

	ПОШУК

АВТОРУ:

AlmaNAH

Жанри

Авантюрна проза

Авторська проза

Альтернативна історія

Гоголівський ФОРУМ

Наша статистика

Авторів:	847
Творів:	12969
Рецензій:	20343

Наша кнопка

Код:

Художні твори Проза Соціальна фантастика

Ближче до зірок

© Олексій Тимошенко, 23-10-2008
Коли я побачив людину в брудному сірому одязі, в каптурі, з палицею в руці, то моє серце шалено почало гупати. В горлі миттєво пересохло, а рука мимовільно стиснула вудку – єдиний предмет, який міг мені допомогти, врятувати, хоча я і не дуже вмію користуватися нею як зброєю. Ліпше в мене виходить рибалити. Незнайомець стояв край дороги і дивився на мене. Блудяга. Я його одразу впізнав, хоча раніше жодного разу не бачив. Дядько Микола стільки разів мені вбивав у голову – «Данилко побачиш Блудягу, кремезну людину у сірому брудному одязі, з палицею, - тікай синку, аж поки ноги несуть! Тим більше, що згідно Правил, які затверджені на Засіданні Ради Двох, спілкуватися із Блудягою забороняється». «Дядьку, а чому так? – задавав я йому питання. «Довго пояснювати, та й малий ти ще», - так мені відповідав дядько. А я продовжував натхненно боятись цього дивного та невловимого Блудягу. Якось я поцікавився у Ігоря, мого найближчого друга, мовляв, чув про Блудягу? Він блимнув на мене своїми зеленими очима і здвинув плечима. Та відповідати мені не став. І я зрозумів – мій друг теж боїться Блудягу. -Хлопче! – промовив незнайомець. Голос у нього був хриплий, але доволі приємний. Я ще міцніше стиснув рукою вудку і став, як стовп. Що робити? - Не бійся, я не заподію тобі шкоди.. мені б води трішки. Пити хочеться. Раптом напруження зникло. На поясі в мене висіла фляжка, і води в ній було ще достатньо. Але ж вода в нашому Поселенні була дорожче золота, тому я продовжував стояти на місці. Чим – чим, а цим скарбом у нас не звикли розкидатись. Якби дядько Микола дізнався, що я так необережно поводжуся із джерелом життя, він би не схвалив моєї поведінки. - Один ковток... І зовсім він не страшний, а навпаки... -Тримайте, – швидким рухом я зірвав фляжку з поясу і простягнув незнайомцю. - Дякую, - він вхопив руками фляжку і хотів вже пити з неї, та я зупинив його. -Стійте, забирайте з собою. Знаєте, зараз тут з’явиться мій дядько Микола, вам треба... - Тікати? – cумно підказав незнайомець. - Ні, просто йти. - Добре. - А ви.. Блудяга? - Хто? А-а, це напевно мене так називають в .. Місті? - В Поселенні Надії. - Поселення Надії? Гарно придумали. – засміявся мій співрозмовник. - Мене звуть... Анахорет. - А мене Данило. - Данило... гаразд, Данило, ось тобі моя рука. Чи ти боїшся? - Та ні. Долоня Анахорета була теплою і міцною. За коротку мить мій новий знайомий зник у чагарнику і я залишився на самоті. Несподівана зустріч. Розповім друзям – здивуються. Тільки от навіщо я віддав йому воду? * * * Вдома дуже зраділи нашій здобичі. Ще б пак! Повне відро риби притягнули ми з дядьком Миколою, справжньої риби. Мама одразу вхопила відро і пішла на кухню, за нею слідки побігла Марійка, моя молодша сестричка. Останнім часом вони готують вдвох – і, знаєте, від цього їжа стала ще смачнішою! Я ж попрямував до себе в кімнату, туди, де стояли стіл, ліжко, а ще на стіні висіла моя гордість - книжкова полиця. На ній навіть лежало декілька паперових книг, що було рідкістю для нашого Поселення Надії. Мій друг Ігор, коли приходив в гості, одразу прямував до полиці і стояв деяку мить перед нею, милувався книгами. Я присів на край ліжка і відчув, що дуже втомився. Все-таки рибалити не просто. - Данило! Це кликала мене мама. Невже вони із Марійкою так швидко приготували їжу? - Вже йду! - До тебе Ігор прийшов. «Про вовка - промовка». - Данилко, друже, привіт! - Ігор увірвався у мою кімнату і гепнувся на стілець біля ліжка. Ого! Щось напевно сталось, бо він цього разу на книжкову полицю абсолютно не зреагував. Я дивився на Ігоря, чекаючи, що він мені повідомить. - Як рибалка? Щось путнє спіймали? Чи, як завжди? Я всміхнувся. - Як завжди спіймали щось путнє. Повне відро. - Молодці! А я знаєш, рибалити того.. не дуже... - Ігорю... - Хоча треба колись спробувати... - Ігорю, що сталось? - Ні, ви чули? Він в мене питає «що сталось?» Дивак! Та поки ти зі своїм суворим та неприступним дядьком Миколою рибалив, ми з Лізою...- Ігор замовк, озирнувся навкруж, мовляв, чи не підслуховує хто небудь, і тихенько продовжив, - ми з Лізою знайшли ще один... Предмет.. - Артефакт?! - Та не кричи ти так! – засичав Ігор. - Де знайшли? - Х-хо! Звісно, не в озері з рибою. Це була приємна новина. Раніше ми вже знайшли два незнайомих, незвичних Предмети. Ігор, який завжди полюбляв гратись словами (а ще - почуттями дівчат з нашого Поселення), називає їх Артефактами, свідченням того, що колись давно на Зірці, їхній блакитній планеті, існувала розвинута цивілізація, чи то людей, чи то якихось істот, які зникли раптово, зникли масово, залишивши після себе міцні житлові будинки та інші архітектурні споруди. Призначення деяких з них у Поселенні так і не з’ясували, а тому, до будь-яких наслідків діяльності Будівників його мешканці ставилися із недовірою, інколи навіть зі страхом. Дядько Микола взагалі нічого не хотів чути про те, що колись на Зірці, і, особливо, у Поселенні колись було інше життя. Враховуючи, що таку позицію дядька Миколи підтримували багацько мешканців Поселення Надії, ми, тобто я – Данило, мій друг Ігор та Лізка, свої пошуки проводили потайки, сподіваючись, що зможемо самотужки зібрати якомога більше Предметів. Тоді вже ніхто не буде заперечувати, що колись на Зірці все було по-іншому. Тоді вже і дядько Микола не буде так категорично ставитись до знайдених Предметів. Однак шукати ці Предмети-Артефакти було важко, найбільше це нагадувало пошуки чорної кішки у темній кімнаті. - А на що, на що схожий Предмет? – із нетерпінням продовжував я розпитувати Ігоря. - Ну, він з якогось матеріалу, схожого на залізо. Дуже твердий, фігурний, а на одному його боці таке ніби... там було щось.. чи він із чимось з’єднується... - Гм, цікаво. Він з тобою? - Що ти! – злякався Ігор. – Тягав би я його. Лізка охороняє. -Пішли! – вирішив я одразу і категорично. Що ж, риба, мабуть, зачекає. * * * Наше Поселення Надії було досить велике за розміром. В ньому було дуже багато будинків, проте люди жили не в усіх. Думаю, що чоловік двісті в Поселенні можна нарахувати. Молоді теж було багацько. Будинки нам залишилися від мешканців планети, яких ми між собою (в нашій маленькій компанії) називали Будівниками. Дядько Микола розповідав, що років двадцять назад для вивчення Зірки прислали групу вчених і дуже скоро із Землі пришлють Корабель, щоб забрати (чи замінити) мешканців Поселення. Хоча особисто мені завжди було дивно, що воно за дослідження проводяться тут у нас? Вивчити продукти діяльності Будівників і то не змогли! А може й не захотіли... Наше маленьке суспільство – так любив говорити дядько Микола, – було вельми гармонійним і забезпечувало всі потреби жителів Поселення. У нас була Школа, Дитячий Садок, Палац Відпочинку, Буцегарня, Палац для Засідання Ради Двох та інші, такі необхідні та важливі для гарного життя у місті, установи. Порядок у Поселенні забезпечували Рада Двох, яка нагадувала мешканцям про ті Правила, яких ми всі повинні дотримуватись у нашому повсякденному житті, а також невеличкий загін Внутрішньої Безпеки, який засідав у Буцегарні. Були у нас і Заборонені Місця, ті, які могли представляти якусь небезпеку для нас. Життя людини в нашому Поселенні Надії дуже цінувалося. А от рибалити у нас дозволялося і, навіть, заохочувалося. Тому кожен, хто бажав, міг виділити час із свого робочого дня і піти на ставок, потягати із його прозорої води якусь смачненьку рибку – карася, а може й коропа. Тільки от, схоже, що сьогодні я покуштую рибу хтозна коли. * * * - Лізко! – закричав Ігор, тільки –но її побачив. Вона стояла, засунувши руки в кишені, і похмуро всміхалася. От дівчисько! Я знав її вдачу. Напроти неї стовбичили троє хлопців із Західної частини Поселення. Я одразу їх впізнав. Найбільш неприємним серед них був Сіряк, височенний і худий, як жердина. Він мав руде скуйовджене волосся, і обличчя, наче витесане із твердого каменю. А губи –тонкі, як лезо ножа. Це мій стародавній ворог. Наш стародавній ворог. Ледь позаду нього – його найліпші друзяки, Гвинт і Боягуз. Ці – не такі небезпечні, але язики у них, наче помело. Працюють без вихідних. - А ну, відішли від неї! – заволав я щосили, прискорюючи ходу. Наші шанси були невтішні. Двоє проти трьох. А один Сіряк у бійці рахувався за чотирьох. Проте відступати нам не було куди, тим більше там була Лізка. -Данило, - прошепотів Ігор, - твій -Сіряк. «Дзуськи!» - хотів я заперечити, але не встиг. Ми підскочили до Лізки і стали біля неї. Ігор вхопив її за плече і потягнув назад. Тепер ми стояли перед Сіряком, він дивився на нас байдуже та із зневагою. - Ба! Наші хлопчики прибігли. Данилко та Ігор. Не втомились? - Чого вам треба? – вичавив із себе Ігор. - Нам?! Ми своє хочемо забрати, - пояснив Гвинт і показав рукою на землю. Там лежав знайдений Предмет. - Це наше. - Ваше, наше. Не драматизуйте. Боягуз ще вчора його тут знайшов. Правильно я кажу, Боягузе? - Підтверджую. - Чого ж, як знайшов, не забрав? Невже підняти сил не вистачило? - Cіряку, я йому зараз... - Тихо, Боягузе, хлопчики вже йдуть.. і забирають із собою свою розлючену кішку. Ми з Ігорем швидко глянули один на одного. Залишався тільки один вихід. Проте конфлікт розв’язався раптово та незвичайно. Як суха гілка тріснув постріл гвинтівки і перед ногами Сіряка вибухнув фонтаном пісок. Ми всі злякано озирнулись і побачили на пагорбі людину у сірому брудному одязі, в каптурі, зі зброєю в руці. Блудяга зробив крок вперед, не опускаючи гвинтівку, і промовив: - Йдіть геть! Я побачив, як напружились наші вороги, і особливо Боягуз, а також мої друзі. - У вас що, проблеми зі слухом? – тихенько поцікавився я. - Ну.. – вимагав Блудяга. - Гаразд. – процідив крізь зуби Сіряк. – Зустрінемось! За мить неприємна компанія на чолі іp Сіряком зникла. Блудяга неквапом підійшов до нас і промовив: - Привіт, Данило! Це твої друзі? - Друзі. - Що ж ви так необережно. А то хто? - А то відповідно, не наші друзі. - відказала Лізка. – Голос її тремтів і викривав ставлення до Блудяги. - Бачу, - всміхнувся Блудяга. - Якби знав, що зустріну вас, прихопив би фляжку. - Іншим разом. - Може і так. Мовчки ми дивились, як він розвернувся, пройшов декілька кроків вперед, потім озирнувся, кинув погляд на нашу компанію, потім на Предмет. Мені навіть здалось, що він хотів щось ще сказати, губи його зарухались, але Блудяга нічого не промовив. Пішов геть. - Оце зустріч! – це отямився Ігор - Данило, а про яку флягу він говорив? - А-а... не суттєво. Забираймо Предмет? * * * Предмет ми притягнули до мене у сарай. Він розміщувався в кінці нашого двору, за чагарником. Біля нього рідко хто з’являється із моїх. Мама найбільше полюбляє свою кухню, а дядько Микола всі свої необхідні речі (наприклад, вудку) складав у невеличкій прибудові, що він зробив сам. Прибудова була кособокою, непропорційною, і псувала вигляд всього нашого будинку. Але ми з мамою кивали головами, коли дядько Микола вихвалявся, яку гарну архітектурну споруду він створив, мовляв, не гірше Будівників. А в сараї було гарно. Його будував ще мій батько. Зрозуміло, що вигляд у сараю був дійсно пристойний. Лізка довго дивилась на Предмет, який стояв перед нами на важкому, збитому з грубого дерева, столі. Ігор одразу поліз у схованку, за іншими Предметами, а я гепнувся у старе крісло, що стояло у кутку. На мене нахлинула втома, адже сьогодні я піднявся рано, на світанку, і рушив із дядьком рибалити. А потім була зустріч із Блудягою. Дивна людина. Блудяга - Анахорет. Хто він? Де живе? Чому його не люблять у нас, в нашому поселенні Надії? Я задавав собі ці питання, і не знаходив жодної відповіді. - Данило! Ти подивися... - Що? А... Я піднявся із крісла і підійшов до стола. «Дуже твердий, прямокутний, а на одному його боці таке ніби... там було щось.. чи він із чимось з’єднується...», - згадував я слова Ігоря. Так і є. Саме таким і був Предмет, який ми знайшли сьогодні. Він схожий на залізну коробку. На зворотній стороні – поглиблення у вигляді ромба. Поряд з ним лежали ще два. Перший - розміром із футбольний м’яч, схожий на велетенське яйце. Твердий і важкий. Другий ще більший. Він довгий, добрячих півметра, зроблений наче з гуми, а всередині порожній. Найбільше схожий на якусь трубу, але не таку, яку можна знайти в нашому Поселенні – грубу, залізну, а іншу – дуже гнучку та м’яку на дотик. Ось такий набір. Ніби і нічого незвичного, але щось було в цих речах... таємне. -А раптом вони вибухнуть? – висунула припущення Лізка. - Якщо раніше не вибухнули, то й зараз цього не буде,– заперечив Ігор, - де викрутка, Данило? Мовчки ми дивилися, як тремтяча рука Ігоря наблизилася до Коробки. Лізка навіть очі закрила. А Ігор прикусив губу. Раптом Предмет відгукнувся на дотик викрутки і загарчав. Затремтів. - Ай! - Ігор хутко забрав руку від Предмета. - Що? - Воно б’ється!! - Хлопці, досить! – зарепетувала Лізка. – Правда, досить! - Та тихо ти! – промовив я для годиться. Голос мій був якийсь незвичний і чужий. - Гаразд, досить.... * * * А вдома на мене чекала неприємна розмова. Тільки –но я переступив поріг, як зрозумів, що повітря вдома насичене стурбованістю та роздратуванням. Звісно, таку атмосферу навіював дядько Микола. Він міряв кухню широкими кроками – ходив із кутка в куток і поглядав на годинника. - Данило! - Так. - Що «так»? - Ви запитали, я відповів. - Гаразд, – сухо промовив дядько Микола. – Ти мені не скажеш, де твоя фляжка для води? Мовчиш? -Це моя фляжка, куди хочу, туди і кладу. -Данило, Данило! Ти хоча б знаєш, про що ти говориш? Зрозумій мене, я ж тобі лише добра бажаю. Хіба ж коли - небудь я робив тобі гірше? -Ні, не робили. – підтвердив я. – Я загубив фляжку. Сьогодні, коли ми ходили рибалити. Дійсно, дядько Микола весь час, скільки я пам’ятаю, піклувався про нашу родину, та він і був невід’ємною частиною нашого маленького світу. Він вдало ходив на полювання, любив рибалити, брав активну участь у громадській роботі Поселення. Навіть захищав тих, хто порушував Правила. Раніше я дуже радів, що у моєї мами є такий брат. Та чомусь останнім часом я відчув, що у наших з ним стосунках з’явилась стіна відчуження, а кроки назустріч один одному ніхто з нас не хотів робити. - Ех, ти! – махнув рукою дядько Микола. – Завтра, о восьмій, тебе чекають на Засіданні Ради Двох. Подумай гарно, що ти будеш там говорити, гарно подумай. Ось тобі і маєш! Веселі справи. Я пішов у свою кімнату, впав на ліжко і заклав руки за голову. Так гарно починався цей день і так кепсько закінчується. Події сьогоднішнього дня почали виринати із глибин моєї пам’яті: риба, вудки, дядько Микола, зустріч із Блудягою, фляжка із водою, Ігор, Предмети - Артефакти, Лізка, знову Предмети, знову дядько Микола, і все це знову, по колу, потім все перемішалось і заплелось в одну суцільну мотузку, яка слугувала своєрідним містком між минулим, теперішнім і майбутнім. Серед такої незвичної мозаїки я розгледів річ, яка привернула мою увагу. Як тільки я її побачив, то одразу зрозумів, що мені хотілося сьогодні зробити. Я піднявся із ліжка, простягнув руку до полиці і взяв з неї паперову Книгу. З тих, що належали моєму батькові, і які я полюбляв гортати, коли мені було сумно. Я відкрив книгу і втупився очима на малюнок. Не вірячи своїм очам, я почав мацати його пальцями правиці, проте малюнок залишався малюнком. Не більше, і не менше. Неймовірно! Тепер я зрозумів прислів’я, принесене поселенцями на Зірку із Землі: «не шукай чорну кішку в темній кімнаті, особливо, якщо її там немає..» * * * Я прокинувся рано, так само, як і вчора. Проте рибалити мені сьогодні не доведеться (а втім, це теж можна так назвати – і мій улов буде незвичним, я буду ловити чорну кішку!). На мене чекають події важливі та незвичайні. Я деяку мить валявся на ліжку горілиць і вивчав стелю. Нічого нового на ній я не знайшов, однак склав план подальших дій. Засідання Ради Двох – це річ серйозна. Ну от, тепер можна і до справи. Я хутко вдягнувся і вийшов із будинку. Переді мною, як на долоні, лежало містечко, маленьке й непорушне. Із-за могутніх дерев витикались сріблясті шпилі кам’яних будинків. Здавалось, що то не будинки, а зграя космічних кораблів, які завмерли в очікуванні старту. Заспане сонце піднімалось все вище і вище, від цього руху шпилі заграли веселими вогниками. Гарно! Я прямував до Старовинного Амфітеатру, де проходили Засідання. Звісно, трішки хвилювався, бо це мій перший похід до нього. Добре, якщо не останній. Або навпаки, най буде останнім. Мовчки спостерігав, як із своїх кольорових будинків, наче бліді тіні, виповзали мешканці нашого Поселення Надії, - всі вони йшли на Засідання, і всі вони ховали очі, коли бачили мене. Я теж намагався на них не дивитися – навіщо ж людей засмучувати? За десять хвилин я прийшов до Амфітеатру. Це ще один архітектурний шедевр, який залишився нам від Будівників. Ігор висував ідею, що наші одразу здогадались про його призначення і використовують як засіб «справедливого жахання», для того, «щоб усі боялись, щоб не насміхались». Я зайшов до величезної зали, залитої сонячним світлом, і пішов одразу до стола, який стояв справа на невеличкій сцені, впав на стілець. Навколо сцени сиділи глядачі, мало не всі мешканці Поселення Надії. Я пошукав очима Лізку та Ігоря, але не знайшов. Цікаво, вони де? Дійство розпочалось. Глядачі заплескали у долоні, коли на сцені з’явились Двоє у Масках. Перший у Білій, Другий у Чорній. Також вони були вдягнуті у відповідного кольору плащі. - Шановні мешканці Поселення Надії, ми розпочинаємо Засідання Ради Двох, – гучно промовив Перший у Білій Масці, - у нас на порядку денному незвичайна подія - порушення Правил. Зокрема пункту 25, другого розділу, третього тому збірки наших Правил. Порушник - Данило Перевера, вступив у розмову із людиною, яка знаходиться поза Зоною Дозволу на спілкування. - Це так званий Блудяга, якого ми всі з вами знаємо, – продовжив Другий у Чорній Масці. Коли я почув його голос, то здивовано похитав головою. Знайомий тембр! - Введіть Блудягу. - Ми спіймали його в центрі нашого Поселення. - Порушник Данило навіть віддав Блудязі свою флягу із водою – річ по-справжньому нечувана! Які будуть думки? - Чим можна виправдати порушника? – крикнув хтось із глядачів. Перший у Білій Масці повернувся до мене. - Порушник має замало життєвого досвіду, він нестійкий у судження, його вчинки ще не відповідають вимогам, які існують у нашому невеличкому суспільстві. Я мовчав. - Це маячня!! - різкий крик розрізав тишу, із неї народився неспокій та обурення глядачів. «Ігор» - Маячня! «Лізка» Двоє у Масках захвилювалися. В цю мить мої друзі вилізли на сцену. З ними був третій, хтось знайомий. Але я не міг точно розгледіти хто саме, бо він йшов останній і його обличчя було прикрите темрявою. Можливо, це дядько Микола? Ще коротка мить – і я побачив третього. То був Сіряк, мій стародавній ворог. Цікаво, де його знайшли мої друзі? - Всі ваші правила – для божевільних! Глядачі почали не на жарт хвилюватися. Думаю, що частина із них підтримувала моїх друзів, інша частина... Про інших я говорити не хочу. Найбільш весело було тим, хто представляв загін Внутрішньої Безпеки. Вони розгублено кліпали очима. - Мовчати! Мовчати! – кричав Другий у Масці. Я піднявся зі свого місця і всі замовкли. - Кажете, що я порушив Правила? Можливо. Вступив у розмову із людиною, яка знаходиться поза Зоною Дозволу на спілкування? Теж правильно. Але мені здається, що в нашому, так званому невеличкому суспільстві, є люди, які винні в іншому. Так, дядько Микола? Зніміть свою маску, я вас впізнав. Другий у Чорній Масці мовчав. - Нам з дитинства розповідали, що на Зірку було відправлена група вчених для її вивчення, і , як тільки буде зроблено необхідні дослідження, прилетить Корабель і нас забере. І що – ніхто не летить! А знаєте чому? Бо на Землі напевно ніхто і не знає про нашу Зірку, про наше Поселення Надії. Думаю, що перші кроки у вивченні космосу стали останніми...А ви розповідаєте нам про Правила, про Зону Дозволу на спілкування. Дядько Микола повільно зняв Маску. - Що ви знаєте про космос!!! Про Землю!!! Про перші кроки людства, зроблені у напрямку заселення інших планет!!! Ви ж не знаєте... як це... небезпечно... як... жахливо... а відкритий космос? ... а самотність? .. це страх.... страх.. немає спокою....немає... нічого.. темрява.. порожнеча.... Ми хотіли для вас кращого життя, спокійного. Розумієте? Ви наші діти! Ми турбувались за вас....за вас... Він сів на стілець, біля столу і замовк. На деяку мить запанувала тиша. * * * Пройшло три дні. Нарешті в нашому Поселенні Надії вгамувались пристрасті та безупинні розмови та суперечки, які розпочались на Засіданні Ради Двох. Всі хто хотів, тоді мав можливість висловитись, дехто навіть шалено кричав про те, що до них прийшло нове життя. Проте були і такі, хто не зміг прийняти зміни. І правду. Серед таких людей був і дядько Микола. Він тоді кудись зник, і тільки Маска, яку він залишив на стільці, нагадувала про те, що колись він був одним із Двох. Потім слово взяв Блудяга і говорив довго, із запалом, активно жестикулюючи руками. Всі його уважно слухали. Слухали і ми – я, Ігор, Лізка і Сіряк. Коли зібрання закінчилось, Блудяга повів усіх тих, хто забажав (а попереду процесії навипередки бігла вся наша компанія), до Забороненої Зони, яка знаходилась у Південній Частині Поселення, край Мовчазного Лісу, де були Чорні Скелі. Коли ми обминули Чорні Скелі, то зупинились, вражені красою, яка відкрилась перед нами. Ця краса була результатом роботи рук людських. Ми із захопленням дивились на міжгалактичний корабель, який височів серед повалених дерев. Корабель, який можливо знову поверне надію жителям нашого Поселення. Він видавався неймовірно великим, надзвичайно гарним і досконалим. Сріблястий красень! - Це і є наша «Блискавка»! – пояснив Блудяга. - Корабель, який прорізав простір і час і приніс нас на Зірку. Що ж, тепер стало остаточно зрозуміло, що ніякої чорної кішки не було. Сімнадцять років тому на незнайому блакитну планету опустився зоряний корабель «Блискавка». Він прямував до далекої планети далекої галактики, звідки надійшов незрозумілий сигнал. Блакитна планета виявилась настільки подібною до Землі, що подорожуючі вирішили на деякий час залишитись на ній. Та й дуже дивні архітектури, виявленні на Зірці, приваблювали людей. Цей «деякий час» розтягнувся на роки. Поступово люди звикли до планети, а в створеному Поселенні було організована для управління Рада Двох. Були складені Правила. Якось непомітно на мапі Поселення з’явилась Заборонена Зона та інші цікаві місця. Для того, щоб ні в кого не виникало спогадів про минуле та особливо «Блискавку», корабель почали потроху розбирати, знімаючи з нього різноманітні важливі деталі та механізми. Саме такі деталі ми і знаходили, приймаючи їх за Предмети-Артефакти, залишки цивілізації Будівників. Саме такі деталі я і побачив на ілюстраціях книг, які дістались мені в спадок від батька. Потім корабель зник. Вже тепер виявилось, що то була робота Блудяги – одного із офіцерів екіпажу «Блискавки», мало не єдиної людини, яка прагнула повернутися туди, де і повинні були бути мешканці Поселення Надії – ближче до зірок. Я не знаю, чи зможемо ми колись підняти в повітря «Блискавку» і рушити в космос, до зірок, але впевнений, що повинні хоча б спробувати зробити це...
Написати рецензію	Рекомендувати іншим

Рецензії на цей твір

Колоністи на Зірці
На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Ігор Скрипник, 26-10-2008

[ Без назви ]
© Захар ван дер Бюйтен, 24-10-2008

[ Без назви ]
На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Володимир ЧИТАЙ, 23-10-2008

Згенеровано за 0.0108301639557 сек.

Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design

Ближче до зірок

Колоністи на Зірці

[ Без назви ]

[ Без назви ]