Людська душа - справдешній архів почуттів: усе розкладено по поличках. Іноді у цьому впорядкованому макрокосмі, наче у книгозбірні, створюється безладдя. Хтось потрясе і усі почуття розлітаються, переплутуються і навіть губляться. Якась нечупарна, досі нам невідома, стареча жінка для порядку вигрібає усе зайве та вичищає комірки для нових матеріалів. Це, скажімо, свого роду транспортер, на якому добротна продукція продовжує шлях, а кепська - пропадає. Проте, й надалі вперта людська натура знову і знову відсвіжується прожитим. І це перебуле - метаморфоза: однакової чи різної форми, кольорова чи безколірна - не так уже й важливо. Не так актуально, коли вікуєш і розвиваєшся, коли не стоїш на місці. Бачиш, що до твоєї зими ще так далеко і радієш. При цьому радієш всьому.
Наповнити душу лише добром - справунок кожного. Одначе, думаю, не всякому підвладно. І тут вже силкуйся-не силкуйся, які тільки не підбирай дороговкази, путівник лише один - серце. Воно під мінливу співанку дощу вистукає свій акорд, йому найближчий. Та чи не оглух ти ще у метушні матеріалістичного шуму і таки почуєш той стукіт - невідомо. Так само й невідомо, з якої точки зору дивитися на добросердне, незаплямоване, істинне. Бо звідки, що ж таке добро. Можна сказати, що всякий учинок, націлений на добро, є моральним. Тільки аналізує діяння кожен із духовної, приватної сторони. То чи не буде тією золотою серединою каталізатор, який реагуватиме лише за умови порушення спокою власного "Я".
Чи порушити припис моралі суспільства - вирішувати кожному. Але у простудженому парку життя ізольованість - це смерть для душі. Слід не лише знати, а й усвідомлювати, що існування поза суспільством, частиною якого є кожен з нас, не можливо. Тому наповнення душевної комірчини добром - це, мабуть, моральність власного "Я".
