Кінчалася зима а разом з нею підходив до кінця похід Ричарда - найманого солдата. Він пішов в похід бо виникла потреба годувати сім’ю. Тоді сталася невелика біда, його через сплетні вигнали з роботи, а іншу знайти не вдалося.
Здавалось, що людина яка повертається з походу повинна відчувати невимовну радість. Та в душу Ричарда закрався дивний сум. Часом йому здавалося що це лише через те, що минуло не мало часу, за який могло змінитися багато. Дуже багато. Чоловік часом починав жаліти ті три роки життя в поході.
Весна почалася якось незвичайно різко. І так само швидко, як почалася, одразу перепинилася. Невідомо звідки на землю знову повернулася зима з морозами. Добре, що хоч сніжком землю присипало, недавно посіяне насіння і трава не вимерзнуть. Та було жаль дерев, що вже ось-ось мали випустити свої салатові листочки і цвіт. Тепер їхні бруньки почорніли, стали схожими на камінці що поприлипали до гілля. Час від часу Ричард з сумом дивився на дерева, а потім одразу відвертав погляд. Його родичі по батьківській лінії що були кріпаками і жили в селі тепер не зберуть врожаю з фруктових дерев. Барон обов’язково наточить з них крові щоб компенсувати не отриманий податок.
Сніг хрустів під ногами, та солдат не відчував холоду. Для нього стало звичайним переносити негоду, спеку і мороз. З походу чоловік повертався разом з конем та декількома іншими цінними трофеями, грішми - платнею. Кілька інших солдатів, що були друзяками Ричарда, порозходилися по своїм стежкам. Вони не мали сім’ї.
Чим ближче чоловік наближався до рідної землі, тим ріднішими ставали запахи. Такий характерний для його лісу подих вітру, дух кристалізованого снігу, що вже часом змішався із землею, проте вперто ще не танув. Листя, що гнило під ним, також все рідніше пахло. Навіть тверда земля і то здавалася рідною. Це дух Батьківщини кликав Ричарда додому.
Думки про те, що він знову побачить місця де бігав в дитинстві, бороли його сум, надаючи сили і бажання йти далі. Чоловік навіть забув про свій відрубаний мізинець та спотворений ніс, яким починав сильно сопіти особливо коли хвилювався. Це також були трофеї Ричарда. Вони всі, солдати, заспокоюють себе впевненістю що шрами прикрашають чоловіка. Може, так воно і є. Тільки якщо вони дісталися людині під час війни а не якоїсь п’яної бійки.
Очі наче уже починали узнавати місцину. Та пам’ять ще не зовсім була впевнена в тому що Ричард знає ці місця.
А навколо так само як і більшу частину пройденої дороги було тихо. Ніхто не з’являвся в полі, не проходив чи не проїжджав мимо солдата. Це всі люди сиділи у домівках, терпеливо ждучи потепління щоб продовжити працю на полях.
Дорога вела в сторону гір, розділяючись на півдорозі на дві. Солдат зупинився. Ніякого вказівника тут не було, а пам’ять починала знову підводити. Дім так близько. Куди повернути? Направо - ближче до гір, але та дорога могла завести в дрімучий ліс з розбійниками. Наліво - паралельно горам, але ця дорога могла завести в володіння єпископа, звідки для того аби швидше дістатися до рідного міста доведеться заплати за переправу через дві чи три річки. Платню за це Єпископ брав велику, що було аж ніяк не вигідно звичайному солдату, особливо якщо потрібно віддати частину грошей одному знайомому що погодився деякий час частково утримувати дружину. Так і так ризик великий. Солдат стояв в нерішучості. Та невдовзі Ричарда потягнуло повернути на право, хоч у ліс, де в будь-якому разі не доведеться так далеко заходити, як він гадав.
Надійніше склавши ношу коня і сховавши частину грошей у взуття, Ричард продовжив свою дорогу.
Зараз на небі світило сонце, а хмари вже відступили далеченько. Наближався південь. Дорога вперто тягнулася до гір, гілки дерев нависали над головою, закриваючи небо своєрідною сіткою. Ричард не дивився по бокам, він вперто вглядався вперед - куди ж приведе дорога. Хоч набагато розумніше було-б сторожко оглядатися по бокам, аби розбійники не очікувано не напали. Дорога знову здалась йому знайомою, в тих місцях де він жив кущі обабіч доріг не викапували. Тільки по сторонам найголовніших доріг, по яким їздив сам барон кущі прибирали. Це робилося для того, щоб розбійники не зарилися на добро барона і інших багатих подорожніх. Не дивлячись на це солдат залишався на сторожі, хоч вдивлявся лише вперед. Йому вірно служили вуха що чули ледь помітний шелест і шкіра, яка вміла відчувати те що робиться навколо. Цьому чоловіка навчив похід.
Намагаючись не думати ні про що, лише прислухатися і вглядатися вперед, його невільно гризли думки-спогади. Що наче спеціально намагалися відволікти від дороги і лісу. Вперто згадувався батько, а потім полізли думки-спогади про дитинство, коли всі дорослі говорили що Ричард успадкував батькову силу. І як потім в поході виявилося що фізична сила яку майже хвалили знайомі була лише пародією на міцність сталевих м’язів справжніх рицарів. Спочатку тоді Ричард гадав що йому не вижити в поході.
Тут наче щось зашуміло десь недалеко і чоловік поквапливо насторожився. Чи то була якась тваринка чи що, але він недовірливо уважно подивився вперед. Там дорога розділялася на дві широченькі стежки, одна з яких повертала різко в сторону а інша вперто йшла вверх, на горбок, і десь за ним губилася з виду. Він не пам’ятав такої розвилки.
Тиша.
Ричард опустив руки. Знову оглянувся навколо. Це, очевидно, була не його дорога. Проте він на всяк випадок вирішив пройти ще трохи вперед. Може згадає те цікаве місце, глянувши на нього зблизька. Може, колись коли він тут був.
Ні, розвилка залишалася все ще незнайомою. Чоловік дійшов до того пагорба де стало видно що дорога на справді розділялася на три стежки: дві уже знайомі і третю зовсім вузеньку. На усіх стежках виднілися сліди, а сніг від них в деяких місцях частково змішався з землею. Серце Ричарда ледь підстрибнуло. Він подумав що тут недалеко повинно бути поселення. Люди допоможуть вийти на потрібну дорогу. Ричард хотів вже повернутися назад, коли до його вуха донісся майже такий самий звук як на півдорозі суди, тільки голосніший. Тепер вуха розібрали що то було щось схоже на стогін. Він став як закопаний. Знову тихо-тихо. Більше ніхто не стогнав, вітер в гіляках не шумів. Ричард подумав-би що те йому лише здалося, проте не після воєнної практики. Нарешті він зрушив з місця і попрямував по вузькій стежині. Більше нічий голос не порушував тишу.
- Тут хтось є?! - закричав Ричард, що сам не знав чи то хотів впевнитись у тому що передчуття не обманули, чи бажав швидше знайти те село десь загублене серед лісу.
Ніхто нічого не відповів. Солдат повернувся до розвилки. Дістав міхур з водою. Там лише на дні хлюпалося кілька крапель. Він забув що ще рано хотів знайти струмочок аби поповнити запас води. Ричарду тепер нічого не лишилося, тільки піти по стежині що піднімалася на горб, а потім йшла вниз. Солдат прекрасно знав, що саме на впадинах-низинах варто шукати струмки. Особливо якщо туди веде більш-менш добре протоптана стежина.
Перейшовши горбик, чоловік швидкою ходою покрокував по схилу вниз, по стежці. Та невдовзі вона повільно повернула вбік, вздовж схилу. Солдат зійшов зі стежини, продовжуючи спускатися вниз. Коли відчув, що сніг під ногами провалюється глибше аніж зазвичай і одразу чорніє. „Тут точно повинен бути струмок”. Відійшовши від цього вогкого місця, аби не намочити взуття, він знову попрямував вздовж стежки.
Помітивши підходяще місце, солдат знову спустився вниз і почав ногами легко розгрібати сніг. Коли під снігом заблищав тонкий лід. Не гаючи часу, він обережно розбив лід аби струмкова вода не забруднилася мулом. Набравши в міхур холодної води, чоловік розпростувався. Проте його очі щось помітили між дерев, там, на протилежному пагорбі. Чоловік не зовсім розібрав що там лежало, але серце відчуло щось недобре. Перестрибнувши через струмок, солдат закрокував туди.
Стовбури дерев то скривали від очей ту дивну річ, то знову відкривали. Ця сторона пагорба видалась різко похиленою. Ноги трохи сковзалися вниз, грузнучи в снігу. Як-не-як, Ричард все-ж видерся на пагорб. Те, що відкрилося очам, чоловіка зовсім не порадувало. Серце зжалося і він чимдуж побіг до поранених, чи вже мертвих людей. Майже у всіх них було перерізане горло, чи порубані груди. Ричард почав термосити кожного, хто ще міг вижити. Проте всі були мертві. У нього наче закрутилася голова – бачити трупи після битви це одне діло, а посеред лісу – зовсім інше. Трупний запах почав нервувати.
Нарешті, трохи очунявши, він підняв голову. Жалість змінилася на злість, кулаки зжалися. Та нічим він вже не міг їм допомогти. Випроставшись, солдат озирнувся навколо, примружився. Недалечко лежало ще два трупи, яких він спрешу не помітив. На землі, повернувши своє біле обличчя до неба і з зігнутими в ліктях руками лежала жінка. Ричард не повірив своїм очам. Йому подумалося, що він знає цю жінку. Відвернувся, і закрив ліктем очі. Набравшись душевних сил, він знову глянув на обличчя трупа: так, це була точно Сара, його жінка...
Ричард знову закрив ліктем очі.
Щось ледве шурхнуло, зовсім поряд. Чоловік відніс трохи руку від очей, проте знову його очі побачили той самий труп, і він знову закрив очі ліктем, та одразу ж відхилив його, подивившись вбік. Істота, дівчина, що лежала біля Сари, відкрила очі і мовчки дивилася чумним поглядом на нього. Чоловік одразу вийшов із заціпеніння і почав нервово розтирати дівчині руки, ноги. Адже вона лежала на снігу в тоненькому подертому платтячку.
