Вона була індивідуалісткою. Але вважалася в нашому місті «Сильною особистістю». У неї був свій шлях.
Вона пішла іншим.
– Облиште мене, – відповідала вона залицяльникам, – у спокої.
Але спокою не було. Ні вдень, ні вночі. Ні взимку, ні літом.
Марта була красива. Марта була прекрасна.
Чорне волосся. Трохи косоокі блакитні, не до волосся очі. Високі груди. Високі стегна.
– Не вірю в любов. Немає любові, – додала вона, обсмикуючи сукню, – і робити пародію не буду.
Вона хотіла робити те, в що вірила. Але не робила нічого. Бо ні в що не вірила.
– Коли я була дитям, – говорила вона мені, – релігія була заборонена. А я ходила в церкву, таємно. Але там був музей. Стояли ідоли і горщики, потріскані на рушниках. А з стін святі дивилися. Сочилося світло через вікна. Купол, здавалося летить. Голова крутилася. І хотілося відлетіти. Туди, – вона підняла руку, – до Бога.
Між тим сонце пробивалося крізь свинець хмар.
Вітер стихав.
Хотілося розстебнути пальто.
– У дитинстві зі мною ніхто не говорив про віру, – розповідала Марта, – і сумувала очима, – та й і пізніше ніхто.
Я знав, – вона не вірила. Я уявив, як святі роздивлялися її. Ставало ніяково.
– Немов кішка дивиться, – пробурчала Марта, – оті погляди святих, і я йшла геть.
– Дитяча віра, – сказав я їй, – подарунок про запас, великий.
– Мені не було дарунка, – відрізала Марта.
І це все, що вона розповіла мені про себе тоді, в першу нашу зустріч.
– Жінки, – розсміялась вона раптом широкою усмішкою, – зобов'язані виконувати лише свій статус, біологічний. Мій брат, афганець, говорить що я просто блядь. Що я в танку не горіла і друзів не оплакувала. А сам п'є і колеться, перебираючи дозу.
Вона кривила губи. Але вони все одно були прекрасні:
– Від природи не можна втікти. Тому їй потрібно сприяти і вчасно. Що в тім, коли я стану старою.
Нарцизм рвався з неї. І не захопитися нею я не міг.
– А діти, – продовжувала вона виходячи з ванни, – тільки асексуар видимості щастя. Все підробка. А ви, – вона поплескала мене по животу, – все харчуєтеся. Оно, пузо наїв!
Я підняв брови, запитально.
– Нині емансипації потребуєте ви, – вона ткнула мене в черево, – чоловіки. Адже тепер ми можемо і самі за себе постояти. Без ваших грошей і широких плечей. І я це доведу.
Березень вже розфарбовував небо.
Хмари піднімалися вище.
Сонце плавило останні бурульки.
Краплі дзвеніли.
Птахи поверталися.
Марта зникла.
Літо видалося спекотним.
Листя пожовтіло. Померхла трава. Думати було ліньки. Спрага мучила.
– Це просто упередження вчорашнього дня, – говорив мені сомельє, – екологічні вина не поступаються традиційним. – Він стояв переді мною на витяжку, сприймаючи мене за велику людину. – І вони засвоюються краще.
– Що це там? – запитав я, показуючи за вікно.
– А, – відповів він протяжно, – вчора привезли дівку. У Чечні снайперила. Ось, тепер, ховають. Воно їй треба було? Кажуть, двадцять п'ять років, красива. А в труні – пів тіла. Ім'я у неї ще дивне. Згадав. Марта.
Сомельє покрутив штопором біля скроні.
– І, якщо, – продовжив він, – поглянути з точки зору харчової психології, всі номерні вина єдині. Головне – не перебрати дозу.
