Аарон сидів на підвіконні та спостерігав, як Олена смажить котлети. Він вже не раз бував на цій кухні і дивився на цю жінку, але сьогодні вона здавалася йому особливо чарівною. Світле волосся, зеленкуваті очі та рівний ніс. „Зовсім, як у Лізи, - подумав Аарон, - тільки брови у неї будуть вигнуті, як в Миколи. А ось і наш майбутній батько.” Задзвонив дзвоник, і Олена пішла відчиняти.
Сьогодні був особливий день для маленького кучерявого ангола. Цієї ночі буде зачата його перша підопічна, і він стане анголом-хоронителем. Аарон відчував то радість, то хвилювання, його то охоплював страх, то запалювалось нетерпіння...
Раптом хтось торкнувся його крила. Усміхнене веснянкувате личко поманило його за собою.
- Ще трошечки, Томко! – благав Аарон.
- Творець кличе, - відповіла крилата подруга, і вони здійнялися до неба.
Владика зустрів молодого ангола з посмішкою:
- Ну як, ти готовий?
- Так, - відповів Аарон схвильовано.
- Ти читав книгу життя?
- Читав.
- Знаєш, Ліза дуже запальна жінка. Вона може багато дати світові людей, якщо не зіб’ється зі Шляху.
- Я знаю.
- Багато що залежить від тебе. Але пам’ятай: вибір завжди залишатиметься за нею. Ані ти, ані люди, ані демони, ані, навіть, я не можемо примусити її чинити так чи інакше. Такий Закон.
- Так, Пане.
- Тоді почнімо. Наставляй долоні.
Аарон слухняно наставив долоні, і Творець почав видувати в них щось подібне на маленьку хмаринку, але вона була гаряча і тріпотіла в ангельських руках, ніби хотіла вирватися.
- Лети, - мовив Творець, коли закінчив, - тільки дивись, не вмпусти її подорозі.
Але ці слова вже ледве долетіли до Аарона. Вітер віяв йому в обличчя, а гаряча душа билася між пальцями, опікаючи руки. Раптом стало якось холодно і порожньо, і ангол зрозумів, що поблизу демони. Їх було троє. Першим з’явився ангол смерті. Він вистрілив в Аарона так раптово, що той ледве встиг ухилитися. Ще двоє вже летіли назустріч. Вони рухалися так швидко, що маленький ангол навіть не встиг роздивитися їхні обличчя. Він метнувся донизу і вже побачив дах знайомого будинку, аж раптом щось боляче запекло в спині, Аарон почав повільно падати, інстинктивно стискаючи в руках гарячу тріпочучу душу.
Анголи-охоронці підоспіли вчасно. Вони відігнали демонів, підхопили Аарона, на ходу зцілили його і відпровадили просто до спальні Олени та Миколи. Ангол вже не відчував рук, коли, нарешті, чоловіче начало злилося з жіночим, і душа Лізи зручно вмостилася у своєму новому домі.
- Ти чудово справився, - сказала Томка, зцілюючи Ааронові руки своїм дотиком, - знаєш, я так за тебе рада! А мій хлопчик буде зачатий лише через 12 років.
- Нічого, - відповів Аарон, з турботою поглядаючи на маленький вогник, що просвічувався крізь Оленине тіло, - чекала 200 років, почекаєш ще 12.
- Не 200, а 238.
- Це дрібниці. Поглянь краще, як вона спокійно спить. Їй добре.
- Так. І вони також сплять. Ще нічого не знають.
- Вони зрадіють. Це точно. Вони її чекали.
- Звідки ти знаєш?
- Я підслуховував. Щовечора прилітав. Поглянь, вони навіть повзунки купили. – Аарон зіскочив зі спинки ліжка і попрямував до шафи, від чого заскрипіла підлога, і Микола заворушився на ліжку.
- Тихо, - пшикнула Томка, - відколи це ти ходиш пішки?
- Хочу відчути, як це роблять люди.
- Нічого особливого. Літати набагато краще.
- О, так, я забув, ти ж була людиною! Як це? Розкажи.
- Та я майже нічого не пам’ятаю. Це було так давно і так недовго. Тоді, здавалося, дні тягнуться віками, а тепер оглядаюся і розумію, що все ролетіло, як мить.
- А я так і не народився. І, навіть, зачатий не був.
- Чому?
- Мій тато не захотів одружуватися з моєю мамою. Він її не впізнав.
- А моя мама вкрала мого батька в іншої.
- І що з цього вийшло?
- Я стала анголом. Мені, звичайно, тут подобається, але вони дуже страждали.
- Так. Нажаль, люди часто не розуміють, що їхні вчинки, неначе бумеранг, обов’язково до них повернуться.
- Вони взагалі у своїй більшості сліпі. Буває, вже так відкрито їм допомагаєш, що далі нікуди, а вони говорять: „пощастило” або, ще краще, записують цей випадок на свій рахунок.
- А я все одно хотів би стати людиною.
- Навіщо? Адже вони такі обмежені: бачать і чують лише свій світ, ходять до лікарів, замість того, щоби зцілювати одне одного, живуть в коробках, їздять у цих металевих скафандрах, їдять три рази на день, півжиття сплять і, в решті-решт, все одно помирають.
- Але ж вони створені за образом Творця і мають всі права його дітей!
- А хто з них у це вірить?
- Скоро таких буде більше.
- Звідки ти знаєш? Чи в книзі життя твоєї Лізи написано, що вона змінить світ?
- Вона могла би дещо для цього зробити, якщо тільки вдасться мій план.
- Який план?
- Я хочу навчити її бачити наш світ.
- Думаєш, у тебе вийде? Ти ж знаєш, наскільки люди сліпі.
- Так, але не діти.
- Якщо вона навіть побачить тебе у дитинстві, то з часом вирішить, що це була лише фантазія.
- Можливо, та спробувати варто.
Але тут їхня розмова перервалася, тому що Олена сіла в ліжку та обернулася.
- Що сталося, люба? - запитав її чоловік.
- Дивно, - відповіла жінка, опускаючись на подушку, - мені здалося, що тут, просто на спинці нашого ліжка, сиділо двоє маленьких анголят.
