

	ПОШУК

АВТОРУ:

AlmaNAH

Жанри

Авантюрна проза

Авторська проза

Альтернативна історія

Гоголівський ФОРУМ

Наша статистика

Авторів:	847
Творів:	12966
Рецензій:	20341

Наша кнопка

Код:

Художні твори Проза Пригодницька проза

Камінь Саламандри

© Василь Тибель, 26-07-2008
Розділ 4 Вже давно минуло за полудень. Сонце було одне-однісіньке на небі, здавалось, воно шукає собі в подружки хоча б одненьку хмаринку, щоб заховатись за неї перепочити і по пліткувати, а разом з тим дати перепочити і остудитись нагрітому, як у горні повітрю. Спе-ка стояла в непорушно-нестерпна. Проте молоді пастушки не помічали пекучого сонця, во-ни грали в „пекаря”. - Мишко, кидай! Чорнявий хлопчина, в закачаних до колін штанях, пожбурив дрючка в „пекаря”. - Знов не влучив, тепер ти будеш стерегти „пекаря”, - вигукнув Сашко, йому вже набридло третій раз під ряд стояти біля забитого в землю дрючка. - Не кажи, гоп! Я ще не кидав. Миколка прицілився і кинув свою палицю. Кидок виявився напрочуд влучним. За-битий в землю „пекар” вилетів на кілька метрів, зробивши в повітрі мертву петлю і обсипав піском Сашка. - Мерщій по палиці! Хлопці кинулись кожен за своїм дрючком. Сашко схопив „пекаря”( загостреного невеликого кілочка), встромив його знову в землю і кинувся доганяти хлопців, при цьому намагаючись доторкнутись своїм кийком до втікачів. Він уже торкнувся палицею Василька і йому залишилось збити кілок, щоб на кінець поставити когось іншого за сторожа, та Микол-ка і тут випередив його. - Ага, знову тобі Саша, прийдеться стояти. Гравці дружно кинулись за лінію. Хлопці були голі по пояс, майже чорні від загару і трохи від куряви. Вони галасували повністю захоплені грою і здається не звертали ні най-меншої уваги; ні на час ні на череду. А тим часом худоба, яка до цього спокійнісінько лежала на випасі і жувала жуйку, вже майже вся повставала і несамовито відмахувалась хвостами від настирливих ґедзів. Молода телиця задерла хвіст і стала, як навіжена, гасати поміж корів. Інші корови і собі перейнялись колективним духом – стали наслідувати дурний приклад. Во-ни підняли хвости і кинулись до найближчого гайку, а звідти хто куди – розбіглися по всьо-му лісі. - Зґедзались! Держи їх! Пастушки покинули свою гру і метнулися переймати корів. Та дарма, з отари не залишилось навіть телятка, всі розбіглись. Хлопці були в розпачі. - Ну й влетить мені вдома, - відхекувався розчервонілий від безрезультатного бі-гу Миколка. - І де їх тепер шукати? –мало не плакав Василько. - Якось я пас і теж згедзались, так ми знайшли на лузі за болотом. Треба йти до Пустомицького болота, - запропонував Сашко. - Ні, в останній раз ми знайшли корів на Лосьовому, - втрутився в розмову Петь-ко. Він щойно підбіг, густа чорна чуприна хлопця була мокра від невдалої погоні за тели-цями. Хлопці стали сперечатись, куди ж іти шукати пропажу, бо слід худоби в лісі загубився. - Давайте розділимось: ви ідіть на Лосьове, а ми з Миколкою до Пустомицького болота. Всі хлопці з Васильковою порадою погодились. Пастушки розділились і вирушили на пошу-ки. Пустомицьке болото було далеченько. Треба було минути ліс навпростець, густі чагарники і порослий осокою діл і тільки тоді впрешся в широке водяне плесо безкрайого болота. Хлопці, якось раз ходили туди ловити в’юнів, та гнітюче і страшне видалось воно їм тоді і вони вернулись ні з чим додому. Злякав рибаків тоді якийсь дивний гучний звук, схо-жий на кумкання здоровенної жаби. Мертве якесь було те місце, зовсім не схоже на їхні бо-літця і копанки, де в’юнів і карасів аж кишіло. Ще жахала хлопців трясовина, про яку ходили страшні розповіді, де безслідно зникали люди і худоба. Дуже погане було те місце, батьки забороняли друзям сюди навіть наближатись, але що може зупинити допитливих хлопчаків, тим більше, що кляті корови вибрали цей маршрут. І ось тепер юні пастушки, пробираючись через чагарі, йшли по ледь помітних слі-дах у напрямку страшного болота. Чим ближче наближались хлопці до загадкового місця, тим моторошніше ставало друзям. Миколка всеньку дорогу не замовкав, пригадуючи всі страшилки, які він тільки пам’ятав про цю місцину. - А ти чув, як Надійчина бабця розповідала про болотну відьму, що водиться в цих болотах? Отак бувало заблукає мандрівник забреде на болото, а вона вже тут як тут, за-світить свій каганець і прямісінько в трясовину заманить. - Перестань, ці побрехеньки розповідати, і так по спині мурашки бігають. Тато мені казали, що ніяких відьм немає, а на болоті гази виходять і фосфором світять. Треба ж було цим коровам запертись в це погибле місце. Я б сам сюди нізащо не пішов. Та йди мер-щій, а то як до сутінок корів не знайдемо знаєш, що нам буде. - Твоя правда. Твій тато хоч не б’ється, а мій чуть що – зразу за ремінь, - Микол-ка шморгнув носом, мабуть в уяві хлопця була зустріч з батьком без згедзаних корів. Хлопці поволі наблизились до великого; як безмежне море, порослого верболозом і купинами осоки з очеретом, чорного, водяного дзеркала болота. Пастушки, по ледь помітній стежині, обходили невідомі, гнітючі зарослі, косуючи з острахом на болото. Починало суте-ніти. - Може вернемось? Хлопці на Осьовому вже мабуть знайшли тих дурних корів і женуть додому, - почав нервуватись Миколка. Йому вже давненько хотілось повернути із цього сумного місця, тим більше, що сонце поволі чіплялось за верхівки далекого лісу і явно лаштувалось спати. - Ми ж тут ніколи не пасли, то як могла худоба сюди забрести? - Он бачиш слід на траві видніється, - Василько нагнувся над стежиною. – точно сюди пішла. Але якщо за тим ліском не знайдемо повернемось додому, бо до вечора не вспі-ємо. Вони вже майже минали болото, коли вдалині позад себе помітили вогонь. Він го-рів, здавалось по середині болота. Було враження, що він мандрує між купинами. Хлопців охопив льодяний жах. - Я ж казав від-д-дь-м-м-а, - прошепотів, цокаючи зубами Миколка. - Може газ? - принишк і собі Василько. Він намагався бути спокійним, але на-стирливі холодні мурашки бігали в нього по спині. - Еге ж газ. Дивись, і димок видніється. А, що як тут собака велика водиться „Баскервілі”? – Хлопці кинулись прожогом в осоку. Та пробігши трохи помітили, що втрати-ли свою стежку, а вода уже сягала їм майже по пояс. - Вася, ти ж із стежки зійшов. Вертаймося а то води он скільки. - Ідемо праворуч, тут десь була дорога. Але ні ліворуч, ні праворуч стежки не було. Кругом на водяній поверхні виднілась тільки осока. Стежина ніби запропастилась. Хлопцям стало ще лячній. - Треба брести до берега, а то в трясовину вліземо. Мандрівники, брьохаючись в рясті і жабуринні, повернули на сухе. За декілька хви-лин друзі вибрели на твердинь і стали викручувати мокрі штани. Тут комарі взялись за свою справу – стали дошкуляти друзям. Тепер трохи, перевівши дух, хлопці стали їх помічати і по черзі ляскати себе по спинах. Сонце заховалось і на болоті розпочався жаб’ячий концерт. Те-пер з берега хлопці роздивились, що вогонь горів не посеред води, як видалось спочатку, а на невеликому острівку, який язиком заходив у болотне плесо. - Так, тепер і ми заблудились, - констатував Василько, оглянувши місцевість. - Мало мені корів, то батько дадуть за те, що я поліз на це болото Миколка був зовсім не в гуморі. - Думаєш мені весело. Давай не скигли, треба щось придумати. Знаєш, я читав. Що людина лякається найбільше того, про що не знає, або того чого не розуміє. От і нам треба дізнатись, що то за вогонь. Якщо є вогонь, значить там – люди. І вони нам повинні до-помогти знайти дорогу. - А якщо якісь чортяки, чи відьми? Я не піду! - Знов ти за своє. Ти як якась бабка з хутора. Ти ж у школу ходиш. Ніяких чор-тів немає. Це все видумки наших бабок, щоб лякати малих дітей. От побачиш, - останні слова Василько сказав якось не впевнено. В нього ще той бридкий холодок за спиною не пройшов. - Ну не чорти, так прибульці, які небуть, хто в цю пору з нормальних людей по болоті ходить. Пам’ятаєш восени десь тут впала зірка. Тоді навіть з міста проїздили. Розпи-тували по селі про те місце. - Та ми здалеку подивимось. Треба дізнатись, що там до чого. Миколка не охоче поплентався за другом. Хлопці наближались до ліска, що височів на їх шляху. Водно було ще досить добре і вони пішли навпростець до острівця. Біля виходу на косу, із під ніг хлопців, із свистом і шурхотом випурхнула сполохана чапля. Друзі знову дременули назад, та вчасно оговтались і зупинились. - Пішли хоч дрюки виламаємо, - відсапувавсь Василько. - Пішли! Озброївшись хлопці почували себе набагато впевненіше. З кожним кроком вогнище наближалось все ближче. Намагаючись іти як можна тихіше, хлопчаки пробирались через чагарники. Коли минули зарослі, прямо перед друзями відкрилась дивна картина. На косі, що входила прямо в болото самотньо горіло багаття. До нього ще було далеченько, але тиша стояла така, що було чутно потріскування полін. На краю багнюки, занурившись по саме ло-бове скло, стояв „джип”. Дверці його були відкриті навстіж і жабуриння плавало по кабіні. Хлопці прислухались – ніде ні душі. Крадучись і озираючись пастушки заглянули в легко-вик. - Крута штука. - Певно. Але звідки вона тут і чого її кинули? - Таку не кинеш. Вони десь тут недалеко. Бач, вогнище горить. - Мабуть за дровами пішли, та як вони сюди заїхали, тут навіть близько дороги немає? - Ой! Як не подобається мені Васильку, все це. Давай забиратись звідси поки не пізно. - Чекай! Глянемо що там біля вогню і підемо. Василько попрямував до вогнища. Миколка теж не страждав відсутністю цікавості. Він ще раз зазирнув у пустий автомобіль. На задньому сидінні лежала шкіряна сумка. Хло-пець не втримався і перевірив її вміст. Серед різного непотребу на дні сумки лежав загорну-тий в ганчірку якийсь камінь. Коли Миколка розгорнув його, автомобіль із середини ніби засіяв. - Ух, ти! Мабуть якийсь діамант? Але чого він такий великий, та світиться якось із середини? Якісь літери просвічуються. Дай, но гляну. – Хлопець обережно підняв камінь і став уважно його розглядати. – Мабуть якісь ієрогліфи, я таких раніше не бачив. Миколка грянув через сяючий камінь на сіріючий небозвід, а потім сунув собі за пазуху. - Нічого, в них і так машина крута, а мені це знадобиться. От хлопці позаздрять. - Ходи-но сюди! - покликав друга Василько. Біля вогню, то-тут, то-там були по-розкидані речі. Василько нагнувся і підняв якийсь папірець. Це була банкнота, але не грив-нева. Коли хлопець підніс її до вогню і уважно роздивився, з хрусткого білета на Василька дивився суворий президент. - Миколко, ти часом не знаєш, що це за гроші? Тут таких багато? На воді плавало ще декілька таких же купюр. - Чекай! Я здається такі бачив у Сашкового брата, коли він з заробітків приїж-джав. Так і є, це ж долари. - Давай позбираємо. – На воді ще плавало з пригорща папірців. Хлопці загодились швиденько все підбирати і ви-ловлювати з води. Коли це Василько зірвався з місця і кинувся до виходу з коси. - Тікаймо звідси! – вспів викрикнути переляканий хлопець на ходу. - Може до збираємо? Зачекай ! Та за Васильком тільки залопотіло. Хлопці перевели дух тільки на тому боці ліска, який відділяв острів від болота. - Ти чого так дременув? Я догнати тебе не міг. - Мені здалось, що по болоті хтось ішов . Було чути як вода хлюпає. Ти трохи зібрав? - Та жменя буде. - А в мене он скільки, - Василько дістав з кишені цілу пригорщу зім’ятих мокрих папірців. - Ну й що? По дивись-но, що я в машині знайшов. Миколка витяг свою знахідку. В сутінках ніби запали зелений ліхтарик. - Фе, здивував! Кусочок фосфору. В мене такий орел є, теж світиться, а за дола-ри ми зможемо собі мопеда купити. - Ти краще роздивись. Василько взяв у руки камінець і зразу ж кинув ,як розпечену жарину. - Печеться, а на дотик ніби холодний. - Перестань, я ж його тільки-но тримав. – Миколка з острахом торкнувся від-шліфованого камінця. - Зовсім він не гарячий. Бери попробуй, – хлопець взяв каменя з землі і простяг-нув Василькові. Той лапнув і знову відсмикнув руку. - Дивно, а мені пече. Краще ти потримай. – Друзі стали роздивлятись загадковий камінь. Світло із нього лилось прямо з середини і розтікалось навколо м’яким спокоєм, а з самої глибини червоними променями пробивались якісь невідомі літери. - А й справді чудний камінь. Хлопці зачаровано роздивлялись знахідку. Миколка ще покрутив камінець з усіх сторін і з гордістю заховав скарб до кишені. - Слухай, Миколко, може ми не добре зробили, що ті гроші взяли? Давай назад віднесемо. - І що ти їм скажеш? - Скажу, що знайшли і вирішили повернути. Може це туристи, чи іноземці за-блукали і в них більше немає грошей. - Твоя правда. Якось не гарно ми вчинили. Вертаймо назад і ... Ой! - Миколка ще хотів щось сказати, але перечепився і політь шкереберть. - Що це? Коряга якась? - він нагнувся і придивився уважніше. – Ні – це мертва людина! - Це ж той бородатий, що вчора нам про скарб розповідав. - Боже мій, він ще ворушиться! Хлопці зірвались з місця і дременули так, ніби за ними гналось чудовисько з того світу. Вони бігли навпростець, через кущі і чагарники не розбираючи дороги. Біг тривав зда-ється вічність. Серце стукало так, що здавалось воно було скрізь і в вухах, і в очах, і у роті. Втікачі зупинились, коли вибігли на якесь узлісся. Де вони і звідки прибігли, ніхто з них второпати не міг. Прямо перед ними, зайшовши по черево в кукурудзу, мирно похрумували їхні корови. Дві телиці наїлись уже так, що здавалось їх напомпували як повітряні кулі, ще мить і вони луснуть. Проте вони продовжували жувати найсоковитіші листки. - Звідки це ви біжите? Василько аж підстрибнув від несподіванки. Прями перед ними стояв дядина метрів два росту, в брудній сорочці з закачаними рукавами. Лице верзили спотворював глибокий шрам. Він виріс перед хлопцями наче з під землі. - Та в н-н-нас...Т-т-та ми... Корови в нас зґедзались. Навіть у сутінках було видно, як зблід Миколка. - Щось там бачили? – Громило вказав рукою туди звідки прибігли пастушки. - Ми дядечку корів шукали. Що ми могли там бачити? – почав хитрувати Васи-лько. - Так от, щоб я вас теж тут не бачив, а то як жабенят візьму за лапи і пожбурю в болото. Хлопцям повторювати не треба було - їх як здуло. Вони забрали корів і навмання, обходячи стороною болото, погнали стадо додому . Друзі гнали корів так швидко, що ті від швидкого бігу по дорозі губили молоко, ударяючи ногами по вим”ю, від чого молоко цвір-кало по траві. Вже зовсім стемніло, коли налякані пастухи підігнали стадо до села. Хлопці на хвилину заскочили до старої сосни на узліссі. Тут була їх сховка в покинутому білчиному дуплі. Василько одним махом видряпався на гілку і поклав у хованку свої знахідки. Микол-ка вийняв свій скарб, ще трохи полюбувався спокійним сяйвом, а потім ретельно заматав в ганчірку і подав Василькові. Захекані корови уже наближались до села, коли хлопці їх наздогнали. Назустріч че-реді в сутінках вийшла стривожена Василькова мати і Миколчин старший брат. - Де це вас носило до цієї пори? Ми вже всі очі по виглядали. Сашко з Мишком вже давно пригнали. Ми вже збирались іти вас шукати. - Та ми корів шукали. Вони якоїсь зарази погедзались. - Певно, знову загрались. Батько тобі всипле! - Митя брат Миколки дав йому під затильника. - Ви ж могли самі заблудити, де б ми вас тоді шукали? - бідкалась Василькова мати. Вона була не така сувора і тільки скуйовдила голову хлопця. Василько похнюпився і легенько вислизнув з материних обіймів. - Ну мам! Що ми маленькі? Ми ж свій ліс знаємо. Корови ремиґаючи розходились по дворах. Надворі зовсім стемніло. Розділ 5 Дільничний інспектор міліції Максим Онищенко сидів в задушливому кабінеті і пе-ребирав папери. На столі перед міліціонером лежала невеличка купа скарг і заяв від односе-льців. Оці від баби Євки, яка десять років шукає пропавшу корову, ця від Грицька Непийво-ди, жаліється на дружину – побила цього нетверезого. Та цієї дружини сам інспектор побою-ється, дуже вже крута жінка. Ось від Євдохи, жаліється на сусідових курей, що роздерли її грядки. Он від Одарчиного Степана на неякісний самогон, який придбав у Калини. Ці знов на Калину, що торгує самогоном, правда, уже анонімні. Тут бійка на подвір’ї Калини. Максим відклав папери і журливо поглянув у вікно. Хіба про таку службу мріяв він поступаючи в школу міліції. Сенсаційні розслідування, викриття, погоні – це справжня чоло-віча робота. А тут звичайнісінька рутина, за півтора року служби ніякої нормальної справи. Хоча дільниця велика – три села треба об’їхати мало не щодня. - Душно щось сьогодні, - старший лейтенант відчинив закіптюжену кватирку і повернувся до своїх паперів. „На дискотеці побились двоє молодиків напідпитку” - заява від Яші зав клуба. Через кватирку гуркочучи, як справжній бомбовоз, влетіла здоровенна зелена муха. Вона почала самовпевнено по-хазяйськи кружляти по кабінеті, час-від-часу з розгону вдаря-ючись в шибу, при цьому дзижчання було настільки сильне, що ніякі, навіть залізні нерви не могли цього стерпіти. Онищенко провів декілька разів непрохану гостю поглядом, і в решті навіть його терпінню прийшов кінець. Він схопив зі столу декілька аркушів паперу, і полю-вання розпочалось. Муха виявилась напрочуд хитра і вивертлива. Вона декілька разів шила старшого лейтенанта в дурні, роблячи фігури вищого пілотажу, виверталась з під ударів ді-льничного. Погоня тривала майже поять хвилин безрезультатно. Врешті Максим застосував всю свою спритність і притиснув супротивницю до вікна. Ще декілька влучних ударів труб-кою із паперу, і повержена і оглушена муха розповзлася по склу. Міліціянт взяв недобитого супостата і викинув геть за вікно. Тільки тепер він глянув на листок, що тримав у руці. Папір був вимазаний мізками недобитої мухи. Онищенко заходився зчищати масну пляму. Він роз-правив аркуш – то була заява баби Параски, та жалілась на молодиків на „джипі”, які пере-їхали її найкращу курку-несучку. Баба просила компенсувати їй збитки. - Все, крапка! Пора цих приїжджих поставити в рамки. Тут свої п’янички щодня спокою не дають, так ще ці нахаби з міста роз’їжджають без всяких правил по селу. А заодно і Калину відвідаю, що їх квартирує. Старший лейтенант по військовому рішуче надів міліцейську кепку, вимірявши долонею віддаль від козирка до носа, пристебнув ремінь, начепив планшетку, кобуру і попрямував до дверей. Хата Калини Пашко стояла на самісінькому краю села і слугувала місцевим п’яницям за корчму. Тут можна було заправитись добрим самогоном, а заїжджі, в основному „чорні археологи”, ще й квартирували в „добродійки”. Старший лейтенант Грищенко вирішив в останнє попередити Калину про нечесний бізнес, разом з тим заставити відшкодувати збитки за переїхану курку з приїжджих. Ці за-йди зовсім не сподобались дільничному ще з першої їх зустрічі, та він розумів, що поки в нього ніяких законних підстав випровадити приїжджих з села не було. - Дозволите, - міліціонер чемно постукав у двері невисокої хати. Відчинила йому досить вродлива молодиця з пишним бюстом. - А, Максиме Петровичу! Дуже рада, прошу, проходьте! – широко посміхалась молода жінка. - Я, Катерино Аркадіївно, - трохи знітився дільничний, - прийшов запитати про Ваших квартирантів. Вони тут бабі Парасці збитків наробили. - А! Тих горе-залицяльників. Вони думають раз жінка одинока, так їм все дозво-лено. Руки бач порозпускали. Та я ще собі раду дам. Подались ще в п’ятницю. Сіли в джип і гайда... Ще в мене лопату і кайло позичили. Забрали все, погрузились і поїхали. - Цікаво, цікаво! – лейтенант поправив чуба. – Значить і вони археологи. Треба перевірити дозвіл у цих молодиків. - Ой, та Бог з ними, Максиме! Проходьте я Вас вареничками пригощу. Онищенко поправив форму, обсмикнув, ніби стріпуючи невидиме сміття. - Ви свої штучки, Катерино Аркадіївно, киньте! Якщо ще почую, що торгуєте самогоном, не подивлюсь, що Ви жінка, посаджу до буцегарні. На Вас он ціла купа паперів назбиралась, - він показав на планшетку що висіла збоку на ремені. - Та, що Ви, Максиме Петровичу, це все наклепи. То Мар’яна сусідка на мене анонімки строчить. Максим уже не слухав торохтіння Калини. - Кажете, тиждень як виїхали, і з того часу ніяких Вам вісточок не подавали? Лейтенант замислився. Він відчував, що в цій історії щось не гаразд. - Може назад в місто повернулись? - Ні, в сторону Снєжкового пагорба подались, сама бачила. Мали на другий день повернутись, „наворочені” такі з комп’ютером, а лопати своєї і кайла не мали. Досі мені не повернули. Ви б, Максиме Петровичу, в той свій протокол записали. Хай би, як то Ви каза-ли, „компесацію” повернули. - Цікаво, цікаво, - повторив дільничний і зсунув кашкет на потилицю. – Курку переїхали як раз в п’ятницю. Значить дуже поспішали і з того часу не повертались. Іншої до-роги як через село, назад немає. Невже тиждень сидять на болоті? Він дістав планшетку і став щось старанно записувати. - Запишіть, запишіть. Дві лопати і два кайла не повернули, ще й за день прожи-вання не заплатили. - Та перестаньте Ви торохтіти, Катерино Адамівно! Тут розслідування почина-ється. Максим вийшов з кімнати, звично поправив форму і попрямував до свого відділку. Через хвилину викотив з двору казенного мотоцикла і став похапцем його заводити. Дільничний декілька раз поривисто натискав на заводну ручку ногою, та мотоцикл чихав і не поспішав заводитись. - От халепа. Коли я вже тебе викину на смітник, залізяко ти безмозка? – вилаявся на норовистого стального коня Максим. Він своїм внутрішнім відчуттям слідчого, відчував, що за цими подіями, зв’язаними з приїжджими „археологами” і їх зникненням, криється якась таємниця. Максим хотів як найшвидше розкрити цю загадку, а мотоцикл, як на зло, не хотів заводитись. Ще ніхто ніколи в нього на дільниці не зникав більше як на добу. Міліціянт підкачав карбюратор і зі злістю, ще натиснув ногою декілька разів. Мотоцикл чхнув і гучно заторохтів. - Ну, слава Богу! – видихнув старший лейтенант. Хвацько закинув ногу і в клу-бах сизого диму помчав сільськими вулицями в сторону, де в мерехтінні розігрітого над по-лями повітря, височів темний високий пагорб. Біля південного схилу гори він заглушив мо-тоцикла і швидко піднявся на пологу вершину. Серед старих розкопок Максим зразу ж за-примітив свіжо розриту землю. Ділянка знаходилась на північному схилі, майже на узліссі. Коли дільничний пробирався до розкопок, він чагарниках наштовхнувся на поліетиленовий пакет. Вміст торбини дуже зацікавив криміналіста. Серед різного ганчір’я лежала майже но-ва сорочка з плямою крові. - Оце, то так! - сам до себе вигукнув слідчий. – Знав я, знав. Чуття мене не зра-дило, що це справжнє діло. Він дістав носовика і обережно переклав зібранні докази до своєї сумки. Подальші розшуки не дали результатів, тільки на дні ями міліціонер знайшов покинуту лопату. - А де ж кайло? Чи може Калина знову прибрехала? Він детально оглядав все довкола, припадав на коліна і зазирав під кожний кущ. На-решті слідчому впали в око сліди на траві. На кущах було кілька зламаних гілок, зім’ята тра-ва вказувала на місце боротьби. Далі спускаючись до узлісся молодший лейтенант примітив зім’яту траву, ніби тягли щось тяжке в напрямку лісу. Продовжуючи іти по сліду, дільнич-ний дійшов до місця де натрапив на сліди автомобіля. На лісовій дорозі вирізнялись відбитки гумових шин. Максим повернувся до мотоцикла і за хвилину лісовою дорогою, обминаючи калюжі, торохтів його сталевий кінь, більше схожий на стару шкапу. Серед лісу дорога звер-нула в сторону болота. Далі їхати було неможливо. Слід від автівки раптово зник, та й сама дорога розтворилась серед купин старої трави і осоки. Дільничний зупинився : - Невже по болоту поїхали? Він видряпався на невисоке дерево і оглянув навколишнє болото. Воно простяглось плесом на всю далину до обрію, з однієї сторони болото підпирали синюваті стіни далекого лісу, а далі – безмежжя скільки сягало око. Онищенко напружив зір, та ніяких слідів людей, а тим більше автомобіля. - Може втопились? – промайнула думка. – Цього ще мені не вистачало. Невже не бачили що попереду вода? Певно щось сильно їх злякало. А може... Тут треба все добре об-мізкувати. Онищенко присів на купину, дістав із сумки знайдений на горі пакет. - Треба б було здати цю пляму на експертизу, а заодно дати запит про цих на „джи-пі”. Далеко над лісом прогуркотів грім. З заходу на болото насувалась крешучи блискав-ками темна хмара. - Повертаюсь, а то ще застане гроза. Не подобається мені ця їзда по болоті. Взав-тра повернусь з підмогою і організую пошуки. Дільничний був невдоволений невдалою погонею, але це вже було справжнє „діло” і він хотів як швидше розкрити це загадкове зникнення. Ще дуже непокоїла міліціонера сорочка з плямою крові. Коли мотоцикл дільничного під’їздив до села, по дорозі вдарили перші краплини дощу, а над лісом розбурхався уже справжній буревій. Лейтенант залишив мотоцикл під на-вісом і вскочив на ганок дільничного відділку. Тут його зустріла замурзана Надійка. Косички в дівчинки стирчали в різні сторони, як телевізійні антени, вона витерла носа полою платтяч-ка і скоса поглянула на міліціонера. - А в нас хлопці пропали, - в Надійки не дуже виходило з літерою р, тому вона заміняла її іншими. - Які ще хлопці? - насторожився Максим. - Миколка і Василько, тітки Наді. В будинку дільничного сиділи заплакані батьки. - Щось на сьогодні забагато зникнень, - Онищенко тяжко опустився в крісло. - Слу-хаю, як це сталось? - Зранку кудись пішли. На дворі он яка гроза, а їх і досі немає. – Хлипала Василько-ва мати. - Не хвилюйтесь, мабуть на рибу подались. Вони ж знають ці місця, як свої п’ять пальців. Сидять десь у своїй будці і ждуть коли дощ вщухне. Я ж зараз кликну дядьків і ми їх миттю знайдемо. Максим втішав тітку Надію, а в самого на душі було тривожно. „Чи не пов’язані між собою ці два зникнення і чи не загрожує дітям небезпека? „- крутилось в голові. На дворі в цей час періщила несамовита злива. Розділ 6 Василько заклав два пальці в рот і свиснув декілька разів біля Миколчиної хати. Друг, як на диво , зовсім не заспаний, за секунду стояв біля хвіртки. - Що, гайда до сховки? – Хлопцям кортіло як найшвидше роздивитись свої зна-хідки зранку якось вже дуже не правдоподібними видавались їхні вчорашні пригоди. Вони вихором понеслись в кінець села, де на узліссі височіла стара одинока сосна. Хлопці видря-пались на товсту розлогу гілку, вигребли із дуплянки мох і дістали пакунки. Миколка похап-цем засунув руку до торбини. І враз його лице перекосила гримаса відчаю. - Немає! Каменя немає! Василько не тямлячи, що сталось кинувся до свого пакунка, Його долари були на місці. - Це ти забрав мого камінця! - Ти що, я ж з тобою пішов. Та й руку він мені пече. - Але ж тільки ти знав про нашу знахідку. - Кажу тобі, не брав. Ти мені не віриш? Та Миколка нічого вже не слухав. Він насупився і стиснув кулаки. Хлопці спусти-лись із сосни на землю. Василько став діставати з торбини і розглядати свій скарб: тут серед різного хлопчачого причандалля, що зазвичай не влазило в кармани хлопця, лежала кучка новеньких, правда трохи мокрих грошей. - Віддай камінця! Це я його знайшов. - Відстань, давай краще гроші полічимо. Подумаєш камінець пропав, може ти його по дорозі загубив. - Це ти взяв! – Миколка шарпонув хлопця за комір. - Ти, що тупий! Як я міг взяти, коли ми разом корів гнали. Та Миколка почервонів і як бик сунув на Василька, не чуючи ніяких доводів. Він з розгону вдарив Василька під-дихало. Хлопець зойкнув покотився на траву. Миколка навали-вся зверху і почалась бійка. Хоча Миколка менший роками і зростом за Василя, та міцної статури і мав задерикувату вдачу. Василько ж худорлявий, але верткий і жилавий, його теж так просто не візьмеш. І через хвилину уже він сидів верхи на нападнику. Обоє засапані, по-дерті з мокрими чубами, піднялись з землі. В Василька з носа текла кров, Миколка ж світив фанарем з під ока. - Ну, що, вгомонився? – Василько витер рукою носа, від чого кров розвезлась по всьому лиці. Він поплював на рукав сорочки, і як кіт лапою, змивав з лиця грязь змішану з кров’ю. Миколка тим часом, намочив торбину і намагався вгамувати біль під оком. Хлопці сиділи мовчки, насуплені, витираючи сліди від недавньої бійки. Раптом Василько підхопив-ся. Його увагу привернули велетенські сліди, які чітко відбивались на траві. - Поглянь-но сюди! Який дивний слід, такого я ще в житті не бачив. Друзі схилились над великим відбитком, якого помітили збоку від стежки. Належав слід мабуть якомусь велетню, бо витиснений глибоко в траві. Відбиток чимось нагадував друковану літеру „Ж”. Далі хлопці помітили ще декілька таких же літер. - Сліди ідуть з лісу до дупла, а ось тут повертають назад. Чи не за твоїм камін-цем приходив цей дивний звір? Миколка тільки шморгнув носом, він тепер відчував себе винним, що не повірив другу. - Дивно, але відбиток цього сліду, нагадує мені ті зображення, що світились з середини камінця. - Справді напис в камінці розпочинався з схожої літери. - Ти теж запам’ятав? - Не тільки запам’ятав, а й ношу той напис з собою. Дивись! Миколка простягнув правицю Васильку. На долоні був ніби вигравіруваний загад-ковий напис з камінця. - Ти що, переписав, щоб не забути. - Ні, я просто тоді ніс його в долоні, а сходні вранці дивлюсь, а на долоні напис. Хотів змити, а воно не зникає. - Ого! - послинив пальцем протягнуту долоню Василько. - Не відстає. Певно тут якась таємниця. - Мені, правду кажучи, недуже це подобається, навіть лячнувато. А може це зв’язано з відьмами, чи чортами? - Ти знову за своє. Давай краще прослідимо куди пішов той здоровило з твоїм камінцем. Сліди вели до густих заростів терну. Хлопці продиралися крізь колючі кущі, обдира-ючи до крові руки і ноги. Василько йшов попереду, час-від-часу припадаючи до землі, щоб не втратити напрямок. Позаду брів Миколка, його гнітила вина за розпочату бійку. - Васильку, ти той, пробач мені. - Та пусте. Дивись, ну й кроки в цього хлопця. Думаю, якщо ми його зустріне-мо, так просто він нам камінця не віддасть. Друзі минули узлісся і заглибились в ліс. Сліди йшли в далині від дороги, прямо через хащі. Гілки шмагали смільчаків по обличчю, ліс густішав. - Глянь, воно мохнате, - Василько зняв з гілки жмут шерсті. - Зелена якась. - Таких зелених звірів, я не зустрічав раніше в наших місцях. - А, мо, це снігова людина? - Хто його знає, та як на мене, це скоріше болотна. Поглянь він попрямував туди звідки ми принесли камінця. - А може це його скарб, а ми в нього забрали? - Як би не було, я хочу побачити хто може так крокувати і залишати такі сліди. Ліс закінчився і хлопці вийшли прямо на знайоме болото. і втомились від переслі-дування На болоті слід губився, друзям приходилось обходити численні озерця. Хлопці до-бряче заросилися. Сліди то з’являлись то зникали і слідопитам доводилось довго відшукува-ти куди ж пішло невідоме створіння, що зазіхнуло на їх скарб. - Знаєш, корів було краще шукати. Вони хоч не так стрибали. Цей перескакує через озерця, ніби через звичайні калюжі. Судячи з слідів створіння рухалось по лісі досить незграбно, зате на болоті воно пе-рестрибувало відкриту воду з легкістю звичайної жаби. Його розчепірені пальці легко утри-мували звіра на купинах, там де хлопці провалювались по пояс. Врешті слідопити повністю втратили слід. Вони стояли розгублені посеред болота, порослого кущами осоки. - Вертаймося Васильку, ми його все рівно не знайдемо. А навіть як знайдемо, ти ж сам казав, камінця нам у нього не відібрати. - От, чортяка смалений! - вилаявся в адрес володаря слідів Василько. - Ніби справді в болото провалився. Ось тут з купини стрибнув, а на тому боці вже ніяких слідів. Треба краще все оглянути. Хлопці закачали штани і облазили все мулке дно. Озерце було мілке і ледь сягало хлопцям колін. Навколо друзів в досить прозорій, як для болота, воді плавало декілька маль-ків і хмари пуголовків. Сполохані жителі метушились в замкненій водоймі, їх здається тут споконвіку ніхто не турбував. - Так, тут цьому „лохнеському чудовиську” точно сховатись ніде. Василько видряпався на сухе і викручував замоклі колошви. За ним виліз з води і Миколка. Він уже жалкував, що кинувся в цю безнадійну погоню. А найбільше його турбу-вало, що нічого вдома не сказав про свою мандрівку. Якщо батько дізнається, що ходив на болото, бути йому знову битим. А тим часом високо в небі над хлопцями висіло розпечене сонце. Воно було в зеніті і добряче припарювало. Повітря сповнене вологи ставало липке і тягуче. На заході гуртувались купки темно-сірих хмар. Стояла абсолютна тиша. Навіть на-бридливі комарі, що не пропускають тут жодної живої душі, ліниво дрімали під широкими листками осоки. Все свідчило – пообідньої грози не минути. Хлопці сіли обсихати, але хоча сонце і припікало, від високої вологості повітря, одяг висихав повільно. Друзі розляглись на острівку ніби приморочені від спеки. - Вертаймося! – першим порушив мовчанку Миколка. – Я вдома нічого не ска-зав, та й парить, мабуть на дощ. - Знаєш, Миколко, я якось втямки не візьму де це ми забрели. - А й справді місце не знайоме. Ні стежки поблизу ні дороги. Ти хоч знаєш, як назад вибратись? - Виберемось. Тут блудити ніде. Трохи прямо пройдемо і вийдемо на дорогу. Не хочеться мені назад в ліс через чагарники дертись. - Я б з задоволенням вибравсь із цього мокротиння навіть в густий ліс. - Добре підемо навмання. Позаду мерехтіла в нагрітому повітрі синя стіна далекого лісу. Хлопці, петляючи між водяними перешкодами, пішли в цьому напрямку. Скоро вони вийшли на тверду дорогу. Та цей шлях здався хлопцям трохи дивним. Він йшов прямо-прямісінько, хоча і трохи вбік від синіючого лісу. Дорога була тверда, вкрита шестигранною бруківкою. Ніколи ще в цих місцинах, ні Миколка, ні Василько не бачили цього шляху, що ніби розрізав Пустомицьке болото навпіл. - Мабуть якась військова траса. Я чув якось в сільмазі дядьки розповідали про секретну трасу через болото. Ще казали, що цей шлях може запросто зникнути під водою. - Нісенітниця. Наслухаєшся всяких розповідей. Давай дізнаємось куди вона веде. - Добре, давай! Але було б краще щоб поближче додому. - Згода! Тоді в яку нам сторону? - Мабуть сюди. Хлопці навмання вибрали напрямок і попрямували по загубленому посеред болота шляху. Вони йшли довго посеред безкрайого болота. Ні дорозі, ні болоту здавалось не було кінця, а позаду їх затуляючи обрій і сердито нашіптуючи громом, росла тяжка темно-сіра хмара. Хлопці йшли не поспіхом, обговорюючи свої вчорашні і сьогоднішні пригоди. - Васю, а як ти думаєш, чого вони покинули „джип” серед болота? - Може чогось налякались? А може бійку влаштували за скарб? Ми ж наштовх-нулись на вбитого професора, певно він був із їх шайки. - Може й так. Але чи не наш зелений волохань їх налякав? А може він і прибив бородатого. - З чого б це йому кидатись на „джип” і на тих людей? - Мабуть вони в нього камінця забрали, от він і розізлився. - Не дарма ж слід велетенського звіра схожий на літери, що висвітлювались в камені. Миколка глянув на свою долоню – напис був ніби щойно намальований, хоча вся рука була навіть добре не відмита від багнюки. - Видно лютий він той звір, раз бритих з „джипа” прогнав, ще й машину куди закинув. - Нащо я брав того камінця? Ще на нас накинеться. - Не скигли, Колю, ти ніби і вже великий, а любиш поскиглити, як сопливе дів-чисько. Хлопці раптом зупинились. Дорога ніби закінчилась прямо посеред болота. Було враження ніби вона спустилась прямо під воду. Йти далі було нікуди. - От тобі і на, а далі куди? Не вертатись ж назад, та й хмарища яка суне. Промо-кнемо до нитки. Друзі стояли розгублені і роздивлялись довкола. На декілька миль попереду, майже до обрію, було болото поросле осокою і очеретом, по цьому безмежному полі, там-сям роз-сипались острівки вкриті низьким чагарником і верболозом, а все інше виблискувало на сон-ці білим дзеркалом болотної води. В далині підпирав обрій сизо-голубий контур далекого лісу. В задушливому спареному повітрі носився запах затхлої води. Разом з тим в цьому кра-євиді відчувалась, якась незрозуміла красота, помітна тільки оку, що бачить красиве в здава-лось би буденному, біля чого інші проходять тисячу разів і не помічають нічого особливого: в гладді болота, широчині степу, чи пагорбах поділля. Наші друзі були з тих особливих, тому вони мимоволі замилувались краєвидом. А вся природа притихла і ніби загіпнотизовано спо-стерігала за ростом темної хмари, яка скрегочучи в злості блискавками, помалу підбиралась до сонця. Тут Василько стусонув друга. - Поглянь, Миколко, це ж той острівок, де ми бачили вогнище. Ми на Пустоми-цькому болоті тільки з іншого боку. Я вже починаю орієнтуватись де ми. - Так! А он і „джип” ледь видніється з води. Далеченько ж він від дороги, невже хтось його туди закинув. - І справді, „джип”, а то я вже вагався, чи не наснилось це мені вчора. - Гайда до машини, може хоч дощ пересидимо, та й звідти я вже знайду дорогу додому. - А той зі шрамом? Ти не боїшся? - А що краще тут стовбичити серед бруківки і ждати поки змиє нас дощем в озе-ро. Та й якби той верзило там залишився він би ви пхав машину з води. А то як ми її вчора залишили так і стоїть розхристана з відкритими дверцятами. - Тоді йдемо, але мені все рівно боязко. - Перестань, ходімо! Друзі по ледь помітних купинах побрели до острівка. А сонце вже заховала хмара і гладдю болотного озера пробігли перші пориви вітру. Вони були ще зовсім слабкі, але вже відчувалась прихована сила – гроза розкривала свої темні крила. Коли хлопці уже майже подолали шлях до острова, Миколка послизнувся і впав з купини, яка ніби жива гойдалась на воді. Василько не оглядався і плигав далі, поки друг його не окликнув. - Васильку, тону! Василь з ляку мало сам не зірвався в трясовину. Обережно лавуючи по живих ост-рівцях осоки він підбіг до Миколки, який марно намагався дотягнутись до куща. - Тримай руку! – крикнув Василько. Але той не зміг дотягнутись до товариша. Миколка уже по горло борсався в багнюці. Тоді Василько скинув штани і сорочку, зв’язав їх вузлом і кинув один кінець до Миколки. Зробив він це вчасно, бо друг вже ковтав ротом баг-нюку – його безжально затягувала трясовина. Відчайдушним ривком Миколка дотягнувся до колошви зв’язаних штанів. - Тримайся Колю, тільки не відпускай! ¬ Василько тягнув з усіх сил намагаючись втриматись на плавучому острівці. Мико-лка поволі став виборсуватись з драговини. Товариш вхопив його за руку і з силою потягнув до себе. Коли той, крекчучи виповз на рятівну купину, гроза уже набирала в свої чорні легені повітря, щоб дихнути шквалом на болото. Навкруги все завмерло так, що було чути, як пір-нає жаба на протилежному краю болота. Ще мить і включився жаб’ячий оркестр. І під їх су-провід, грязні, вимащені з голови до п’ят хлопці добрались до покинутої машини. Біля автів-ки хлопці обмили з себе бруд. А тим часом хмара видихнула на повні груди і вдарила шква-лом по безмежому просторі порослого болота. Вітер був настільки сильний, що хлопці мало знов не опинились в воді. Хмара сердито чхнула громом і по воді вдарили перші, перемішані з курявою тяжкі краплі. Вітер вщух так раптово як і налетів. Небо прорізала і влучила непо-далік в острівець, здоровенна крислата блискавка. Одночасно ніби здоровенним батогом по болоті ляснув грім. Хлопцям аж заклало вуха. Вони не роздумуючи кинулись до покинутого легковика і зачинили двері. Гроза тим часом наростала. Дощ уже не лив, а періщив по склу машини, прокочуючись хвилями над болотом. Осока і кущі, здавалось, так були нажахані грозою, що попригинались до самої землі, рятуючись від несамовитого шквалу. Хмара моно-тонно прибивала себе до болота вогняними цвяхами. То-тут, то-там пітьму, що наступила майже суцільно, прорізували спалахи і стояв страшенний гуркіт. Наші мандрівники так наля-калися, що здавалось втратили відчуття реальності. Миколка уже почав щось поскиглювати, та Василько наказав йому замовкнути, бо гроза не любить як їй перечать. Колись йому роз-повідала бабуся як рятуватись від блискавиць. Хлопчина дуже любив всі бабусині розповіді, хоч вони не раз повторювалися та він ніколи не перебивав. „В грозу синку ніколи не біжи і не поспішай, ховайся тільки під низенькими кущами і обми-най високі дерева, особливо як вони ростуть посеред поля. Бозя сердиться коли в грозу трем-тять, чи починають їсти. Не можна розпалювати печі, або витріщатись в вікно. Громовиця не любить переляканих і нервових, але найбільше не любить неповаги до себе”, - ці бабусині слова ніби виринули з мороку перед Васильком. Він пригадав, що бабця запалювала лампад-ку перед образами і молилась. Та хлопцеві не пригадувалось жодної молитви, тому він щоб якось втішити і підтримати друга і себе самого, промовив: - Треба відсунутись подалі від вікон і завмерти, тобі нас блискавка не помітить. Миколка тільки хлипнув і вони забились на самий низ машини під сидіння. А на дворі лютувала негода, ніби намагаючись вирвати машину з багнюки, чи бодай розхитати. Здавалось наступив кінець світу і цьому не буде краю. Враз спалахнуло так, наче сонце засвітилось в них в машині, діти навіть через за-жмурені очі помітили сяйво. Вони зіщулились очікуючи удару грому. Василькові, здалось - усе, влучило в них. Миколка навіть вуха закрив долонями. Та грому не було. Вуркотіло тіль-ки десь на тому краю болота. Хлопці з цікавості, мружачись вилізли із під сидінь. Прямо на їх острівець з темної хмари, петляючи між ножами блискавок, летіла яскрава вогненна куля. Враз з середини болота, прямо від землі, а не навпаки, кресонула блискавка і ніби прошила вогненного м’яча. Той сколихнувся, описав в повітрі коло і впав недалеко від хлопців прямі-сінько в озерце. Вода зразу ж закипіла і випарувалась. Ще через трохи куля стала вистигати і засвітилась тьмяно-голубим кольором, ніби прохолола криця в горні. - Поглянь світиться ніби той камінь, що ми вчора знайшли, - прошепотів зача-рований дійством Миколка. - Ущипни мене , Колю, чи не сплю, - Василько потирав очі кулаками. Хлопці уже не звертали уваги на ураган, а прикипіли до скла, їх увагу прикувала незвична літаюча куля. Голубий шар розтягнувся і став подібний на диню, чи на м’яч від регбі. На ньому за-світились і погасли вогники, потім знову спалахнули, замерехтіли і вже погасли зовсім. Гро-мовиця сердячись і вуркочучи сповзала на далекий ліс. Хоча дощ продовжував лити як із відра, та сила грози була уже не та. Друзі так і не відводили погляду від літаючого апарату, що змінював колір, втрачаючи свій блиск. Несподівано їхню сховку дуже струсонуло. Ми-колка оглянувся і з жахом заверещав: - А-а-а-а!!! Руді коси на голові в нього стали дибки. Василько і собі повернув голову. При спа-лаху блискавки він побачив перекошену від люті обличчя зі шрамом. Здоровило намагався відкрити двері і з силою шарпав за ручку. Помітивши дітей в машині він люто вилаявся і за-ходився гамселити кулаками по склу. - Повбиваю жабенят, потоплю, як котят сліпих! Я ж казав не попадайтесь мені більше на очі! – перекрикуючи грозу кричав пискливим голосом здоровань. Він розхитував автомобіль ніби намагався витрясти з неї хлопців. А з протилежного кінця острова, прикри-ваючись рукою від дощу, накульгуючи на праву ногу, наближалась ще одна загадкова по-стать. - Чого ти розходився, Зуб? Бери троса в багажнику та чіпляй. Таки я в нього влучив. Долітались брати наші по розуму. Ха-ха-ха! – він блиснув своїм вставленим зубом. – За цю літаючу штуку Шеф нам купу зелененьких відсипле. Головне до пульту керування треба дотягти. - Та от позалазили гаденята в машину. Ніде від них спокою нема. Треба було вчора їх прикінчити. - То, що ти дурню гадаєш, що витрясеш їх із джипа? На ось розбий скло. Кульгавий дістав із кишені і простягнув Зубу металічний кастет. Від кількох ударів скло на дверцях потріскалось, а потім висипалось в салон. Громило відчинив дверцята ма-шини і витягнув звідти ні живих, ні мертвих хлопців. - Зв’яжи цих щуренят, і за діло. Треба швидше нам ту штуковину витягти на ос-трів. Зуб однією рукою підняв дітей і нашвидкуруч обмотав їх мотузкою. Він так поспі-шав це зробити, що прив’язався разом з полоненими. І коли поставив хлоп’ят, щоб прив’язати до невеликого дерева – заплутався і впав. - Що там знову в тебе не клеїться, телепню? Треба було краще тебе пришити, Професор хоч жадібний був, та не такий дурний. - Адмірале, я зараз, зараз! Він борсався в мотузках посеред калюжі, що навіть перелякані на смерть хлопці розсміялись. Накінець, шрамистий розпутав вузли на мотузках і прив’язав бранців. Потім вхопив троса і потягнув через багнюку до повністю потухлого літального апарата. Зараз він нагадував здоровенну сріблясту алюмінієву миску, з якої баба Параска кормила своїх гусей. Адмірал в цей час дістав мобільний телефон, приклав до вуха і зігнувшись на пе-редньому сидінні кудись телефонував. Помітивши, що бандитам. не до них, хлопці намага-лись звільнитись від пут, якими щедро обснував їх Зуб. Але хоч зв’язав їх бандит невміло, та мотузки виявились міцними і виборсатись з них було неможливо. Друзів узяв відчай. Мико-лка вкотре за цей день бубонів собі під ніс, чого його сюди понесло, а сам був готовий роз-плакатись. Василько напружував руки і ноги, та крім пекучого болю в кінцівках ніякого по-слаблення канатів не відчував. Він не йняв віри, що немає ніякого порятунку. В голові пере-бирав усі можливі методи звільнення, які пам’ятав з книжок. Чогось у тих героїв усе так лег-ко вийшло, а тут ніяк ... . Дощ майже вщух, а хмара гуркочучи повагом котилася до обрію. А в Адмірала з Зубом було видно, що теж не все виходило. „Джип” уже був випха-ний на тверде і буксував на мокрій, щедро политій дощем траві. Зуб вовтузився біля гігант-ської літаючої миски, шукаючи куди б зачепити троса. - Що, ти, там тупцюєшся, як воша на пательні? Чіпляй, і йди будеш штовхати! - Адмірале, тут немає ніякої зачіпки. - Певне, може тобі там фаркопа приліплять. Як можна працювати з таким бовдуром? Чіпляй, а то пристрелю! Зуб аж підстрибнув від грізного оклику кульгавого і почав обплутувати тросом ава-рійний літаючий об’єкт. Тарілка була величенька навіть для таких громил: до двох метрів в висоту і метрів зо три в ширину. Висів об’єкт над самісіньким дном випаруваного болітця, але нічим не торкався землі. Та зіштовхнути з місця, цю здавалось легку таріль не могли ні джип з допомогою троса, ні Зуб. Він кректав напружував жили, підсідав під сріблястий апа-рат, обливався потом, та нічого вдіяти не міг. Ця чудова блискуча річ ніби приросла до пові-тря і не зрушувалась ні на сантиметр. Тоді Зуб змінив тактику і став штовхати машину, яка аж надривалась від напруги. Адмірал на всю тиснув на газ. З під коліс грязюка з травою об-ліпила Зуба з ніг до голови. Розсерджений здоровань обтер лице, розігнався і з усієї сили штовхнув „джипа”. В цей час трос лопнув і однією із безлічі залізних ниток, зачепивши Зуба за колошву, повністю роздер на ньому штани. Дядина залишився в одній сорочці. Він при-сів, і висвічуючи голим задом, затуляючись як міг руками, навприсядки побіг за „джипом”. Машина, звільнившись від тяжкого буксира, полетіла вперед по кущах. Тільки врізавшись в дерево Адмірал зрозумів, що тут щось не так. Він загальмував і оглянувся назад. - Тьху, ти! Який же ти чортів дурень, - вилаявся вилазячи з машини кульгавий. Зуб, прикриваючи залишками порваної сорочки срам, догнав автівку. Він заліз до кабіни і став робити собі набедрену пов’язку. Хлопці бачачи цю картину не стримували сміху. Все це виглядало дуже кумедно - здоровило з перекошеним шрамом лицем і відкопиленим зу-бом, ніби абориген обмотався ганчірками і бігав за автомобілем. Адмірал тим часом вибрав-ся з машини і пішов до загадкового об’єкта. Він копнув декілька разів ногою по металічних блискучих боках тарілки. Літаючий об’єкт не сколихнувся, зате Адмірал зойкнув від болю і став скакати на одній нозі. Біль і неможливість нашкодити цій залізяці дуже розсердили кульгавого, він вихопив з кишені пістолет і вистріляв цілу обойму по непорушній невідомій штуці. Кулі сюрчали по металу і рикошетячи відлітали навсібіч, не зробивши жодної подря-пинина обшивці. - Зуб де ти запропастився, чорти б тебе забрали. Бери обв’яжи подвійним тросом цю консервну банку і підважуй якоюсь дерев” якою. Спробуємо її хоч зрушити. Шеф наказав затягти на пункт керування, там ми її розріжемо лазером і дістанемо звідти їхню начинку. Громило вже сяк-так обмотався, спорудивши з ганчір’я і трави собі легке вбрання, і побіг виконувати наказ. Літаюча миска була обв’язана і прикріплена знову до „джипа”. Зуб зламав невелике деревце і заходився зробленим важелем підважувати апарат. - Нічого не виходить, - кректав Зуб напружуючи всі м’язи. - Я придумав! Піду на пульт керування і підсмажу з лазерної пушки ще раз цю чортову миску. Може тоді краще піде? - Геніально, Адмірал. - Де той чортів камінь, я без коду записаному в ньому не можу включити другий лазер. Зуб знайди каменюку і прибери цих двох пуголовків вони мені на нерви діють! – вере-скнув несамовито Адмірал, вказуючи на зв"язаних хлопців. Від цього крику в друзів похоло-ла кров і виступив холодний піт. Покинувши свої гімнастичні вправи з залізною тарілкою, тримаючи в руках вила-ману дубину до них наближався Зуб в набедренику. Як не було страшно хлопцям, але погляд друзів був прикутий не до здоровила, вони помітили, що на завислому над болітцем апараті знову замиготіли вогники. Він трохи погойднувся і ледь піднявся над землею. Раптом земля під тарілкою розсунулась врізнобіч і відкрилась чорна порожнина. Тарілка почала повільно опускатись. Адмірал сидів в джипі спиною до болітця, стукаючи по клавіатурі ноутбука, і нічого не бачив. Він тільки відчув, що машину щось тягне назад. Коли бандит озирнувся, то в нього похололо в жилах, тепер уже він був в заложниках. Літаючий об’єкт тросом затягу-вав їх у прірву. - Зубе, тримай машину! - викрикнув переляканий бандит. Здоровило кинув ду-бину і побіг переймати легковика. Він підпер спиною машину і ніби вріс ногами в землю. Та все марно за мить усі щезли в розкритій безодні. Створи шахти безшумно зачинились, а на місце де тільки-но була діра, повільно потекла болотна вода. Хлопці перезирнулись, довкола не було нічого і нікого, тільки в далині гуркотіла втомлена хмара. Вона ніби лаштувалась на відпочинок за синіючою смужкою Чорного лісу. - Ти все бачив? – тільки і зміг запитати Василько. Але все здавалось таке нереа-льне, що як би не мотузки, які боляче врізались в руки – можна було думати, що це сон. - Хлопці не повірять, - і собі видихнув Миколка. - Ага. Але перш чим ми їм розповімо, треба звідси вибратись. Та спочатку розв’язати ці кляті шнурки. – Василько спересердя вкусив зубами великого вузла. - Може дочекаємось поки нас знайдуть? - Хе, знайдуть. Хто тебе тут знайде? Може через рік. Ти кому небуть казав, що йдеш на болото? Отож бо. А до завтра з нас комарі всю кров висмокчуть до кісток. І справді, як тільки вмите сонце, що вже котилось на після обідок, виглянуло із-за хмар і почало пригрівати, із своїх сховок і засідок почала вилазити і вилітати вціліла після зливи писклива комарина братія. Вони несміло підлітали до наших бранців. - Миколко, згадаймо, як ми вислизали, коли нас зв’язували хлопці на вигоні, тоді нам ще Мишко Карась показував різні прийоми. хлопці були зв’язані спинами один до одного, ще й по руках і ногах. Зуб добре по-старався. - Спробуємо встати, - запропонував Василько. Друзі спираючись спинами один об одного підвелись. - Колю, набери повітря, а потім видихаємо одночасно. Як тільки хлопці видихнули, Василько звиваючись як вуж вивільнився із пут, під-нявши вгору руки. Залишились, ще зв’язані руки і ноги. Тоді хлопчаки обшукали один в од-ного кишені. А чого тільки немає в хлопчачих кишенях – це справжні склади дорогоціннос-тей. І от серед різного „добра” в кишенях Миколки Василь відшукав кусочок черепка, якого той підняв на пагорбі біля розкопок. Це вже було щось. Він заходився пиляти черепком мо-тузки на руках в Миколки. Через п’ять хвилин монотонної роботи, товста мотузка піддалась. Звільнивши руки Миколка швидко визволив друга. Скинувши ненависні окови, які натерли руки майже до крові, хлопці чимдуж дременули з страшного місця. Вони бігли не оглядаю-чись по ледь помітній на болоті стежині. А позаду них серед болота щось булькнуло і навко-ло рознісся глухий звук – ніби кумкнула здоровенна жаба. Хлопці надали ходи. Зупинились вони аж на узліссі недалеко від села. Назустріч їм прямував гурт односельців з дільничим на чолі. Друзі дорогою майже не розмовляли, але тут домовились ні про що не розповідати. - Всерівно ніхто не повірить, а зроблять нас дурними. Скажемо що ходили по гриби на Лосьове і там перечекали зливу. - Правильно, Васильку. А на болото я вже ні за які гроші не піду. Коли мама Василька кинулась до нього і почала із сльозами дорікати, чому він не сказав куди пішов. Хлопець виправдовувався. - Ми ж ненадовго по гриби пішли, а тут злива. От і прийшлось переждати. Дільничний Максим Петрович підійшов до хлопців і поглянув в притул. - Ну розповідайте, що робили на болоті? Автомобіля там не бачили? Хлопці отетеріло переглянулись. Миколка розкрив було рота, та Василько штовх-нув його ліктем. - А, ми там зовсім і не були. Що нам там робити? Ми гриби на Лосьовому збира-ли, і ніякого джипа не бачили. - А марку джипа не пам’ятаєш? І де ваші гриби? - Яку марку? - на виручку товаришу прийшов Миколка. – Він же каже що не ба-чив. А гриби ми в лісі залишили, там були одні сироїжки. Дільничний підозріло поглянув на синіючі сліди від мотузки на руках Василька. - Що, це в тебе? - Гілка вдарила, - на ходу видумав хлопець. Онищенко тільки хитро примружився. - Добре хлопчаки, як що схочете мені щось розповісти приходьте до мене. Мок-рих мандрівників батьки повели додому. Василькова мати витирала сльози і все пригортала сина до себе. - А як би ж ти заблукав, чи в трясовину забрів? Василько легенько стидаючись вивільнявся: - Мамо, я ж уже не маленький. Вдома на Миколку чекав прочухан, тому він ішов додому похнюплений. Хоча гроза в селі і була не така страшна як на болоті, проте батьки добряче перехвилювались. Друзі вдома всім казали що переждали зливу в лісі. А на всі розпитування не хотіли нічого розпо-відати. Миколка особливо не хотів згадувати своїх пригод, проте знаки на долоні постійно нагадували про пережите. І ніякими хімікатами, пральними порошками не можна було виве-сти той напис. І щоб ніхто не чіплявся до нього, хлопець просто обмотав руку бинтом і всім пояснював, що штирхнув гвіздком, коли перелазив паркан. Так пройшло два тижні. Далі буде...
Написати рецензію	Рекомендувати іншим

Згенеровано за 0.010840177536 сек.

Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design