Кожелянко Василь Чужий. Новели – Львів: Кальварія, 176 с.
Кожна нова книга викликає головний біль у літкритиків. Цей біль поступово перетворюється на усвідомлення потреби праці та легкого, майже непомітного запаху худенького гонорару. Гонорару неправдоподібно несправедливого.
Саме тому відомий і в’їдливий критик, назвемо його Смерть Бєлінського, прокинувся зранку першого серпня у препоганому настрої і сів писати.
П’єро Маркіза де Сада
Нарешті! Ми отримали новий героїко-апокрифічний молитовник від Василя Кожелянка. Характерно, пінопластова палітурка та слов’янські язичницькі кольори у вигляді зрадницько-американської піцци. Кожелянко не зраджує традиціям зраджувати власних героїв-зрадників, обзиваючи їх щоразу іншими іменами, хоч персонажі однаковісінькі. Отож, ми вже звикли до 7 заповідей, які простежуються у всіх Перунових байках.
1. Однакові жінки з різними іменами живуть в ім’я одного чоловіка з кількома іменами (на радість ономастам ЧНУ).
2. Що більше пізнає автор політиків, то більше любить собак та сумного і безнадійно закоханого вірного П’єро.
3. «Шлях воїна в Україні» у пана Василя страшенно нагадує мандрівку літературною Україною (на щастя без лапок). Тут і пані Аліна зі Львова, і кокер-спаніель Джульбарс Песович, і президент Леонтій, і козак Мамай, і Микита Кожум’яка в Туреччині на морях. А ще, Шлях Каїна в Україні» дуже нагадує «Шлях воїна в Україні». Тоді український народ – це процес перетворення народу на Авеля. Дай Боже, щоб не будь-який процес був чортом. Не хочеться вірити, що кожен займається самоbitchеванням.
4. Та найболючіше – садистське знущання з бідних-бідних читачів. Нас мучить вже, здається, не де Сад, а Доктор (ескулап-кат, який замучмив героя-письменника Маркіза). Вишукано і безжально Василь катує персонажів – а це ж його діти! – на очах у розгублених читачів. Панна Катерина простягає Івасикові флакончик з-під парфумів «Чорне і зелене», король Леонтій доїдає все ті ж огірки Кромєшного, а потім викидає гроші на різні паради-дефіляди з королівської скарбниці – і все «для людей, для народу», жива вода у флаконі з-під парфумів «Чорне і зелене» негайно відновлює бракуючі органи (слава Аллаху, хоч тут закінчення «і»). З такого розпачу Щастя осипається яблуневим цвітом. Де ж узяти живу воду для душі?
Якщо пан автор у примітках до наступного перевидання пояснить, хто такий «рок-груп», то я з колегами обіцяємо слухати пісні Марти Сніжинки. Але гнати на Леся Подерев’янського – не варто. Просто він там ні до чого. От і все. Те ж мені, «письменник-пофіґіст Лесь Побарабанський»!
В іншому епізоді пан Василь пише: «Вони називали нас «позаяками» і «потягами», а ми їх...» Що в нас, крім Позаяків і «Потягів» більш нічого назвати? І останнє питання – риторичне: «Що вам зробив векеве»?
5. Ще одне питання: «По-твоєму, чорт – це процес?» Кафка не погодиться. Та що там Кафка. Чорт - це «втілення помилок, збочень і слабкостей людини». Чудова ідея. Тоді чорт – це втілення помилок, збочень і слабкостей людини, а не процес.
6. «Основний діагноз – FILL FAQ імені кого-там - знущання з правописів різних років (хемія і розмови на теми хвізики), а потім використання тих же форм цілком серйозно. Це нагадує питання «Як мене звати?». Крім того, непослідовні закінчення «и» в абстрактних іменниках.
7. Тут вже без сарказму кілька зауваг:
- Книга мертвих не може мати завершення, до якого можна дожити;
- жінки-рослини не мають пальців, якими показують на потенційних мерців;
- кохання нерозділене і кохання нещасне – різні речі, тому, якщо кохання з веснянкуватою Маргаритою було взаємних і дуже сильним, це ще не виключає можливості цієї любови бути нещасною (наприклад, треба розлучитись, а перед цим – о, жах! – одружитись).
- «Пам’ятати треба про живих!.. а не будувати ще один пам’ятник трупу, навіть якщо в ньому колись жила геніальна людина». У трупі жила?
Як відомо, поганий настрій Смерті Бєлінського не віщує зазвичай нічого доброго авторам, редакторам та (де правди діти, хі-хі, діточки правди) і самому критикові. Останнє – вагомий аргумент, який і переконав світило укрсучліткритики спробувати ще раз. Дубль два.
Перо Маркіза де Сада.
Ось, як і очікували, нова книга творця буковинської (в усіх значеннях) прози – Василя Кожелянка. Характерно, біла обкладинка, міфологічні слов’янські кольори і, навіть у назві, маємо склад «жи». Усе говорить: перед нами Українська книга живих. Кожелянко не зраджує традиціям, бо «чужий» він хіба політикам, яким завдячує дружнім ставленням до собак. А для нас, буковинців, він зовсім не чужий, як і нова книга та її 7 новел (теж сакральне для слов’ян число).
Жанр все той самий – альтернативна історія: воїни, війни, зради, пристрасть, фаталізм та іронічний сміх і, як не дивно, надія. Отож, 7 новел; нехай буде і 7 особливостей нової книги (хоч їх насправді набагато більше).
1. Кожен герой, позитивний (іронічний) чи негативний (бурлескний) обов’язково фатально закоханий, причому жінки у текстах – таємничі каталізатори розвитку сюжету, бо саме вони наштовхують персонажа на певні дії.
2. Що більше пізнає герой істиний стан речей, то безкомпромісніше зникають мрійливі уявлення. Тому в розв’язці герої гинуть морально або фізично.
3. «- У твоєму королівстві ще й досі не з’явилось лицаря, який би поборов цього супостата?
- Маємо те що маємо, - зітхнув старий король, - Іван Царевич у відрядженні на Канарських островах, Микита Кожум’яка поїхав у Туреччину за шкірою, Їлик ще сидить на печі в Муромі, ще й, як на зло, цього року в Україні горох не вродив і, відповідно, Котигорошко не вродився. Біда!» Ось вам і «Шлях воїна в Україні». Деяких персонажів читачі можуть упізнати з попередніх книг.
4. А от із Ваньою Спінозою історія, як кажуть, «жесть». Іваній Алмазко (він же «Спіноза») за допомогою «Паркера» перетворює свій шлях воїна на шлях Каїна. Треба сказати, морально тяжкі для сприйняття речі Василь Кожелянко «розбавляє» неперевершеними назвами: операція «Весна неминуча», майор КГБ Симоненко, гурт «Нір-Ванна», полковник Щеневмерлий, Адам Перволюдник та ін.
5. Легший гумор у оповіданні «Мальтійський хрест». Головний герой Желько розмірковує, що «краще померти від цирозу печінки, ніж від шизофренії». Не стримуюсь, і пишу на маргінесі (олівцем, не подумайте): «Невідомо. Від шизофренії, на жаль, не помирають! А то б менше прикрих помилок діагностики було б...» Перегортаю, друзі, сторінку – і «Хоча, здається, від цього не вмирають... і далі (о, це вже воїстину перо Маркіза де Сада, - не дай Боже нікому такої долі, - але...) «гм, тоді – від побоїв санітарів у вар’ятському шпиталі».
6. Без сарказму ще кілька важливих зауваг: під час війни, бомбардування, катастроф вселенського масштабу герой гине від кохання. Але «ні, сьогодні стрілятися він не буде, бо, по-перше, вишні зацвіли...» Якщо не у цій слабкості сила персонажів, то, принаймні, у цьому сила і неординарність текстів автора.
7. Одна ідея однієї новели примушує мене звернути на неї вашу увагу. Вона до абсурду проста і до божевілля актуальна: українці – вимираюча нація. «Всього-то лиш!» - можете вигукнути розчаровано, але зачекайте. Як Василь Кожелянко її подає. Серед улюблених речей українця – «шляхетне минуле» і «світле майбетнє». Сьогоденням нехтують. Отож, «якщо він жив як мертвий, то й вмирає, як мертвий». А потім ще й виходить: українці залюблені в свою некрофілію, бо «найбільше встановлюють пам’ятники не просто трупам, а - трупам розчленованим: погруддя, бюсти, півтулуба, а ще краще – відрізану голову!» - каже Григорій Щеневмерлому.
Вмирання з усмішкою набирає дещо іншого змісту, досі чужого іронії, знущальному фарсу, фальсифікації, а головне – досі чужого гіркій правді.
(Рецензія, написана 18 серпня 2008 на нову книгу Василя, книгу, яка тоді ще не з"явилась у магазинах)
