

	ПОШУК

АВТОРУ:

AlmaNAH

Жанри

Авантюрна проза

Авторська проза

Альтернативна історія

Гоголівський ФОРУМ

Наша статистика

Авторів:	826
Творів:	12482
Рецензій:	19314

Наша кнопка

Код:

Художні твори Проза Архаровці

Екватор

© Калита Василь, 03-09-2008
Була у студентів хороша традиція – після зимової сесії на третьому курсі справляти екватор, половину їхнього навчального шляху. Була… Поки архаровці та їхні однокурсники не сплюгавили її. Майданчик перед рестораном ряснів студентами. Хоч ще не випускний, та дехто із них був, як то кажуть, при повній параді. От і Петро прийшов похизуватися новим попелясто-сірим костюмом. Сміх, веселощі, товариське поплескування один одного по плечу і поздоровлення: “Ось довчилися до середини.” Рівно о восьмій вечора двері ресторану розчинилися перед студентами, і ввічлива прислуга запросила їх по черзі до залу. У кутку поряд із вичищеним до блиску танцмайданчиком вже стояв приготований аудіокомплект – комп з потужніми колонками, а охайно сервіровані столи під вікнами так і манили до себе. Асортимент закуски не вражав. Бідні студенти, як-не-як, що і не всі стипендію отримували. Та мистецько прикрашені скатертини, квіти у вазах і якнайоригінальніше приладдя справляли ефект шику і блиску столу. А ще випивка, на яку заклад дійсно не поскупився. На кожні чотири місця припадало по пляшці горілки, коньяку і вина. Гуляй, пий, що душі заманеться. Привітні офіціанти, як тільки зауважували, що десь чогось не вистачає, зразу спішили відновити алкогольну рівновагу. Святкування розпочалось культурно. Остап з камерою старався не прогавити нічийого привітання або тоста. Пили за все, дружньо бажаючи один одному щасливого закінчення, фарту на іспитах, халявного навчання, поблажливості викладачів і, звісно, здоров’я, кохання й вірних товаришів. З перших же хвилин увімкнули музику, почалися танці. Наряджені як до шлюбу дівчата милували око. Попробуй встояти! Вася, який зазвичай дико на одногрупниць кидався, хапав за коліно і сипав непристойностями, поводився тут як справжній кавалер. А от Петра не вражали яскраві сукні, звивисті кучері зачісок і граціозні ніжки, що витинали в такт музиці. Не по-голівудськи все це. Покрутившись сам із собою посеред сцени, він повернувся за стіл і продовжив попивати коньячок, чаркуючись з кожним прохожим. Звільнився, називається, від бабциної опіки. Не знав і Юзик, що робити в таких ситуаціях, коли заграла повільна музика, і романтичні пари в обіймах скрились за занавісою темряви. “Клубняком” тут і не пахло. І він знайшов собі альтернативне заняття – змагання з літроболу, на яке кинув йому виклик Вітьок, що жив у гуртожитку і звик до такої програми. А от Юзик… В рідній Жовкві міцніше кави нічого не пив. Ну, хіба бір-мікс на дискотеці куштував в перемішку з халявною травою. Вітьок підморгнув, мовляв, ти що слабак, і Юзик безвідмовно погодився. Додік був безперечно неабиякою романтичною натурою, аж тремтів від краси дівочої, та перед тим собі добряче піддав. Від Іри до Юлі метався він на танцмайданчику, сиплячи поетичними компліментами, доки кінець кінцем не захріп у туалеті. Одногрупники, що все частіше і частіше навідували культову точку, його зовсім не бентежили. Він не чув ні звуків перед унітазом, ні того, що потрапляло попри нього. Туди-сюди носилися учасники змагання, деколи не встигаючи добігти, і залишали темно-коричневу стрічку від стола аж до місця додікового спочинку. Але з дистанції ніхто не сходив. “Юзик, ти помреш,” – застерігали його товариші, але той тільки палець вгору піднімав: “Я – невмирущий.” Камеру в Остапа забрали. Хто ще тримався на ногах, передавав її із рук у руки, знімаючи все довкола: Юзика з Вітьком, Додіка під унітазом, Васю, що невпинно на сцені вибивав лесгінку, зовсім не чуючи музики, сліди слабких студентських шлунків по кожному закутку, а ще Петра, який не полишав свого місця, і, зробивши грізну міну термінатора, махав кулаками немов на рингу. Святкування перевалило за північ. Вітьок даремно намагався віднайти між дівчатами на сцені свого супротивника, який уже, не випускаючи з рук “снаряду”, коченів під столом. Піднявся зі свого гнізда і Петро, посунув до туалету, потривожив сон Додіка, наступивши на нього, після чого зник у невідомому напрямку. Студенти, в тому числі і Додік, що найшвидше за всіх відключилися, були майже тверезі, лиш поволі піднімалися зі сплячки, похмелялися і спостерігали за щойно сп’янівшими товаришами. Через деякий час вони помітили і відсутність Петра, але до рішучих дій не спішилися, лиш обговорювали, як він міг покинути своє загріте на протязі довгих годин крісло. А Петро, відчувши на екваторі шалену нудьгу, як істинний поціновувач туманного Альбіону товаришів покинув теж по-англійськи, не сказавши нікому ні слова. Від туалету, де збентежив і налякав Додіка, він рушив прямо на вихід. На його почуття такту порція випитого не вплинула, бо він аристократично величним рухом легко і беззвучно закрив за собою двері ресторану. Вдихнувши на повні груди запах лютневої відлиги, рушив між деревами в скверик. Ноги не слухались. Та в усьому Петро винив не себе, а відталь під ногами, що покрилась на ніч слизькою кіркою. Від дерева до дерева пересувався він, спотикався, падав, залишаючи на новому піджаку сліди торішнього моху. Тим часом студенти в ресторані потроху приходили до тями. Гуру і Вова організували пошукову групу, яка щільним кільцем оточила ресторан зі сквером і під кожним деревом шукала Петра. А Додік, зігнувшись підняти з-під столу пачку сигарет, виявив Юзика без ознак життя. Відкачування і відливання холодною водою результату не принесли. Вася щодуху гамселив його по липких від поту і блювотиння щоках, та, побачивши безсилість своєї реанімації, склав Юзику руки на грудях і відійшов убік. Хтось додумався викликати швидку. Петро ж уявити не міг, до чого привели змагання його найближчого товариша, бо і сам бродив безпам’ятно по нічних львівських вуличках, поки одна з підворотень остаточно не поглинула його своєю темною таємничою пащею. Швидка приїхала на світанні. Схопивши бездиханне тіло, архаровці весело поволокли його до машини ногами вперед, але, почувши від лікаря зауваження про недоречність таких жартів, змінили курс. Студенти повним складом оточили швидку, в якій приводилося Юзика до тями. Над ранок усі вже були тверезі. Лікарі з Юзиком довго не возилися, прочистили шлунок, зробили кілька уколів і викопали із машини. Студент навіть штани одягнути не встиг. Радість однокурсників, що побачили ожившого трупа, важко передати. Особливо раділи архаровці, що побачили, як Юзик жваво бігав у неподобному вигляді, зовсім того не соромлячись. Швидка поїхала, а Юзик відключився знову. Ресторан на біду закрили, бо й час оплачений вийшов, і шокована прислуга якнайшвидше старалася спекатись проблемного товариства. У гардеробі повернули їм верхній одяг, і Додік, в якому прокинулась тяга до милосердних справ, забрав куртки зниклого Петра і немічного Юзика. Промінь вранішнього зимового сонця потривожив Петра. Він протер очі, повертів зболілою головою в різні сторони і виявив себе у напівлежачому положенні на сходовій клітці під’їзду. До нього долинули чиїсь кроки сходами вниз і осудливе зітхання. Петрові стало ніяково. Хтозна, скільки людей бачило його сьогодні у такому стані. Але скоро тріск голови, сухість в роті й неприємні спазми живота затьмарили відчуття сорому. Все такою ж непевною ходою Петро вийшов із під’їзда. Куди іти, не пам’ятав. Знав тільки, що дерев там має бути вдосталь, тому звернув у першу лішу алею, в кінці якої виднілась будівля схожа на ресторан. Петро постукав у її скляні двері. В коридорчику увімкнулося світло, і звідти виглянула молода на вигляд жінка. - Мені – в ресторан, - пробурмотів Петро. - Ще йому ресторанів мало, - зі страхом і обуренням відповіла жінка. - А все ж! – і Петро став термосити за ручку. - Хімчистка тут, а ресторану зроду не було, - жінка в додачу налякала його міліцією і скрилась в коридорчику. Приголомшений новиною, Петро повернувся в під’їзд, де продовжив ночівлю. А з Юзиком треба було щось діяти.Стан далеко не той, щоб у Жовквцу транспортувати.Треба знайти нічліг поближче. Але де? Той на Сихові живе, ті – на Левандівці, Топольній, Підзамчі, а деяким взагалі по селах роз’їхатись треба. Один Додік в центрі квартиру знімає, тому він і запропонував притягнути Юзика до Петлюри. Через весь центр ішла процесія. “Така рань, і вже п’яний,” – обурювались прохожі. “Не вже, а ще,” – переривав їхні прискіпування Вася. Гордо провели мичачого щось нечленороздільне Юзика під стінами університету. Біля самого пам’ятника Франкові Юзик спіткнувся, відштовхнув Ігоря, що волік його смиком на собі, і якби не вчасно підоспілі архаровці, зарив би смаркатим носом в асфальт. Нарешті будинок Петлюри. Ще кілька ривків, і хлопці тримали Юзика перед квартирою, а Додік, готовий ставити хазяйку перед фактом, дзвонив у двері. На порозі з’явилась Петлюра, далеко не в кращому за Юзика стані. Вона, звісно, на своєму багатому життєвому шляху ще не таких бачила, та з порога отримати Х від сопливого і в дупель п’яного пацана було образливо. Не чекаючи додікових оправдань, бабка сама все зрозуміла і байдуже кивнула костуром на спальню: “Туда!” Юзик, поки його вложили на додіковому ліжку, ще не раз послав хазяйку і друзів, після чого попросив води. Горня за горням тягнув Юзик, аж його остаточно розморило на сон. Не відриваючи горнятка від губ, він захропів. Сам факт перебування в такому легендарному місці як квартира Петлюри неабияк веселив Васю. Його гучний регіт лякав усіх крім Юзика, якому було байдуже, що Вася хоче метнутися до негрів по сусідству і показати їм беззахисного “шалюнчика” на ліжку. Хлопці від таких ідей заходились сміхом. Одному Додіку було несмішно, адже спав п’яний Юзик на його ліжку, випивши перед тим чимало води. “Треба в туалет сходити,” – терпеливо пам’ятав Додік одногрупника попри всі його матюки, допоки той не пролупив очі і непогодився. Юзика, який не міг ще самостійно пересуватися, процесія повела в культову точку. “А я – за неграми!” – випалив йому у саме вухо Вася, за що отримав звичне звинувачення в даунізмі і комбінацію з трьох букв. Футболістів не було, та й Петра теж, тому за двері Юзика не супроводжував ніхто. Студенти чекали під дверима. Довго чекали. Аж на горизонті з’явилася Петлюра і з криком: “Он мне там всё загадит!” вирвала двері. До унітазу Юзик не дійшов. На півдорозі його нагло настиг сон, і комп’ютерний геній заснув у незвичному місці і незвичній позі, поклавши голову у пральну машину. Довелось знову вернути його на ліжко. Надвечір тільки прийшов Юзик до тями, і його силоміць посалили на маршрутку. Архаровці вже повертались від Петлюри, як біля універу зустріли Петра. Від щоки через все тіло до самих п’ят тягнулася буро-зелена смуга моху. Пишна шевелюра на голові була вся піднята і зібрана на макушці, нагадуючи гніздо екзотичних птиць не тільки по формі, але й по вмісту. Як тільки Петро проводив рукою по волоссю, звідти сипалось усе: мох, тріски, опале листя і навіть бички від сигарет. Сірий костюм, тепер уже чорний, був пом’ятий і не справляв враження щойно купленого. Забравши куртку від Додіка, Петро посунув додому. У більшості студентів почались кількаденні канікули. Ті, для кого екватор минув порівняно безболісно, з’являлись на парах і цілі легенди переповідали товаришам, які упустили це дійство. Останні невимовно жаліли, не побачивши такого видовища. Адже пити насилу ніхто не заставляв, а стан, в якому перебували окремі зазвичай культурні персони, спостерігаєш не щодня. Тому, коли з’явились в універі головні герої свята, всі студенти були в курсі. Поява Петра викликала у всіх запитання, куди він зник, на яке і сам хлопець не знав відповіді. Зате, як Юзик відчинив двері аудиторії, в повітря здійнялися десятки оплесків. Ось хто дійсно змусив усіх хвилюватися.
Написати рецензію	Рекомендувати іншим

Рецензії на цей твір

Згенеровано за 0.00989007949829 сек.

Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design

Екватор

Студентське життя...