

	ПОШУК

АВТОРУ:

AlmaNAH

Жанри

Авантюрна проза

Авторська проза

Альтернативна історія

Гоголівський ФОРУМ

Наша статистика

Авторів:	847
Творів:	12967
Рецензій:	20341

Наша кнопка

Код:

Художні твори Проза Щоденник

СЕСТРИ НОЧІ

© Ежен Щукін, 08-09-2008
Спочатку ми домовились: вона кожної третьої ночі спатиме у моєму ліжку, а я мовчатиму про її секрет. Хоч я й досі не знаю, хто з нас опинився у виграші. Так само, як і не знаю, чи буду ще коли-небудь таким, як тоді. Так сталося, що того важливого літа вона вирішила відлітати до людини, з якою була заручена. Над усією Європою і туди – далі, через океан. Останню ніч ми провели разом, не промовивши одне-одному ні слова. Ми нестримно кохалися і вона постійно плакала, але так, щоб не побачив я. Я бачив це. На світанку вона поїхала. Я ж завалився до ліжка і мені хотілося вмерти. Наступний тиждень я пролежав у страшній лихоманці з температурою під сорок. Ближче до Дня незалежності мене відпустило. Але все навколо стало інакшим. Моє перебування у цему місті віднині було нестерпним для мене. Я вже не міг знести того, що так любив: павутину винограду на сецесійних балконах, старих колонок, з яких часто пив воду малим, моху на бруківці, гуркоту трамваїв, які розсікали наші вулиці, і людей, з якими змушений ділити це життя – їх так багато, чому серед них не може бути її? Єдиний можливий порятунок вбачався мені у втечі – абсолютній зміні середовища та оточення. Так само, як багато із мої знайомих, я обрав шлях на схід, до центру. Я перебрався до великого кількамільйонного міста в надії розчинитися у цих мільйонах, дати можливість колективному витіснити та захопити у мені те місце, де колись була вона... Та все ж я чекав. Мусила пройти осінь, зима і ще пів-весни, перш ніж до мене дійшли чутки про її повернення. Так і сталося. На початку травня вона написала мені на електронну скриньку. Лист був дуже короткий, всього два-три речення, але вона писала, що прилітає завтра, всього лиш на кілька днів і хоче бачити мене. Я відповів, що буду чекати у своїй старій квартирі на **. Вже увечері потяг віз мене до міста, де я народився. * * Ми на кухні. Я стою біля газової плити і дивлюся на неї. Вона страшенно намокла і замерзла – йшла сюди від самої зупинки без парасолі. Обгорнула велике горнятко з кавою обома руками і дивилася мені просто у очі. Я приготував їй вечерю, але вона її навіть не торкнулася. Лише пила гарячу каву і дивилася на мене. Я примітив, що вона майже не змінилася – лише трішки схудла, відпустила довге волосся. На брові з’явився додатковий пірсинг. Я вкотре її перепитав, чи не хоче вона їсти, на що вона посміхнулася і похитала головою, що ні. Я підготував для неї гарячу ванну, щоб вона не застудилася. Влив туди трохи ефірного масла хвої. Вона запитала, чи не хочу я приєднатися. Я охоче погодився – старі австрійські ванни дозволяють купатися удвох, у ті часи робили зручні речі. Воду, правда, довелося підігрівати у всіляко можливих каструлях і дзбанках, що були у квартирі – проблеми з водою у цему місті прирівнюються у своїй вазі до метафізичних, а тому навряд чи коли-небудь будуть вирішені. Ми роздягнулися і занурилися у воду один навпроти одного. Я торкнувся її ступні, спочатку ледь-ледь, потім почав масажувати. Вона заплющила очі. Я вперше за такий довгий час торкався її тіла. Сказав їй, що у мене так нікого і не було, але вона не повірила і назвала мене брехуном. Ми посміялися, але після кількахвилинної паузи я сказав „це правда”. Цього разу вона не сміялася, а дивилася на мене, у саму середину. Я не стримався, підвівся і почав її цілувати. Цілував її чоло, шию, руки, збуджені груди, пригортаючи її до себе міцніше і міцніше. Вона цілувала мене. Потім вона попросила, щоб увечері я її кудись повів. Зібравшись, ми вискочили на вулицю. Дощ так і не зупинявся і ми йшли під однією парасолею. Вона тримала мене під руку і пригорталася до мене так міцно, що я чув її запах. Ми зайшли у кафе до Тараса. Він був щиро радий мене бачити і, незважаючи на відсутність вільних столиків, зумів організувати нам достойні місця. У залі панувала напівтемрява і цигарковий дим, але було багато квітів та свічок. На малесенькій сцені біля бару гітарист і флейтист награвали ненав’язливий джаз та боса-нову. Було приємно, спокійно та затишно. Кава, коньяк, вино, неспішні розмови про усе підряд і ні про що. Лише так, як буває у нашому місті і ні в якому іншому. Я сказав їй про це і вона погодилася. За це я його і люблю. Коли у мене закінчилися цигарки, вона витягла з сумки пачку „Camel” без фільтру. Сказала, що везла їх спеціально для мене. Я подякував. Я насправді був вдячний цій людині і безмежно щасливий від того, що вона зараз поруч. Потім Тарас виставив нам до столу пляшку сапераві та попросив, щоб я щось виконав під гітару. Я не міг йому відмовити. Кілька речей з Елвіса та Джоплін. Люди підходили і дякували, хтось навіть квіти подарував. Коли я завершив, вона кинулася мені на шию і почала цілувати. Ми випили ще по каві та пішли на вулицю. Дощ до того часу майже вщух. Я пообіцяв їй показати одну фантастичну мансарду у старезному будинку у самісінькому центрі міста, до якої мав доступ ще з університетських часів. Вона там ніколи не була і їй ця ідея дуже сподобалась. Відкривши кодовий замок на дверях під’їзду, ми зайшли досередини. Вогкість у повітрі лоскотала груди. Ми піднялися скрипучими дерев’яними сходами на останній поверх, я дістав зі сховку ключ і ми зайшли до мансарди. Запаливши керосинову лампу, я взяв її за руку і почав показувати ті припалі пилюкою і роками старожитності, які ми так любили. Старі вказівними вулиць на польській мові, самовар, картина з Леніном, гітара без струн, іржава рама довоєнного велосипеда, бюст Франца-Йозефа. Вона знайшла коробку з-під взуття, повну старих листівок та світлин. На них усі чоловіки були в костюмах та з ціпками, а жінки носили дивні капелюшки, тут були старі трамваї та парки, яких вже не існує, кав’ярні та цукерні, тут було наше місто та інші невідомі нам міста, але дуже схожі на наше. Ми сиділи на червоному фотелі і при мерехтливому світлі гнотика лампи дивилися на ці уламки чийогось життя, яке минуло, але про яке ще пам’ятають ці стіни, меблі, начиння та дзеркала. Вона підійшла до вікна і дивилася на опівнічне місто. Дощ знову посилився. Я підійшов і став за нею, обійнявши за плечі. Наблизив своє обличчя до її потилиці. Цей запах був моїм рідним, таким, як і раніше. Я почав дихати глибше. Я цілував їй волосся, шию та плечі. Вона почала обережно роздягатися. Спочатку піджак, блузу, а потім все інше. За якусь мить ми стояли одне навпроти одного абсолютно оголені. Вона взяла мою руку і повела до канапи. Я застелив зверху чисте простирадло. Ми лягли і я знову та знову цілував її обличчя, потім пестив груди та вдихав запах зап’ясть. Я хотів, щоб це тривало вічно. Коли я увійшов, відчув, як починаю поступово розчинятись у ній. Усе змішалося. У ту ніч ми злилися і стали одним цілим, стерши усі допустимі межі свого я. Далі ми підійшли до вікна і я знову був позаду неї, пестив її шию та груди. Її тіло тремтіло і звивалося, а я притискав його до себе дужче і дуже, проходячи все глибше і глибше. В ту мить ми були несамовиті та одержимі одне одним. Я кінчив у неї і ми обидвоє хотіли цього. Знетямлені, ми впали на фотель. Вона подякувала і попросила вибачення. Майже відразу почала засинати. Ми лежали і я пригортав її до себе, цілуючи їй носик, чоло... Цієї ночі я так і не засну. Я буду лежати поруч і дивитимусь на неї. На її неймовірне волосся, у якому хочеться втонути, прикриті повіки, шию, вуста... І так до самого світанку. Завтра вона відлітатиме і вже зранку її тут не буде. І я також залишу її місто, яке колись було і моїм. Яке колись було нашим.
Написати рецензію	Рекомендувати іншим

Рецензії на цей твір

Згенеровано за 0.0160989761353 сек.

Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design

СЕСТРИ НОЧІ

[ Без назви ]