Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2683
Творів: 50955
Рецензій: 95697

Наша кнопка

Код:



Ошибка при запросе:

INSERT INTO `stat_hits` VALUES(NULL, 11616, 0, UNIX_TIMESTAMP(), '44.222.90.25')

Ответ MySQL:
144 Table './gak@002ecom@002eua_prod/stat_hits' is marked as crashed and last (automatic?) repair failed

Художні твори Проза Оповідання

Про Дядю Мішу і скибку вина

© Тата Рівна, 28-09-2008
Були ми ще молодими і дуже завзятими хлопами – я мав чуба, Грицько файні пижонські вусики, заводи мали робочих, а земля – селян. Одним словом, діло закрутилося у далекому 1980 році на теренах славного колгоспу ім.В.І.Лєніна, що у Херсонській області. Направили нас з Грицьком, тепер уже кумом моїм (дай Біг йому много літ і здоровця горілку сьорбати) на практику. А на ділі – кавуни збирати до вищезгаданого славного колгоспу. Учились ми тоді на третьому курсі Київського університету. І треба сказати, поганенько училися. Не те, щоб дурнями ми з кумом моїм були, але ж він з Бадиївки, я з Кутянки – така собі голота. А тут – Київ. І нам по 17 літ. Та й вересень першого нашого курсу видався напрочуд теплим й погожим. Одним словом, задиміли ми з Грицьком, аж у дупі пекло. Мірилися встигнути кругом і набачитися на усе життя. А що жили в спільній кімнаті у гуртожитку (так і познайомилися, врешті), то день у день заряджали один одного новими ідеями-затіями. Звісно, про навчання не йшлося. Так удвох добігли якось до третього курсу. Закінчили уже, й з осені мали писатися четвертокурсниками. А що не відрахували нас, так то через те, що Грицик їм усю проводку доісторичну потроху переклав, а я по дрібному ремонту знаючись, стільці та столи братами нашими студентами покручені, ладнував аж патир’я летіло.
Ну вже коли дійшло до практики –нас і не питав ніякий біс. Написали на баштанні училища й вусом методистка Танька вреднюча не поворухнула. Сказала тільки, щоб не здумали відмазуватися, бо як до декана дойде – миттю злетимо з четвертого курсу ще й не розпочавши його. Є список – мають бути кандидати. А кращих кандидатів як наша парочка - годі шукати.
Ми з Грицьком, звісно, радіти не малися, бо хто ж хоче у серпні замість формальної відчитайлівки педагогічної практики триклятої у своїй сільській школі (а на ділі – пішов чи ні, директор штампа з печаткою набив і години відчитані маєш), так от, хто ж хоче замість того чудесного блага пхатися за три світи і надривати спину тягаючи кавуняки. Ще й море від бісового «В.І.Лєніна» виявилось далеко, як ми вже собі розвідали.
Але ж байка не про ці перипетії а про те, що далі було. Отож злетіли червень з липнем і вже добрий кусень серпня змигнув. Зібрали шмаття яке-не-яке, пропітніли у Сімферопольському як цюці, протряслися на фурі трохи і вже й цьомати раді були того «В.І.Лєніна», аби лиш швидше стягти з себе спортивки, просмерділі курявою і зліпить очі на ліжку, яке не трусить вночі.
Приїхали, розмістили нас якось, нагодували кавунами і юшкою, а на ранок повели у поле, на баштан, по-їхньому, дивитися об’єм робіт і розпочинати його зменшувати. Ось з цього місця історія і починається. Командував кавуновим парадом у Лєніна ніяк не голова. Його ми бачили тілько двічі – у день приїзду й у день від’їзду, як папери наші приймав і з печатями назад оддавав. Командував дядя Міша - великий чєловєк. Дядя Міша працював сторожем і не знамо як охороняв сам один зо 50 гектарів полосатого фронту. Та й заправляв усім: що кому одгрузити, куди везти, що привозить – все знав Дядя Міша і оддавав лиш короткі нецензурні розпорядження, керуючи кавуновими процесами. І був той Дядя Міша страшенним трєзвєніком, про що одразу нас нещасних добрі люди попередили. За п’яну дихавку міг і з поля поперти, і до університету папера настрочити, що вже траплялося з бідаками не один раз. З першої минути, як тілько лиш ступили ми на херсонсько-лєнінську землю і встигли рипнуть дверима нашого нового тимчасового пристанища, ввірвався у халабудки і обнюхав повітря, мов панський хорт. Ми й поклякли, бо ж де ви бачили панщину без ста грамів якого обезболюючого на ніч – нема такого в українському селі. Ні в Бадиївці, ні в Кутянці. А тут, виявляється, є.
Страшні думки обсіли мою й Грицькову босі голови. А Дядя Міша тим часом, задоволено витягнув з торби домашню Грицькову заготовку і як ні в чому не бувало, впер ту літруху собі до кишені (і як вона туди впхалась) й пішов собі. Аж наостанок попередив вже крізь двері, що п’яним кого з нас побачить – заверне до Києва з вовчим білетом (без практики, тобто). А час строгий був. Бумажка писалась криворуко, а без неї ти й не людина наче. Нема папірчика про практику – в універ зась. Не переведуть на четвертий – тай по тому. Ще й Танька поганюча, методистка чортова, чітко попередила була. А тут же передостанній курс. Кажу Грицьку: «Чи ж дарма я дві сотні роздовбаних стільців перекрутив? А ти, Грицю, мов павучара по стінах лазив, проводку їм міняючи, щоб оце так легко здатися? - Аж ні! До останнього будем боротися і диплом по графіку до кишені покладемо. А з випивкою придумаємо щось. Як ні, доведеться потерпіть. Їй-бож , не алкаші якісь». Так сказав я, а Гриць й собі метикує: «Невже ж без грішка Дяда Міша? Побачимо собі, як воно напишеться».
Пішли ми гарувати зранку. І дивна дивина узяла нас ще першого дня. А на другий день ми вже зовсім цікаві ходили. Третього ж ранку не втрималися з Грицем, й давай виясняти потай що й до чого. А діло було так. Зранку Дядя Міша сам особисто перевіряв усіх робітників на предмет похмілля, чи, ще гірше, п’яної гикавки. Як знаходив у кого часом пива – виливав тутечки, при всіх прямо долі. А тоді винуватця ставив на найгіршу ділянку, ще й під’южував кілька днів потому.
Сам же по обіді підмугикуваний ходив. А до вечора співав уже «Катюшу» не криючись майже. Проте краплі не пив і ніхто за тим ділом ніколи його не бачив. Та й цілісінький день на очах. Перший всіх будить – ще п’ятої нема, останній лягає. Коли йому вдавалося кирнути, і головне, як – того ніхто не розумів. Весь конфіскат виливав при нас, а у сторожку за день міг на разу не зайти. Одну тілько слабість мав Дядя Міша – дуже велику пристрасть до кавуняк мав. Цілий день води міг не пити – одни лиш скибки крає і крає. Без кінця з ними носиться. Й до снідання, й до обіду, й до вечері. І хоч би коли пригостив. Сказав: «Беріте, хлопці, кавуна їжте» - так ніколи. Не те, щоб ми голодними до тих ягід були – ні, вдосталь могли наїстися їх тут. Але ж вічливість елементарна де? Йде собі, намітить якого, чикне корінчика – й несе уже до столу прямо з поля. Ополісне трохи зверху і крає. З’їсть – по нового суне. Міг за день до трьох кавунів втовкти, такий ласий до них Дядя Міша був. Уже й живіт діжкою роздувався, а він ще одного несе.
Грицаня приглядався усе. А колись і каже: «Пригостіть скибкою, бо геть і горло звело, так смачно ви чамкаєте кавунчика осього». А Дядя Міша на те: «Піди, - каже, - на баштан, кинь оком, вибери наілуччого та й при собі скільки влізе в тебе». «Скибку мені одну, охоту збити», - Гриць йому. «Кажу ж тобі, тупоголовий, зріж і хоч скибку, хоч пів скибки – діло твоє, а од мене одчепися – набрид, живіт від тебе заболів уже». І не дав. Уявляєте? – Скибки не дав. Тут з Грицьком ми шпаківню і запідозрили.
Рішили вкрасти шмат з його кавуна, а ще не спати і за Дядьою Мішою пильненько придивитися вночі. Шмат потягди не вийшло таки, але ж уночі чергувати твердо рішили. І дивне диво явилося нам, хоч і очі злипалися, і у вухах сон дзвенів, але дождали миті такої. Десь годині при другій ночі, бачимо, Дядя Міша, виповз поволі з хибари своєї і крадькома почимчикував до кавунчиків. Ми й за ним потиху крастися взялися. Прийшов він, став перед одним, роздивився славно, похлопав його по зеленому черевцю, мов брата по плечу, а тоді чепнувся до кишені. Вийняв щось собі дрібне і ну давай на самим кавуном чаклувати. За мить до іншого підійшов, тоді ще добру двадцятку оглянув. Озирнувся по тому злодійкувато, і пішов собі. Ми ж дочекались поки він зникне і до тих кавунів – бігом. Обдивилися їх з ліхтариком –нічого. Що там Дядя Міша їм робив – так ми з Грицьком не зрозуміли.  
Ранком спостерігаєм що за ягоди буде собі вибирати головнокомандувач наш. – Аж нічого! Пішов і в бік інший, зовсім не ті кавуни побрав. Питаю Грицька чи добре запам’ятав про місце, а Гриць хитро вуса прикрутив і каже: «Дурень я тобі, Тарасе, чи що? На наших кавунах я хрестики ножем чиркнув для певності. А що він не ті побрав – може запідозрив що. Ми ж як назад йшли – добряче ти хихотів. А він якраз і почув. Приглядається, певне, хоче вирахувати хто вночі совався по баштану. То ж мовчи – і зась. Але й пильності не втрачай».
Другий день знов нічо. І третій. Ходили вночі дивитися – ростуть з хрестиками, не чіпані. Що ж таке? Аж на четвертий день Гриць не втримався і як вечір упав, дождався поки поснуть усі і пішов зрізав одного з хрестиком.
Розкраяли його, і що ви думаєте? Аж дух сперло мені і куму -  усередині кавун грав. Як вино. А м’якоть уся просто прохмеліла. Ну тут і зрозуміло стало, чому Дядя Міша «Катюшу» під вечір співає. Але ж як він це робить? Ну, вираховує які саме кавуни у скибки вина перетворюються? Чи сам що туди підлива. Але ж кавун ніде не чіпаний. Гриць клявся, що ножичком корінчика відтинав від плоду і ніяких прикопаних пляшок зі спиртом носом не чув (а ніс у нього на те діло, треба сказати, далебі…Вірю я Грицьковому носу, одним словом).
Ми того хмелуна доїли і файно прояснівши, вирішили з’ясувати у чому ж річ. Як Дядя Міша кавуни ті вираховує, щоб і собі кайфувати потихеньку, бо до кінця практики ще два з половиною тижні мало бути.
Цілий тиждень щоночі по черзі не спали і з баштану й Дяді Міші очей не зводили. А він через ніч виходив, і обравши кілька плодів, нахилившись над ними, постукавши по смугастих бочках і черевцях, за мить ховався у своїй сторожці. Коли на третій тиждень завернуло, і практики нашої останній день лишився, запримітив Гриць, що Дядя Міша по обіді до «хрестиків» подався. Гукнув мене: «Подивися, отого першого бере. Що ми його помітили. А побачить, що бракує десятка, чи ні?»
Наче й не помітив поки, і ми полегшено видихнули. Ввечері вже традиційно пригостилися кавуновим вином і полягали спати, бажаючи аби ранок настав якнайшвидше і батрацтво наше залишилось студентським спогадом.
Наступного дня уже ніхто не збудив нас до світання і ми із Грицьком з тої непривички проспали до пів на дев’яту. Попросиналися, як примчав уазик і нас покликали до контори. Там голова-фантом видав чемненько нужні папери, подякував з посмішкою за гарні педагогічні вправи і повідомив, що після сніданку знов уазика пришле аби нас на вокзал відвіз. Подякували йому, папери сховали якнайдалі і повернулись речі зібрати.
Привіз нас уазик від контори, шофер каже, аби хутко снідали і не барилися – він за години півтори вернеться, та й майнув собі. А ми – речі пакувати. Заповзялися, що аж упріли. Чуєм раптом – страшна лайка гуде голосом Дяді Міши, кляне батрацькі голови по чім світ стоїть. Ну ми носи повисовували надвір, дивимося, Дядя Міша між «хрестиків» стоїть і лається люто. А там – залисини добрячі таки. Ніхто не второпає в чім тут справа, руками розводять, ми із Грицьком – покотилися тут. Поспостерігали нишком і назад сховалися.
Вже як уазик під’їхав на вокзал нас везти, Грицько таки не втримався: «Піду, - каже, - до Дяді Міші, зізнаюся і запитаю таки, що ж він робить тим пуголовкам, що вони хмільні робляться, мучить мене, не заспокоюся доки не роз’ясню собі». – Пішов.
Прийшов через трохи – живіт рве. А мені ні гу-гу. Ледь не вмер, допитуючись в нього. Вже як у поїзд зайшли і в купе розмістилися, тоді тільки Грицько мені розкрив: «Він, - каже, - алхімік такий-сякий, десять кубиків спирту чистого туди вганяє. Вибирає кавун нестиглий. Але величенький собі нівроку, коль! - та й ділов. Через двадцять один день можна їсти. Комар і носа не підточить. Та й на ягодах сліду ніякого (це ми й самі зрозуміли). А по душі тепло піде. Їж собі кавуни, день і ніч клади – ніхто й не дорікне, а за п’янку з роботи злетиш як стань та глянь – строго з цим дуже, сухі закони, мать їхню туди».
Реготали всю дорогу із Дяді Мішиної винахідливості. – Ото собі трєзвєннік! Ото непитуха! Певно ж, і жінка його знать не знає, як чоловік п’яним робиться. Що ж він бреше їй? – Каже, певно, що в нього кров така особлива – до вечера у горівку переробляється.
Приїхавши домі, довго ще з Грицем байку ту справдішню згадували, а як розказували – то не вірив нам ніхто.
Ще й зараз, як кум, сивий уже, прийде на гостини й кавуна принесе – все ту історію торочимо і сміємося, минуле згадуючи. А жінки сваряться наші: «Старі, - кажуть, - як пеньки у лісі, а все їм побрехеньки на умі…».


Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

Бравісімо!

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Зоряна Замкова, 01-10-2008

нема такої панщини, щоб без стограма :)

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Камаєв Юрій Статус: *Історик*, 28-09-2008
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.77250695228577 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Історія Європи. Український погляд
Кожен з нас має знати історію власного народу. Бо історія – це його посвідка на проживання на рідній …
Погляд на світ через призму пародії.
«Прометей поміж грудей» – тільки ця провокативна назва збірки чого варта! І це не натяк, це те, про …
День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …