

	ПОШУК

АВТОРУ:

AlmaNAH

Жанри

Авантюрна проза

Авторська проза

Альтернативна історія

Гоголівський ФОРУМ

Наша статистика

Авторів:	826
Творів:	12482
Рецензій:	19314

Наша кнопка

Код:

Художні твори Проза роман

Барселонський вітер

© Василь Тибель, 31-08-2008
Пролог Сергій прокинувся від подиху холодного бризу. Велика кришталева хвиля з шумом розбилась в гранітний камінь і з голови до ніг обсипала хлопця солонуватим туманом. Над морем неслись рвані сірі хмари, вони майже торкались хвиль. Вітер налітав ривками, штовхаючи поперед себе пінисті хвилі, здавалось він хоче випхати їх як далі на берег. Море ревло і шуміло. Почувався хлопець нестерпно, було мокло і холодно, під ложечкою смоктало і поколювало, аж паморочилось в голові. Сергій з вчорашнього вечора не мав і крихти в роті. Під оком красувався чималий синяк. На голові біля потилиці волосся злиплося від запеченої крові. В висках стукало і гуло наче в дзвоні. Біль під ребрами і розбита голова нагадали хлопцеві про неприємну вчорашню пригоду, та більше за все хотілось їсти. Вчора Сергій, від безнадії, спробував жебракувати біля невеликого порту. До того він знаходив хоч якусь роботу, щоб прохарчуватись, а останні два дні, ну просто не везло. Але від того, що Сергій був початківцем у цьому бізнесі, „місцеві” наглядно пояснили, що місцина ця зайнята. Вже майже три тижні минуло від тоді, як Сергій поселився на безлюдному пляжі. Сезон давно минув і тут далеко від людей хлопець знайшов собі прихісток. Із картонних коробок і різного мотлоху змайстрував під покинутим лежаком собі домівку. Сюди Сергій перебрався після того, як його мало не забрали до поліцейського відділку. А з поліцією хлопець зовсім не хотів мати справу – його як нелегала ждала примусова депортація. Після довгих поневірянь по вокзалах Сергій перетворився на звичайнісінького бродягу. Його джинси світилися на колінах, а всі спроби хоч якось врятувати, залатати, чи зашити, колись шикарний светр, ні до чого не призвели, він розсипався на очах. Вдень хлопець знаходив сяку-таку роботу, на їжу заробляв, а от на ночівку завжди не вистачало і Сергій передрімував десь на лавці, біля вокзалу. Так він спав і тоді, коли зустрівся з поліцейським. Того вечора, після тяжкого дня (хлопець розвантажив кілька вантажівок з пляшками), він задрімав на широкій лаві під якимось екзотичним кущем, що був вкритий рясними квітами. Втома, тихий теплий вечір, аромат від квітів і пляшка доброго пива, все сприяло доброму сну. Сергій так заснув, ніби провалився в забуття. Недалеко з шумом пролітали електрички, пищали гальма, з шумом відчинялись автоматичні двері, поодинокі пасажири пробігали мимо скоса позираючи на лаву, та Ліщук всього цього не чув. Він був далеко звідси. Йому снилось, що лежить на копиці сіна недалеко від колії, лежить і слухає поїзди. Вони цілий день з дідом гребли сіно, а тепер він приліг відпочити. А поїзди летять кудись у далечінь, постукуючи колесами. Сергій заплющив очі і мріє, мріє про далекі мандри, про заморські краї. Ось він уже ніби пірат, і мчить на прудкому вітрильнику до безлюдного острова на якому заховані скарби. До нього підходить дід і торкається його рукою. - Вставай, Сергійку! Пора вже коника запрягати. Мабуть вже бабця нас зачекалась. Хлопець відкриває очі, потягається, а потім починає їх терти. Що це, він проснувся, чи вже в іншому сні? Перед Сергієм стоїть рябий миршавий полісмен і тикає гумовим кийком хлопцеві в плече. Ліщук спробував себе вщипнути, не розуміючи де він, була надія, що все таки це інший, хоча і бридкий сон. Та видиво не зникало, а нахабно ляскало палицею по своїй долоні. „Ось і вскочив в халепу”, - промайнуло в голові у Сергія. Але чому це обличчя йому таке знайоме? Хлопець став гарячково пригадувати. Яка разюча схожість із тим нашим „ментом”, що мало не віддубасив його палицею на далекому вокзалі під Донецьком. І якби не інша уніформа на полісмену, Сергій би вирішив, що це той самий служака. Це було декілька років тому, коли вони, молоді студенти їхали на практику. Дорога була далека і хлопці цілу ніч „гули” в поїзді. Бриньчала гітара, сигарети, карти, спиртне. Сергій по своїй природі не дуже полюбляв такі розваги, але намагався не впасти в очах своїх товаришів, тому ця „вечірка” добряче його пом’яла. Коли юнак вийшов з поїзда на станції призначення, він відчув ніби рейки і далі стукотять в голові, а ліхтарі пливуть перед очима. Його знудило і хлопець приліг на лавці біля перону. Веселий гурт студентів подався далі шукати пригод. Але не встиг Сергій зручно вмоститись на лаві, як відчув, що його хтось нахабно штовхає палицею в бік. Він вирішив, що це друзі схаменулись і вирішили його розбудити, щоб забрати з собою. Сергій буркнув спросоння якісь лайливі слова. Та коли відчув другий добрячий стусан і відкрив очі – перед ним стояв рябий, висловухий міліціонер. Єхидна посмішка, ще більше спотворювала його поколупане лице. Сторож порядку був невеликого зросту, хоча вів себе перед Сергієм так бундючно, як індик на фермі страусів. Ремінь в міліціянта висів там де кінчається живіт, а тяжка кобура сягала майже колін. Рябий стояв і поплескував задоволено по долоні новесеньким гумовим кийком. Сергієві це здалось вельми потішним і він голосно розсміявся, але в ту ж мить отримав кийком по потилиці. „Як схожі між собою той наш „полішук”, з цим андалузьким „селюком”, тільки форму зміни, не відрізниш – брати близнюки,”- Сергій широко відкритими очима дивився на поліцая. Тоді від біди врятували друзі, а зараз надія тільки на себе. Хлопець поволі підвівся, оглянувся довкола. Напарник „рябого” схилився біля газетного кіоску і залицявся до чорнявої продавщиці. Та заливалась дзвінким сміхом від його дотепних жартів. Перехожих було мало, тільки метрів за сто на пероні стояв гурт молоді. По той бік колії чорнів густий живопліт. Рішення прийшло миттєво. Сергій схилився над лавою і зробив вигляд, що зашнуровує кросівок. Коли самовпевнений полісмен втратив пильність, хлопець щосили вдарив його в живіт. „Рябий” навіть не зойкнув, а з брязкотом полетів на асфальт. Сергій зробив відчайдушний стрибок через колію і в чагарники. Коли їх чіпкі віти зімкнулись за спиною юнака, позаду почулись переливи поліцейського свистка. Відтоді хлопець обминав усі вокзали, мандрував сільськими дорогами, перебиваючись тимчасовими підробітками. А поки не надибав на цей закинутий пляж. Хвиля знову вдарила в пірс і зняла мокру куряву. Сергій закутався в відрізок целофану, йому ніяк не хотілося вставати. Та наступний вал, ще з більшим шумовинням, підібрався до його сховки. З моря насувався шторм. Розділ 1 Літак, м’яко погойдуючись ішов на посадку. За ілюмінатором миготіли вогні великого міста. „Іспанія, ось ти яка, земля контистодорів і легендарного „ідальго”, - у Сергія здавалось завмирало серце, чи то від хвилювання, чи від швидкого спуску. На посадовій смузі моросив дрібний дощ і зразу ж, перш чим він ступив на трап літака, якимсь незатишним вітром війнуло в лице Сергію. Марно хлопець чекав зустрічі в аеропорту, ніхто до нього не підійшов. Понудьгувавши, ще з півгодини, Сергій вирішив сам шукати турагенцію, яка організовувала поїздку. Він порився в гаманці, дістав звідти візитку, підхопив валізу і подався ловити таксі. Їх зібралось з десяток біля виходу з аеропорту. Хлопець попрямував до найближчого. Смуглявий, з кучерами, що вибивались з під шапки таксист привітно посміхнувся, пропонуючи місце в авто. Сергій спробував виразно прочитати адресу, але вийшло якось незграбно. Спритний водій зразу ж вичислив хлопця. - А, „руссо”!- показав він усі свої білосніжні зуби. Він заторохтів по-іспанськи. А завершив свою довгу промову на ламаній російській. – Долар пла-ті-шь, є-ді-шь? - Окей! - випалив Сергій, він почувався як справжній іноземний турист. Водій вийшов з машини і поміг влаштувати в багажник валізу. Сервіс приємно вразив хлопця. Юнак незграбно розкинувся на сидінні, хай знає цей циганчук, що і він не ликом шитий. Кучерявий таксист задоволено потер руки, завів двигуна і машина помчала до центру міста. Всю дорогу водій щось весело розповідав жестикулюючи, намагався, судячи з усього, показати хлопцеві всі місцеві визначні місця. На що Сергій теж посміхався і кивав головою, роблячи при цьому розумні очі, напевне маскував своє повне невігластво в іспанській мові. Та ось нарешті авто загальмувало, перед сіреньким, нічим не примітним будинком. На дверях не було жодної вивіски, лише в куточку дверей висіла непримітна табличка. Із жестів таксиста, Сергій зрозумів – приїхали. Хлопець порився в гаманцю, дістав гроші і запитально глянув на водія. Веселий візник підняв поять пальців. Сергій зразу ж протягнув п”ятидоларову купюру таксисту. - Вай! – підскочив, як ужалений веселун. Він зразу ж спохмурнів і став, як заведений, торохтіти по-іспанськи. Сергій, нічого не розуміючи, витріщився на нього, поки нарешті заспокоєний таксист не вивів на клаптику паперу жирну цифру і подав спантеличеному хлопцеві. - П”ят-де-сят! – по складах вимовив зблідлий Сергій. Йому аж забракло повітря, це була половина тієї суми, яка була в гаманцю. Хлопець ще хвилину кліпав на папірець. Він спробував щось пояснити, водієві, мовляв не знав ціни, чи не має таких грошей, та водій, певно звик до таких поворотів і був невблаганним. Сергій вийшов з таксі із явно зіпсованим настроєм. Він розумів, що його обдурено, та спорити тут у чужій країні не став. Щось не дуже привітно прийняла його ця чудова країна. А починалось все так гарно: хлопці із турагенства, за додаткову платню, влаштували все швидко з паспортом і візою, дістали квитки на літак, розмалювали йому райське життя за кордоном, пообіцяли зустріч, працевлаштування і проживання. Все було красиво і гладко, доки Сергій не ступив на чужу землю. „Тут почались твої проблеми, хлопче. Ніхто тебе тут не ждав”- подумав Сергій, взявшись за ручку масивних дверей. Він рішуче відкрив двері офісу. За столом сидів пострижений наголо, при гарній краватці, добре вгодований молодик. Він відірвав від свіжого номера „Плейбоя” погляд і зневажливо, зміряв з голови до п’ят зайшовшого. В кутку сидів худорлявий, модно вдягнений юнак і азартно грав на комп’ютері в якусь „стрілячку”. - Добрий день хлопці! Я тільки-но з літака. Ніхто мене не зустрів і не поселив в готель. А в договорі все записано. Зі своєї сторони я все оплатив. Ось читайте, - він подав мовчазному товстуну аркуш з печаткою. Той вирячився на протягнутий листок паперу, щось довго там роздивлявся, а потім зіжмакав і кинув до корзини. Сергій „отетерів”, та продовжував наступ. - Та ви що з глузду з’їхали? Це ж документ. А робота? Обіцяли зразу ж влаштувати. Там написано, що не менше дві тисячі євро в місяць зароблятиму. Товстун витер спітнілу потилицю і підняв на хлопця очі. - Ти, що не вмієш читати ? Ми туристична фірма, а не біржа праці. Яка ще тобі робота? Хочеш квиток на „родіну”? Організуємо. Всього за дві „штуки” зелених. - Ви, що насміхаєтесь? В мене всього сорок доларів. Я ж на позичених приїхав, щоб заробити. - То ще позич. Ми залюбки відправимо тебе додому. Кров закипіла в жилах у Сергія, вдарила йому в лице. Він кинувся на товстуна, вхопив його за білосніжний комір і рвонув так, що аж ґудзики полетіли по підлозі. - Ах ти, товста, жирна свинюка! Я зараз витрушу з тебе трохи сала. На таких, як я простаках пачку наїв? - Охорона! Викиньте його! – заверещав, як недорізаний кабан переляканий клерк. Сергій саме витягав із-за столу товстуна для розправи, коли охоронці схватили хлопця і випхали на вулицю. Слідом за ним вилетіла валіза, розсипавши свої нутрощі на бруківку. В роті в Сергія пересохло і клубок підкотився до горла. Душили сльози і розпач. Його так нахабно ошукали. - Сучі діти, я ще до вас доберусь! Будьте ви прокляті! Перехожі стали озиратись, певно приймаючи його за п’яного, якого викинули з бару. Сергій підвівся. Стріпнув з себе бруд. Зібрав до валізи розкидані речі і поволі рушив далі від ненависного офісу. Хлопець ішов вулицею навмання, а розпач не полишав його. „Куди тепер дітись, куди податись в чужій країні, з декількома доларами в кишені? Що робити, коли там вдома тебе ждуть з грішми, а не з новими боргами?” Сергій мало не рвав на собі волосся, йому захотілось десь забитись в глухий кут і заснути глибоким сном. Мозок не міг змиритись з безнадійністю. Він в сні має виробити єдино правильне рішення. Ця „страусова” звичка, виробилась в Сергія ще з дитинства. При найменшій небезпеці, чи безнадії, коли робивсь якийсь непотрібний вчинок, за який приходилось жалкувати – хлопець забивався в куток і засинав. Спав він не довго, та за цей короткий час, весь негатив зникав і майбутнє вже не здавалось таким хмурим і неприємним. Так і зараз він брів вулицею в невідомому напрямку, свідомість була повністю відключена, мабуть він спав на ходу і ноги несли хлопця на „автопілоті.” Та чим далі відходив хлопець від злощасного будинку, тим яснішими ставали його думки. „Піти в поліцію? Ні це відкидається. В кращому випадку мене депортують. А де я візьму гроші, щоб повернути борг? Треба перелічити, скільки в мене залишилось.” Він засунув руку в кишеня по гаманця, а коли діставав залишки свого капіталу, рукою натрапив на згорнутий вчетверо конверт. „ Евріка! Звісно, це Федір! - Сергій на радощах стукнув себе рукою по лобі. - Федір мені допоможе. Знайде житло і поможе з роботою. Може й позичить на початок грошей.” Хлопець не ховав своєї радості від знайденого рішення. Вся надія тепер в нього була на свого шкільного товариша. Той уже три роки жив в Іспанії. Власне кажучи, це ж з його поради Сергій приперся сюди . Хлопець перелічив гроші. Вийшло не густо, але він вирішив, що на квиток до містечка в Андалузії в нього вистачить. Сергій зупинив кількох перехожих і за допомогою жестів і кількох завчених іспанських слів, спитав дорогу до залізничного вокзалу. Розділ 5 - Оксано викинь його з голови. Ти ж знаєш його всього два місяці. Хіба ж так зразу виходять? - Він зразу мені не сподобався, „стиляга ” якийсь, завжди довге волосся і джинси з латками. Він тобі зовсім не пара. Нема тут за чим тужити. - Це б я за таким дурнем сохла? Пхе ! Подруги навперебій відмовляли наречену. А вона сиділа на кріслі, посеред кімнати, в весільному вбранні і плакала. Плакала - це трохи м’яко сказано, вона ридала. Сльози вперемішку з косметикою заливали їй всеньке лице. Наречена час-від-часу витирала їх від чого обличчя мастилось ще більше. Була вже майже п’ята година, а її наречений, хлопець про якого вона мріяла і якого палко кохала, не приходив. Домовлялись, що о третій вони підуть до Загсу, час спливав, але ніхто не приходив. До цього часу дівчина трималась і намагалась бути веселою, навіть жартувала. Та зараз її огорнув жаль, Оксана була настільки ображена і зневірена, що не могла стриматись і дала волю своїм сльозам, дівчині здалось, що ніколи в житті її так ніхто не принижував. „Чому, чому він так вчинив?” Клубок знову підкотився до горла і вибухнув потоком сліз. А в голові стукотіло: „Чому, чому?..” Пригадався весняний ранок. Оксана радісна, збуджена вскочила до автобуса. Тут було вже повно студентів, що їхали до гуртожитку. Останній екзамен позаду, надворі весна. Їй так повезло, на економіці, яку Оксана страшенно боялась, випав легкий білет. Саме ці питання дівчина вивчила на зубок, і як не шаленів підстаркуватий викладач Христич, він не зумів завалити Оксану. На душі було чудово і погода була чудова. В такі хвилини здається, що ось-ось і здійсниться диво, справжнє казкове диво. Хтось легенько торкнувся рукою її тугої коси. Дівчина механічно оглянулась, щоб дати нахабі відкоша. Вона вирішила, що хтось з парубків-однокурсників жартує. Та, це було не те, а справжнісіньке диво – на неї дивились великі сині очі. Вуста її завмерли в на півслові. Він стояв зніяковілий з плямами рум’янцю на щоках, а в руках тримав троянду. Так вони стояли занімівши, поки автобус не засичав дверми на зупинці. - Привіт! Це ти ? – майже одночасно промовили вони і також разом розсміялись з дурного запитання. - Як ти мене розшукав? Оксані здавалось, що вона знає цього хлопця усе життя. Вона торкнулась його руки . - Я як помітив тебе, вперше в цьому автобусі, потім майже рік, по декілька разів на день, сідав на цей маршрут. Все думав знову тебе тут зустріну. Потім, як я себе картав, що не підійшов зразу, ти була така горда і гарна, що просто побоявся. - І я не могла тебе забути. Аж не віриться, що таке буває. Невже ти в правду мене шукав? - Ти не уявляєш скільки разів, я проїхав цим маршрутом. Я дослідив усі доми навкруги зупинки, на якій ти вийшла. Тепер знаю майже всіх жителів цього району. - А це зовсім не моя зупинка. Я до тітки тоді забігала, а мій гуртожиток за три квартали звідси. - Я тепер усе знаю. І де ти учишся і як тебе звати. - Правда? - Оксана Мороз, четвертий курс, відмінниця, - він дістав з потертої шкіряної папки для зошитів, фотографію Оксани з обдертими краями. - Так ось хто поцупив мій портрет із дошки пошани. А я, дурепа, на Ваську Гаркавого накинулась. Так він всіма святими і дідьками клявся, що не знімав. - Вони розсміялися. – Віддай! - А пообіцяй, що більше не зникатимеш, - він підняв фото високо над головою. - А ти пообіцяй, що... Автобус пригальмував на світлофорі і він, щоб притримати її пригорнув до себе. Оксана хотіла відіпхнути хлопця, та руки її не слухались. Так і стояли вони, поки автобус не прошипів їм виходити. - Я ж зовсім забув, це тобі, - хлопець протягнув їй темно-червону квітку. - Дякую! Яка гарна, мабуть дорога. Вони випурхнули на вулицю із спекотного автобуса. - Мені соромно зізнаватись, але я її поцупив біля пам’ятника Леніну. Квітковий магазин був, ще зачинений, а я боявся тебе знову проґавити. - Мабуть, прийдеться тебе здати патрулю. - Здавай! Я згідний з Ваших рук прийняти покарання, - юнак картинно впав на коліно перед Оксаною. - Хитрун який. Це я знов тебе буду рік чекати? Ні вже живи! Думаю кам’яний дідусь не дуже розсердиться, в нього там ціла клумба. Встань, отрок, я тебе прощаю! – Оксана властним жестом з помахом троянди, наказала підвестись. - Слухаюсь! Моя королево, - юнак припав до руки. - Як звати, тебе бідний лицарю, що зазіхнув на багатство мідного „боввана”? - Сергієм, міледі, - їхній діалог переривався дзвінким сміхом. Перехожі здивовано озирались на дивакувату пару. Та закохані були в своєму світі, вони нікого не помічали навколо. Так до ночі вони бродили вулицями міста, тримаючись за руки. Дві душі зустрілись і тепер ніби боялись відірватись, одна від одної, хоча б на мить. Вони говорили, говорили, здавалось, вже можна було б розповісти про все сотні разів, а вони находили все нові і нові теми, їм було цікаво разом. Вони розповідали і слухали одне одного. І ніби та губка втягували сказане кожне слово і вірячи в усе сказане. Бо в такі хвилини не можна лукавити, це найвища святість. Так зароджується велика любов, кохання яке проходить через віки, яке прирівнюється до самопожертви. Воно дарується Всевишнім не кожному, його треба заслужити, вистраждати і зберегти. Це дар Божий – кришталева чаша наповнена нектаром і її треба пронести через усе життя не спіткнувшись і не розбившись, бо осколки розбитої вази дуже боляче ріжуть і жалять всіх, а особливо дуже близьких людей. Вони загулялись до темна, тому Оксана вирішила переночувати в тітки, в гуртожиток після дванадцяти не пускали. Сергій провів її до дверей і вони стояли в напівосвітленому під’їзді і дивились один одному в очі. Він тримав її ніжні руки в своїх теплих і сильних, і не було на світі такої сили, яка могла б розірвати цей легенький потиск. - Я вже піду? - Так. Мабуть тобі пора. Вони стояли непорушно. - Мені треба, справді... - Я розумію. Дозавтра. І так продовжувалося б, мабуть, до ранку, якби , майже, над самим вухом Сергія злісно не проричало. - А, що тут за сволота лазить? Ще під’їзд спалите, наркомани прокляті. Оксана з Сергієм, як ошпарені вискочили на вулицю. - Ух, ти мало серце не вискочило, - через сміх відсапувалась дівчина. - Таки, мені справді пора, а то не тільки в наркомани, в бандити запишуть і прийдеться нам побачення на нарах продовжувати. - Я б згідний, та боюсь там окремо жінки від чоловіків. Ну й гад, як налякав, мабуть по собі судить. Сергій палко поцілував Оксану в губи і вони розпрощались до завтра. А потім були два місяці, як суцільне свято. Вони зустрічались вранці і розлучались ввечері. Їм було легко і добре разом, завжди і кругом. Але, що тут казати, кожен з нас закохувався і переживав подібну ейфорію. Одне, що Оксана дуже стомилась бігати на побачення, а по ночам готуватись до вирішального екзамену. Вона мало не завалила держекзамен. Сергієві теж було не легше, він цілонічно писав дипломну. Проте молодий організм двожильний, а ще коли його підтримує така велика сила, палке кохання. Ось іспит уже позаду і Сергій захистився. Вони вирішили зустрітись і відмітити таку подію в студентському кафе. Сергій прийшов, якийсь офіційний, в новому костюмі. На комірцю піджака красувався голубий ромбик. В руках він тримав букет польових квітів. - Ну, Сергійку, ти як на дипломатичний прийом. Я вітаю тебе з дипломом. Тут від мене тобі подарунок. Вона подала йому пакетик. Сергій взяв пакунок, але переминався з ноги на ногу. Оксана відчувала, щось важливе сьогодні повинне статись. Сергієва тривога поступово переходила до неї. - Оксанко. Гм...гм... Оксано!.. - Сергій стояв біля столика і нерішуче теребив квіти. - Сергію, чого так урочисто? Я знаю як мене звати. - Ой, не збивай мене, будь ласка. Я б хотів, щоб ми... Е-е-е. Були разом, - м’явся Сергій. - А хіба ми не разом? – схитрувала Оксана, хоча серце її переповнювалось. - Ти згідна бути моєю дружиною? – разом на одному духу випалив хлопець. Оксана не чекала, що він так швидко збереться з духом. - Ти ... мені пропонуєш?.. Сергій почервонів і зразу ж зніяковів. - Ти, що не згідна? – в питанні був розпач. - Сергійку мій. А хіба ти не бачиш? – вона піднялась з-за столика і поцілувала хлопця. В кафе наступила тиша, навіть ложки не брязкали по тарілках, всі витріщились на молоду пару, що цілувалась посеред залу, а потім пролунали оплески. Тепер вона сидить сама посеред кімнати, обкладена, як дурепа подушками і реве за цим клоуном, що так легко її обдурив. - Геть, усе досить рюмсати! Їдемо веселитись, Оксана зірвала фату і пожбурила її в куток на ліжко. - Правильно, Оксано, чорт із ним. Їдьмо до ресторану хоч потанцюємо. Всерівно все замовлено. Чи в тебе хлопців мало? Он Юрко за тобою побивається, а Василь так прямо сохне. Хоч сьогодні під вінець стане, - Галя вхопила під руку наречену і потягла до дверей. Оксана в останню мить вивільнила руку від подруги. - Ні з ним, щось сталось. Сергій не міг так просто не прийти. Я зараз перевдягнусь і поїду до нього. В цю мить двері відчинились, на порозі з пом’ятим букетом квітів і весь обляпаний грязюкою, стояв Сергій. - Пробач мені кохана. Я не зміг раніше. Ми ще вспіємо до Загсу? Оксана кинулась йому на шию. - Ти прийшов! – Оксана змивала сльозами грязюку з його коміра. - вспіти може й успіємо, але хто ж тебе впустить такого замурзаного. - Ти теж он уся в фарбах. Вони обоє розсміялися крізь сльози. - знаєш, що сталось? - Потім розповіси. Головне ти живий і зі мною. Коханий. Всі потихеньку стали виходити з кімнати – наречені цілувались не бачачи нічого. Розділ 6 Серед тісного гамірного базару штовхались двоє чоловіків. Перший, високий, білявий в трохи роздертій майці придивлявся до гуртів людей, що сиділи купками біля своїх речей. Інший старший і майже повністю лисий, весь час відставав, час-від-часу чіпляючись за щось своєю потертою валізою. На базарі майже не було торгових рядів, а тільки прямо вздовж тротуару юрбились групи молоді і поодинокі заробітчани. Навколо їх складені валізи, рюкзаки, сумки, було враження, що всі вони збираються в туристичний похід чи чекають автобуса. Кругом чулась рідна мова вперемішку з російською, були і індуси, і азіати. Навколо стояв гамір. Двоє наших знайомих проштовхувались далі і середину базару. На кінець білявий наблизився до двох вайлуватих хлопців, що сиділи якось осторонь від інших і дивились з-під лоба на навколишніх з недовірою. - Здоров були, хлопці! З України приїхали? - Доброго здоровля! – насупився вороже старший з юнаків. - Ви як сюди приїхали, через агенцію чи самі? - А, тобі, що з того? - Просто цікавлюсь, бо мене підставили фірмачі з агенції. Тепер надія тільки на самого себе. Роботу шукаєте? - А, що? - ще більш насупився юнак. - Просто ми з Юрієм Максимовичем подумали, давайте разом триматись. Ви хлопці ніби нічого, а робота всім потрібна. Бригадою ж краще найматись. Згода? До гурту підійшов Юрій Максимович, розштовхуючи валізою перехожих. - Я трохи розуміюсь на будівництві, тому можна десь на будову піднарядитись, - на ходу випалив літній заробітчанин. Хлопці оцінюючи дивились на співрозмовників. Вони були з села і не привикли вірити так запросто першому зустрічному. - Може й ваша правда? Але ми порадимось з братом. Вони відійшли в бік і стали шептатись. Молодший, щось гаряче доказував брату. Обоє широкоплечі міцні хлопці, з першого погляду було видно, що фізичної праці вони не цураються. Старший голубоокий, міцний, його селянське походження видавала постава, здавалось хлопець щойно зійшов з палуби корабля, так міцно він стояв на ногах. Світле кучеряве волосся і кирпатий весь в ластовинню ніс завершував його портрет. Молодший просто протилежність брату: чорнявий, високий, стрункий, та все таки щось невловиме в поглядах і обличчях хлопців підказувало – перед нами брати. Сперечались хлопці не довго. Кучерявий зміряв ще раз незнайомців з голови до ніг, ніби намагаючись просвітити їх поглядом. Потім підійшов ближче. - Ми згідні! Тільки умова – заробіток порівну. - От і домовились! Будемо знайомитись. Мене звати Сергій, - першим простягнув руку P.S. Подаються окремі розділи. Роман готується до друку.
Написати рецензію	Рекомендувати іншим

Рецензії на цей твір

Згенеровано за 0.0310440063477 сек.

Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design

Барселонський вітер

[ Без назви ]