляче, це тебе трохи заспокоїть. Спраглі ковтки з фляги Ох і остогидла мені ця війна, командире. Десь в далині лунає пісня Ніни Матвієнко. Кінець.
Написати рецензію	Рекомендувати іншим

Рецензії на цей твір

Згенеровано за 0.00996208190918 сек.

Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design

Чужий гріх

Колоніальна війна