Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2689
Творів: 51212
Рецензій: 95849

Наша кнопка

Код:



Ошибка при запросе:

INSERT INTO `stat_hits` VALUES(NULL, 1127, 0, UNIX_TIMESTAMP(), '44.221.66.130')

Ответ MySQL:
144 Table './gak@002ecom@002eua_prod/stat_hits' is marked as crashed and last (automatic?) repair failed

Художні твори Проза містичне фентезі

СІМ (нова редакція)

© Мар'яна Максим'як, 29-04-2006
СІМ

1

Втікай, втікай, втікай... Ноги не слухались, холодний пісок проникав поміж пальці, руки терпли, все тіло сковував жах. Він проникав у кров і вона холола, ставала схожою на пісок... Ще трохи, ось до того каміння, а там... Але ні, він відчув, як маленькі гострі ворсинки торкнулися його плеча. Запекло. Він закричав, але цього ніхто не почув, навіть він сам. Ні, тільки не оглядатися, треба бігти, бігти, бігти. Втікай, втікай, втікай... Ось до того каміння. Раптом його ногу щось міцно оповило. Він впав. Пісок потрапляв у вуха, залазив в очі, до рота. Він вже не міг кричати. Він вже не міг рухатись. Раптом замість жаху виникла цікавість. Як ВОНО виглядає? Яке ВОНО? Піднявся на одне коліно і обернувся. Невимовний крик оповив усе його тіло. Він побачив яке ВОНО. Велике листя із дивними маленьким гострими ворсинками. Ні, гігантське листя. Коріння міцно стиснуло другу ногу. Він безсило впав. Все. Далі боротися було безглуздо. Його дихання стало уривчастим. Аааа, що це??? Він відчув як гострі кінці листків проникали у його тіло. Глибше, глибше, глибше. Це був дикий, божевільний біль!!! Раптом все вщухло. Абсолютно все. Пісок поплив перед очима, все тіло стало легким і ніби прозорим. Він вже не відчував, як шалено калатає його серце, як важко він дихає. Він нічого вже не відчував. Несподівано щось, наче залоскотало його. Щось схоже на пір’їнку. Ні, то не пір’їнка. Ні, ні, ні!!!!!!!!!! Він побачив свою руку. Вона вже не була прозорою. З-під нігтів вилазили маленькі мурахи. Їх було безліч, їх було мільйони. Потім вони почали вилазити із носа, із очей, із рота. Він кричав, але замість крику з’являлися мурахи, мурахи, мурахи... Він відчув, як листя із шаленою силою знову проникало у його безпомічне тіло. Гіганське, страшне листя...

2

Вона стояла біля дверей і сміялася. Такий дивний, тонкий сміх. Їй було смішно. Вона ніколи не сміялася із себе. Вона боялася, щоб із неї хтось сміявся, боялася бути посміховиськом. Але зараз вона заливалася сміхом. Ха-ха-ха-ха-ха!!! Раптом сміх стих. Тихо... В такій тиші божеволіють і стають сивими за лічені секунди. Треба ТУДИ зайти. Треба! Вона змусила себе відкрити двері та стати на порозі. Ні, все нормально. Все звично для людського ока. Ось чотири стіни, в одній з яких є отвір для дверей. Звичайні білі стіни. Але... Її цікавили не стіни і не стеля. Її цікавив унітаз. Так, звичайнісінький білий унітаз. Зрештою, не так ота керамічна посудина, як отвір: маленький отвір, у якому зникали людські екскременти. Вона підійшла ближче і глянула туди. Ні, все так, як завжди. Нічого особливого і незвичайного. Просто отвір. Маленький отвір із водою. Знову посміхнулася. Немає тут нічого страшного. Вона сіла на унітаз і полегшено зітхнула. Ну ось і все. Піднялася і вже хотіла йти, як раптом шось слизьке торкнулося її голої ноги. Вона закричала. Голосно і дико!!! Ні, нічого немає. Обернулася. Нічого ніде немає! Чотири стіни, стеля, унітаз... “Треба злити воду – майнуло в її голові, - я ж забула злити воду!” Вона підійшла і натиснула на чорну кнопку. Вода шуміла і страх її поволі зникав. Знову посміхнулася і рушила до дверей. Що це??? Щось смикнуло її за футболку. Вона оглянулася і завмерла. Ні слова, ні крики не могли зірватися із її вуст. Довкола не було стін і стелі. Не було унітаза. Вона бачила тільки велику чорну діру, наче трубу, в кінці якої булькотіла вода. Раптом дивні холодні щупальці торкнулися її руки, обличчя. Вони живцем здирали із неї шкіру, кров бризкала і заливала велику чорну діру. Вона мовчала. Вже не було на ній шкіри, м’яса. Її ніхто і ніколи не впізнає. Її ніхто і ніколи не знайде. Її будуть шукати, але... Дарма вона тоді посміхалася. Дарма...  

3

Він вийшов із кімнати. “Ні, я не зайду туди знову. Потрібно йти, інакше я запізнюсь”, - наказував подумки собі. Але він таки зайшов і вкотре взяв горня із полиці, потримав його в руках і знову поставив на місце. “Ні, я неправильно його поставив. Воно має стояти ОТАК. Ні, ще навіть не так. ОТАК. Ось, саме так. Тепер можна йти. Але щось знову кликало його до того горня. Він вже хотів вкотре взяти знову його до рук, але... Швидко вибіг із кухні в коридор, зачинив за собою двері і впинився на вулиці. Серед людської метушні, хаосу, йому стало краще. Видихнув повітря. Зупинив маршрутку. Сів у крісло і поринув у свої буденні проблеми. Та щось було не так. Він точно знав, що щось не так. Щось муляло всередині, не давало спокою. Він попросив водія зупинити автобус. Додому він біг. Так швидко він не біг ще ніколи. Руки тремтіли, він похапцем відчинив двері і забіг на кухню. Смикнув за дверцята шафи для посуду і глянув на горня. Воно тут. Але воно все одно не стоїть так, як МАЄ стояти. Він взяв горнятко і почав прискіпливо розглядати його. “Кляте горня, - кричав він, - чому ти стоїш не так, як МАЄШ стояти?” Раптом він побачив, що все довкола стоїть зовсім не так, як він звик. Суцільний хаос! Щось сверлило йому голову. Дикий біль стукав у скроні. Він стогнав і намагався прибрати у кухні. Але де там. Несподівано відчув, що щось стікає по щоці. Кров? Так, кров. “Звідки у мене на обличчі кров?” – зашепотів він. Підбіг до дзеркала і закричав - звідти на нього дивилося горня. Так, горня із якого стікала кров. Він кинув дзеркало до землі і закричав: “Що це? Все має бути на своїх місцях.!!!” Хаотично брав горня, тарілки, ложки і виделки. Проте, вони все одно, стояли не так, як МАЛИ би стояти. Він підбіг до розбитого дзеркала і глянув туди на себе, але... не побачив нікого. Там було пусто. Він кричав, кричав, кричав...  

4

“Тобі пора постригтись, доню”, - посміхнулася мама до неї. “Добре, мам,” – кинула вона і побігла до подруги. “Ні, я не хочу стригтись. Мені добре й так. Дарма, що волосся сягає нижче бедер. Ну і що? Мені добре так.” Вона зайшла до подруги у квартиру, привіталася. Пішли у затишну кухню, подруга зробила чаю. Вони сиділи і пліткували. Про колишніх і теперішніх знайомих, про гарних та не дуже хлопців, про те, що робитимуть в неділю і куди поїдуть влітку. Потім подруга глянула на неї і сказала: “Тобі давно пора постригтися. Ну чому ти така вперта? Давай я тебе пострижу. Не бійся, буде гарно. Я ж вже п’ятий рік працюю перукарем і ти це чудово знаєш”. Вона заперечливо хитнула головою і гнівно відповіла: “Не треба мене стригти!” Але подруга голосно засміялася і потягнула її до кімнати. Посадила перед дзеркалом, накинула біле простирадло. Їй стало гаряче, здавалося що отой шмат білої тканини стискає настільки сильно її горло, що вона зараз задушиться. В руках у подруги зблиснули ножиці і впало пасмо її чорного волосся. “Ой, - закричала вона, - що ти робиш? Глянь, глянь у дзеркало, швидше. Дивись, дивись. Що там?” Вона бачила, як у дзеркалі з її голови падали хробаки. Їх там було безліч. Ціла купа малих хробаків. “Та нічого там нема, - засміялася подруга, - ще трішки і в тебе буде чудова зачіска”. Але ні, вона знову кинула погляд у дзеркало. Хробаки росли, вони ставали щоразу більші. “Перестань,” - крикнула вона і відібрала у подруги ножиці. Потім підійшла до неї ближче і зі всієї сили встромила леза у її голову. Дивно. Але крові не було. Подруга і далі посміхалася. Вона знову глянула у дзеркало. Крім хробаків на голові плодились жаби. Вона жбурнула ножиці подрузі в голову. Але вони пролетіли наскрізь. Голова у подруги була, наче прозорою. “Я вб’ю тебе”, - вона верещала і рвала на собі волосся. Заплющила очі та кричала. Скидала із себе кубла хробаків та купи жаб. Коли розплющила очі, то ніде нікого не було. Ні подруги, ні кімнати, нічого. “Де я, де я, де я?” – вона жахливо кричала. Раптом до неї підповз великий хробак і стиснув своїм тілом її горло, а потім тихенько мовив: “Тобі пора постригтись, доню”.  

5

Він намагався не дивитися у той бік. Блукав поглядом по стелі, вивчав шпалери на стінах, квіти у вазі, але заборонив собі дивитися у той кут. Вийшов на балкон, аби покурити. Сутеніло. Небо над морем нависло і здавалося, що воно купається перед сном. Гарно було у цьому місті. Він тут не вперше, але сьогодні тут просто чудово. Здавалося, що навіть містично. Краса зоворожувала, від цього в голові паморочилось і ставало якось ніяково і незвично. Він допалив цигарку і зайшов у кімнату. Мабуть, треба лягти відпочити. Завтра на світанку йому вставати. Треба виглядати поважно і гарно. Тому зараз: душ і ліжко. Він помився і заліз під ковдру. Все таки ще не літо. У цьому місті на разі холодно спати. Але сон не приходив. Він знову блукав поглядом по кімнаті, забороняючи собі дивитися у той кут. Потім голосно запитав: “Ну хто придумав такий дурнуватий інтер’єр у цій кімнаті? Все чудово, але ось ті дебільні ляльки тут ні до чого. Зранку так і скажу адміністратору готелю”. І справді, у кутку на білій маленькій подушці одна попри одну сиділо троє великих  ляльок: звичайні забавки для маленьних дівчаток. Але для нього то не були звичайні іграшки. Щось жахливе виднілося у їхньому обличчі – мертвому обличчі із тупою посмішкою, неживими очима і дивним, наче потойбічим поглядом. Це його почало нервувати. Він, дорослий, зрілий чоловік і боїться ляльок! Ні, все, досить. Він підійшов до забавок і накинув на них свій піджак. “Ось так значно краще”, - мовив сам до себе, вимкнув світло і ліг спати. Шум моря заколисував його і повіки важко злипались. Раптом він відчув, як щось почало рухатись, наче біля нього ще хтось спить. Він голосно вилаявся і ввімкнув світло на столику біля ліжка. Ні, біля нього нікого немає. Вимкнув лампу і повернувся обличчям до вікна. Та раптом знову з’явилося то дивне шурхотіння. Хтось таки спить біля нього! І... “Не може бути”, - майнуло в його голові. Він відчув, як хтось його цілує. Ні, як ЩОСЬ його цілує. Мертвий поцілунок дерев’яних вуст. Він оглянувся. “Що за ...” , - тільки й встиг вимовити він. Потойбічний погляд вивчав його, мертві лялькові руки пестили йому обличчя, гладили волосся, холодні губи торкалися його гарячого тіла. Несподівано у своєму роті він відчув ЇЇ язик. Він висмоктував всю його силу, в голові паморочилось, шум моря зливався із дивним шелестінням довкола. Він хотів втекти, але побачив що лежить у якомусь щільному паперовому ящику. Хтось клацнув запальничкою і він побачив, як легко займається папір...

6


Вона знала, що колись це станеться. Сиділа на ліжку і чекала, коли прийдуть батьки. Завтра їй буде дванадцять. А сьогодні батьки привезуть для неї дарунок. Так, привезуть. Великою вантажівкою сусідського дядька. Вона не хоче цього дарунка. Вона мріяла про нього з шести чи семи років, але зараз вона не хоче його. Важко зітхає і час від часу підходить до вікна дивитися, чи не приїхали ще батьки. Розглядає свої руки і їй стає сумно... Вона не хоче цього дарунка. Але вже пізно відмовлятися. Надто пізно... Батьки голосно розмовляють в коридорі, відчиняють двері. Вона бачить, як тато із сусідським дядьком вносять у кімнату її дарунок... Мама цілує її і посміхається. Коли все вже готове, батьки та сусідський дядько просять її підійти до дарунка ближче. Вона ніяковіє, але підходить. Великий чорний рояль... Вона так хотіла, щоби саме такий стояв у її кімнаті. Але зараз... Батьки приносять крісло і просять, аби вона зіграла свою улюблену мелодію. Вона сідає і її пальці легко лягають на чорнобілі клавіші. Лине музика, яка заповнює всю кімнату. Чудова музика, яка народилася під пальцями маленької дівчинки. Вона плаче... Батьки ніяковіють. Сусідський дядько йде додому... За вікном вже зовсім темно. Мама на кухні пече святковий торт, тато дивиться по телевізору новини, а вона несміливо кидає погляд на дарунок. Ні, вона не хоче цього дарунка. Лягає спати... Мама цілує її в чоло і каже, що завтра буде найкращий день у її житті – День народження. Вона ледь посміхається і заплющує очі. Хочеться спати... Але щось легенько штовхає її у бік. Ліниво відкриває одне око і бачить, як маленька дівчинка грає на роялі. Вона сідає на ліжку і дивиться на неї. В кімнаті зовсім темно. За стіною сопе тато, у ліжку крутиться мама. Що це за дівчинка? Хто вона? Грає так гарно, що хочеться плакати, хочеться помирати під таку музику. Вона підходить ближче до роялю і намагається подивитися в обличчя дівчинці. О, Боже! Вона скрикує і падає на підлогу. Потім розплющує очі і таки бачить перед собою СЕБЕ. Так, маленька дівчинка – то ВОНА. “Ні, такого не може бути”, - шепоче вона сама собі. “Може, - каже дівчинка, - все може бути”. Потім вказує їй на крісло і просить, щоб та зіграла свою улюблену мелодію. Вона починає грати і з жахом бачить, що в неї немає пальців! Потім так само зникають руки... Дівчинка підходить і боляче б’є її в обличчя. Потім силоміць тягне її тіло до клавіш і зі всієї сили закриває кришку... Вона плаче і кричить. Вона знає, що зараз прийде мама і цей страшний сон закінчиться. Мама таки приходить... Але не підходить до неї. Вона лежить під важкою дерев’яною дошкою. Мама підходить до тієї маленької дівчинки, цілує її в чоло і каже, що це все дурниці. То був просто поганий сон. Дівчинка лукаво посміхається і засинає. Завтра в неї найкращий день в її житті - День народження.

7

Йшов нічним містом. Вдихав задушливе літнє повітря. Йшов неквапливо і не оглядався. Все, його гра закінчилася. Він залишив її. Зрештою, він сам так хотів. Тепер немає куди квапитись, немає кому купляти квіти і цілувати на прощання. Ну і хай! Він повернув за ріг будинку... Ось зараз закінчиться ця вулиця, а наступна – його. Додому вже зовсім близько. Він зупинився і глянув на небо. Зірки! Знову згадалася вона... Перед очима побігли кадри із їхнього життя. Він нахмурив брови і подумки наказав собі про неї забути. Назавжди. Все. Його гра закінчена. Він зайшов у під’зд. Підійшов до ліфта – не працює. Постояв кілька секунд і пішов сходами догори. Було темно. Знову всі жарівки хтось повикручував. Йому було байдуже. Він напам’ять знав кожну сходинку цього старого будинку. Він міг із заплющеними очима йти цими крутими сходами. До його поверху залишалося пройти ще два. Раптом почув, як хтось покликав його. У темряві чітко залунав жіночий голос, який назвав його ім’я. Він впізнав її. “Що ти тут робиш?”, - здивувався він. “Я тебе люблю”, - відповіла вона. “Забирайся геть!” Він почув, як вона тихенько засміялася. Підійшла до нього ближче, але він ніяк не міг розгледіти її обличчя. Хоча... Для чого? Він знав його так само напам’ять, як ці сходи. Несподівано вона вдарила його. Він відсахнувся. Вона била ще і ще. Він підійшов до неї і стиснув її руку. “Що ти робиш, дурепо?” – крикнув. “Я тебе люблю” – зашипіла вона і штовхнула його вниз. Він падав і бачив, як її червона сукня майнула десь на сходах. Потім побачив, як її тіло стало, наче дзеркальним, а потім перетворилося на якусь дивну істоту, жахливу істоту!!! Вона біжить за ним вниз. Він якось затримався за поруччя, піднявся і почав бігти... Він біг так довго... Дуже довго. Він біг так вічність... “Я люблю тебе”, - шепотіла вона... Він біг. Вічність...

Бабуся, котра кожного ранку мила сходи, зацепеніла від жаху на третьому поверсі... Він там лежав у її червоній сукні... Вічність...


***
ВІН накидав дивну фіолетову землю у сім могил. Все закінчилось на сьогодні. Плюнув туди і полегшено зітхнув. Їх було СІМ. Завтра може бути значно більше...





Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

Holy Wood

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Святослав Вишинський, 14-08-2006
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.95784306526184 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Історія Європи. Український погляд
Кожен з нас має знати історію власного народу. Бо історія – це його посвідка на проживання на рідній …
Погляд на світ через призму пародії.
«Прометей поміж грудей» – тільки ця провокативна назва збірки чого варта! І це не натяк, це те, про …
День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …