

	ПОШУК

АВТОРУ:

AlmaNAH

Жанри

Авантюрна проза

Авторська проза

Альтернативна історія

Гоголівський ФОРУМ

Наша статистика

Авторів:	826
Творів:	12482
Рецензій:	19313

Наша кнопка

Код:

Художні твори Проза Фантастика

Просто день, просто ніч…

© Олександр Ємець, 07-07-2008
Вся та метушня – вона нічого не означає. Єдине, що має значення, що повинно мати значення, - це любов. Вона врятує світ в кінцевому результаті. Вона просто мусить врятувати всіх нас. Не краса. Не секс. Не пристрасть. Не гроші. Не надія і точно не політика. Любко Дереш Частина перша: чарівне тринадцять 1 Все було настільки незрозумілим, що навіть не переказати. Завжди хотів зрозуміти: як то? як вони всі можуть бачити стільки проблем за фактом їх відсутності? Та зараз не про те. розберемо все по цеглинкам. Хоча й розбирати, власне, нема чого. Я ще з дитинства звертав увагу на речі, цілком звичайні і "не правильні" в одному тілі. Та це не завадило мені вчитись в універі, навіть не зважаючи на той факт, що все тут в корені неправильно. І ось зараз сиджу собі такий, потягую пивце, і насолоджуюсь зимовим завиванням під вікном. Спокійний такий сиджу, збалансований. Мені як наразі подобається цей стан - трохи меланхолічний і божевільний(як завжди:)). Це прикольне таке відчуття коли тобі все по. Таким відчуттям можна насолоджуватись лише вдома, відгороджений від всіх цими чарівними стінами своєї квартири. Бажано й телефон в такі моменти вимикати. Та-ак. подивимось що зараз у нас на порядку денному. Ага, із двох сотень товаришів - півтора друга. Зашибісь. Далі. Дівчина. Є одна... Та чи треба вона мені? Оце правильне питання. Зараз знаходжусь у ролі досвідченого собаки на сіні. Навчання. Путьом. Світосприйняття. Як завжди. Чи то прогулятись піти, чи як? А й справді. За десять хвилин за мною вже гуркотіли вхідні двері під'їзду. Вулиця зустріла рвучким гострим, як лезо і холодним(холєра) вітром. На голову плакав осінній хворий дощ, не маючи на меті нічого більше, як передати трохи суму й моїй особині. Біля сусідського під'їзду сиділо декілька бабок, які займалися улюбленою справою - перемивали кості всім своїм знайомим і не знайомим: - Нікітишна, а знаєш, шо в косигінському районі недавно молодики стрєлу устрайували? - Нє, не чула Йосиповна. А раз Я не чула, знач і не було такого зовсім! - Ех, дурна ти, бабо. Вони збирались, а самої стрєли то й не було. Хтось стуканув мєнтам і ті всих бравих хлопців і накрили. При моєму приближенні вони притихли. Натомість почали жувати лупиздрики(насіння), тобто другою справою за значимістю, коли ти особа жіночої статі і на пенсії. До речі ці заняття чудово зливались в одне нероздільне хобі. Тільки-но я відійшов метрів на сім, ззаду почулись знайомі голоси: - А оцей хлопець, навєрно, недорозвинутий. Точно тобі кажу. - Це правда, я завжди помічала, шо він трохи тю-тю. - Бувало вийде вночі, як вовкулака і почне за котами ганяться. Он мого Барсіка... Такий момент дійсно мав місце. Прикиньте сплю собі, а цей навіжений кіт як почне нявчати і скиглити під балконом. Я, звичайно терпів. Довго так, хвилин двадцять, а потім вийшов в капцях і таки дійсно трохи побігав за ним. Як же ж було приємно коли я його все ж зловив... Короче до своєї покровительниці на ранок він прийшов весь в смітті і з характерним запахом. 2 По дорозі до магазину мене перестріла циганка. - Любчику дай погадаю на руці. Позолоти мені ручку і я розповім тобі про твою долю. Ага, значить я повинен тобі позолотити твою граблю, а ти мені анєгдотів розкажеш. Пра'? - Та якось в інший раз. Часу ну зовсім нема... З-за провулку вийшло пара гопніків. Це різко змінило мою думку про те що "ну зовсім вже намає часу " і я згодився послухати теревені цієї дівчини з сумнівною репутацією. Ми зайшли в під'їзд і вона почала активно вивчати мою руку. При цьому вираз обличчя щосекунди змінювався з a la "Ось і бабло. Зараз піду, відсвяткую в Макдоналдсі" до "Всьо хлопець, капці тобі, білі такі, з орнаментом". - В тебе складна доля юначе, - коли спочатку її голос був дзвінкий і життєрадісний, то тепер він перетворився на повністю безколірний. - через день матимеш складну задачу, а з нею юрбу дивних гостей. Якщо підеш правильним шляхом - будеш зривати найсолодші плоди життя цього, обереш хибний - не бачити тобі світанку суботи. А зараз йди. Циганка щезла за стіною вже ливня і сутінок. Ну, десь так я й малював собі картину "гадання циганки", але анєгдот був доволі яскравий. До речі не чув, щоб при гаданні цигани погрожували своєму клієнту. В цей час "гопніки" розпались на маленьких хвостатих створінь і швиденько зникли з місця подій. 3 Її слова не виходили з голови. Який такий вибір? Зрештою вона могла ще й не таке мені розповісти, все це, напевно , залежить від суми яку вона отримає за "доповідь про майбутнє". В повітрі повисли нюхові добавки газу. Ні фіга собі!!! Я похапцем вибіг з квартири, взявши найголовніше (себто те, що було під рукою): ключі, гроші і пульт від телевізору. За хвилю за мною ще раз за ці двадцять хвилин човгнули старезні двері під'їзду. На вулиці мене чекав(!) замотаний в чорний плащ і з шапкою Аль Капоне таксист. - Таксі прибуло пане Дмитро. - голос був неймовірно хитрий і впевнений. - Яке нахрєн таксі? Викликайте газову службу!!! Після цих слів моя квартира сповнилась вогників і грізно проревіла "БУ-УУМ". Таксист боязко відступив, чи то пак відплигнув від танцюючого свій єдиний і останній гопак попелу. - Пожежників ваші сусіди викличуть самі. А нам вже час. - Ви хто? Шо ви зробили з моєю квартирою? - В голову лізли всілякі не культурні фрази і просто, ну дуже актуальні матюки. Я похапцем зиркнув на номери машини. - Ну, раз ти не хочеш по доброму... як знаєш. Відразу ж мене склало вдвоє(!!!) і кинуло в машину. Я втратив свідомість. 4 Прийшов в себе вже в дорозі. Всі сустави жорстоко боліли. Особливо ребра. - З поверненням. Як спалось? Перепрошую за нечемний спосіб запрошення. - голос став майже не схожим. Він став більш дитячим і шаленим. - Куди ви мене везете? Хто ви в біса такий? - Вгадав. Я везу тебе до останнього більш-менш магічного місця на Землі, принаймні на поверхні. - Знаєте шо? Я ложив на вас. Зупиніть машину. Чолов'яга залився божевільним сміхом. - Ложив...Хе-хе...ложив....у-уу, я не можу з цими часами...Щоразу це все стає веселішим і веселішим....ложив, хе, ну ти дав, пане Дмитро, ну ти дав... - Питаю ше раз, куди ми прямуємо? - Якшо дійсно хочеш почути тоді слухай: кожні тринадцять років тринадцятого числа в п'ятницю збирається генеральний зліт відьом. Так от ти удостоєний нагоди побувати на цьому злеті. Залишишся живим - будеш мати найсолодші плоди життя людського, тільки, хе-хе, їх спочатку треба заслужити...Все більше питань не буде? Десь я вже таке чув... Питання. До чого тут... - Є, є питання!!! Чому тебе не забрали в дурку ще молодим? - Так ти не віриш мені? хоча й не дивно. Все так швидко змінюецця.... Таксист зняв свою шапку. Це був шок. Точніше ШОК. Таке я бачив тільки в найкращих своїх жахах. Я отетерів в німому шоці. І таки було чого. В цього пана крім стандартної голови мали місце ще й делікатні ріжки. Хвилин за п'ять жах поволі спав, задовольнившись лише пекельним страхом. Я почав шалено хреститись, ледь не викрикуючи святі слова "Згинь нечиста сило". Чортяку по цих словах точно вдарило струмом. Машину захитало і закидало у різні боки. - АНУ ПЕРЕСТАНЬ. ТИ МЕНЕ ЧУЄШ?ТИ Ж НАС ПОГУБИШ! - бісів голос вже не був веселим чи навіженим. - Згинь нечиста сило, згинь нечиста сило... Нечистий дивом справлявся з машиною, яка вже й так їхала на двох колесах. - ТИ ШО НА КВАТИРЦІ В ДИТИНСТВІ КАТАВСЯ? ТИ Ж РОЗІБ'ЄШСЯ ДУРНЮ! А й справді, холєра. Прийдеться зачекати з екзорцизмом. - Куций, куди ти мене везеш? - Кінцева зупинка - готель "На рогах". Ну й полоскотав ти мене, пане. І будь-ласка не заважай мені до приїзду, добре? - Чому ти мене спас? - Розумієш, якшо я тебе не привезу, то Вона зробить із мене той, як там... багаторазовий презерватив, о! Чого я ніяк не хочу. Далі їхали мовчки. Оце я влип! І казала ж мені мама: "Не кури план, дитино", а не слухав. За період нашої розмови я не звертав уваги на середовище, яке оточувало нас. І ось ще одне відкриття, і ще один мегашок для мого міокарду: дорога по якій ми їхали починалась метрів за двадцять з чорної бурі і аналогічно закінчувалась. З боків спостерігалась на порядок інша картина - зелені луги й долини, річки і озера змінювались з такою швидкістю, що здавалось, що ми не їдемо, а летимо в літаку в декількох сантиметрах від землі. І зовсім не важливо, що на вулиці вже два тижні як зима. За декілька хвилин лукавий сповільнив хід і буря спереду і ззаду потихеньку зникала. Натомість зору відкрився зелений соковитий луг, чудернацьке озеро і одноповерховий «готель», який, напевно, тримався лише на чесному слові. Машина зупинилась. Ну нарешті, а зараз... Я підняв вже пальці для рятівного розчерку повітря, та цей хитрий лис мене випередив, жбурнувши мене з машини, точнісінько так само, як і затягнув. Приземлився я на сідницю(дякую тобі боже за скромні дари твої), і відразу ж розпластався на землі від надприродного виправлення кісток. Куций разом з машиною швиденько розтанув у повітрі, зробивши вигляд, що його тут і не було, і , взагалі він не прі дєлах. Я повернувся, ї ще раз глянув на "готель". Той вже був п'ятиповерховим дивом архітектури, зі статуями та фонтанами. З думками "а хєра ше мені залишається робити" я підійшов до парадних дверей. Зсередини все виглядало просто на п'ять з жирним плюсом. Підлога з кахлю, гламурні стіни, небагато народу(переважно дівчата), і в міру прохолодно. До мене відразу підбігла якась руденька дівчина і затуркотіла: "Ми вас вже давно чекаємо. Тримайте, це ваші ключі, кімната номер триста тринадцять. Насолоджуйтесь і ні в чому собі не відмовляйте". Перед тим як залишити мене вона зрадницьки підморгнула і подарувала повітряний поцілунок, від якого я чомусь серйозно сп’янів. Я повільно піднявся на третій поверх, знайшов свій номер і відчинив. По-моєму готель мав менші розміри ніж моя кімната: такої просторої будівлі я ніколи не бачив. Раптом хрестик на моїй шиї витягнувся на всю довжину ланцюжка і... розлетівся на маленькі трісочки, настільки маленькі, що останні були майже непомітні. І тут я зрозумів. Цього всього не може бути, бо бути цього не може в принципі. В мене ПРОСТО, банально ПОЇХАВ ДАХ. Частина друга: вогонь, вода і повітря 1 За обіцянками синоптиків сьогодні мав бути останній погожий день року, тому пар у них трьох не буде. Ще з самого ранку Платон зателефонував своїм двом таким же трохи неформатним друзям. Так, про всяк випадок, щоб не було лажі. Місяць тому, під час вікна, вони прогулювались локаціями міста, недалеко від універу, і натрапили на величезне поле, яке кінчалося темними пагорбами. Ось тоді й народилася шалена думка типу " ну всьо, туди ми сто пудов повинні дібратись!". Спираючись на той факт, що всі троє були трохи здвинуті, це треба було зробити до Нового року, а тому не скористатись таким моментом було просто неможливо. І зовсім не важливо, що сьогодні п'ятниця тринадцяте. Майя вже збиралась в універ (накладала шар за шаром макіяж), як тут залунав приємний попсівському вуху Діма Білан. Це дзвонив Платон: - Привіт, Майка. Універ відміняється, тому як сьогодні ми йдем туди. - І тобі дарофф. Куди туди? В мене сьодня метрологія, а я й так не в'їжджаю. Нікуди не піду. - Не зрозумів. А як обіцянка? - А-аа, ти про те... Блін, шо ти за чєлавєк такий? Може завтра? - Який завтра? Завтра буде мести сніг і холодно буде як в найновішому холодильнику. І так до Нового року. Тому йдемо сьогодні і без подальшого обговорення. - Блін, Платон, а ти дивився яке нині число на календарі? Йдемо хтозна куди та ще й в такий день! - Нє сци Маруся, все буде зашибісь. Крім того ти дала обіцянку. Зустрічаємось біля другого корпусу через сорок хвилин. Все побачимось на місці. З цими словами Платоха кинув слухавку, не даючи шансу на реванш в цій словесній битві. І таки обіцяла. Стрижений "шапочкой" щетинистий хлопака сидів на стільці і фтикав у комп. Пас'янс "Павук" потихеньку розкладувався, а мінералька лікувала його сушняк після незабутнього вчорашнього. Голова нестримно намагалась розколотись на маленьких пінгвінів і заслужено піти на пенсію. В кармані завібрувала мобілка. "Хто? Платон? Шо тобі від мене зранку треба?". 2 8:15 З-За гуртожитку визирнув силует Майі Звенигородської (в народі просто Майка). З кожною хвилиною силует чіткішав і збільшувався у розмірах. Вже за п'ятдесят метрів можна було побачити ну Дуже невдоволене лице дуже симпатичної дівчини. - Все взяла? - Все і навіть більше. Я взяла охапку хрестиків і дві книжки біблії. З тебе тридцять гривень. А тепер ще раз і в деталях розкажи якого дідька ми забули хтозна де? - Які хрестики? шо ти думаєш там побачити? - Треба бути готовим до всіх поворотів подій. Платон уже не розраховував на ранковий поцілунок, він просто витягнув гаманець і віддав три купюри, звідки суворо споглядав Мазепа на ту всю їхню затію. 8:27 На горизонті з'явився так давно очікуваний Ромко. Ледь шатаючись він приплив до лавки де його чекали друзі. Роман ніколи не змінював своїм смакам: косуха, шкіряні джинси і тракторські перчатки були завжди при ньому. Також, навідміну від своїх друзяк, той мав не простий наплічник, а бек з обвішаними як ялинка під Новий рік шпильками. В лівицю впевнено вросла газировка. - Я канєшна панімаю, ти мужик умний, але роз'ясни мені ше раз: якого лєшого ми повинні кудись сьогодні пертись? - Майка переможниче почала вивчати фейс Платона. - Не знаю як ви, але я хлопець слова, сказав - зробив. Так шо попри все сьогодні ми повинні дійти до горбів і повернутись назад. Обіцянку давали всі ми, а отже таким же ж складом і підемо. Майка і Роман вже давно звикли до цього повернутого хлопця, а тому вже після вранішнього дзвінка не сумнівались, що йти прийдеться по-любому. Тому з фразою в одній голові "Хрєн з тобою", а в другій - "Я тобі ше припомню як іздіваться над пацаном з бодуна" друзі все ж прийняли сторону Платохи. 3 Півсотні кроків назад закінчилися рельси, на яких вони місяць назад дивились на пагорби і закладались, що вони неодмінно до Нового року сходять туди. Перед ними розкинулось поле, яке, наче запрошувало їх до своїх володінь. Все це було прикрашене хворобливо сірим небом і маленькими калюжками, які залишились від вчорашнього плаксія і, за відсутності сонця, не змогли безслідно випаруватись. Вітер покинув цю місцину і в найближчий час й не думав повертатись. Взагалі така погода наганяла паршивий настрій і спроби падати на якісний мороз. Вже за двадцять хвилин будівлі універу і рельсова доріжка майже зникли за могутніми тополями, перетворившись на маленькі іграшкові набори. Пройдений шлях сягав відмітки приблизно п'яти кілометрів. Вони так швидко віддалялись від цивілізації, що це просто викликало б збій навіть у мережі комп'ютерів NASA. Та, на диво, ті темні пагорби не квапились рухатись їм назустріч. Щось неправильне і не приємне літало в повітрі і це зумовлювало гнилу атмосферу серед цих бравих, хоча таких різношерстих друзів. Тому йшли мовчки, додаючи навколишньому й так наелектризованому повітрю ще трошки гнітючості. Майя сильно ослабла. Платон поглянув на годинник, той чесно-пречесно показував 12:49. Цю новину він вирішив приховати від решти, натомість оголосив зупинку. "Ше трохи, народ, дивіться, вже майже половина, а йдем всього якихось дві години!" - намагаючись підбадьорити кинув він. "Ці дві години пройшли як всі чотири" - відповів Роман і каменем плюхнувся на землю. З торб швиденько дістали хавчик і енергійно почали тріскати. За п'ятнадцять хвилин перекуру (Роман) і передиху сили як-не-як відновились і всі рушили далі. "Казніть ілі паміловать" - десь над цією тематикою відносно друзів думав добрий і впертющий чувак Платоха. Вони вже доволі серйозно відійшли від місця привалу. Майя вже довгенько дивилась на Платона. "Напевно здогадалась." - промайнула в голові Платонича гнітюча і тріумфуюча думка. "Нє, ну правільно, не дурненька ж". Роману було на всих насрать. Він йшов поруч, заткнувши у свої вуха "капєлькі", звідки лився такий приємний треш та хардметал. Спереду виднілась якась дерев'яна загорожа по всьому периметру - від лісу справа, до такого ж лісу з іншої сторони. Загорожа представляла собою горизонтально повалені сухі верби та ще ростущі кущі бузини. - ПІПЄЦ, куди ти нас привів? Шо це таке ше за хрєнь? Її ж не було! Карочє ви як знаєте, а я йду назад. - Роман був реально збудженим психом як на разі. Він повернувся на сто вісімдесят і почухрав, точніше спробував почухрати назад. Ноги налились залізом і йти далі "назад до тєліка і пива" не видавалось можливим. Ромка знову розвернувся. В очах було повне нерозуміння того що коїться навколо. 4 - Fuck!!! Шо це за хєрня?! Платон?! Сука!.. – Ромко зупинився і спробував охолонути. Далі він зауважив, що друзі навіть не зрозуміли що сталось. Чи то в нього галюни? «Все, більше ніколи» - занотував подумки Роман і плигнув в повітря в напрямі універу. На цей раз Платон і Майка таки усвідомили причину лайки Романа. Хоча за відсотком надходження адреналіну Ромка і цей раз був на висоті. Він повис в повітрі. За мить повітря напружилось і користуючись властивостями силікону виплюнуло хлопчака назад до «нормальних людей». Щелепа відвисла у всіх. * А раз у мене поїхав дах, то можна робити все, що захочеться. Хоча робити чогось дурного і тупого те тягло. Висновок: дах поїхав не у мене, а у всіх них. Треба вибиратись звідси. Я відкрив двері і… переді мною стояла та сама дівчина, що підійшла до мене в холі. - Діма, ти кудись поспішаєш? – лукавий і пристрасний відтінок голосу. - Та нє, я просто хотів… - Втекти звідси, подалі від усих цих божевільних і недоношених? – лукавий і холодний. Мене обійняв своїми грабами дядько ступор. Цікаво, в мене відкритий рот чи ні? - Як негарно. Хіба тебе тут погано прийняли? Хтось сказав тобі погане слово, чи криво подивився? - Е-ее, у-уу, та не було такого по-моєму. Просто я хотів прогулятись! От і все, просто прогулятись! – нарешті в голову влізла нормальна відмазка. - Ну раз так, то піди, прогуляйся. – вона залилась божевільним сміхом і… … і все навкруги попливло. Різні кольори, нереальні фарби, потворні силуети… Я опинився на рельсовій доріжці. Правда вона була якоюсь занедбаною і забутою – все заросло бур’яном і маленькими тополями. Зліва від мене стояв стовп, на ньому два надписи: ← Реальний світ Шанс на життя → Ага, так значить додому можна вибратись тільки через це видіння? Хоч би й так. Стривай, а про який вибір мені тоді казала циганка? Може це він і є? Якого милого? Це все фігня. Всьо, всим адіос, йду додому. Ну ніхх…хєра собі!!! Думаю в такій ситуації кожен би налюрав у штани. Мені на зустріч гнав на всій своїй швидкості паровоз. При чому безшумний такий паровоз. І не тільки безшумний, а й за тридцять метрів від мене. Наступної хвилі він пройшов крізь мене, залишаючи по собі скажені барви, нереальні фарби… Я знову повернувся у свій номер. На столі лежала записка: «Жду тебе в барі на першому поверсі». * 5 Всі троє сиділи на землі перед «бар’єром» і вивчали грунт, намагаючись в’їхати в створену ситуацію. « А це ж я, я у всьому винен. По-любому сходим туди, до нового року… якого я взагалі відкривав свого рота?» - Платон, як і всі, був затоплений в своїх думках. На обрії з’явились якісь люди. Вони їхали на причепі, який тягнув запряжений кінь. Друзі, попередньо не зговорюючись, разом встали і прийнялись жестикулювати та кричати, щоб ті не приближались більше ні на крок. Та напевно, ті люди, або знали куди йдуть, або просто ігнорували тінейджерів. Тож, всупереч всим старанням молодиків, панство на причепі все ж під’їхало до них. На возі сиділо двоє: один – товстезний вусатий дід, а інший був молодше – такий собі «козак в розквіті сил». - Агов, козаченьки! Як ся маєте? – почав старий. Друзяки вже просто сиділи на землі, шоковані зі своєї, чи їхньої тупості. - Шо? А-аа. Нормально маємо. Скажіть, а шо це за місцина? – озвався Роман. - Це останнє магічне місце і вам судилось бути на певний час його часткою, а тому можете не перейматись шо «назад не йдеться», бо все дійство попереду. Так, шо не затримуйтесь тут довго і йдіть вперед. – тепер заговорив козак, голос був твердішим і приємнішим. - А якшо ми нікуди не підем? – Роман не відступав. - Мені в принципі по барабану. Питаю ше раз, ви йдете далі чи ні? - Ні фіга ми нікуди не йдем. - Ну як хочете. І передавайте привіт пану Дмитру від Сірка, той мене повинен пам’ятати. З цими словами козак зліз з возу, дістав величезний мішок(як він його взагалі підняв?), розв’язав його, і випустив щось назовні. Це щось було дуже схожим на маленького дракона. Воно відразу кинулось за тінейджерами, що привело їх в дію. На прощання козак зняв шапку і помахав нею услід студентам, що так активно тікали від дракона, який просто підганяв їх до місця дії. На голові у козака стирчала пара делікатних, і, уже знайомих, ріжок. - Знову ти за своє, – буркнув дід, - можна ж було і без цього їх умовити. - Можна було, та тільки добирались би вони повільно. 6 Страх, точніше жах робив свою справу, як завжди, дуже професійно. Усі троє йшли на рекорд. Хоча, нічого дивного тут немає. Коли за тобою женеться крилата хвостата вогнедихаюча тварюка можна й Дніпро вздовж переплисти. Поки вони чимдуж чухрали від того чорнобильського мутанта навкруги все змінювалось реактивно швидко: зникали калюжі, з’являлись зелені луги й ліси, гори й озера. Все змінювалось, викривляючи усі поняття людини про природу. Платон все далі й далі відчував як його невмолимо лишають сили. За спиною почувся глухий удар по землі. Ще один, але тихіше. «Як не крути, а прийдеться подивитись шо там» - Платоха повернувся і побачив все роз’яснюючу і, чомусь, веселу картину: на землі фейсом вниз лежав Роман, а поруч – Майка(тільки вже на спині). Спочатку Платон перевернув на спину Ромку, а потім виписав пару ляпасів Майці( у Ромки був розбитий ніс, а руки вимазувати не хотілось). За декілька хвилин до тями прийшла Звенигородська. Та подивилась на Платона очами з виразом «Ти хто?», далі»А хто я?», а потім остаточно прийшла в себе. За хвилю до реальності повернувся Роман. Декілька хвилин всі зосереджено «тупілі». - Народ, це ж сон, пра’? Просто сон. Це все нереально. Я сплю. Я сплю! – Ромка почухав собі носа, і, зненацька відкрив для себе, що в нього з носа вже давненько ллється струмочок крові. Відразу ж до нього повернулись відчуття – страшенно боліли голова й ніс, організм став максимально слабким(навіть щоб повернути голову треба було прикласти немалих зусиль). - Чому так темно? Це не може бути правдою! Чуєте, не може! Не може… - до всього попереднього додався депресивний стан. На очах рокера з’явилися сльози. В повітрі повис жах. Здавалось повітря саме було жахом. З кожним впусканням повітря в груди збільшувалось відчуття страху, болю, нікчемності. Хотілося вмерти. Всі сиділи мовчки, відчуваючи, як стара, потихеньку, з кожним вдихом безвідворотньо наближається до них, скрипучи своїми прогнилими кістками. Майка, знайшовши в собі залишки сили, почала щось шукати в своєму наплічнику. «Ось, є. Повинно допомогти.» - вона витягнула три свячених хрестики. «Спочатку Ромка(було видно, як по його тілу бігали маленькі конвульсії), потім Платон…» - Майка протягнула хрестик до шиї Платохи, та той відразу, блискавично, підвівся на ноги й відшатнувся від хрестика. Він відійшов. Далі, набравши швидкість, Платон стрибнув прямо на Майку, та вона встигла натягнути хрестик на себе. Навколо неї відразу виросла сліпуче біла сфера чогось. Платон, точніше звір(БЕЗ ШКІРИ) з гострими білими іклами та довгими вухами, зустрівшись зі сферою, був відкинутий далеко назад. Більше нападати він не наважився – просто зник в темряві ночі. Майка підняла Ромку(в нього теж була сфера, але не дуже виразна), взяла його під руку і пішла вперед. Хрести допомагали. Спереду виднілася напіврозвалена одноповерхова будівля. У вікнах виднілось світло. І світло це було від електролампочок. «Нарешті. Тепер все закінчиться». Частина третя: Оффлайн 1 Всередині ще залишалось відчуття, як через тебе проїжджає потяг. Це наче тебе розчавлює щось неймовірно велике, і не зважаючи на це ти продовжуєш стояти, пропускаючи через себе весь залізний організм металевого звіра. За вікном вечоріло. Спалахнули перші зірки. Невже я тут стільки часу? А здавалось, що пробув тут декілька годин. Прочитав ще раз записку. Що це була та руденька я вже не мав сумнівів. Після того, що вона зробила, з відчуттів у мене залишився тільки жах. Жах, розбавлений якоюсь таємницею. Навіть зараз мене не залишало відчуття що тут щось не так. Навіть більше – тепер це відчувалось набагато сильніше. Все це схоже на гру. Але вони вирвали мене з реальності. .. Все, зрозумів. Це якесь бета-тестування якоїсь нової революційної ігрової платформи. На живих людях? Але як виграти? Як закінчити цю гру? Треба шукати підказки. Я піднявся з крісла й вийшов з номера. Внизу на мене чекали. І як я раніше не помічав, що руденька не просто приваблива, а таки чарівна дівчина? Коротке(до плечей) волосся, зелені очі, приємна спокуслива усмішка… - Привіт. Як тобі прогулянка? - Навіщо ти це зробила? - Не знаю. Просто…не знаю. Захотілось. Так треба. – голос був невпевнений. Прикольно все складується. - Кому це потрібно? - Не знаю. Що ти від мене взагалі хочеш? - Хочу правди. - Правда навколо тебе. - Хто ти? Як тебе звати? Звідки родом? - Мене звати Марія. Я … ,я з … В двері ввірвались двоє: хлопець в шкіряній куртці й дівчина, яка тягла його під руку. Дівчина завмерла й відкрила рот. Хлопець відключився. У дівчини на обличчі з’явились сльози. Далі вона знепритомніла і повалилась на підлогу, тягнучи за собою парубка. Відразу підбігла купа дівчат, взяли їх під руки і потягли кудись вверх по сходах. - І чого я тобі тут повинна щось розказувати? Ти мені брат, батько? Наречений? Хто ти мені? – на кінчиках волосся почали танцювати маленькі вогники. - Я просто хочу показати тобі, що тут щось не так. – «Тут уже скільки всього «не так», що просто тяжко уявити шо ще може бути неправильним» Запала мовчанка. - Залиш мене. Мені треба подумати. Тебе чекають гості. 2 Які такі гості? Цікавезно. Може це ключик до відповідей? Відкрив двері. Ха. Оце гості? Отже й вони у грі?. Метрів за двадцять від мене, в кріслах лежали ТА дівчина і ТОЙ чувак. Стривай, а я ж їх десь бачив. От тільки де? В універі? В маршрутці? Де?. Грець із ним. Вони лежали непритомні, видаваючи себе тільки тим, що рідко, але дуже шумно й багато вбирали в себе повітря. Я сів осторонь й закурив. Ну, і як мені з ними розмовляти? Отямився Роман. Він швидко провів рукою під носом і лайнувся. Потім хворобливо зиркнув на мене. - Ти хто? - Я хто? Ти взагалі-то в моєму номері. - Серйозно? Так ти з ними заодно? - За яке таке одно? - Як ти тут опинився? - Це питання мене самого мучає. Я струсив попіл і затягнувся. Він насторожено слідкував за мною. - Чувак, в тебе є цигарки? - Хапай, - я кинув йому пачку. - До речі, мене звати Роман. Ото, - Ромко махнув в напрямку дівчини, - Майя. Можна просто Майка. - Дімка. Приємно познайомитись. Роман підійшов і ми потисли руки. Далі він підкурив і відійшов до вікна. В нього на шиї щось намальовано! Чи то мені здається? Та ні, он же! Переливає усіма кольорами веселки. Я встав і пішов у напрямку Романа, той сахнувся і відстрибнув, стаючи в бійцівську позу. Який предмет, ззаду, полетів мені прямо в тім’ячко. - Ти чого кидаєшся? – Крикнув я дівчині, як її там? Майка? - А чого ти нападаєш? – Озвався Роман. Майка не розуміла що тут відбувається. - Я не нападаю! У тебе на шиї щось намальовано. Я хотів подивитись - Так ти вампір? Сука! – Роман вирвав ніжку від першого стільця, який попався йому на очі. - Не вірите мені. Правда ж? Не вірите? В мене теж повинно бути таке. Ромка, підійди і подивись мені на шию. Роман обережно, тримаючи дровиняку перед собою, підійшов до мене. Він відтягнув светр, і , палиця випала з його рук. - Там намальовано камінь. - Хм. Що ж це має означати?... А-аа. Отже я - земля. Покажи мені свою шию. Роман повернувся до мене спиною. На шиї ясно виднілося тавро вогню. - Ти вогонь. Е-ее, народ, а повинен же бути четвертий. Де він? По цих словах мені в вухо заїхав Роман. Поки я вставав він відійшов до вікна і знову запалив цигарку. - Тепер він не з нами. По дорозі сюди він збожеволів, чи ще що. - Розкажи, як ви сюди взагалі потрапили? В вікно(третій поверх) влетів якийсь демон, без шкіри, з довгими вухами та білими іклами. - Це… це ж Платон! – крикнув Ромка, перед тим, як був відкинутий велетенськими кігтистими грабами того звіра. Тварюка кинула Ромку прямо в дзеркало. Після удару він почав плавно сповзати, заганяючи собі під шкіру шматочки скла. Роман шалено ревів від болю й намагався хоч якось полегшити свою участь. Демон переключився на мене. Я швидко підняв ту ніжку стільця, яку залишив за собою Роман. Звір стрибнув на мене, я махнув дровинякою, той зловив її лівицею, а правою рукою все ж пройшовся по моїх грудях, залишаючи глибокі порізи від кігтів. Двері відкрились і в кімнату ввірвалась Марія. З голови до ніг вона палала жарким всепоглинаючим полум’ям. Звір переключився на неї. Той обережно відійшов назад. Марія Вже сплела з повітря вогняний шар. Вона кинула його прямо в тварюку, коли той, саме, збирався підібратись до Майки. Звір був відкинутий від своєї цілі, але впав на Ромку(точніше, на його тіло), вганяючи скло ще далі в тіло рокера. Звір оскаженів від такої зухвалості і ринувся на Марію. Я кинувся йому на заваду, та той однією лівою відкинув мене до стіни. Марія випустила в нього ще один вогняний заряд, та це тільки на мить сповільнило його. Він настрибнув на Марію і почав рвати її тіло, вириваючи шматок за шматком плоть дівчини. «Платон! Ні, не треба!» - на всю кімнату пролунав голос Майки. Тварина зупинилась. На її морді було видно(!) нерозуміння, подив, страх і жаль одночасно. Потихеньку з’являлась шкіра, зникали ікла і укорочувались вуха. Тепер біля розтерзаної дівчини сидів не жахливий звір, а Платон. Той поглянув не мертву дівчину біля себе, Романа. Потім погляд зупинився на Майці. Декілька секунд. По щоці Платона потекла сльоза. Він дивився на Майку. Раптом він зірвався і стрибнув у вікно з якого з’явився. Внизу почувся удар об землю. Післяслово - Ви вже вдруге витягуєте мене сюди щоб я подивився. На що мені дивитись? Життя моделей зовсім не пропрацьовано. Багато дефектів. Усі НПС у вас дуже людські. Вони здатні переживати герою. Цього треба менше. Мені потрібен хорор з великої букви. Більше локацій. Одна платформа повинна втягнути в себе півмільйона людей. Ви ж не іграшку робите! Це зброя, яка коштує між іншим, зоряну суму. Тож я думаю, ви все виправите. І, будь ласка, наступного разу втягуйте якихось інших, більш сірих особистостей. Це вам моя рада. Так буде менше накладок. Олександр Ємець
Написати рецензію	Рекомендувати іншим

Згенеровано за 0.0101940631866 сек.

Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design