

	ПОШУК

АВТОРУ:

AlmaNAH

Жанри

Авантюрна проза

Авторська проза

Альтернативна історія

Гоголівський ФОРУМ

Наша статистика

Авторів:	847
Творів:	12969
Рецензій:	20344

Наша кнопка

Код:

Художні твори Проза Пригодницька проза

Камінь Саламандри

© Василь Тибель, 26-07-2008
Розділ 1. На сході тільки сіріло, та численні пірнаті мешканці узлісся вже давно прокинулись. Ніби тоненькими золотими нитками голосів, вони мережили передсвітанковий сріблясто–синій туман. Тиша наповнювалась: щебетанням, сюркотінням, токуванням, пощілкуванням. Ці різноголосі співуни змагались за право найкраще, найгучніше і найкрасивіше зустріти вмите росою ранкове сонце. Та як не старались зяблики, жайворонки і соловейки – перемога все ж була за сороками. Їх різке, нестерпне і надоїдливе скрекотіння перекрило всі звуки пробудженого лісу. Сорочу сім”ю стривожив невеликий гурт людей, що продирався в ранко-вому тумані крізь зарості терну до високого пагорба. Цей великий горб височів біля самісі-нького лісу, з одного боку він підпирав поросле чагарником узлісся, а іншим, пологим, лягав на широке, розквітле жовтим, пахучим люпином поле. Подорожні, ідучи, відганяли гілками писклявих комарів, що покинули свої вечірні сховки і з радістю накидались на таку ранню здобич. Ранкових туристів було троє, всі вони вдягнуті в захистні комбінзони і нав”ючені здоровенними рюкзаками. Попереду всіх ішов високий бородань, він спирався на невелике кайло, схоже на альпійський льодоруб. Провідник час-від-часу зупинявся, діставав із план-шетки пожовтілий клаптик паперу і звіряв з компасом, прилаштованим до часів. Двоє інших були кремезніші. Особливо вирізнявся середній, голова його була повністю поголена, вся вкрита потом і лискуча, навіть голодні комарі не наважувались сідати на неї, не дивлячись, що здоровань був без шапки. Виглядав здоровило наймолодшим. Лице його перетинав ву-зький шрам, який від напруги багрянів і надавав обличчю жахливого і страхітливого вигля-ду, інтелект майже не просвічувався із-під його тяжкого погляду. Він тяжко дихав і нижня губа парубійка постійно відвисала, із-за чого із рота виглядав один довгий зуб, певно наслі-док неправильно сформованого прикусу. Замикав дивну ранкову команду чолов”яга з хит-рим, колючим поглядом. Він вів себе якось підозріло; ввесь час озирався навкруги, ніби не довіряючи нікому навіть своїм попутникам. Був він досить міцним коренастим, хіба відчутно накульгував. - Довго ще йти? – пропищав тонким голосом середній. Голос його явно не гар-мовонував з виглядом і зростом. При майже двох метровому зрості і широченних плечах очікувалось громового голосу, та запитання путника видалось комариним писком. - Може перекур? Рюкзак в мандрівника був найбільший, тому він явно був проти продовження маршруту. - Чвалай! – огризнувся задній. Він мало не наштовхнувся на молодика, що зупи-нив рух. - Вже не довго. Здається мені ось на тому місці зупиняємось. Бородатий вийняв знову шматок паперу із схемою-планом і звірив з місцевістю. Команда зупинилась на порослому чагарями бокові пагорбу. Всі з радістю скинули свою тяжку ношу. Бритоголовой клацнув запальничкою із насолодою втягнув в себе ядучий дим цигарки. Коли видихнув – диму було стільки, ніби шляхом проїхав старий мотоцикл. Бородатий тим часом все вертів свій пожовклий клапоть. - Так і є. Он там джерело, а зверху над нами залишки земляного валу. З боку широкого, посіченого ніби ранами невеликими ярками пагорба, струменіла тонесе-нька цівочка води. Народжувалось джерельце на дні найглибшого яру, що заріс буйною зе-ленню і чагарниками. До джерела вела ледь помітна стежка, а над самим струмком звисала верба, полощучи звисаюче віття в холодній воді. Сам струмок нагадував навеликий вулкан-чик, що безперестанно викидав дрібні піщинки з глибинних шарів землі. Лисий верзило викинув недопалок і кинувся до води, похапцем гамуючи свою спрагу. - Візьми кварту, дурню, а то після твого рила вже нікому пити не схочеться! Кульгавий швирнув залізний кухоль своєму компаньйону. Той повурчав незадоволено, та слухняно взяв посудину, наповнив її і одним махом осушив декількома ковтками. - Це безперечно тут! Їхній провідник ствердно крокував по пагорбі навколо джерела тримаючи карту перед со-бою. Він розмірював землю кроками. - Професоре, нічого тут уже немає. Якщо щось і було то його уже давно вирили, он скільки землі перевернуто. Дарма ми сюди припхались. Кульгавий плюнув крізь зуби і штовхнув спересердя ногою свіжо-висипаний грунт назад до шурфа, який розкривав свою земляну рану недалеко від джерела. - Ні, шановні. Гляньте на старовинний план, поховання в іншому місці. Копали кругом, а тут біля підніжжя ніхто не копав. Всі думали, що могила, як на скіфських курганах на вершині пагорба тому й рили там. А найдревніші слов’яни не ховали предків, вони спа-лювали прах, ось у чому загвіздка. Ритуальні ж предмети і коштовності вони ховали в іншо-му місці біля поселення. Нам просто повезло, що я знайшов цей детальний план. Він проле-жав не одну сотню років в закинутому підземеллі старого монастиря. Літери якісь дивні і не-розбірливі, зате місцевість дуже добре відтворена як на мапі. - Добре ти в нас професор, а нам поденно треба платити. Можемо і земельку по-копоти, - весело підморгнув компаньйону старший із найманців. - Шість метрів від джерела на північний захід, забити кілок висотою в шість лік-тів і в шість годин шостого числа шостого місяця коли місяць пройде шостий знак зодіаку тінь від сонця вкаже місце. Ого, тут не 3 а 6 шестірок. Не дуже приємне поєднання для по-чатку. Громило зі шрамом лежав на пригірку і підставляв своє перекошене лице під промені вра-нішнього сонця, що поволі піднімалось над полосою синього лісу. Промені відбивались в порослій осокою водній гладі безмежного болота і приємно лоскотали примружені очі моло-дика. - Зуб, іди вирубай жердину! Та вирубай кращу! Вже половина шостого і нам по-трібна мітка. Голомозий Зуб невдоволено підвівся і неквапно пішов до заростів. Він довго вибирав під-ходящу деревину. Намітив найвищу берізку, що росла посередині невеликого гайку. Верзило заходився рубати, та берізка була гнучка, висока і не піддавалась дроворубу, тим більше що дерева навколо неї росли густо і не давали Зубу розмахнутися. Тоді він почав тягнути з усієї сили скалічене дерево. Тупа сила перемогла і верзило, смиконувши з останніх сил, вилетів з острівка беріз прямо в калюжу, тримаючи в руках підрубане деревце. Перелякані жаби, були вихлюпнуті із своєї домівки разом із мулом, широким задом Зуба. - Ну й тупий. Нащо поліз в хащу? Ха- ха-ха! Не міг скраю зрубати, - зареготів своїм тяжким басом кульгавий. - Ти ж мені казав, Адмірале, вирубай кращу, - виправдовувався Зуб. - Нічого тобі не можна поручити. Дай сюди сокиру! – той, кого голомозий Зуб назвав Адміралом, став обрубувати гілки в понівеченого деревця. Професор виміряв довжи-ну кілка і вказав місце. Скарбошукачі стали чекати шостої години. - Рийте, ось тут! Запрацювали лопати і кайла. Старателі працювали в поті чола. Сонце теж допома-гало шукачам, воно поволі роздягало тих хто копав. Чим вище в зеніті здіймалося сонце, тим менше одягу було на працюючих. Через годину вони були в одних трусах. Зубу було так жа-рко, що він весь час поливав собі голову із пластикової пляшки. - Є-є! Я знайшов! – заверещав Зуб. Всі кинулись в його шурф. Громило з кректанням витяг із ями здоровенного гранітного каменя. Той був настільки великий і тяжким, що Про-фесор і Адмірал не змогли втримати і мало не впустили його назад в яму на копача. - От дурень. Перш роздивись, а тоді тягни. Сила є, а розуму як в курки, - розізлився Адмірал. Йому прийшлось вилізти із своєї ями і допомагати Професору. Бородань розчистив камінь. - Це підтверджує мої припущення. Тут було поселення і можливо замок з вежами. Граніт добре оброблений. Сюди каміння доставляли з далеких копалень, бо поблизу жодного виходу гранітного щита на поверхню., Професор знову схилився над своїми записами. - Знаєш, що „археолог” ніяких тут скарбів і діамантів немає. Давай нам „расчьот” і ми собі поїдемо, а ти як хочеш шукай сам! Кульгавому вже добряче набридла монотонна і тяжка праця. - Тут, тут скарби, знаменитий сапфір „саламандри” і золото. Карта не бреше, - вже не так впевнено твердив бородань. Старателі з неохотою знову взялись до роботи. Вони зари-лись в землю майже з головою, але ніяким золотом і не пахло. Крім декількох шматків чере-пиці, та запчастин від поламаного тракторного плуга, вони не знайшли нічого. Розділ 2. На лузі за селом ліниво паслась череда корів. Випас був добряче витолочений, тому корови без всякої насолоди скубли рештки вигризеної трави. А в далині виблискувало на со-нці жовто-зелене поле смаковитого люпину. Ця зелень заманювала худобу. Першою не ви-тримала спокуси червоно-ряба круглобока корова, і поволі вся череда була вже на жовтому полі. - Дивись, Васильку, твоя „Пошта” повела до шкоди! – Хлопці кинули гонити м’яча і побігли завертати худобу. Та корови не зівали , а навипередки хапали смачне бадилля і зовсім не хотіли повертатись на голий випас. Особливо старались молоді телички, вони за-бігали наперед і жадібно хапали квіти люпину. Добряче набігавшись, пастушки вигнали на кінець корів з поля і направили назад на випас. - Ну й спекотно сьогодні, - витер спітнілого чуба худорлявий хлопчина. Волосся на голові в нього вигоріло від сонця і було кольору вівсяної соломи. - Гайда до джерела, на Снєжкову гору, наберемо води поки корови заспокоїлись! – подав ідею веснянкуватий пастушок. Голову його вкривав темно-синій бейс козирком на-зад із-під якого, як щетина стирчала цупка руда чуприна. - А, й, правда, Миколка має рацію. Біжімо! Хлопці кинулись навпростець до пагорба. Вони бігли наввипередки, потопаючи по пояс в квітучому полі. Пахощі їм забивали дух, а високі рослини путали ноги. Та пастушки вибри-кували як молоді лошата, толочачи широке люпинове поле. - Ура ! Вперед! – репетували хлопчаки. Ватага з криками наближалась до пагор-ба. Цей великий горб стирчав біля узлісся з незапам’ятних часів. І звідки він тут взявся посе-ред цілковитих рівнин і безкраїх боліт ніхто толком не знав, та всі казали, що був цей пагорб неприродного походження. Старожили села подейкували, ніби насипав цю гору монгольсь-кий хан, на честь свого сина, що загинув в бою з русичами і тут його поховав разом з незлі-ченними скарбами. Інші казали, що то була земляна кріпость козаків і звели вони її щоб бо-ронити навколишні села від турецьких набігів, а потім від ляхів. Коли ж козацьке військо бу-ло розгромлене, вони заховали тут свою козацьку казну. Було ще багато інших легенд, та всі вони закінчувались розповіддю про якийсь надзвичайний і чарівний скарб, що ніби-то схо-ваний в підніжжі цієї гори. Всі ці легенди твердили, хто знайде цей скарб стане надзвичайно багатим і буде правити всім світом, але втратить усе і не переживе своєї слави. Тому-то ця легенда тягла сюди різних шукачів скарбів. - Знову тут копали, - Миколка вказав на свіжо-вириті шурфи. – Думають, що щось знайдуть, ми самі колись копали, та все марно. - Ідем поглянемо, - сказав чорнявий пастушок, голий до пояса і в закачаних по коліна штанях. - Та ну його Мишко, краще ідемо до джерела, - Василько знайшов покинуту пла-стикову пляшку, - От і наберемо води на запас. Проте Мишко і Миколка пішли подивитися на розкопки. - Ну й нарили, як кроти. Ці якісь дуже завзяті. Хлопці роздивлялися викинутий гранітний камінь і декілька глиняних черепків. Миколка найменшого поклав собі до кишені. - Сміття навіть після себе не поприбирають. Мишко спихнув ногою в траншею шматки промасленої газети і пусті консервні бляшанки. Хлопці ще покрутилися і приєдналися до гурту, що спускався до порослого терном яру. Весь яр був вкритий буйною зеленню, яка захищала джерело від сонця, а біля старої пови-слої верби в холодку з-під пластів вапняку хлюпотіло джерельце. Вода в ньому була прозора, холодна, кришталева. Хлопці припали до води. Хто черпав долонями, а хто пив прямо з не-великого озерця, яке утворилося під вребою. - Але й холодна. Б’юся об заклад, я можу у воді протримати ногу півхвилини. - Тю, Мишко. Я й до десяти не дорахую, як ти не витримаєш, не повірив Василь-ко. - А ось дивись! Хлопець вставив в крижану воду ступню. Її ніби стиснули льодяні лещата. Кров зразу зупи-нилась і в нозі нестерпно закололо. - Один, два, три... – лічили хлопці. Та Мишко не дочекався, поки викрикнуть п’ять і висмикнув ногу. - Ну й холодна сьогодні. Позавчора я тримав півхвилини, Сашко не дасть збре-хати. – Мишко шукав підтримки у високого, трохи сутулуватого хлопця, що стояв осторонь, та Сашко не поспішав підтверджувати слів друга. - Хто цю воду п’є, буде мати добре здоров’я і довго житиме. До юрби хлопчаків, що галасували, спускався схилом яру бородатий чолов”яга в захисно-му комбінзоні. Він тримав в руках велику алюмінієву флягу. Хлопці принишкли, вони не любили зустрічей з незнайомцями і тому насторожилися. - З цього джерела черпали воду ще найдавніші слов’яни, які утворили тут посе-лення. - А ви знаєте щось про те поселення? – несміло запитав Василько. - О, звичайно, - оживився відразу бородатий, - я ж професор археолог. Тут на цьому пагорбі, біля цього джерела, було поселення найдревніших слов’ян. Вони прийшли сюди з південного сходу дуже давно. Навіть є гіпотеза, що прийшли під час великого пере-селення народів з далекої Індії. - Ого! Це ж стільки шляху подолали. Майже півглобуса протопали, - не витри-мав Мишко. – Виходить наші предки індійці. - Не зовсім так, це по-перше гіпотеза, а по-друге треба спочатку довести, що во-ни тут осіли. - А ви щось знаєте, про ті скарби, що тут постійно шукають? Бородань трохи насторожився, але продовжував розмову. - Звичайно знаю, але вони мене мало цікавлять, це мабуть, просто легенда. Мене цікавлять набагато більше залишки стародавнього побуту цього поселення. А що тут воно було – це безперечно. Ось подивіться! Він дістав із сумки обтесаний камінець із діркою посередині. На ньому навіть був ви-карбуваний якийсь знак. Хлопці згуртувались і роздивлялися знахідку. - Це дуже цікаве кам’яне вістря стріли, такі використовували тільки стародавні шумери. А, звісно, вони жили в Вавілоні, тому, як воно сюди потрапило для мене велива за-гадка? - А все ж що ви знаєте про ту легенду, ну про скарб? Наш дід Гринько казав, що раніше, коли цей горб ще орали, то коли заглиблювали плуг глибше, то так і сипалися срібні монети. Василько намагався повернути розмову до теми яка його цікавила. - Так я підняв усі архіви про цю місцину і знайшов цікавий документ, перша зга-дка про поселення і цей курган існує за князя Тура, а потім в козацьку добу. Тут була земля-на фортеця з підземним входом, що тягнувся за сотні кілометрві. Але потім, коли кріпость за наказом Катерини ІІ захопили. На вал вдерлися царські гренадери, то тут нікого не знайшли, було враження, що стріляли пусті бійниці. Загін вояків перенишпорив весь насип і будівлі, та ніякого сліду людей, чи підземного входу не знайшли. Так було і в добу татар, коли військо Касир-Паши підійшло до кріпості, захисники обсипали їх градом стріл і каміння, та коли на тертій день облоги вони розлючені вдерлись до фортеці, там знову нікого не знайшли, ні вбитих, ні поранених. Татари вирішили знову розбити табір на цій горі, але коли серед ночі на болоті за лісом побачили жахливе створіння схоже на велетенську людину, в страсі покинули ці місця, залишивши навіть свій обоз. А гору цю назвали „Шайтан-гора”. Можливо з часом її пере-йменували в „Шайтангору”, а по слов’янські вийшла „Снежкова”. Хлопці принишкли і затамувавши подих слухали професора. Незнайомець продов-жував далі: - Але найцікавіше я знайшов зовсім не давно, досліджуючи підвалини покинуто-го монастиря святого Стефана, я знайшов план підземелля і приблизний вхід до нього. Хоча там застерігається про смертельну небезпеку тому, хто відкриє туди вхід. І ще я розшифру-вав стародавній глинобитний запис, цим письмом теж користувались древні шумери. Так от там сказано, що цар Саламандр в подяку за врятовану його доньку дарував племені і його вождю „Зіницю всесвіту”, камінь, що зробить його плем’я не переможним. - А хто такий Саламандр? – Василька дуже зацікавила розповідь незнайомця. - По легенді, це міфічний цар підземного народу, що живе глибоко під землею в проритих підземних ходах. - Як гноми? - Можливо, що так. Ці істоти будовою схожі на великих ящірок. Але бачите це казкова легенда, хоча має певні поетичні цінності. - Пхе! То це все казки, а ми вже тут вуха розвісили, - пхекнув Мишко. – Звісно і тоді були охочі поскладати побрехеньок. - Як ти? - перебив його Миколка. - Хлопці дружно розсміялись. Професор і собі посміхнувся. - З вами весело, але піду наглядати за моїми помічниками, щоб бува чогось не поцупили. На мою експедицію в інституті грошей не знайшли, тому я все організував за свій кошт. Добре що знайшовся спонсор, але його умова була, щоб я найняв цих людей. А в мене особливої довіри до них немає. Тут маю перевірити один мій здогад і здається я на правиль-ному шляху. Будьте здорові хлопці. До побачення. Бородач взяв наповнену флягу і подерся вгору до виходу з ярка. - Хе! Попорозказував нам тут казок - дивак якийсь. Ящірки розумні. Камінь ча-рівний. Ніби ми маленькі діти, - Мишко зневажливо відкопилив губу. - Але ж про підземний хід може й правда. Куди ж дівались захисники кріпості? – з надією запитав Василько. Йому дуже хотілось вірити розповідям незнайомця. - Так, і Чудо-юдо на болоті. Ти коли набудь про нього чув? – не відступав песи-містичний Мишко. - Я чув, - втрутився в розмову Сашко, що досі мовчки слухав суперечку друзів. - Ти! – всі повернули голови в його сторону. - Так. Баба Параска мені розповідала про страшне Пустомицьке болото. Коли вона була ще дівчинкою, пішли вони з матір’ю по брусницю і заблукали на болоті. А коли вийшли, на кінець, до Чорного озера, вода на озері спінилась і звідти виринула велика зеле-на голова, а потім і вся істота схожа на велику людину. Були вже сутінки і вони мало не вме-рли зі страху. Кинулись тікати, насилу живі додому повернулись. З тієї пори ніхто з села до болота на милю не наважувався наближатись. А хто все така підходив до жахливого місця, то хутчіш забирався геть, бо звідти було чути, особливо під вечір, страшний стогін і гучне кумкання, ніби з того світу. - Ну, годі тут жахливчики розказувати. Ми знаємо який ти мастак різні страхіт-ливчики розповідати. В тебе на комп’ютері одні монстрерні ігри, - зупинив оповідача Васи-лько, бо в Сашка очі так розгорілись від розповіді, ніби він тільки-но побачив чудовисько. - А корів скільки пропало. Он у баби Євки, вона й досі скарги дільничному пи-ше, - продовжував в запалі хлопець. - Ага! Може то цигани вкрали її корову, чи в трясовину забрела. Тато мені роз-казували, що після війни, як орали за Лосьовим лугом болото, так там трактора засмоктало. Тракторист ледь встиг вискочити, а то корова. Тільки булькнула і поминай як звали. - А ті гучні звуки звідки? Ти певне й сам чув. - Чув. Це гази болотні виходять, от і бурчить, як в животі. Хлопці знову наповнили ярок дзвінким сміхом. - А де то наші корови? – повернув їх у дійсність практичний Миколка. Пастушки зразу ж згадали про свої обов’язки. Як зграя куропаток діти видряпались на верх пагорба. Звідти було видно, що череда знову забрела в люпин. - Бігом навертати, а то ще поздуває. Василько полетів попереду юрби пастушків, розтинаючи ніби швидкісний човен водяну гладь, жовтогарячий килим люпинового поля. Розділ 3 Біля розкопаної траншеї сиділо двоє оголених здорованів. Менший на зріст доку-рював залишок цигарки, сховавши голову від жаркого сонця в тіні невеликого куща, інший із спотвореним шрамом лицем, виймав травинкою із зубів залишки м’яса. На поляні валялись залишки від фасування із під продуктів, пусті бляшанки і пластикові пляшки. - А, Професоре, водички нам приніс, - швирнув недопалок в кущі коротун. Він залпом осушив половину фляги. – Слухай, мені уже набридло рити ці окопи. Думаєш на-йшов дурнів задарма рити землю. Плати „бабки”! - Здається я знайшов розгадку, ще трохи і ми дістанемо скарб. - Хватить з нас твоїх казок, по горло ситі, - старший із копачів підніс собі здо-ровенного тесака, яким він недавно відкривав консерви, до горла. - Дивіться, я все зрозумів, коли розмовляв з дітьми біля джерела. Діло все в часі. Ми робили все правильно по стародавньому рукопису, та не врахували різницю в часі. Зараз ми живемо по літньому часу, а в давнину ніхто не змінював на літній і зимовий час. Ми ви-міряли все по літньому часу тому й помилились на годину, а це добра сотня метрів. Значить треба взавтра о п’ятій визначити місце копання. Правда, ми день втратили та похибка не по-винна бути значною. - Чого ждати до завтра? Давай, рити я вже пообідав! Здоровило зі шрамом на об-личчі вхопився за держак лопати. Він не все зрозумів із слів професора, але йому дуже корті-ло швидше дістати закопані гроші. - Ти що, дурню, хочеш перерити все підніжжя цього горба? Так тобі і до морозів часу не вистачить, - остудив запал напарника Адмірал. - Ну що ж тоді ми йдемо загоряти. Я б скупнувся. А ти, „наука” трудодень нам запиши! І так, щоб весь світловий день по повній програмі оплатив. - Хі – хі – хі ! – хихикнув своїм писклявим голоском Зуб. Копачі підвелись і по-прямували по горі вниз до води, що віддзеркалювала промені полуденного сонця. З розбігу вони кинулись до невеликого озерця заповненого злегка зеленкуватою водою. - А – а – а ! – верескнув кульгавий і шубовснув у воду. За ним стрибнув і його напарник. Вода від масивних тіл розлетілась в різні боки, а двоє громил опинились по шию в глинистому мулі. Ще трохи поборсавшись і обмазавшись багнюкою майже повністю, горе-нир”яльники виповзли на животах на сухе. Озерце виявилось дуже мілким і з мулким дном. - Зуб, ти чого, телепню, не попередив, що ця калюжа така мілка! Я мало в’язи собі не скрутив. - А я звідки знав, вода ж така чиста. Думав тут глибоко, - виправдовувався, як міг більший. Грязні і липкі вони побрели до джерела і заходились змивати уже підсохлу глину крижаною водою. Після такого обмивання обоє здорованів вибрались на сонце і цокочучи від холоду зубами, продовжували звинувачувати один одного в невдалому купанні. - Йолоп, чого я з тобою зв’язався? Якби Шеф не попросив мене про цю послугу, ти б сидів спокійно в своїй тюрмі, а я б загорав десь на турецькому березі. Просив же Шефа найди мені пристойного напарника. Так він підсунув телепня. - Адмірале, погодься я ж тут не при чому. Озеро зверху здалось глибоким, та й ти ж першим стрибнув. - Ти завжди себе вигородиш, а я ще „чахотку” зароблю від цієї води. Нащось Шефові знадобився той чортів камінь, а що як бородата „наука” нас підставить? Дарма зем-лю ритимемо. - А як знайдемо скарб, що з професором ділитись прийдеться? - Ти що з глузду з’їхав? Повний бовдур? Шеф сказав: -„ „Ніяких свідків. Ваше золото - мій камінь і баста !” - А, ти як думаєш, Адмірале, тут справді є золото? - Дурниці. Може й було колись, а зараз бачиш як порито. Якщо й було то давно уже викопане до нас. Наш професор думає, що він наймудріший. Але хай платить, а ми по-копаємо. Напарники знову хихикнули і підставили до сонця померзлі животи. Через годину вони уже захропли під пекучим сонцем. Професор сидів недалеко від палатки , нагнувшись над клаптиком паперу і все щось обчислював. Коли він звернув увагу на своїх робітників, на животах у тих від сонця аж шкварчало під шкірою сало. Полудневе сонце так спекло шкіру, що та була червона як у варених раків. Він заходився будити небо-рак. Очманілі громили не розуміли що діється: шкіра на животі пекла, голова гула, а перед очами плили великі темні круги. - Професоре я не можу встати. Спираючись на ватяні ноги, намагався піднятись Зуб. - Тепловий удар! Боже! Я забув вас попередити, щоб не спали на сонці. Негайно перебирайтесь у тінь і холодне до голови. Адмірал навкарачки поповз до кущів. За ним хитаючись, як п’яниця і весь час тру-сячи головою, почвалав Зуб. - Чекайте в мене тут є якийсь крем, - бородатий порився в рюкзаку і дістав тю-бик. – Від опіків немає тільки ось від комарів, хоча він також досить жирний. Двоє невдах схватили крем і стали намазувати свої попечені животи. - Не думав, що тут такі небезпечні умови праці, - простогнав копач зі шрамом. - Прийдеться тобі Професоре подвоїти нам платню, - підтримав його кульгавий, він саме щедро мастив свого червоного живота кремом. – Хоча я „сомнєваюсь”, що ми щось знайдемо в цій „дирі”. Подумати тільки, сто п’ятдесят кілометрів від обласного центру. Хто б поніс ховати скарб у це болото. - Не кажіть, не кажіть. Ось згідно цього давнього манускрипту, тут було найбі-льше поселення стародавніх слов’ян на всій Волині. А на карті показано найбагатше похо-вання доісторичного періоду слов’янства. Тут, ще задовго до Христа були великі міста і по-селення. - Що ти плетеш Професоре, хіба до Христа що небуть було? - Тю, дурний! Як же ти в школі вчився? – кульгавий відвісив велетню під зати-льника. – Христос же прийшов після потопу, правда Професоре? - Майже так. Бачу в історії ви двоє „сильні”, - посміхнувся в бороду Професор. – А зараз ідіть в палатку і відпочивайте, завтра у нас буде багато роботи. Комарі вже вас точно не чіпатимуть, – бородань вказав пальцем на намащені червоні животи шукачів скарбу. З першими променями сонця Професор насилу розштовхав своїх лінивих робітни-ків. Ті після вчорашнього „відпочинку” не могли зрозуміти, що від них хочуть. Професорові прийшлось прикласти чималих зусиль, перш чим копачі озброїлись лопатами і кайлами, і ви-йшли до підніжжя струмка. Наближалась п’ята година і ”науковець”, з картою в руках, нер-вував біля вкопаного вчора березового кілка. Сонце піднялось над болотом і від нього потяг-лись перші тіні від дерев, що росли на узліссі. Професор пильно слідкував за годинником. Два громили теж вилупились на тінь. Спочатку ледь помітна тінь від кілка сягнула болота, але потім стала поволі вкорочуватись. - Стоп! Швидко погляньте де вона закінчується! – Професор послав Зуба на узлісся. Тінь зупинилась за сто метрів нижче від вчорашньої розкопки. - Ось тобі і похибка. Можна було дарма перерити весь схил. А копати виявляється треба біля підніжжя. Робітники дружно взялись за лопати. Земля тут була не така суха, як на схилі, а в’язка і глиниста, тому копати було набагато тяжче. Зуб і Адмірал налягли на лопати, Про-фесор і собі був взявся за держака, але заробивши криваві мозолі, швидко відмовився від цих спроб. До обіду копачі вирили чималий котлован – та жодних ознак скарбу. Чимдалі копачі заривались в землю, лиця їх хмурніли; пекли присмажені на сонці животи, тому приходилось працювати в сорочках, піт заливав їм очі а ентузіазм зникав з кожною викинутою лопатою землі. - Ти, вчений хробак! Скільки будеш нас мордувати, де твоє золото? - аж сичав розлючений Адмірал. – Я скільки себе пам’ятаю, не працював так багато. - Надіюсь ти сповна заплатиш, щоб я повернув втрачені сили, - Зуб покинув ко-пати і зі злобою дивився на Професора. - Тут воно, тут. На цей раз інтуїція мене не підводить, та й карта вказує. Не мог-ло ж таке поховання безслідно зникнути. Тим більше до нас ніхто не здогадався тут копати, бачите жодного сліду розкопок. - Бери сам і рий! А то ми тобі тут поховання зробимо, - Адмірал вистрибнув з ями і штовхнув туди бородатого. Той було взявся за лопату та на нього налетів Зуб. Зчини-лась бійка. Кульгавий зверху керував поєдинком. Безумовно сили були не рівні і скоро Про-фесор сповз з розбитим лицем на дно котловану. - Давай засиплемо його тут, і ділу кінець! – відсапувався від бійки Зуб. - Ні, він заплатить мені за кожну лопату яку я викинув із тієї клятої, смердючої ями, - Адмірал стрибнув на дно і стріпонув бороданя за комір. - Плати, зараз же, „баксюками”, якщо не хочеш бути тут закопаним. - Ось, усе що в мене є, - Професор простягнув пачку зелених найманцям. - Цим ти хочеш оплатити наш труд? Та цього мені навіть на туалетний папір не вистачить. Золото, або по тисячі „баксів” за кожну годину, яку я тут горбатів! - Ми так не домовлялись. - А зараз змінились обставини. Нам набридло копати ці рови. Копай сам, раз не зміг зразу знайти місце де заховане золото! Кульгавий здоровань жбурнув в Професора лопатою. Той закрився руками від удару, а потім болісно стиснув рукою, на якій лопнув мо-золь, держака і загнав лопату на ціле лезо в глибину, біля самого краю котловану. Залізне ле-зо заскреготало по чомусь твердому. Професор уже не відчував болю в долонях, він гарячко-во відкопував землю. Скоро на дні ями з’явилась полірована поверхня. Робітники, побачив-ши що бородань щось знайшов, і собі кинулись копати. За годину перед „чорними археоло-гами” відкрилось стародавнє поховання - великий чорний саркофаг з невідомого каменю. Верхня кришка була відполірована так, що в ній, як в дзеркалі відбивались зображення шу-качів скарбу. Здавалось час зовсім був не підвладний над цією плитою і віна була виготовле-на лише вчора. - Ось вона, могила царя саламандр! Як я міг забути про нашарування ґрунту. За тисячі років наносний ґрунт заглибив могилу, тому копати треба було глибше. Професор не приховував своєї радості. Він пританцьовував навколо знахідки, припадав до неї, гладив, прикладав вухо. - Мій любий, царю, я все таки тебе знайшов. Дивіться, дивіться я його знайшов! – звертався Професор до робітників. Ті тільки переглянулись. В очах кульгавого блиснув не-добрий вогник, та радіючий Професор не звернув на це не найменшої уваги. Далі буде...
Написати рецензію	Рекомендувати іншим

Рецензії на цей твір

Згенеровано за 0.010311126709 сек.

Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design

Камінь Саламандри

Пригоди з каменем