Я просто не знала, що робити далі. Але була впевнена, що коли позбудуся залежності грошей, стану щасливою. Разом з тим – стану вищою на декілька сантиметрів, адже теперішній мій зріст мене не влаштовував, як і колір моїх очей. Бо все було надто очевидним – хтось ( хоча, чому хтось? – цей грошовитий пузань Дубило – я чітко собі намалювала його невидимий портрет) заплатив моєму вчителю фізкультури, всюдистрибаючому Івану Васильовичу, аби той звільнив мене від занять баскетболом та волейболом, бо в Дубила були зайві гроші, і він хотів їх витрачати без користі для когось. В той же час, коли я тільки вперше впала з багатоповерхових подушок, на які необережно поклав мене тато, а сам пішов дивитися повтор голу, перед цим гучно проголошеного коментатором ( власне і моїм першим словом було «гол», а не як у всіх інших нормальних дітей – «мама»), мої очі від того падіння налилися кров’ю, і то було на все життя. І навіть досі я здогадуюся, що коментатору заплатили, аби він навмисно прокричав так гучно про сфальсифікований гол, який не перетнув лінії воріт, але якимось дивним чином опинився в сітці. Сила гучності переросла в правду. Але не тільки я була ображена на все життя – і суддя, який відтоді взагалі став сліпим, і команда футболістів, в рахунку якої навпроти забитого голу красувався нуль. Нас тоді купили.
Але то було тоді, коли я стала жертвою змови або просто була дихаючою річчю. Але ж не тепер. Сьогодні я стала жертвою чужих слів через чужі слова чужих слів. Так буває. П’яте через десяте стає правдою, а хтось стає заручником цієї правди. Так сталося і зі мною. Валентин Роздобудьмо був головним фахівцем (це ж треба придумати таку фаховість!) служби охорони підприємства, на якому я мала за честь працювати. І все б нічого – була б і далі сірою мишкою без перспективи стати хом’ячком. Але Валентин Роздобудьмо хотів чесно заробляти свої гроші, а тому відпрацьовувати його заробітну плату цього разу прийшла черга і до мене.
- Що, Мармеладо, не вмієш тримати язичок за зубами? – запитав у мене рідний дядько Степан Васильович, що водночас був першим заступником керівника нашого підприємства «Смарагдові очі». – Треба було думати, перш, ніж щось говорити. А ще краще – мовчати. От тобі і маєш. Я нічим не можу допомогти.
- Але, Степане Васильовичу, я не розумію, що відбувається. Хоч Ви мені проясніть ситуацію, – просила я дядька, вперто кусаючи нижню губу, аби сконцентруватися не на сльозах, що вже назрівали, а на больових фізичних відчуттях. – мене змусили підписати самій собі вирок за згодою сторін.
- А чого ти у нас не знаєш? Це у тебе потрібно про все, що відбувається запитувати. Ти ж у нас інформаційний агент, так би мовити! – вже ніби знущався цей чоловік, що ще декілька хвилин тому так був схожим на мого дядька, якого я поважала. – Це буде тобі наукою на майбутнє. Бо обговорювати своє керівництво не можна, навіть якщо воно доводиться тобі ріднею.
- Але ж я ні про що погане не говорила. Тим більше, не обговорювала.
- Даруй, я спочатку у це також не міг повірити, але ті факти, про які мені повідав Микола Васильович, - наголосивши на імені керівника нашого підприємства, - відкрили мені очі на твою особу. Більше ніхто тут про це не знав.
- Тоді скажіть мені, про ці факти. Досить з мене натяків і недомовок.
- Про мого сина, - з гордістю за те, що це могло виявитися несподіванкою для мене, продовжував тримати в напрузі мої здогадки дядько, – про те, що він не мій рідний син. Про це тут знала тільки ти. А отже, у навколокерівничих плітках твоє слово було присутнім.
Мармеладо, у стін є вуха. Не було би звуку – не було би продовження. Якась Василина сказала, що то все пішло від тебе, а їй про це сказала… Ну, словом, я у ваших бабських чутках розбиратися не буду, як і Микола Васильович.
- І Ви вірите, що я своїми словами могла Вам зашкодити? Ви вірите Миколі Васильовичу, проте не вірите мені? – запитала я з надією на те, що я поспішно зробила висновки про неповагу до свого дядька.
- Я дуже добре знаю свого керівника і довіряю йому, а тебе я зовсім не знаю.
В якийсь момент мені здалося, що то були нереальні слова, що то, можливо, моя уява-мазохістка наперед проказала за дядька, але зараз я почую щось рідне і зовсім інше за значенням. На мить прикрила очі, які вже на той час купалися в сльозах. А коли відкрила, то Степан Васильович стояв біля мене, біля вхідних дверей до його кабінету, як на знак того, що мені варто виходити, хоча до цього він сидів за своїм розкішним столом з чорного дерева, а мені не запропонував навіть присісти.
Чорного…
Вийшовши, я попрямувала до своєї комірчини – так з великою натяжкою можна було називати мій робочий кабінет після того, коли попереднім за моєї присутності був один з кабінетів керівництва. У наших же комірчинах навіть вікна прикручувалися залізним проводом, коли ставало прохолодно, і відкриті вони несли загрозу всіх можливих за таких обставин хвороб. Та для всіх була істиною шефова відвертість – у керівника кожного року повинна бути нова машина. А от вікна нові поставити чи підвищити працівникам подачку – його не тривожило. Але наразі і мене це не хвилювало. Я була просочена іншим – пошуком правди в дивній історії без моєї участі реальної, але з моєю участю, яку прийняли за реальну.
Отже, я написала заяву про звільнення за згодою сторін, але без своєї явної на те згоди. Але по порядку. Все відбулося надто швидко і надто незрозуміло для мене. Наш головний бухгалтер зайшла до мого кабінету і попросила йти за нею. Мені відразу стало якось не по собі. Не через те, що насправді мені ця жінка видавалася акторкою, а щось загрозливе сьогодні було навіть у її ходьбі. Діставшись пункту призначення свого наміру, Валентина Василівна (так величали нашу головбуху) дала мені чистий аркуш паперу і кулькову ручку з написом «Смарагдові очі», запропонувала присісти і почала диктувати:
- Начальнику відкритого акціонерного товариства «Смарагдові очі», прізвище, ім’я, по-батькові нашого керівника, бухгалтера такої-то… Заява. Прошу звільнити мене з 25 вересня за згодою сторін. Дата і підпис.
Я, мовчки, ніби все відбувається не зі мною, а відчувши себе роботом, що виконує накази, присіла, написала усе з точністю до звуку і зі швидкістю світла, як мені здалося на той час. Певно, був шок.
- Знаєш, за що? – величаво прошипіла головбуха, - чи мені пояснювати?
- Ні, - знову ж як робот, відповіла я. – не знаю.
- За язика. Мені язиків не потрібно, у нас солідна фірма.
У мене не знайшлося слів, але я припустила, що все це відбувається за відома мого дядька – першого заступника керівника нашого підприємства, а отже, виясняючи стосунки, я могла чимось зашкодити його репутації. Сказавши «до побачення» і востаннє вийшовши з келії головбухи ( а келією я називала її кабінет через те, що ця кімната була схожою на житло відчужениці. А ще – Валентина Василівна часто палила ароматичні свічки після того, як до неї хтось заходив на хвилинку-другу, аби прогнати геть злий дух іншої людини, який, безперечно, міг запанувати на території її духу – тим самим змінити її саму, а вона собі і такою дуже подобалася.), я опинилася на роздоріжжі дійсності і реальності. Головбуха явно не задовольнила своєю відповіддю мою цікавість, яка щойно прокинулася від залежності робота.
Я просто не знала, як пояснити такі вчинки людей. Чому від мене відхрестився рідний дядько? Якась Василина з чиїхось слів, які першоджерелом називали мене, наговорила Миколі Васильовичу різних нісенітниць, а доказом обрала родинну таємницю без таємниці, про яку нібито могла знати тільки я (дядько, певно, забув, що тут же працює ще одна його племінниця і моя двоюрідна сестра). Ну, припустимо… Тобто, Степан Васильович стидається того, що його рідний син був колись дядьком і його дружиною усиновленим???... Я ж за цей вчинок їх ще більше поважала, ніж інших своїх дядьків-тіток, у яких були власнонароджені діти… Але якби і так, і якби правдою було те, що ця інформація пішла від мене, то це явно не тягне на відхрещування і на звільнення. Невже не можна було просто зі мною поговорити? Це ж родинна справа. І навіть Степан Васильович міг би не гарячкувати зі звільненням, довіривши на розсуд дядька такі чутки. Але всі вони вчинили інакше. Отже, річ не у цій таємниці, а чомусь іншому. Певно, вони чогось бояться, раз думають, що звільнивши мене, викорінюють загрозу для свого безтурбоття. Можливо, Микола Васильович таким чином перевіряє дядька на вірність (раз племінницю не захистив, то і на матір замахнеться)? А чому ж так поводиться дядько? Боїться, що рука, яка годує, покаже йому дулю, якщо дядько почне проявляти ініціативу з приводу опротестування мого звільнення? Хм… А зрештою, правду їхню об асфальт!
Прогнавши геть болючі думки про сумні події і одночасно зібравши свої речі, прямую до виходу. Як завжди згідно процедури (зі звільненням), заходжу підписати обхідний до нашого головного фахівця з безпеки. Секундне діло і я можу прямувати в світле майбутнє, хоча на душі неоднозначно холодно. Так, ніби я забула одягнутися в тепле пальто своєї впевненості в прийдешньому дні. Так, немов чийсь чужий подих розтоплює на склі цієї моєї душі візерунки непорозуміння, але лише на мить і зникає, і я знаю, що на вічність. Так, ніби холод болить, пече, але не гріє…
І тут Валентин Роздобудьмо затримує мене за плече при виході. Я відсапнулася від його руки, як від ляпаса батогом.
- Я хочу попросити у тебе вибачення, - невинним голосом пробубнів фахівець.
- Вибачення? – перепитала я.
- Саме так. Бо моя вина, що ти сьогодні йдеш.
- Та яка вина? Фантазії керівництва. А можливо, просто на моє місце вже є людина, яка заплатила… А можливо, я завинила тим..., що нічим до цього часу не завинила. – якось незацікавлено і весело відповіла я.
- Та, ні. Просто у мене немає роботи на роботі, а видимість її я повинен створювати, щоб не звільнили, бо як я інакше зароблятиму гроші? Для цього я щоразу придумую різні історії про наших працівників і розповідаю шефові. От і твоя черга. Але, чесно, я не думав, що усе зайде аж настільки. Це ж просто чутки. А хто з розумних вірить чуткам?
На мить мені стало образливо і подумалося повернутися розповісти все керівництву, але потім я пригадала, що аби сперечатися з дурнями, потрібно і самій стати дурною, навіть коли правда на твоїй стороні. Та і потім – наш керівник своїх рішень не міняє. Крапка.
- Я не ображаюся, Валентине.
І це було моїм рішенням і моєю правдою з чистою совістю. Просто і Валентин, і Степан з Миколою Васильовичі, і Валентина Василівна не могли бути щасливими, бо були в залежності від грошей. А ображатися на нещасних людей не для мене. Я просто не знала їхньої правди.
