Я зайшов у під’їзд старого польського будинку, піднявся закрученими, як гвинт м’ясорубки, сходами та повернув уліво. Зупинився перед оббитими дерматином, що вже у кількох місцях протерся, дверима, на котрих висіла табличка із червоними літерами, ніби написаними кров’ю, – „Космонавт”. Поруч питально зиркало на мене чорне око вхідного дзвінка.
- Прийшли, - я повернувся до своїх супутників.
Ми познайомилися у Львові. Точніше Віталія я вже знав. Познайомився в Інтернеті, де він мав власний „живий журнал”, втім як і я. Із ще двома – Богданом та Віктором, що стояли поруч, мене познайомив розвіртуалений друг.
Власне Львів зараз жив однією з найбільш помітних подій року, котра мала місце на його теренах. Уже третій день у палаці Потоцьких та навколо, а також у багатьох інших місцях, таких як „Дзиґа”, Порохова вежа, театр „Воскресіння” та інших тривав ювілейний п’ятнадцятий Форум видавців. На чотири дні Львів заполонили видавці, відомі та малознані літератори, їх прихильники, звичайні читачі та покупці. Книжковий бум охопив і львів’ян, і приїжджих гостей, про що свідчили, товкучка та черги, що не зникали біля точок продажу книжок та різноманітних презентацій.
Нас і звела докупи ця подія. Познайомила чотирьох українських письменників, які мали певні вагомі або не дуже, це вже як кожен з них сприймав особисто, здобутки на цій неблагодатній в Україні ниві.
Подзвонив. Двері відкрила інша дівчина, зовсім не та, в якої я реєструвався ще вдень. Певно у тієї закінчилася зміна.
- Гуд івнінг! – привіталися вона.
- Доброго вечора, - відповів з-за спини Богдан.
- Ду ю нав юкрейніан? – здивувалася білявка.
- Звичайно ж знаємо, - засміявся я. – Ми ж аборигени. Як нам не знати рідної мови?
Вона посміхнулася і пішла за стійку. Ми ввалилися вслід за нею. Мої супутники почали роззиратися довкола, оцінюючи обстановку.
- Ви бронювали собі місця?
- Я вже зареєструвався, - відповів я. – Віктор замовив собі місце вчора. А от одного клієнта потрібно ще тут поселити. У вас певно ще є вільні місця? Принаймні вдень я бачив, що вони були.
- Так ще є.
- Поселяйтесь хлопці.
- А він? – дівчина кивнула на Богдана.
- Він вже має де жити. Посидить трохи з нами, а потім піде.
- Добре.
Поки хлопці заповнювали картки реєстрації та сплачували за ночівлю, я попрямував до кімнати, де мав ночувати і закинув на своє місце пластикового пакета із придбаними книгами та іншими речами. Оглянувся. Як і вдень, у кімнаті нікого не було, проте довкола лежали речі моїх співмешканців, які певно десь тинялися Львовом.
Я повернувся до друзів. Незабаром їх розселили по різних кімнатах, щоправда новоприбулий Віктор був заселений у ту ж кімнату, що ваш покірний слуга. Лише отаборився рівнем нижче на двоповерховому ліжку.
Небавом ми знову опинилися у прихожій, де нас чекав Богдан. У руках він тримав ще один пластиковий пакет, який зрадницьки дзенькнув скляними тілами пляшок медовухи, котрі поцілувалися у передалкогольному екстазі.
- У нас у кімнатах не п’ють, - одразу відреагувала дівчина.
- Перепрошую, як вас звати? – посміхнувся Віталій.
- Наталя.
- Наталю, а де у вас можна із приємністю спожити цей натурпродукт?
- Хіба в кухні.
- От і чудово.
Ми попрямували у кухню, де і познайомилися із представниками хостельської обителі, в котрій мали перебути цю ніч.
Взагалі обстановка хостелу виглядала чудернацько. Це була така собі дивна суміш минувшини і теперішності: старі меблі стояли поруч із сучасними зразками меблевої архітектури, на стіні красувалася велика картина Леніна, а неподалік висіли підкріплені до стелі жовто-блакитні українські стяги. У книжному стелажі поруч із книгами радянської доби стояли сучасні книги різними мовами світу. Поруч із каганцем часів Польщі стояв комп’ютер із підключеним високошвидкісним Інтернетом. Узагалі такий симбіоз малопоєднуваних речей створював якусь особливу атмосферу, надавав навколишній дійсності химерного шарму, створював атмосферу відчужуваності від усього, що знаходилося за стінами цього тимчасового притулку.
Сонна атмосфера хостелу, в яку влипли, мов ті мухи в павутину, іноземні студенти, що приїхали в Україну, відразу розворушилася нашим гуртом.
Настрій у нас був піднесений та веселий, адже ми до цього файно погуляли Львовом, завітавши дорогою сюди у декілька кнайп. В останній купили пляшку медовухи, аби мати з чим завершити цей день.
Спершу ми влаштували листування із десятком американських студенток, котрі відзначали день народження своєї подруги. Потім запропонували бельгійським велосипедистам, котрі мандрували на своїх двоколісних конях Україною, скуштувати медового напою. І пішло-поїхало. Почалася гулянка, яка завершилася повною капітуляцією іноземців перед обличчям зеленого змія та їх нічним рейдом на територію цілодобового кафе, де вони зазнали ганебного краху в протиборстві із цим підступним плазуном.
Втім і ми не скучали. Щоправда Богдан пішов до свого готелю, а ми провели розвідку в кухні та здобули „язика”. Ним виявилася напівпуста пляшка абсенту, яка поглядала на нашу трійцю із кухонної полички.
Після ліквідації й цього ворога у мене добряче помутніло в голові. Я сів на м’яке крісло радянського зразка та почав медитацію. Точніше намагався зігнати табун думок, що розбігся всім полем свідомості й опирався марним спробам ловця.
Скільки це тривало – й сам не знаю. Принаймні, коли врешті повернувся до дійсності, кімната вже пустувала і лише я в ній ще намагався геройствувати у повній самотності. Панувала тиша. Лише годинник періодично клацав. Я глянув на нього та зауважив, що він стоїть. Ознаки життя подавала лише секундна стрілка, котра не могла просунутися ні на міліметр у своєму вічному часовому марафоні.
Я сів за комп’ютер. Спати зовсім не хотілося. Почав мандрівку хащами Інтернету, але без особливого плану. Просто аби себе чимось зайняти. Однак, це тривало недовго. Якимось невідомим мені почуттям я зрозумів, що перебуваю в кімнаті не один.
Оглянувся.
На тому місці, де я нещодавно займався медитацією сиділа незнайома мені дівчина у джемпері та блакитних джинсах. Невисока, тендітна, білява. Із правильними рисами обличчя та сірими очима, які спрямували на мене зацікавлений погляд.
„А вона симпатична, - вигулькнула думка. – Оце б відпороти її зараз”.
- Хелло! – я почав демонструвати своє знання англійської, котру вже добряче призабув.
Розговорилися.
Її звали Ніколь. Вона приїхала сюди з Массачусетсу, щоб відвідати історичну батьківщину своїх предків. Виявляється перед Другою світовою війною її родина по батьківській лінії виїхала зі Львова у Сполучені Штати Америки, пустила там коріння. А вона, студентка місцевого університету, вирушила у мандрівку Європою й тепер повернула в Україну.
Розмова поволеньки перетікала із однієї теми на іншу, вона цікавилася країною, а я цікавився нею, намагався робити компліменти та схилити тему розмови у потрібне мені русло. Але вона чи то не розуміла моїх потуг, чи просто їх ігнорувала, проте ніщо не наблизило мене до бажаної мети.
І тут мені страшенно захотілося випалити цигарку. Ні, не те щоб я вважався запеклим курцем, однак полюбляю цю справу й дозволяю собі деколи побалуватися. Втім я завжди мав силу волі, щоб приборкати в собі це бажання, навіть коли бував дуже п’яний. А тут так притиснуло, що жах! Відчуття було таке, що якщо я не вдихну зараз сизого сигаретного димку, то відразу представлюся.
Я видобув із пачки цигарку і показав моїй співбесідниці, що йду на перекур. Відкрив двері на балкон та вийшов у холодну вересневу ніч. Спалахнув вогник запалки і я затягнувся. Відразу полегшало. Сперся на поруччя і почав розглядати те, що діється під балконом. Однак, крім декількох автівок більше нічого цікавого не побачив.
Я почув як рипнули двері на балкон і зрозумів хто це.
Повільно обернувся та зустрів її очі. Лише зготовився обійняти за талію, як враз неподалік від нас почулося кінське іржання. Десь поруч. І це мені точно не примарилося, адже довкола панувала незвична тиша і цей звук пролунав чітко. Я ще раз глянув униз на внутрішнє подвір’я, оточене старими тілами будівель. Нічого немає.
Але ж я чув!
Ніколь дивилися кудись вліво, а згодом туди і попрямувала. Слід відзначити, що це не був звичний балкон, а радше балконна змія, що тягнулася вздовж стіни цілого будинку. На такому можна спокійно тренуватися у бігу на короткі дистанції. Але не це головне. Я почув, як кінь б’є копитом об бруківку. І цей звук долинав саме зліва.
Ми дійшли до краю балкону, де поклали нам шлагбаум залізні поруччя, вдивлялись у темряву, шукали тварин.
- Ось вони, - показала Ніколь десь униз.
Я придивився. Й справді, на сусідньому подвір’ї, котре було схожим на наше, щоправда дещо меншим, стояло двоє запряжених коней. Я протер очі – вони не щезли, були справжніми.
- Я хочу покататися, - вигукнула англійською дівчина.
Вона перелізла через поруччя та, перш ніж я встиг щось заперечити, стрибнула. Почувся низький гул металу. Я глянув униз. Як же я відразу цього не помітив! Прямо під цим кінцем балкону знаходилася покрівля якогось одноповерхового будинку невідомого мені призначення, вкрита бляхою. Я оцінив шлях. Пройшовши дахом, можна було зістрибнути вниз на сусіднє подвір’я, на котрому й знаходилося двоє коней.
Рушив услід. Звук бляхи піді мною гучно вибухнув у довколишній тиші, але не привернув нічиєї уваги. Навіть тих же власників тварин. Ми перетнули дахівку, я зістрибнув униз та зловив Ніколь, котра плигнула за мною.
Десь в глибині душі ситуація видавалася мені дикою. Ми дійсно повністю увійшли в роль конокрадів. Сторожко озираючись, ми підійшли до двох гнідих, котрі помітили нас і тепер уважно спостерігали за кожним рухом. Обережно, щоб їх не налякати, погладили, а потім у руці дівчини я побачив білі кубики цукру. Певно того, який ми споживали із абсентом. У кухні його було в достатній кількості.
Але ж звідки вона знала, що буде пригощати коней?
Потім я подумки хлопнув себе по чолі. От бевзь! Вона ж не перший день тут ночує, певно вже знала про тварин.
Дівчина пригостила коня цукром та простягнула грудку мені. Я теж почастував гнідого.
Я почав оглядатися у пошуках власника, щоб попрохати його покататись або ж заплатити за це задоволення. Однак, жодної душі так і не помітив.
Тим часом, Ніколь стрибнула в сідло й оглянулася на мене. Довелося брати з неї приклад. Я не мав досвіду верхової їзди. Хоча ні, все ж верхи я вже катався. Коли я був ще дрібним та їздив на літні канікули в село до бабки, то частенько стикався із кіньми, інколи навіть пас їх із гуртом хлопчаків. Інколи ми залізали на коня та каталися пасовиськом. Але в сідлі я сидів уперше.
Ми виїхали із подвір’я і копита зацокотіли бруківкою вузеньких львівських вулиць. Довкола не було ні душі, певно крім двох наших, адже жодної людини на обрії не спостерігалося, як і чотири- чи двоколісних коней. Такий Львів я бачив вперше. Це було примарне місто без ознак життя. Мені здавалося, що я сню або ж попав у паралельний вимір. Втім, розпалене гаряче тіло тварини, яке ледь не пашіло вогнем та холодний нічний вітерець, свідчили, що все це відбувається не у сні, а наяву.
Спочатку коні йшли кроком, потім хід тварин почав прискорюватися і ми помчали. Я відразу згадав, що саме у Львові фільмували знаменитих „Трьох мушкетерів” і мимоволі уявив себе д’Артаньяном, а Ніколь – Констанцією Бонасьє.
Немов на екрані винаходу братів Люм’єр, я споглядав місто. Дзвінкий стукіт копит глушив будь-які інші звуки, а безлюдні вулички та сліпі очі неосвічених вікон, нереальні, сховані у темряві столітні будівлі, світлі посмішки ліхтарів, відсутність припаркованих автомобілів, створювали ефект повернення в минуле. А єдиними свідками їзди були зорі та новонароджений серп молодика.
Ми проминули проспект Свободи, ратушу, Собор святого Юра, арсенал, пам’ятник Данилу Галицькому, який здивовано поглядав на нас із висоти свого рисака. І так далі. Де ми лише не побували. Втім ця поїздка, котра захопила мене у свої тенета, не могла довго тривати. Запалахкотіло перше вікно, що свідчило про повернення зі сну господарів-жайворонків. Ми помчали назад. Протягом усього шляху нічним містом, нам зустрілася лише одна жива істота. Пристойних розмірів ворон уважно спостерігав за нами, вмостившись на одному із парканів, повз котрий ми проїжджали. Сидів мовчки, і навіть не перелякався, коли ми пронеслися верхи.
Ось і знайоме подвір’я, з якого ми розпочали їзду.
Ми покинули коней та зробили петлю, обминувши квартал, та увійшли в під’їзд, де містився наш хостел. Позаду промчала вранішня машина, а навколишня темрява почала світлішати. Народжувався новий день.
Я подзвонив. Двері відчинила вже інша дівчина. Я відступив убік аби пропустити Ніколь, яка йшла позаду й завмер. Дівчина щезла. Цього не могло бути адже вона кілька секунд тому йшла вслід мені.
- Зараз повернувся.
Спустився вниз. Вибіг на вулицю, однак вона пустувала, лише двірник сонно махав мітлою на протилежній стороні.
- Я перепрошую, але ви не бачили світловолосої дівчини, яка щойно вийшла з цього під’їзду.
Той похитав головою – ні.
Я побрів назад.
У хостелі відразу попрямував до кухні, з якої усе й почалося. Приміщення зустріло вранішнього гостя пусткою.
Я увімкнув кавоварку. Запашний аромат кави оповив мене. Я поприбирав залишки брудного посуду, що залишився після вчорашньої пиятики. Весь час мене переслідувало одне запитання: ”Де вона зникла?” Втім, я вирішив дочекатися Ніколь. Не могла ж вона щезнути безслідно.
Ось і першопрохідці. Два жителі хостелу, з котрими вчора ми так й не встигли познайомитися. Але тепер у мене такого бажання не було. Та й весь хміль уже вивітрився з голови. Іноземці випили кави, перекусили та пошвендяли з кухні.
Я чекав.
Ось я почув чиїсь кроки й зайшла вона.
- Привіт Ніколь! Ти де пропала? - звернувся англійською.
Вона зупинилася й нерозуміюче глянула на мене.
”Можливо я не зовсім зрозуміло висловився”, - подумав я та знову повторив запитання.
Вона дивилася на мене й нічого не розуміла. Образа та гіркота здавили горло, проте я розірвав ці окови і слова полилися, як вода верхівки Ніагари. Я розповідав про те, як мені сподобалася та дивна мандрівка верхи, таємничий нічний Львів, про те, як гарно нам було обом, дивувався, як можна це забути, а вона уважно слухала. Врешті я вичерпався і замовк.
- Мене звати Джені.
Це був холодний душ. Я перестав будь-що розуміти.
Дівчина вийшла, але незабаром повернулася. Простягнула мені світлину. Я взяв і спершу абияк глянув на зображення. Потім придивився уважніше. З фотокартки на мене дивилося двоє абсолютно однакових світловолосих дівчат.
- Моя сестра померла півроку тому від лейкемії.
Вона обернулася й вийшла, залишивши мене наодинці зі скопищем думок, здогадок та риторичних запитань. Різні версії крутилися у мене в голові, будь-яка з них могла пояснити те, що сталося: починаючи дурним жартом, сонними жахами п’яного та закінчуючи мандрівкою у паралельний вимір чи потойбіччя, але довести якусь із них я не мав змоги.
Я вийшов покурити.
Пройшовся до іншого краю балкону. Глянув униз справді бляшана покрівля. Значить не приверзлося. Потім кинув погляд на сусідське подвір’я.
Там було двійко коней!
Щоправда не тих, на яких ми каталися.
І зовсім не живих.
А мертвих.
Наскільки мертвими можуть бути муляжі коней, котрі раніше гарцювали на каруселі, а тепер за непотрібністю були викинуті на смітник. В їх дерев’яних боках зирили діри, а забарвлення вицвіло та облупилося. Але вони були…
І на одному з них сидів ворон та, здалося, насмішкувато дивився на мою розгублену фізію.
Я розвернувся, затягнувся цигаркою та попрямував назад.
