Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2623
Творів: 47911
Рецензій: 92723

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Притча

Щоб пам'ятали!

© Іван G., 07-05-2006
Необхідний пролог
Щоб уникнути звинувачень у плагіаті, бо сюжет дійсно не оригінальний, розповім, що подібну історію, яка трапилася в Львові 19 ст. прочитав в львівській газеті "Поступ", в рубриці яку веде Ігор Мельник. ТАм ішлося що в часи, коли "президентом" Львова був Мохнацьки (імені не пам'ятаю), він відкрив вулицю імені іншого Мохнацького, героя одного з польських повстань. Нижче - спроба адаптації сюжету до реалій сучасного світу!

З Mersedes’у перед будівлею школи діставали ящик з шампанським і якийсь молодик горланив, що «Ві а зе чемпіонз!!!!». Зі школи, в яку на час виборів поселився тервиборчком міста Червонопільська, під схвальний гул, вийшло кілька чоловіків в костюмах, яким одразу тицьнули руки в пластикові стаканчики. Ще секунда – і шампанське весело переливалося в стаканчиках, щедро потрапляючи на руки.
“В них же пальці липкі будуть!”, - гидливо подумав Анатолій Степанович. Він стояв перед широким вікном, в шкільному коридорі, і дивився як молодий і нахабний новообраний мер святкує свою перемогу. А він, який шістнадцять років віддав місту, він, який зберіг його від пост-совіцької розрухи вже був „екс-”. Та ще й яким – четверте місце.
-Та не розстроюйся ти, Стєпанич! Все рівно, за тебе кращим він не буде, - почувся за спиною голос Вітька Сурмогили, секретаря міськради, а на час виборів голови його штабу.
„Ага! А сам найбільше шкодив! Йому карасю то шо – і так випливе, і при цьому Крищенку буде секретарем... Ет!”, - подумав Степанович, але вголос не сказав.
-Що будуть пам’ятати? Пам’ять Вітьок,  то діло житейське, - вжив екс-мер свій улюблений вислів, - Людям щоб пам’ятали, потрібно пам’ятники, там вулиці. А хто моїм ім’ям вулицю назве, га? А пам’ятник то хіба на цвинтарі поставлять!
-Стєпанич, як треба то і вулицю назвемо,  і пам’ятник поставимо!, - Вітьку зненацька схотілося зробити старому щось приємне, - А хочеш ще до першого засідання міськради, зробимо вулицю твого імені?
-Ти карась, це можещ, я тебе знаю, - Милушенко суворо покосився на жевжикуватого секретаря, - А люди, що скажуть?
-Ет, Стєпанич, ти результати чув? І шо? Ті самі люди... Оцінили тебе чи довіряють тобі? Вічно ти про людей!, - в секретарі прокидався все сильніший азарт, - А я так все обставлю:
комар носа не підточить!
І тут в Мулушенку, нарешті прокинулася досада і злість на червонопільців, які були готові вірити красивим обіцянкам, різнобарвним газеткам, прапорцям і кульочкам, але не повірила тому, що він робив всі ці роки.
-А що? Можна! Діло житейське..., - гордість змусила Стєпанича обійтися лише натяком, але Вітьку було досить і цього...

Іронія сказаного полягала в тому, що старий комуніст, мабуть єдиний „червоний мер” на Західній Україні А. С. Милушенко, за час свого правління намагався перейменовувати якнайменше вулиць і не зносити старих пам’ятників. Тому у Червонопільську (стару назву – Білопільськ, він теж не дав повернути), мирно вживалися між собою вулиці Шевченка і Чапаєва, а пам’ятник Каменяру-Франку, стояв на одній площі з ударником-Стахановим.
На всі крики місцевих гура-патрійотів, він тільки здвигав плечима: “А що таке? Що поганого в них? Ну як людей уважили, то значить щось хороше зробили, діло житейське...”. Ба, й самі червонопільці, наче мешканці ільфопетровського Старгороду, вперто продовжували використовувати старі назви, і Грушевського для них далі було Леніна, а Бандери Дзержинського.
Це не завадило Стєпаничу чотири рази поспіль обиратися на мера міста. Першого разу, в 1990 році, він, директор консервного заводу, ішов більше для галочки, але люди, за якоюсь невідомою масовою логікою проголосували за нього. В 1994-у, в боротьбі за крісло, комуністу Милушенку, довелося гризтися з місцевими осередками „правих” партій. Але ні мітинги столичних гостей, ні крики „Геть, комуняку!”, не справили враження, і його переобрали.
В 1998 році обійшлося без боротьби – розчаровані у всьому люди, одностайно поставили хрестики навпроти його прізвища. Тим більше місто жило більш-менш нормально, далі працювали нечисленні заводи і фабрики, ЖЕКи діяли на диво якісно, а дороги постійно ремонтувалися. Через чотири роки, вже довелося попотіти – місцевий бізнесмен, здавалося купив всіх і вся, але кількох сотень голосів йому все-ж забракло.
І це, як виявилося, було останнім політичним успіхом Милушенка. Під час Помаранчевої революції, він, на мітингу перед міськрадою перейшов на помаранчевий бік, і допомагав відправляти людей в Київ. Це коштувало йому партбілету, і, як наслідок, відсутність будь-якої підтримки на наступних виборах через півроку. Результат – принизливе четверте місце.
А далі? Далі мала бути пенсія, дача, внуки і забуття... Якби не спритність секретаря міської ради Червонопільська Віталія Сурмогили...

Умова задачі, яка предстала перед Сурмогилою, була зрозуміла: увічнити у пам’яті червонопільців Милушенка, причому так, щоб це було водночас і ясно, і не викликало ніяких заперечень. Але щоб вирішити задачу в одиночку у Вітька, як сказав-би колекціонер народних приказок і фразеологізмів Стєпанич, „кишка була тонка”. Отже, для початку, секретар міськради вирішив заручитися підтримкою інтелігенції.
Притулком інтелігенції Червонопільська, від часу падіння совітів, був пивний бар біля вокзалу. В ньому збиралися і проводили дні за гальбою, цигаркою і дискусією про вічне інженери, які працювали на будові летовища, що то затихала, то знов починалися, розчаровані у сівбі „розумного, доброго, вічного” вчителі місцевих шкіл і журналісти районної, міської, і, найпопулярнішої серед червонопільчан, партійної преси.
Вітьок теж інколи розраджувався в цьому неофіційному клубі, і мав там незлі контакти. Тому він швидко зорієнтувався у напівпідвальному, закуреному приміщенні, і впевнено рушив до Ві-Ай-Пі столика, біля вікна. За ним сидів гуру пролетарів інтелектуальної праці, інженер провідної категорії Максим Калістратович Онопенко, якого друзі поза очі прозивали... Але менше з цим!
В цей післяобідній час Онопенко переглядав минулорічний, куплений за півціни у кіоску, „Плейбой”.
-Привіт інтелігенту!, - Вітьок підсів до гуру.
Той тільки покосився на нього поверх рогових окулярів, і навіть не зволив відірватися від пошуку прихованого змісту на глянцевих малюнках журналу.
-Інтелігент синонім буржуя, а я буржуа, тому суть інтелектуал!, - байдуже кинув Калістратович замість привітання.
-Пшепрашам! Гарсон!, - гукнув він до барної стійки, за якою курили студенти місцевого кулінарного ПТУ, які підробляли тут офіціантами, - Фляжку „Закарпатського”, цитрину і два келішка!
Онопенко ще раз глипнув на нього, а тоді сховав журнал у поношений шкіряний дипломат, і знявши окуляри, приготувався до розмови. Раз замовляється коньяк – діло серйозне, розсудив він.
Принесли коньяк, Сурмогила розлив по чарках, вони випили по першій, і аж тоді почалася ділова розмова:
-Результати виборів мера чув?
-Не чув, але не треба бути Нострадамусом, аби здогадатися, що твій шеф пролетів як фанера над Парижем! На його місці, я б четвертував голову передвиборчого штабу, - з єхидною усмішкою, інтелектуал дивився на Вітька, який і був тим самим головою, - За саботаж і присвоєння виборчого фонду!, - додав він згодом.
-Політика – справа тонка! Це тобі не інтелектуалом бути, - парирував Сурмогила, - Та і Стєпаничу пора на спочинок! Скільки можна людину тримати, мучити! Бачив, до чого Папу Римського довели! То-то!, - Вітьок розлив по другій.
Вони закусили, і Кастра... pardon, Калістратович, відчуваючи, що розслабляється, вирішив не затягувати:
-Ти Вітька, не встидайся, ти кажи, кажи, шо тобі треба і за, шо п’ю коньяк, за кошт фондів штабу Милушенка!
-Га? Ага!, - секретар міськради підсунув свій стілець ближче, - Так ось! Милушенка мені шкода! Людина, можна сказати, кращі роки! А людська пам’ять, знаєш? Так ось, якби це пояснити, увіковічнити годилося-б...
-Ну...
-Ну і... Там би щось ім’ям його назвати! Вулицю чи проспект, але так знаєш, щоб і явно, щоб і ніхто крику не піднімав.. А?
Максим Калістратович якийсь час задумливо гладив бородате підборіддя і обдумував пропозицію. А оскільки по натурі був він людиною творчою, та й пропозиція була йому по душі, він одразу перейшов до діла:
-І що мені робити треба?
-Ну, в нас вулиці міськрада перейменовує, тому треба їм це якось подати..., - вони втретє випили, - під соусом... ну ти зрозумів.
„Гуру” розумів. Більше того – знав! В нього вже народився план!
-О’кей! Але в мене буде до тебе прохання...
-Та, без питань!, - Вітьок витягнув гаманець, - але не більше півсотні долярів!
Інтелектуал презирливо посміхнувся, і скрушно похитав головою дивлячись на нього:
-Ти примітивне, меркантильне дитя епохи! Ти все вимірюєш зеленими паперовими прямокутниками і оцінюєш умовними одиницями. А є речі, які неможливо виміряти „долярами”, - вже Калістратович присунувся ближче, - Престиж, становище, влада...
-Ти.. ти це чого?, - у Сурмогили з’явилося погане передчуття, - Тобі чого треба?
Співрозмовник відкинувся на спинку стільця, і розглядаючи витерті лацкани маринарки, виставив свою умову:  
-Зараз, вважається хорошим тоном, мати при органах державної влади аналітичні групи: ну, щось на зразок груп радників... Ну і я подумав, що наш новий мер... Ну.. „тому що” він „послідовно” вірить у „справедливість, за яку варто боротися!”... йому б таке знадобилося... А я, - він прийняв позу роденівського мислителя, - Очолив-би її...
Кілька секунд секретар міськради вагався – він вже людям пообіцяв виклопотати деякі посади, і тепер лишні накладки... Але, задля святої справи...
-Файно! Давай лапу!
Вони потиснули один одному руки, і майбутній аналітик,  витягнувши з внутрішньої кишені маринарки блокнот з ручкою, приготувався висвітлювати свій план...
-...Амінь!, - закінчив свою промову єпископ, який резидував у Червонопільську.
Перше засідання новообраної червонопільської міської ради проходило за планом, депутати склали присягу, і готувалися прийняти її у новообраного мера.
-Отже, панове народні обранці, - бадьоро продовжував засідання секретар Сурмогила, який у президії сидів між своїм старим і новим шефом, - Наступним пунктом у регламенті засідання в нас іде прийняття присяги у новообраного голови міської ради Крищенка Миколи Андрійовича, - бурхливі оплески і Крищенко, вже піднявся, щоб іти до трибуни, -Але перед цим, пропоную послухати доповідь інженера провідної категорії, дослідника історії нашого краю, Онопенка Миколи К... Кириловича!, - одним духом випалив Вітьок.
Крищенко так і застиг в дивній позі „ні сів, ні встав”, депутати нерозуміюче вирячилися на свого секретаря, який зіщулився у кріслі, і лише Милушенко, байдуже розглядав свої руки.
Ситуацію розрядив „дослідник історії рідного краю”, який швидким і впевненим темпом піднявся на трибуну. По залу пронісся шум, але червоний до коріння волосся Крищенко врешті-решт присів, і Онопенко, який з нагоди виступу, десь роздобув костюм, а під нього одягнув вишиванку, міг починати:
-Ваша святість, панове міські райці (голоси в глибині залу „Які яйця? Зайці? Шо за зайці?”), пане бургомістр,  шановна пресо! В цей день, коли ми відзначаємо прорив людства в глибини космосу (а справа була 12 квітня), я хочу здійснити для наших земляків прорив в історію рідного краю землі. Мене довго турбувало питання, чому земля Червонопільщини, така багата, родюча і плодюча, що дала нашій неньці стільки усусівців і упівців (репліки в глибині залу „Чо-о-го дала? Він шо хорий!”), перебувала, згідно з офіційною історією у затуркано-аморфному стані, під час одного з найбільших піднесень – Визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького...
Далі слідував екскурс в історію, який створив сам Микола Кирилович, на основі власних досліджень в архівах. Виявляється коли Хмельницький облягав Львів, до Червонопільська підійшов загін козаків, які прогнали відсіль поляків.
-А очолював цей загін, - Онопенко витримав паузу, щоб привернути увагу, вже зморених депутатів, - козацький сотник Михайло...МИЛУШЕНКО!!!
Всі в залі, включно з обома мерами, після цих слів, зосередили всю можливу увагу на ораторі, і лише Сурмогила налив собі і нервово випив склянку води.
-Так, так! Саме Милушенко... Старовинне українське прізвище!
Потім він розповів, зворушливу історію, як “славний козак Милушенко”, закохався в галицьку дівчину Ганку, і одружившись залишився тут.
-І можливо, наш багаторічний колишній бургомістр є одним з його нащадків!, - після цього, вже зацікавлено слухаюча аудиторія почало гучно аплодувати в адресу Стєпанича, а той шоковано позирав то в зал, то на зніяковілого Сурмогилу.
Коли оплески затихли, слово знову взяв Онопенко:
-Так ми і закрили сьогодні білу пляму історії нашого краю. АЛЕ!, - Кирилович підняв руку з простягнутим вказівним пальцем догори, і став схожий на Статую Свободу, - Пам’ять Милушенка до сих пір не увіковічена ні в пам’ятнику, ні в назві жодної з вулиць нашого міста, - і явно увійшовши в раж, - ТА ШО Ж ВИ СВОЛОЧІ СОБІ ДУМАЄТЕ, - він гримнув кулаком по столу....
Так тихо на засіданні міської ради не було з часів ГКЧП. Милушенко тремтячими руками діставав таблетку валідолу. Обличчя Сурмогили різко змінило барву з пурпурової на сіру, а ворушіння губ Крищенка, навряд чи позначало його захоплення всім цим дійством. Врятував ситуацію все-ж таки Онопенко:
-Сволочі – літературне слово. Згідно з словником Даля, ним позначали робітників „с Волока”, тобто воно є синонімічним слову „пролетар”, - він поправив окуляри, і оглянув онімілу аудиторію, - Також воно присутнє в словнику Грінченка, - голоси: „Хлопи, ану йому холодну зробим!”, - Його використовував в своїх повістях сам Тарас Григорович, - голос інженера вже звучав невпевнено.
-Так! Дякуємо Миколі Кириловичу!, - Сурмогила різко зірвався, і заплескав, проте у залі отримав мляву підтримку, - А тому пропоную, щоб на першому засіданні, нова міська рада, ухвалила рішення про перейменування вулиці Клари Цеткін на вулицю Михайла Милушенка, - Вітьок ковтнув води, - І.. І про проведення мітингу у цю неділю, на якому відбудеться урочисте перейменування вулиці та... прийняття присяги у нового міського голови в присутності громади міста, - пропищав секретар міськради.
-.. що буде продовжувати старовинну традицію народних віч та козацьких рад. Дякую за увагу, - скоромовкою виголосив Онопенко і поспішив покинути залу засідань.
Міські обранці мовчали. Сурмогила стояв і не наважувався поставити питання на голосування. Пауза затягувалася... Врятував всю благородну справу єпископ, що тільки підсміхався під час виступу Онопенка. Тепер, пам’ятаючи, що „Блаженні миротворці...” він сам піднявся на трибуну:
-Прошу включити до порядку мітингу також молебень...
Пропозиція Сурмогили отримала стопроцентну підтримку...

P.S. Був чудовий сонячний день... Ціла вулиця була заповнена людьми, а на трибуні, яку зручно розмістили посеред дороги єпископ правив молебень. Стояла чудова весняна погода – ні прохолодно, ні спекотно, розпускалися дерева і люди, як ніколи уважно, слухали Службу, а єпископу поміж псалмами на думку приходили єретичні думки, про правоту язичницьких жерців, що проводили своїх обряди не в тісних храмах, а на чистому повітрі...
Після молебню були виступи старого і нового мерів, прийняття присяги з символічною передачею повноважень, ще один, підготовлений Сурмогилою, виступ Онопенка, відкриття табличок... Одним словом – згідно протоколу.
А оскільки, людська пам’ять є дивним механізом, „легенду” люди швидко забули, і прийняли М. Милушенка, не як козака Михайла Милушенка, а як екс-мера Миколу Милушенка. І особливо не протестували. І після цього, коли приїжджий у Червонопільську питав за вулицю Милушенка, він міг розраховувати не лише на точні вказівки, а й на розповідь про добрі-старі часи його мерства. Ось-така вона людська пам’ять!  

P.P.S. А Онопенко таки очолив аналітичну групу. Правда на громадських засадах. Зате престиж!



Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

Ознака інтелігентності

На цю рецензію користувачі залишили 22 відгуків
© Олексій, 14-07-2006
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.72195482254028 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …