Нещодавно, після декількох місяців очікування, вийшов з друку мій перший роман під назвою "C’et mon Éclat", себто "Се моє сяйво". Друкувався він у літературній агенції "Піраміда" у Львові. Не назву його шедевром прозової літератури чи геніальним твором усіх часів і народів, проте він все ж побачив світ і тепер постає перед вашим, сподіваюсь не строгим, судом.
Багато у романі особистого, однак се не значить, що усе написане потрібно сприймати за чисту правду. Багато також і французького, адже я є схиблена на тій мові.
Тож читайте, насолоджуйтесь та пишіть коментарі, бо мені вельми цікаво знати про ваші враження та почуття.
З повагою,
А.Пе.
C’est mon Éclat
Je crois que ne sera pas l’amour
Ni chaque jour, ni chaque nuit, ni puis…
Ce ne sera qu une vallee desert
Avec une vieillesse pour le dessert
Думки розчарованої життям дівчини,
навіяні французькими мотивами
***
Моїй нажаль нерідній двоюрідній сестрі К.А.А., котра тішила своєю
присутністю Коломию, Україну та нас усіх, однак була змушена
податися у чужі краї аби знайти там Кращу Долю, присвячую...
Розділ І
Частина І
Accіdent (Випадок)
І
Життя без нього було не те. Та й з його приходом мало що змінилося у моєму бутті: далі живу у бабусиній квартирі зі сварливими пристарілими сусідами, грізним управдомом, котрий живе за принципом: «Управдом — кращий друг людини» та листоношею-приколістом, який постійно наголошує на моїй індивідуальності та чарівності і, тим самим, дуже брудно залицяється до моєї молодшої троюрідної сестри, яка життя не уявляє без свого теперішнього хлопця. Просто моє серце одразу стало якесь не таке, яким було раніше, до його приходу.
Про таких, як він, я кажу «есlat». Це, у перекладі з французької мови, означає «вибух», «сіяння». У мені недружній російській мові переклад сього слова звучить як «озарение». Можливо, у моєму досить незвичному випадку се тлумачення більш підходить. Та й таких «есlat» є небагато (першими на гадку спадають лише С.Вакарчук і склад групи «Океан Ельзи» та мій улюблений І.Я.Франко). А якщо є, то це надто велика рідкість. Ні, він не сяяв, наче новорічна ялинка чи Віфлеємська зірка вночі, а сяяли його бездонні карі очі.
Я знала його заочно вже понад три роки. Приходила до крамниці, у якій він працював, перекидалася декількома словами, купувала те, що потрібно, та йшла далі для вирішення своїх нагальних справ, або для того, щоб пройтися по парку і набратися натхнення. А подекуди, як би банально воно не звучало, просто поспішала додому, бо тепер я бувала там інколи менше, ніж у будинку знань – школі. Вже пізніше дізналася його ім’я та вік, вподобання та захоплення.
Звали його не надто незвичайно. Я б сказала просте українське ім’я - Тарас. Одначе з грецької воно перекладається як «бунтівник». О так, бунтівник... Він ніколи не відзначався непокірністю, але і слухняним також не був. Важко зрівняти його, хоч трішечки із великим Кобзарем. Здавалось би звичайний хлопець, але які у нього очі. Так, очі у нього бездонні та неозорі, у них змішано усе: і радість, і знання, і любов, і печаль, і смуток... Ще одних таких неможливо знайти ані на рідній Україні, ані на ексцентричній планеті Земля, ані у цілій неосяжній Галактиці серед космічних шляхів та вищих цивілізацій.
Так склалось, що мені подобаються високі та кароокі хлопці. Я, якщо чесно, сама не відаю чому. Пам'ятаю, що перше моє юнацьке кохання мало карі очі. Проте воно минуло, наче один короткоплинний сон, який переривався іншими, зовсім непов'язаними між собою сновидіннями та не залишив у моєму серці якогось значного відбитку. Я практично нічого не пам'ятаю про плин мого тодішнього «кохання», хоч ми з тим хлопцем зараз дуже добрі товариші. Тарас попадав під сю категорію. Хоча він не був надто вищим від мене, а коли я взувала туфлі на підборах, то ми були рівні. Однак мене це аж ніяк не бентежило. Мій Éclat завжди усміхався, коли бачив мене. Та і я відповідала йому взаємністю, себто, усміхалася. О так, ми були привітні одне до одного.
Пам'ятаю якось раз ми зіштовхнулися з ним на вулиці. Я тоді несла у руках великий вазон з ще більшою декоративною рослиною для моєї учительки в честь Дня народження. Іду-іду і нічого не помічаю на своїй дорозі через розлогі вітки та великі лапаті і жилясті листки геліканії. А Тарас ішов навпроти, втупивши свого носа у землю, наче хотячи знайти на ній щось цікаве та пізнавальне для усього світу, або закопати далеко-далеко у ній свій глибокий сум та безмежний біль. А далі все мало відбуватися, наче у мелодрамах: він і вона стукаються одне до одного, а потім просять пробачення. Та так не сталося, як гадалося. Ми зіштовхнулися, проте він не пішов, а побіг з місця «злочину». На щастя вазон не розбився, а добрі люди допомогли мені підняти із землі те, що впало. Тоді я не могла зрозуміти причину такого вчинку. Потім мене цілий день мучили думки: чому, навіщо, через що...?
Ті, хто мене знають, напевне, здогадалися про мої подальші дії. Та все-одно розкажу. Я зовсім «випадково» зайшла до його крамниці нібито для покупки ще одної книжки. Але його там не було... Одне із моїх життєвих кредо це: «Ne pas disarmer». Або, перекладаючи нашою рідною мовою, «Не здаватися». Я не здалася і запитала того «продавця» (запитаєте чому у лапках? Тому що Тарас був для мене єдиним продавцем у сій крамниці) куди він подівся? А мені у відповідь, що не знають. Дивно, еге ж? Мені нічого не залишалося, як піти додому. Щоправда, я потім цілу ніч не могла заснути, думаючи про нього. Мабуть, все тоді і сталося: він запав мені у душу і полонив моє серце. Мій Eсlat...
Відтак я гадала, що се мине, що якщо не буду бачити його, то про все забуду. Але нічого не минало, нічого не проходило… Окрім хвилин, годин, днів, прогнозу погоди та вічної повії політики, звичайно ж. Мене почало щось мучити та пекти із середини, не давати покою ні вдень ні вночі. У мене таке ставалося, та це було пов'язане із контрольними роботами чи непорозумінням на роботах. Мені допомагала молитва чи відвідани церкви. Проте цього разу мені не ставало краще ані від молитви, ані від церкви, ані, навіть, від маленького келиха улюбленого червоного сухого вина. Не допомагало нічого.
Приблизно через два місяці мені потрібно було купити книгу. В інших книгарнях її не було, тому довелося іти до нього. Погода була на диво тепла, як для осені. Хоч випав сніг, хоч була ожеледиця, хоч щічки щипав легкий морозець, та сонце світило і дарувало своє ніжне тепло усім навколо. Я набралася сил та подалася до крамниці, піднімаючись по сходах нагору. Якими же важкими видалися для мене ті декілька метрів! Моє серце стукотіло під улюбленим плащем та виривалося назовні, мабуть, для того, щоб сказати йому слова вподобань. Втім, я боялася. Тим паче він міг мати дівчину чи наречену. Та й навіщо, якщо я за рік поїду з відси до іншого міста? Навіщо мучити себе і його? Та й жити сей рік тут ще якось треба було. Можна сказати, що дожити. Тим паче я не знала, як він сприйме цю надто особисту інформацію.
Я увійшла до крамниці. Він обслуговував одного покупця. Я вирішила почекати, поки він піде, вдаючи, наче розглядаю книги на полицях. Покупець пішов, а я підійшла до прилавка та, із ледь опущеними додолу очима, запитала про книгу.
- Авжеж, - відповів Тарас із радісним виразом на обличчі. - Ось, тримайте.
А можна Вас щось запитати?
- Та можна... - невпевнено відповіла я, розглядаючи запропонований товар
- Чи то не Ваш етюд опублікували у газеті?
- Цілком можливо, що мій. А чому Ви питаєте?
- Та я так, просто. Він мені сподобався. Проте я не знав, хто його автор, а вже потім згадав про Вас.
- І правильно зробили, - простягаючи руку, я сказала: Пилипчук Ганна, журналіст видання «Я – Лідер», письменник, поет, музикант, радіоведуча і просто файна людина. Тепер будете знати хто робить погоду у нашому місті. Скільки з мене за книгу?
- Двадцять... - відповів той, легко приголомшений.
- Тримайте. Дякую. До побачення.
Уже коли я була на виході, він вигукнув:
- Зачекайте. Я хотів вибачитись перед вами за той випадок на вулиці.
Розумієте, я тоді був сам не свій, в університеті були проблеми зі здачею
екзаменів, на роботі також не все гладко... Я просто боявся, що можу вам
нагрубити і тому побіг. Тим паче я не знав якою може бути ваша реакція
на це все...
- Ви ще пам'ятаєте? Та не переймайтесь. То пусте.
- Мені просто соромно...
- Якби ви розбили вазонок тоді б були проблеми. А так нічого не сталося.
Забудьте цієї ж хвилини. До побачення.
Я пішла. Мені було приємно лише від того, що він вибачився. А ви знаєте, я саме тоді розгледіла його бездонні брунатні очі. Саме тоді в мене влучив грім та прояснив усю картину. Та про що це я? Я тоді думала, що це якесь юнацьке захоплення, що воно точно з часом мине. Та від розлуки ставало дедалі гірше...
***
Пройшло ще два тижні, і у моєї молодшої троюрідної сестри настав День народження. На запитання, що вона бажає на се свято, Юля твердо сказала... книгу. І знову книгу... Я навмисне вела її до інших книгарень, лише аби не до нього. Я просто боялася попадати йому на очі. Та стався такий собі казус царівни Долі: ніде не було того, що вона хотіла. Довелося крокувати до Eсlat. І знову я піднімалася по сходах на гору. Моє серце стукотіло під улюбленим плащем та виривалося назовні, мабуть для того, щоб сказати йому слова вподоби. Проте тепер воно виривалося назовні з іще більшою силою, ніж того разу. В моїй голові перемішалися усі ранішні, тогорічні та вчорашні думки. Я не могла зупинити сей потік, хоч намагалася. З надією, що його там не буде я зайшла до крамниці, але... Але він був... Як завжди стояв біля прилавка. Знову пригадую строфу Франка:
«На кріслі при ньому сидить моє щастя,
Само, у тужливій задумі:
Когось дожидає, чийсь хід, мабуть, ловить
У вуличнім гаморі й шумі»
А я уже навчилася дуже добре приховувати свої почуття (та й «почуття» надто сильно сказано). Мене не видавали голос, міміка чи жести. А от очі видавали завжди. Мої зелені очі завше видавали мене у таких ситуаціях. Але чи він помічав це? Я цього не знала. Та як би там не було, я усвідомлювала, що він ніколи не подивиться на мене. Та й хто я? Ведуча на радіостанції, журналістка, спортсменка, відмінниця і ще дуже великий список хто я і що я. А що з того? Хіба Бог подарував мені ту вроду, на яку зараз дивляться хлопці? Що у мені є особливе, що привертає увагу оточуючих? Та ні, може і щось є. Та я не знаю чи він те розгледить. Було б непогано, принаймні для мене. Але це все всередині, а не назовні. Воно у моїй безкраїй душі. І видно його лише у моїх очах.
Ми, як завжди, привітались. Юля сказала, що вона хоче, він їй дав подивитися. А потім почав наче розглядати мене і промовив:
- Я прошу вибачення, але можна вас щось спитати?
- Питайте.
- Та ні, радше сказати.
- Кажіть.
- Я зовсім недавно читав у газеті вашу статтю. Ви знаєте, мені дуже сподобалося.
- Дякую.
- А іще я був на вашому виступі у Народному домі. Чув як ви читаєте
вірші. Також сподобалося. Та що це я кажу? У вас талант.
А таке мені ще не доводилося чути. Та ще й від хлопця.
- Чому ви так вирішили?
- Це ж очевидно. Ви так гарно та душевно читали вірші, що я а ж не знав
куди дітися. Усе в мені виривалося на волю. Чесно. Я вам правду кажу.
- Дякую, мені дуже приємно. Однак, я вимушена зазначити, що «Чого
являєшся мені у сні?...» ще краще від мене читають інші читці.
- Навряд.
Ми взяли потрібну нам книгу та вийшли. Та мені не давало спокою його захоплення моїм короткотривалим виступом. Що у ньому такого особливого? Я просто прочитала свій улюблений вірш прекрасного поета. Що його так захопило? Для мене це залишалося тайною. Такою великою та нерозгаданою тайною. Спочатку я хотіла повернутися аби запитати чому йому так сподобалося. Але мій здоровий глузд, як завжди, переміг. А в тім, я хотіла повернутися не лише заради того, щоб запитати його, а й аби повідати йому про свої почуття, нарешті відкрити усі карти але... але мені не вистачило духу та наглості. Якщо чесно, мені було в деякій мірі шкода Тараса. Не було відомо чи це привело б до чогось хорошого, чи це б не висміяло мене. А мені треба було ще дожити сей рік у моєму рідному місті без насмішок та косих поглядів.
ІІ
... Минуло ще кілька коротких і водночас довгих для мене місяців. Пройшли довгоочікувані зимові канікули та свята, пройшов довгожданий Новий рік та проминуло величне Різдво Христове. За горами залишилось навіть моє найулюбленіше гуляння - День народження. О так, моє сімнадцятиліття. Я ж уже у одинадцятому класі. Та минуло воно без нього. Вперше у своєму житті я не хотіла коштовних та дорогих подарунків. Я не бажала нічого особливого. Вперше я хотіла бачити його, просто побачити. Мені не треба було нічого більше, окрім почути його голос та заглянути у його бездонні карі очі. Більше я нічого не бажала. Я навіть ладна була віддати те найдорожче, що у мене є: ювілейну платівку улюбленої рок-групи. Та не судилося…
На свої іменини мене запросила моя давнішня знайома, Оксана. Вона на рік старша від мене. Ми раніше вчилися у одній школі, у нас навіть були спільні інтереси та захоплення. Ми робили театр у стінах рідного навчального закладу та було акторами у ньому ж. Мені нічого не залишалося, як погодитись навідатись до неї. Я придбала шикарний подарунок, вдяглася якнайкраще. Ще по телефону вона сказала мені, що приведе кілька своїх знайомих (і що б це могло означати?). Тоді я не надала цьому ніякої уваги, бо знала, що там, де Оксана, то поруч завше цікаві та веселі юнаки. Вона сама була такою. Не кожен хлопець міг бути поруч із нею. Мабуть, не кожен міг вберегтися від розриву животів через її дотепні жарти.
По дорозі до Оксани я думала про Тараса. Я думала про нього, можна сказати, завжди. Він не давав мені покою день у день. Проте мені ставало лячно від думки, що я можу сподобатися йому. Але більш моторошніше було від гадки, що він міг просто глузувати з мене. Трагізму моїм думкам додавало освітлення ліхтарів на вулиці (тепер їх вмикали раніш, бо темніло скоріше) та ці великі і погрозливі будинки, які наче хотіли зловити мене у свої тенета та не відпустити від себе ніколи. Я прийшла та забриніла у дверний дзвінок масивних броньованих дверей темно-каштанового кольору. Двері, як завжди, відчинила винуватиця свята Оксана та з величезною радістю на обличчі сказала:
- Привіт, Анюто! Нарешті ти прийшла. Заходь, роздягайся та проходь на кухню.
- Зачекай, Ксю. Я тебе спочатку хочу привітати. Ось, тримай свій
подарунок.
- Боже, та не треба було. Дякую тобі.
Ми ввійшли у кухню. Там сиділо двоє молодиків та весело балакали.
- Хлопці, це моє давня знайома та, можна сказати, краща подруга усього бурхливого життя, Аня. А це мій хлопець Дмитро та його товариш Тарас.
- Дуже приємно, - сказав Дмитро
- Та ми, власне, уже знайомі, - промовив невдовзі Есlat
- Та ти що? - здивовано та водночас заінтриговано скрикнула Оксана. - Добре, з цим ми розберемося потім. А тепер прошу всіх за стіл.
Ми пройшли до кімнати. Посиділи там трохи (близько 3 годин), надивилися одне на одне та почали говорити ні про що. Невдовзі Оксана з Дмитром пішла на кухню прибирати їжу та мити посуд, а нас залишила удвох. Я мовчала. З одного боку боялася «ляпнути» щось не те, а з іншого я була дуже сором'язливою, не зважаючи на те, що я могла підбігти до незнайомої людини на вулиці і нагло запропонувати їй щось, або пройтися у міні-спідниці та викликаючій кофтинці по центру нашого славного міста і навіть не почервоніти. Однак за декілька хвилин Тарас сам сказав своє невпевнене слово:
- Можна вас запитати?
- Звичайно, - охоче відповіла я
- Ви справді працюєте у газеті?
- Так, і на радіостанції також.
- Так, ведете програму ви добре. Навіть дуже. Мені особливо подобається стиль вашої бесіди. Така-собі суміш гуцульського діалекту та сучасної української мови.
- Слухайте, може ми перейдемо на «ти»?
- А давай...те.
Ми сиділи та базікали про все на світі. Згодом я почала розповідати свої коронні анекдоти. Пам'ятаю, що навіть Оксана з Дмитром не могли збагнути у чому ж справа. Так, нам тоді було весело удвох. Ми не помічали нікого навкруги. Я до сих пір не можу зрозуміти, чому так сталося, чому ми так приємно бесідували?
Я з цікавістю розглядала його постать на тлі темно-коричневого шкіряного дивану і занотовувала у своїй голові його слова та фрази. Я намагалася зробити у своїй свідомості його повну картину. Я дивилася у його каштанові очі, бо хотіла розгледіти в них щось особливе та єдине, таке, що є лише у нього. Я знайшла там радість, делікатність, щирість, люб'язність... Проте він все-одно здавався сумним. Його наче щось стискало зсередини та не давало можливості насолодитися життям сповна. Щось явно його не пускало. Воно розкинуло свої гострі кігті у його широкій душі та пожирало плоди його же життя, тим самим діставало від цього неймовірну насолоду та не давало хлопцю жити спокійно. Та Тарас старався не показувати се. Він приховував. Я намагалася його розговорити, якось дати зрозуміти, що треба бути трішки веселішим. Та він, окрім щирості у очах, нічого не показував. Так, Eсlat вів веселу та цікаву бесіду та чомусь лише на теми про... мене. Він навіть не намагався щось говорити про себе. А мені, зізнаюсь, було приємно від цього. Певною мірою він дізнався щось про мене та міг скласти у своїй голові орієнтовні картини з мого життя і, тим самим, зробити для себе висновки про мене. Та мені все ж вдалося дізнатися щось про нього: я уже знала, що він не любить читати і не любить драматургію (а я жити без неї не можу!). Все було просто чудово, доки годинник не пробив десяту годину. Пора іти додому, а отже і час розлуки з Тарасом. Проте я за весь вечір таки виявила ініціативу, взявши у нього номер мобільного телефону. От тут таки можна з величезною силою та впевненістю крикнути «УРА!!!» І що тоді керувало мною? Можливо якесь бажання дружби, або хотіння не загубити його серед колосальної кількості схожих на нього молодиків. Нарешті не загубити. Адже він такий близький і водночас далекий. Він на відстані витягнутої руки, проте десь за мільйони кілометрів від мене.
Я не надто переймалася тим, що пізно повертаюсь додому, адже мої батьки поїхали до тітки Оксани у Львів і значить повернуться додому не раніше завтрашнього дня. А якщо бути точним, то в обідню пору. Вдома залишився дядя Толик, який точно може дати собі раду по господарству. Я зібралася, попрощалася та пішла. Однак не попрямувала до будинку, а до квартири своєї бабусі. Я своїм сказала, що там заночую, мені буде так легше. Тим більше, що завтра вихідний і можна побути там на одинці зі своїми думками, створити щось нове та подумати про Тараса.
Хоч було пізно, темно та трішки холодно, я вирішила не винаймати таксі, а піти пішки. Я була дуже романтичною людиною, хоч не любила показувати та говорити про се, і тому полюбляла прогулянки під дощем та зорями. Я витягла свої навушники та включила пісню «Друг», одну із своїх улюблених шансонеток. А більше мені нічого не треба було. Лише платівка улюбленої групи, телефон, косметичка, пару гривень, ручка з записничком, у якому я записувала свої творіння, та мій улюблений зелений плащ. Одначе позаду себе я чула чиїсь кроки. Спочатку мені було моторошно. Я гадала, що може бути якийсь злодюга. Я ніколи не брала до голови казочки про маніяків, які ходять по темних та порожніх вулицях і ґвалтують чи вбивають молоденьких дівчат, або викрадають їх і потім вимагають викуп. Та, якщо чесно, я сама можу кого хочу зґвалтувати чи, не дай Бог, вбити. А то й і викрасти.
Я йшла та не оглядалася. Робила вигляд, що я не чую. Для мене було страшніше зустріти не маніяка, а мого давнього знайомого. Ні, він не злочинець. Просто у нього у голові свої мухи, а цього вечора я не хотіла ні з ким бачитись та розмовляти. А поготів з ним. Та раптом я почула, що хтось підбігає до мене з-заді та доторкується до моєї правої руки. Я хотіла вдарити того зловмисника, або дати йому хорошого ляпасу. Та то був... Тарас. З поглядом вини у його бездонних карих очах він сказав:
- Вибачай, що я тебе налякав.
- Хто тобі сказав, що ти мене налякав? Я зовсім не полохлива.
- Я просто хотів провести тебе, бо зараз ніч і страшно ж.
І в його брунатних очах було стільки благання, що я не насмілилася йому відмовити.
- Провести? Можна. Та тільки забери руку з мого плеча.
- Все-все. Більше не буду.
- Ти хоч у курсі, де я живу?
- Зовсім ні. А що далеко? Якщо у якомусь селі, то трішки погано. А якщо
біля вокзалу, то навіть дуже добре.
- Ти угадав. Біля вокзалу.
І ми пішли під серпанком ночі по спорожнілих та одиноких вулицях до старої бабусиної квартири на площі Привокзальній. Ми бесідували про все на світі. А мені було так приємно від того простого базікання, що аж дух перехоплювало і підкидало догори.
- Ти, мабуть, маєш хлопця? – ні з того, ні з сього запитав Тарас
- Чому ти так вирішив?
- Та як така гарна дівчина як ти не може мати хлопця?
- Хіба я гарна? Що у мені є такого гарного? Більшість хлопців дивляться на
красу обличчя, на форми тіла. А я що маю? Зізнаюсь, що мені інколи хочеться
мати хлопця, та не такого віку, як я. Я хочу мати старшого хоча б на два роки,
щоб я могла поговорити з ним про все на світі, без виключень. А що мої
однолітки? Хіба вони знають хто такий Оноре де Бальзак, Стефан Цвейг, якщо
вони жахаються від Валер'яна Підмогильного чи Остапа Вишні? Я не кажу щоб
той хлопець знав їхню біографію чи цитував твори. Хай він просто знає, що це
за люди і все, хай знає, що вони письменники і поети, або хай просто знає, що
вони колись жили. А більше нічого не треба.
- А хто тобі казав, що ти не маєш краси обличчя чи тіла? Я тобі скажу, що
будь-який хлопець, який тебе образить, є повним дурнем. Він може не
розгледіти красу, а от душу просто змушений. Я з тобою побесідував і мені
одразу стало краще. Я відчуваю, що ти мене розумієш, що я можу тобі довірити
щось і впевнений, що ти не розголосиш це всьому світу. Ти дійсно хороша
дівчина.
«Зрозумів. Нарешті! - подумала я. - От дочекалася. А то я думала, що вже не розгледить в мені нічого. Побесідує і забуде. А може до завтра і забуде?...»
- Дякую тобі за ці слова. Навіть засоромив мене.
- Я тобі правду сказав.
- Мені останнім часом мало хто говорив правду. Більшість брехали та кидали. Мої так звані подруги настільки допекли, що я вирішила виказати їм все і покинути. Так і сталося. Тепер вважай, що я маю серед друзів тільки хлопців, а серед дівчат – більшість ворогів.
- Так, це точно. Вони точно заздрять. Я сам таке пережив, коли вступав до
університету. Мої псевдо друзі мали б радіти за мене, але,
натомість, вони лише заздрили. Я не кажу, що це якийсь великий успіх,
проте для мене це мало якесь значення. Не знаю, чому вони так
відреагували. Страшно тоді було, та я вже звик, що маю лише…
- …добрих знайомих.
- Точно
Ми дійшли до під'їзду і вже там попрощались. Тарас подякував за таку хорошу прогулянку і попросив не забувати його. А хіба тут забудеш? А ж чекала на сю невибагливу прогулянку вже довший час. Я точно не забуду. А цікаво як він: забуде чи ні?
- Бувай.
- Бувай. Та ще побачимось.
- Може я все-таки проведу тебе до квартири?
- Не треба. Так буде краще. Мені ж на третій поверх. То ж не далеко.
- Ну добре. На добраніч.
- На добраніч. Дякую, що провів.
Ми розійшлися. На жаль, нам довелося піти у різні сторони. Я піднялася до бабусиної квартири. Ввімкнула світло, телевізор та пішла у душ. Після душу не одразу лягла спати, а подивилася телевізор (хоч там крутили лише еротичні фільми та нікому непотрібні програми, тож довелося ввімкнути на канал новин) та записала про сей день у своєму щоденнику. Я записувала до нього лише найважливіші дати і події з мого життя, а я вважала цей день одним із важливих у моєму житті. Коли лягла у ліжко, взяла бабусину фотографію та поговорила з нею про Тараса. Моя бабуся завжди давала мудрі та хороші поради. На превеликий жаль вона померла, коли мені було одинадцять років. Я запитала її: «Що мені робити, бабцю?» І заснула…
Отак закінчився мій день, який був під егідою «Ассіdent»
