Моя мама подзвонила і сказала, що дядя Вова пиячить.
Ще мама сказала, що вчора заходила до Лєни – у неї нові шпалери, діти поклеїли. Про погоду розповіла. Про помідори.
Я розповів, що у мене все добре.
Поговорили.
Мама якось завжди примудрялася запхнути в 10и хвилинну розмову і банку з варенням, і політичну ситуацію, а я все «бекав» і розтягав слово «добре» на різний манер.
- Геля говорить, шо він лежить п’яний цілими днями.
- Мм.
- Не працює вже рік. Тьотя Діна пластом лежала, пластом – куди йому на роботу ходити. Звільнився.
- А ким він раніше працював?
- А ти не пам’ятаєш?
- Ні.
- І я не пам’ятаю. По-моєму в ЖЕКу.
- Ну добре.
- Так же і зіп’ється. Один зовсім.
- А Таня? – я підсунув до себе газету і почав малювати ромашку.
- Яка Таня?
- Ну, він жив з Танею.
- Жінка?
- Ну.
- Так померла ж Таня в грудні.
- Що?! Ти мені не казала.
- Вадік, казала.
- Та ні!
- Ну що я. Казала, звичайно. Ти завжди пропускаєш.
- Ну, мам! А що з нею хоч було?
- Лейкоз.
- Це боляче?
- Це страшно. І швидко.
- Бідний Вовка. Тоді зрозуміло.
- Що зрозуміло?
- Що він п’є.
- Добре, Вадік. Це горе. Але це не виправдання пиячити безпробудно.
- Угу.
- Напиши йому листа.
- Нащо?
- Ну підтримай його.
- Ма, ми років 8 не бачились. Я і не пам’ятаю, який він зараз.
- Я думаю, тобі треба написати.
- Угу, – штрихую ромашку зеленою ампулкою.
- Ой, я ж там крила розморожую! Я побігла!
- Давай, подзвониш.
- Па-па!
І вона, певно, побігла. Вічно чіпляється за доріжку капцями. П’є валокордин.
Я навіть уявив, як мама розморожує крила – білі, тугі, шовкові. Засовує їх у гігантську мікрохвильову пічку і заглядає через скло подивитися, як вони там крутяться.
***
В осені немає початку.
Я купив теплу куртку ГЕП і радію.
Хтось вивалив Щось, і тепер всі коти нашого двору заклопотано метушаться під вікнами.
Я передумав відключати телефон, заварив м’ятного чаю.
«Привіт, Володя!»
Ось тут я міцно замислився і пробуксовував хвилин 20, обираючи між фразами «Я дізнався, що..», « Пише тобі..» і «Прийми мої..».
Останнє так зовсім поганючо звучало, тому я зупинився на «Пише тобі».
Ну знаєте! 8 років не бачилися. Він, певно, мене і не пам’ятає. Та і я, чого вже там, знаю тільки, що у Володі є вуса, він живе на проспекті Слави, добрий і упустив на мене морозиво якось на ВДНХ.
А! Ще один раз я бачив його голим. Ранком в селі. Я з річки вертався, а на ганку стояв дядя Вова зовсім без штанів. Пройти повз та привітатися було б тупо, тому я вирішив трохи погуляти за лазнею. За лазнею гулялося якось сумно з двох причин – я хотів їсти, як зараз пам’ятаю, а ще за лазнею дід поховав Рудого, лайку (Рудий пиздив курчат у сусідів, і прийшлося його пристрелити). Український марафонць Сподін Ігор Юрійович рекомендації і поради для початківців.
А. Ще у дяді Вови була Таня.
Зпочатку у нього Рита була, я її не пам’ятаю практично.
А потім Таня.
Володя завжди погано чув і носив слуховий апарат (коли до нього спиною стоїш, він не чує і не розуміє, а якщо близько, то читає по губах). А Таня була ну зовсім глухонімою.
Я так і не знаю, де познайомилися ці двоє людей і що зробили, щоб прорватися в тишу одне одного, але, так чи інакше, жили вони разом і розмовляли руками.
Раз-Раз-Раз!..
Шуткували, по-моєму, краще, ніж деякі необділені. Сиділи на кухні і махали руками. Таня посміхалась.
Цікаво, щоб було, якщо б люди не могли посміхатися і показували посмішку жестами? Точно фігня.
Коли Володя хотів, щоб Таня замовкла, він просто брав її руки в свої і міцно тримав…
І я подумав: як це? коли навколо тебе тиша, чути ще одну тишу всередині себе?
І я голосно сказав «Австрія». Го-лос-но.
І прислухався до шелесту.
Він шелестів і ззовні, і десь всередині.
Шелестів та поколював.
І тоді я купив квитки.
