

	ПОШУК

АВТОРУ:

AlmaNAH

Жанри

Авантюрна проза

Авторська проза

Альтернативна історія

Гоголівський ФОРУМ

Наша статистика

Авторів:	826
Творів:	12482
Рецензій:	19315

Наша кнопка

Код:

Художні твори Проза Оповідання

Яблуко довіри

© Ірина Вітер, 14-09-2008
Туман малює обриси античності, що згодом увійде в мій сад, як принцеса - королева - богиня... Тут уже давно відбувається війна сердець через сприятливі умови, що можуть розчулити дівоче серце і, водночас, розсердити блакитнооке хлоп'я. - Дивися, Тарасе, це небо мовби хтось полатав... - Це я зробив для тебе вправно, інструментами дідуся, знаючи, як ти обожнюєш блакить і хмари...Він позичив мені пару коней і я туди полетів, зриваючи хмари. Стояв пер... - Але ж ти дурник! - пирхнула Лариса до хлопця, перебивши його. - Ти мене не дослухала... Стояв навколішки перед сонцем, як от зараз із ницістю опускаюся перед тобою з яблуком. Візьми його... Подивись-но, яке соковите! Це буде яблуко нашої довіри...Скуштуй його перша. Ще тоді мені було п'ять із гачечком років, але уже встигла витоптати стежку до річки (туди ніколи ніхто не ходив, принаймні мама навіть не здогадувалася, як її дочка щодня відвідує самотужки маленький потічок). Передусім я йшла в сад, потім майже-стежка вліво, а опісля - за кущем шипшини сховалося місце, що я на все життя з гідністю запам'ятала. Зараз мені навіть трохи смішно з себе самої, коли дивлюсь, що нашим будиночком з садом у задньому дворі володіє якась стара жінка. Подруга, що жила по-сусідству, спостерігала й казала, що звати її пані Тильда. Вперше чула таке дивне ім'я. З історій, стара кожного вечора гойдалась у солом'яному кріслі, тримаючи на руках фотокартку. І тієї фотокартки ніхто не бачив. Мабуть, так треба. Загадкова Тильда була привітною, але замкнутою. Зачепивши її зненацька, складалося враження, що та пережила чорний період, про це свідчив тьмяний відблиск у її очах. З Тарасом ми дружили до четвертого класу, поки він не переїхав. Інколи я чула як з-за дверей мама з татом говорили, що ті переїжджають у Моршин. Вживаючи невідомі для мене терміни, я, мала, нічого не розуміла, прагнула нарешті набратися мудрості, пішла у перший клас, та сум за Тарасом продовжував тривожити мене. Виникали думки, що сьогодні ніхто не скаже, що заради мене готовий проколоти вухо без відома батьків, або ж вилізти на кінчик дерева й дивитися вкрай зацікавленими очима. Тепер я розумію, що це була проста симпатія, бо не один раз відчувала себе покинутою, пригнобленою і, звичайно ж, закоханою. Зараз мені уже двадцять п'ять років. Очі як були зеленими, так і залишились, можливо трохи посіріли та й усе. Пережити сімдесят п'ять осінніх місяців зможе кожен, але не такий, як я. Чому? Період важкий, однозначно. У школі я вчилась непогано, але й не відмінно, тобто звичайна собі дівчина-ударниця росла у батьків на очах. Інколи вони навіть мною пишалися, та це доволі рідко. Чомусь здавалося мені, що вони надто заклопотані, аби приділити трішки уваги дитині, але вони забезпечували мене кишеньковими грошима, одягом, смачною їжею. Начебто нічого не бракувало, крім поваги до душі, оскільки я так мріяла про самореалізацію. Що ж про них можна сказати тепер... Вони померли минулого року - спочатку батько, а потім і мама. Слава Богу, вони залишили мені привілейну спадщину, та й я могла уже себе забезпечувати матеріально. Одна звістка мене вбила. Це було те, що я не отримаю спадку, не продавши будинку з садом, сподіваюся він ще довго протримається і колись його гідно назвуть античним. Я розуміла, що тут криється якась таємниця, і, думаєте, я безсердечна, що продала рідний особнячок через якісь зелені куп'юри? То було мамине слово. Просто виконала без супротивлянь. Часто я проходила повз нього, тут не вирувало теплого життя. Здається, Тильда ніяк не могла освоїтись, а ще були підозри, що стара жінка оселилась ненадовго. Здригаючи плечима, я проходила по вулиці, таки задумуючись над таємничістю матері. Інколи Тильда голосно молилась у саду, то було чути сусідам... Мені ставало дещо моторошно, хоча чуйність - головне, що я відчувала до незнайомки. Одного разу ми сиділи у моєї подруги. Я, вона і пляшка виноградного червоного вина. Надворі було місячно й красиво. Зорі почали виходити на прогулянку. Стара сиділа у кріслі й похитувалась. Раптом її погляд зупинився на огорожі, потім на мені. Тильда голосно сказала щось на кшталт такого: - Так, цю дівчинку я і шукала. В її голосі ховався саркастичний сміх, істерика, злість і ще багато чого іншого, але треба подумати чого саме. Жінка підходила до подвір'я подруги і неначе говорила якесь заклинання. Насправді зі мною ніколи такого не траплялося, бачила лише у фільмах, так як і циганки не підходили до мене. В їхніх очах спостерігалася ненависть і боязкість... але повернемось до Тильди. Коли вона остаточно підійшла до нас, ми ввічливо привітались і запитали що вона тут робить. Даремно таке сказали... Бо стара витягнула ножа (моя подруга закричала і почала дьоргати мене за руку), та я неначебто завмерла на місці. Жінка продовжувала бурчати щось собі під ніс, коли витягнула знайому фотокартку, встромила у неї ножа й дуже чітко сказала молодим голосом, показуючи на папірець: - Якщо не знайдеш його - то з тобою станеться те саме, що і з цим! Вона віддала мені так званий натюрморт і пішла до себе в дім. Коли я озирнулась, побачила, як моя подруга вже лежала непритомна. Довелося приводити її до тями. Я вирішила не показувати їй того, чого сама так добре і не розгледіла. Поклала у пакет, на невидному місці. Дуже кортіло поглянути що там, але не в присутності подруги. Тому я сказала, що все буде добре, нічого не трапиться і положила її спати, як мале дитя. Ішла по дорозі, поверталась додому, тремтіла, а залишалося ще півмилі. Стало страшно, моторошно від очей Тильди. В дитинстві я не дивилась фільмів жахів, тому це був перший жах для мене, у реальному житті все так склалося. Прийшовши додому, швидко включила всюди, де могла, світло й витягла конструкцію із паперу встромеленого в папір. Розгледіла......... Я опинилася на роздоріжжі вітрів. Такого ще ніколи не траплялось. Осінь напроти цього здалася мурашкою. Склалося враження, що мене крутить в різні сторони, як людину, у яку вселився сам диявол, проте я сиділа на місці й не рухалась, бо боялась. Лезо ножа - то було моїм життєвим шляхом, гострим, до якого дуже легко можна поранитись. Виявилось, що уже поранилась в дитинстві. А шматочок того леза, малесенький, який встряг у папір, - моє теперішнє життя. Чим же воно закінчиться? Ще тоншим, гострішим, витонченим лезом, зате вже без ран. Круїз на таке роздоріжжя закінчився, отже я почала мислити, як звичайна людина... Пригадалось...... .- Дивися, Тарасе, це небо мовби хтось полатав... - Це я зробив для тебе вправно, інструментами дідуся, знаючи, як ти обожнюєш блакить... Він позичив мені пару коней і я туди полетів, зриваючи хмари. Стояв пер... - Але ж ти дурник! - пирхнула Лариса до хлопця, перебивши його. - Ти мене не дослухала... Стояв навколішки перед сонцем, як от зараз із ницістю опускаюся перед тобою з яблуком. Візьми його... Подивись-но, яке соковите! Це буде яблуко нашої довіри... Скуштуй його перша. - Але ж ти дурень... іди звідси, я не їстиму. Воно ж гниле з однієї сторони. Хлопець подивився жалісливими очима на Ларису й пішов углиб саду. Дійсно, то була фотокартка яблука, з однієї сторони гнилого. Мені вийшли сльози. Відчула теплу руку того хлоп'яти... Лягла у ліжко й заснула. Уві сні думала про те, що випила трохи вина, переконувала себе, мовляв, це все воно і більш нічого. Та коли зранку прокинулась, побачила уже не просто фотокартку з рисунком яблука, а цілий фрукт та встромленого ножа у нього. Ну що ж це коїться? Я взяла оригінал у руки й помітила кров на своїх пальцях. Знову почала тремтіти з думками, що на мені лежить прокляття або що... Інша, тобто така, як моя подруга, мабуть з'їхала б з глузду. Хоч я панікувала, але згодом нічого із цього не позначилося на моїй психіці. Отже, повернемось до тої мене, що тримала в руках закривавлене яблуко. Миттю поставила його й пішла у ванну помити обличчя. Холодна вода швидко змила втому. А от і знову згадала слова Тильди: "Якщо не знайдеш його, то з тобою станеться те саме, що і з цим!" Я розуміла, варто будь-що знайти Тараса. Та хто зна чи він живий ще! Різне трапляється... Думки про мою самотність вбивали. Уже уявляла, як їду в автобусі в Моршин, а поки тільки збирала речі. Слова старої так зачепили мене насправді, адже подібні чудеса трапляються лише у фільмі! Раніше мене не турбувала коловерть оточуючих людей, а от зараз я стала придивлятися до перехожих. А якщо хтось зненацька знову витягне підозріло ножа... Сьогодні, тобто дванадцятого жовтня, я уже зібралась їхати в Моршин. Як на диво, в автобусі пахло яблуками. Той що сидів поряд, нахабно жував яблуко. Жінка ззаду пила яблучний сік, а на футболці у якогось хлопчиська був рисунок яблука. Світ здавався мені жахливим і моторошним. Ні, я не божеволію... я не божеволію... Зі мною все добре...так, добре. - Перепрошую, пані... Та чи не пора вам виходити? - Ой, вибачте, я заснула. Так, я виходжу, дякую, - сказала я. Соромно ж було!.. Аж почервоніла... Вийшла із автобуса, він повернув і зник за рогами будинків. Я знайшла себе у новому й не знаному місці. Переді мною постало багато справ. Передусім зайнялася питанням про готель. Поки вирішувала дещо з моїм тимчасовим житлом, вечір опустив темну завісу. Нічого не залишалося, як сидіти в номері й шукати адресу до першого кращого архіву, куди записували людей, приїжджих з інших міст чи сіл. Наступного дня туди слід було піти. Спала я недовго, лише до восьмої ранку. Та мені вистачило часу, щоб відпочити. У пакеті лежало яблуко зі встромленим у нього ножем. Більше, здається, не кровоточило. Я могла повірити у все, тільки ж не у таку правдиву маячню. Чому саме я? Часто мучила себе такими питаннями. Бо таке вже зі мною не вперше, якщо відкрити усі секрети. Щось, раночипізно повинно було трапитись, я продовжувала пам'ятати це, як своїх десять пальців на руках. Справа в тому, що моя бабуся колись давно зловживала чорною магією... І я, як правдива християнка, намагалася забути про це, покаятись за бабусю, хоч ні разу на сповіді так і не скористалась словами "екстрасенс", "бабуся", "магія"... Думала не потрібно цього. Такі відчуття спустошували мене, відрубували крила по одному... Отже, тепер відповідатиму за чужі вчинки. Я сильна, тому витримаю будь-що... На сьогодні планувалось знайти Тараса й усе вирішити... вирішити назавжди. Це не було так важко, як здавалось. Дізнавшись адресу, підійшла до будинку. У вухах мені дзвеніла тиша. Чому так? Останнім часом вона нагадувала про існування найчастіше. Не було знайомих рідних голосів... Не було нічого, тільки будинок у кутку з павутинням. Склалося враження, що тут круглий рік вже ніхто не живе. Крізь ущелини в плитах пробивався бур'ян, було дуже неприбрано... Але все-таки я постукала у двері. Крізь шпарини почула кроки. Мені відчинив високий брюнет із синіми очима, що пашіли вогняними іскрами й болем. На лиці видний шрам (цікаво, що це?). - Привіт, Ларисо. Я тебе чекав. Заходь. Щооо? Я нічого не розумію... це справді магія. Він? Мене? Чекав? Тарас? Це божевілля... - Це божевілля...- тихо сказала. - Я знаю. Але все ж...я чекав тебе тут. Заходь. Увійшла в простору неприбрану кімнату. Тарас не запропонував мені нічого. Сказав замовкнути, коли я почала говорити про те, як він змінився. - Чекав тебе тут. - Для чого? Я не розумію цього божевілля... - Не знаю. - Що з тобою сталося? Що за шрам на обличчі? - Я був присутній при пологах дружини, що вчепилася в моє обличчя нігтями. Розумієш, їй було боляче. І вона померла. На секунду я уявила себе психологом і чомусь сказала: "Продовжуй..." - Вона народила мені прекрасну дівчинку і померла. Не знаю чому, але ту дівчинку назвав Ларисою, як назвали тебе двадцять п'ять років тому... - Але де дівчинка? - Її немає. Тепер сумніваюсь, що вона коли-небудь потрапить додому... В Лариси білокрів'я. Потрібні ліки, гроші... Дівчинка дуже близько до смерті. Я мовчала... Уявляла її, що дуже схожа на Тараса як зовнішньо, так і духом, забувши про матір, яка померла при пологах. - У мене є... - Що є? - Г-ррр-оші, - тихо сказала я, - у мене є г-ррр-оші, все заради маленької... - І я можу тобі довіряти й бути впевненим, що завтра ти не зникнеш? - Не зникну. Я вже люблю Ларису з твоїх слів, як рідну дочку. - Сподіваюся на твою підтримку. Довіряю тобі, як бачиш. Якби ж він не дивився на мене так сухо. Його очі змальовували пустелю без жодного потічка. Здавалося, зіниці перетворились у каміння, а зелений колір очей - у метал...Відтінок слабкості закривав повіки. Тараса я розуміла, на нього насунулась хвиля негараздів. З ким не буває. - У тебе яблуко з собою? - мовив він. - Так. - Ти повинна його скуштувати, якщо справді хочеш мені допомогти. Я витягла з пакета яблуко. Воно чомусь знову кровоточило. Я не могла спробувати таке на смак. Тільки дивлячись на нього, ставало моторошно. Знала для себе: цього не їстиму, точно. Тарас холодно дивився на мене. Злість вирувала у його очах, мовляв: "Скуштуй, а то погано буде!" Я ще раз подивилася на це обличчя й поклала яблуко в пакет. Швидко вибігла з кімнати й попрямувала до свого тимчасового житла, дивлячись чи позаду ніхто не наздоганяє мене. Думати - ось що залишалося. На наступний день поїхала додому. Вирішила піти в хімічний інститут (там працював мій знайомий) і дослідити що ж це насправді. Кров чи що? Виявилося зовсім інше. Василь Миколайович сказав, що то отрута змішана з кров'ю. На жаль, я забула назву речовин, якими мене намагалися отруїти. Вже тоді світ путався під ногами, як шнурки. Вилізти з цього божевілля я не могла, надто важко. Нарешті ранок. Встаю...Простягаю руки. Поряд лежить коханий Тарас. - Що снилося, зайчику? - запитує він. - Та так, нічого особливого, - відповідаю я, розуміючи, що то зі мною не вперше. Всі ці нереальні сни й моє життя у них, присутність, як же набридло прокидатися в холодному поті. І проблема в тому, що моя бабуся зловживала чорною магією. Підійшла до ліжка Лариси (вона моя доня), побачила, як дівчинка мило спить. Подалася на кухню, щоб випити кави. Так, кави. Я п'ю її завжди, навіть увечері. Все робиться для того, щоб не заснути. Але воно приходить само собою...
Написати рецензію	Рекомендувати іншим

Рецензії на цей твір

Згенеровано за 0.0100109577179 сек.

Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design

Яблуко довіри

[ Без назви ]