Стефко любив свою роботу. Ще затемна він виривався з обіймів тривожного сну, вмивався крижаною водою з рукомийника в кінці довгого коридору, одягав свій сірий вичовганий одяг і з полегкістю залишав гуртожиток. Чи у спеку, чи в сльоту - до роботи завжди добирався пішки. Місто лише починало прокидатися, коли він відкривав свою «каптьорку», одягав яскраву помаранчеву накидку з двома флуоресцентними білими смугами на спині, брав реманент і ставав до праці.
Комусь іншому така робота видалася б марудною і важкою, але тільки не Стефкові. Він умів урізноманітнити її, щоразу починаючи прибирання по-іншому, аніж це було вчора. Стефко скінчив лише чотири класи спецінтернату і не знав геометрії, але всю ділянку вздовж однієї з магістральних вулиць, що підпадала під його патронат, в голові легко розграфив на шість квадратів. На двох, обрамлених кленовою алейкою, праця була особливо приємною. Восени, щоправда, було багато мороки з листям, але ж то листя, а не бите скло ! Мітла у чіпких руках наче оживала, пурхаючи з боку в бік, оголюючи луску тротуарних плиток. А думки тим часом ширяли десь далеко, у тих просторах, де бетонні айсберги не затуляють горизонт, де чути спів ранкового птаства, де вільно дихається, де немає машин, але є люди, де... Де ?
Упоравшись з листям і думками, згрібав на купи їдку пилюку вздовж бордюрів. Жах, скільки її набирається за день ! Тим часом жвавішав вуличний рух, гасли ліхтарі на стовпах, з’являлися перехожі. Ще кільканадцять хвилин – і почнеться ! Стефка завжди дивувала та раптовість, з якою майже безлюдна вулиця зненацька стає схожою на розворушений мурашник. До людей Стефко ставився з осторогою, але без них не міг. Коли рік тому його вдарила машина і довелось місяць відлежати в лікарні – ледь з ґлузду не з’їхав. Щоночі снилися юрби народу, які струменіли крізь нього, мов крізь тінь, ігноруючи всілякі намагання чоловіка подати вістку про себе. Але після виходу на роботу все більш-менш внормувалось. Сни зблякли і на ранок не залишали по собі жодних слідів. Залишилися хіба невиразні мрії про зміни на краще та тупий біль у зламаній нозі, який, втім, не заважав маневрувати поміж наразі поодинокими пішоходами. Помалу Стефко підбирався до квадрату, який завжди чомусь був останнім у його ранковому обході. До зупинки громадського транспорту біля податкової інспекції.
На той час тут вже громадились групки людей, що хотіли їхати далі до центру міста. Маршрутні автобуси щохвилини вивергали нові порції вимучених людських тіл, які швидко розбігалися в різні боки. Але той потік, що прямував до нависаючої сірої споруди, щоразу ширшав, швидко перетворюючись у повноводну ріку. Стефко плив проти течії, шпарко збираючи на шуфлю недопалки, зім’яті пачки сигарет, обгортки з шоколадних батончиків, поліетиленові пакети, рекламні буклети, осколки скла, корки, ПЕТ-пляшки та інший непотріб, що залишався на узбіччі цієї ріки. Він бачив погляди, що спинялись на ньому і відразу злітали кудись вбік, неспроможні затриматись більше, ніж на мить. Він ловив на ходу шматки діалогів, випадкові усмішки, гримаси страху, жести, що видавали поспіх та побоювання спізнитись... Він жив.
Та ще за кілька хвилин юрба густішала, роблячи неможливим будь-яке просування вперед. Нарвані молодики з тупими виразами облич норовили штовхнути Стефка чи цвиркали жовтою від нікотину слиною йому на черевика. Наманікюрені панночки гидливо відвертали носики, зауважуючи плями від поту на давно непраному одязі прибиральника. Але Стефко не зважав. Він був терплячим і лише іноді, коли це терпіння випирало за краї його місткої чаші, звільняв йому трохи місця. Тоді Стефан Леонтійович Процюк відставляв набік мітлу, низько нахиляв голову і... Дикий розпачливий зойк рвав на клапті загазоване повітря, перекреслюючи собою всі шуми заклопотаного міста. Люди сахалися, наче від пострілу, найближчі крутили пальцями біля скронь, а змучений чоловік стояв посеред натовпу у спорожнілому колі, поволі здіймаючи просвітлений погляд до неба...
***
Оксана наледве виборсалася з маршрутки і зупинилася перевести подих. Що не кажи, а в районній податковій таки було спокійніше. Принаймні, з добиранням на роботу. Але заради кращого життя доводиться чимось жертвувати... Краєм ока зауважила Віталія, колегу по новій роботі, котрий віднедавна виявляв до неї інтерес. Той стояв біля ґазетного кіоска і пильно вдивлявся в натовп. Симпатичний хлопець, що й казати...
- Ти не мене виглядаєш, Вітальку ? – смикнула його за полу.
- Тс-с-с, Ксеню ! Диви туда, зара’ буде атракція ! – Віталій тицьнув пальцем у чоловіка в оранжевій уніформі, що стояв посеред зупинки. Той поволі хилив голову донизу, наче втрачаючи свідомість. Оксана мимоволі смикнулась назустріч, але не встигла. Чоловік моторошно закричав, обхопивши голову порепаними долонями. В юрбі сталося замішання, всі озиралися на винуватця, а Віталій аж присів від реготу, демонструючи білосніжність зубної емалі. «Ти бачила !» - захлинаючись сміхом, хапав дівчину за руку. Оксана різко висмикнула кисть і рушила геть. В протилежний від натовпу бік. Чисто підметеною алеєю з двома рядами жовтогарячого листя обабіч доріжки... Туди, де пломеніють клени...
