«Чи мріють андроїди про електронну вівцю» / Do Androids Dream of Electric Sheep? (1968) автор: Філіп К. Дік
«Той, що біжить по лезу бритви»/ Blade runner(1982) реж: Рідлі Скотт.
Філіп К. Дік (1928-1982)- американський фантаст, лауреат премії Hugo-1963.
Відомого письменника підозрювали у параноїдальній шизофренії, і цьому він сам давав приводи, стверджуючи, наприклад, що Станіслава Лема не існує, а є лише підступна провокація комуністів, що видають групу письменників за одну людину.
Очевидно, лише така людина спроможна була дати нестандартну відповідь на питання: який головний жах світу після Останньої війни? Забудьте про такі варіанти як радіація, руїна, анархія, тоталітарні режими, деструктивні секти. Це другорядне. Головне – це вимирання тварин.
Лише в екстремальній ситуації людство збагнуло наскільки важливо мати домашніх тварин, бачити політ птахів, чути гавкіт собак:
“Він благав Бога, прохаючи в нього коня або будь-яку іншу справжню тварину. Доглядаючи за муляжем, господар підпадав небезпеці психічного розладу”.
Разом з його героями переживаєш жах усвідомлення, що сов на землі більше не буде; відчуваєш ейфорію від випадкової зустрічі з павуком, живим, справжнім, не механічним.
Прагнучи полегшити собі життя, людство створює андроїдів, але новітні слуги прибирають на себе лише гіршу рису господарів – бездумну жорстокість.
Таким є тло роману, на якому розвивається захоплюючий сюжет: з Марсу втекли вісім андроїдів, за ліквідацію кожного призначена нагорода. Яке воно – полювання на істот, що зовні нічим не відрізняються від звичайних людей? Тільки розтин або певний психологічний тест може виявити їхню сутність. Проте іноді робот не знає, що він не людина. Отже, на класичну тему – мисливець і жертва – падає похмура футуристична тінь. Постапокаліптичний вестерн, що й казати…
Рідлі Скотт, молодий 35-річний режисер, вже за перший повний метр «Дуелянти»(1977), отримує приз Каннського фестивалю за кращий дебют. Після науково-фантастичного фільму «Чужий»(1979), який з часом стане класикою жанру, прикріпив до себе (не без допомоги критиків, колег та публіки) статус високопрофесійного режисера, якому вдається поєднати комерційний мейнстрім з мистецтвом. Здавалось після цього можна було б спокійно відпочивати на гарячих пісках Каліфорнії, та Скотт, навіть не читаючи роману Філіпа Кіндреда Діка, поринає у знімальний процес. До того прозу американського письменника-фантаста ще ніхто не екранізував.
Влітку 1982 року на екрани Сполучених Штатів та Канади виходить «Той, що біжить по лезу бритви» - футуристичний трилер. Рідлі Скотт відкриває у кінематографі нову сторінку наукової фантастики – кіберпанк та повернув давно забутий стиль фільмів нуар, народивши нову назву техно-нуар або ж неонуар.
Головну роль у фільмі виконав Гаррісон Форд, який після «Зорняних війн» та «Індіани Джонса» став зіркою екшинів і намагався довести, що він вміє не тільки стріляти і бігати, а й грати. Його оппонента, провідника андроїдів втікачів зіграв Рутгер Хауер – голандський актор, який своєю грою змусив співчувати антигерою фільма. Інші персонажі виступають фоновим доповненням до розкриття характерів як двох головних героїв, так і самого світу майбутнього.
Режисер відтворив постапокаліптичний Лос-Анджелес 2019, з його брудними вулицями, вічно похмуроюю погодою, дощем, сирістю, холодом та байдужістю у людських почуттях. Така безрадісна картинка дуже сподобалась Діку, він дав схвальну оцінку візуалізації світу, не звертаючи уваги на вільне трактування свого роману.
Рідлі Скотт у своєму фільмі пішов далі і викрив соціальні проблеми, пов’язані з людськими відносинами, з тотальною глобалізацією та самотністю людського індивідуму.
У Скотта андроїди-репліканти, створіння з численних мікросхем, кілограмів металу, штучних частин тіла, крові та волосся, мають більше людського і зрозумілого ніж рефлективні, флегматичні та жорстокі люди.
«Той, що біжить по лезу бритви» не мав фінансового успіху та був прохолодно сприйнятий кінокритиками. Та вже через десять років ті ж кінокритики визнають свою помилку і піднесуть фільм до рівня культового.
