Він спустився тихенько, непомітно, беззвучно, як спускається на прозорій шовковій павутині павучок. Підкрався і зненацька став – красивий і видний - заполонив усе небо, засліпив своєю красою пліткарок хмарок. Молоді красуні засоромились, побачивши такого красеня; замовкли, рум’янцем покрилися, крутяться перед ним – кожна хоче сподобатись легеню. А він молодий, видний - Літній Вечір, перед ними гордовито походжає, Сонечко до золотої кошари заганяє. Сонце теж розчервонілося, втомилось за день землю гріти і швиденько котиться до своїх пухових перинок, щоб перепочити до ранку. Хмаринки, аби звернути на себе якнайбільше уваги, стають і водять хоровод на призахідному небі, пустують, регочуть, із-за тяжкої темної хмари на парубка виглядають. А вона стара, пронісшись грозою над літнім лісом, тепер втомлено дрімає за пагорбом. Розбудили стареньку. Хмара, крехтячи далекими громовицями, підбила золоті перини для Сонця і потихеньку посунула за обрій.
Небо змінюється, барвиться, виписує різноколір’ям. Вечір бере пензлі, фарбу і починає малювати на ньому вечірні картини. Небо багряніє красками набирається, допомагає юному художнику. Він сам своєю роботою замилувався та скоса на хмарки поглядає – як то вони оцінять, йому хочеться дівчатам сподобатись.
А на підліссі біля самого небокраю заливається соловейко. Вечір відкладає свій пензлик і заслуховується. Сонечко ж повертається на своїх перинах, поправляє їх і закутується з головою, лише кілька промінців вибиваються і золотять плаття танцівниць.
Жаба в ставку задерла голову й дивиться на чудодійство, що діється на західному небі, не стримується від захвату, і вигукує:
- Рай, рай!
- Справжній рай! – підхопили її подруги.
Стежкою до села неквапом, подзвонюючи мідними дзвониками, повільно плететься череда. Корови йдуть з випасу. Позаду пастушки гомонять – день свій повний веселих пригод обговорюють, босими ногами свіжу вечірню росу зганяють – взавтра теж погожий день буде. Під селом гурт батьків стоїть пастушків дожидаються. А корови черевасті, ситі, напашені, йдуть поволі ремиґаючи. Повні вим’я теплого молока господиням несуть, аж прискають молоком на дорогу. А в гаю соловейко заливається, пісня його бринить, розсипається понад лугом, ставом лине - ген до обрію, молодому Вечору вуха пестить, вуса лоскоче. Діти корівок підганяють, а їх і підганяти не треба, вони самі поспішають до своїх господинь.
Соловейко витьохкує, виспівує – всі в лісі завмерли слухають. Але ось і в нього закінчились ноти і він не дочекавшись оплесків летить до своєї домівки. В селі вечеря готується: шкварчить, шипить, парує і в небо дух іде. Собаки де-де погавкують, свою пайку чекають. Скоро і вони затихають, все вгамовується. Село потихеньку огортає своєю прозорою сіттю Дрімота.
Останній шум затихає. На небо виходить молода вродлива Вечірня Зоря. Білолиця в срібному платті, з зіркою. Привітно Вечору всміхається, манить його. Дістає сріблясту торбину повну зоряного пилу і подає Літньому Вечору. Юнак бере її з рук красуні і починає засівати вечірнє небо. Пилинки падають по небу і загоряються, проростають ясними зорями; мільярдами зір. І вже все небо, ніби засвітилося із середини, відбивається, виблискує перлами, самоцвітами. Вечір виходить на Молочний шлях і продовжує сіяти, та торбина розв’язується і весь шлях срібними зернятками вкривається.
Старенький Місяць розсовує гілки, з-за гори виглядає й сміється з горе сіяча.
- Може тобі посвітити хлопче, а то ти все насіння порозсипав?
- Дякую тобі, пане Місяцю! Та щось довго ти спав.
- Годі вам сваритись, а то всіх побудите. - Вечірня Зоря підходить бере їх за руки. - Краще подивіться як чудово все вийшло.
Вони посідали на Молочному шляху й задерли голови. Прямо над ними, переливалось вогнями і мерехтіло вечірнє небо, вимальовуючи своїми сузір’ями. Вони висіли в небі незмінні і яскраві, лише зрідка їх непорушний спокій тривожили пролітаючи супутники.
Унизу засипали стомлені літньою працею і турботами люди, а разом з ними така чудова, красива, працьовита і така беззахисна наша Земля.
