

	ПОШУК

АВТОРУ:

AlmaNAH

Жанри

Авантюрна проза

Авторська проза

Альтернативна історія

Гоголівський ФОРУМ

Наша статистика

Авторів:	754
Творів:	11440
Рецензій:	17358

Наша кнопка

Код:

Художні твори Проза Оповідання

Інтернет - погана штука

© Калита Василь, 13-06-2008
Замість того, щоб подавати на парах матеріал, викладач з правознавства то і робив, що скаржився перед студентами на глобальні проблеми. Як тільки Вася подав ідею проекта великого герба України із зображенням сала та горілки, так зразу відбулася лекція, присвячена шкоді алкоголю для українського населення. Болючішою проблемою для викладача після спиртного був лише Інтернет. Зовсім не тому, що ця мережа провокує появу виснажених залежних від комп’ютера “юзиків”, а через порнографію, яка весь час чомусь його переслідувала. Дійшло до того, що лектор пари провести не міг, поки не поскаржився перед аудиторією: ”Буває, зайдеш в Інтернет почитати якусь наукову статтю, а він тобі немов демон-спокусник шепче: ”Подивись на тих оголених жінок.”” Порнографія тала для нього манією, згадувалась на кожній парі, і досить було незакінченої фрази посеред лекції: “Сімдесят відсотків Інтернету складає…”, щоб розвеселити студентів. Ті, хто часто відвідував лекції, вже знали, про що йдеться. Додік же недолік Інтернету бачив у іншому. Він був непроти глянути на оголених жінок, та усі пікантні сайти в комп’ютерній лабораторії були заблоковані. Проблема насправді ховалася в дивному використанні мережі Васею. Той зовсім не любив комп’ютерів і всього пов’язаного з ними, а лише умів використовувати дані Інтернету в своїх приколах. Коли ж більшість студентів після пар годинами шукала реферати, читала статті, відправляла електронні листи і спілкувалася в чаті, Васі було достатньо кількох хвилин, щоб роздобути потрібну інформацію. Додік був навчений гірким досвідом, що інформація ця стосуватиметься Пацятич, і хто зна, який сюрприз уже чекає його вдома. Кожного тижня він з трепетом в душі їхав у село, не знаючи, кому з односельчан прийшов про нього лист, чи хто на цей раз із чорних футболістів дзвонив у сільраду. Вася великих зусиль для пошуку інформації не докладав, годинами в Інтернеті не зависав, просто достатньо було ввести для пошуку слово “Пацятичі”, і комп’ютер видавав десятки сторінок із цим населеним пунктом. Клацаючи сторінку за сторінкою, Вася натрапив на щось нове – призерів районної шкільної олімпіади, серед яких виявилась додікова землячка Яна. Ще й фото її, видно, було вдало зроблене місцевими аматорами в стодолі, бо як тільки Вася на нього глянув, одразу зрозумів - підходяща пара для Додіка. Вечір нічого поганого не віщував. Який же ж Додік щасливий був, коли, повернувшись додому, ніяких новин про себе не дізнався! Чи не впершще за останній час ніхто з села не має до нього жодних претензій. Щоб відпочити від важкого тижня, проведеного на студентській лаві і на квартирі у Петлюри, Додік увімкнув футбольний матч. В кімнаті пролунав телефонний дзвінок. Додік на них відповідати не любив, але в хаті на той час нікого не було, тому довелось підняти слухавку. У трубці почувся голос, який студент зразу ж впізнав -–дзвонив його колишній однокласник, що також вчився десь у Львові, і рідко з Додіком перетинався. “Напевне, на сто грам до бару кличе”, - вирішив він і весело поздоровкався з товаришем. Та голос однокласника зовсім не випромінював радості. На запитання Додіка про його справи він грубо відповів: “Хіба це може цікавити людину, яка намірена мою дівчину відбити!” Додіка немов холодною водою облили. Його кохану він бачив раз чи два і то здалеку, а тут такі заяви. Хотів, було, щось пояснити, виправдатись, та однокласник нічого слухати не хотів, лиш призначив на сільському стадіоні “стрєлку” і кинув трубку. Душа додікова втекла у п’яти. Цей однокласник ще зі шкільних років відзначався міцною статурою і богатирською силою. Що робити? Подзвонив до сержанта Мурика за підмогою, але той якраз на варту заступив. Доведеться іти самому. Упевненість Додіка підживлювало одне – правда за ним і совість чиста. Закривши хату на ключ, Додік побрів темною сільською вуличкою в бік стадіону, який хоч і близько був від його дому, та на дорогу через хвилювання довелось затратити більше часу ніж завжди. Це тільки, коли збірна Пацятич з футболу, або як її називали архаровці Squadra Рaссura, проводила свій домашній матч, то Додік на крилах летів до стадіону, щоб прислужитися рідній команді, а тут він рахував кожен крок, нервово оглядаючись по сторонах і лякаючись хрусту гілок під ногами. На нього і вдень сільські собаки лаяли при виді джинсової фуфайки і пакета BOSS, а в сутінках цілий хор організували, від чого Додіку іще більше щеміло в грудях. Сто раз йому хотілося чкурнути назад, додому, забитися глибоко у сіно, та ще сто раз він себе переборював і заставляв іти далі, Минувши школу, що примостилася біля траси, Додік опинився посеред стадіону і лице-в-лице зіткнувся з двометровою постаттю. Першим, що архаровцю вдалося із себе витиснути, було скупе непереконливе оправдання, на яке однокласник тицьнув йому у руки пожмаканий папірець і, підсвітивши мобілою, скомандував: “Читай!” Мружачись і приглядаючи, Додік врешті-решт почав розбирати написані каракулі, які здались знайомими: “Привіт, Яночко. Ти мене прекрасно знаєш, свого земляка. Я – Додік, син наших працівників культури. Ми з тобою часто бачимось, але основного я тобі сказати не наважувався. Я тебе кохаю. Я є дуже маленький і цнотливий, але через лист все-таки зміг тобі в цьому признатися. Давай, будемо зустрічатись. Ти, звичайно, знаєш, де я живу. Приходь цієї неділі, буду чекати. Поговоримо. Надіюсь на твою позитивну відповідь. На даний момент я у Львові залагоджую свої справи, але в неділю приїду додому. Поки що присвячую тобі свого вірша: Є багато дівчат на світі, Та для мене ти одна, Як то буть, куди кохання діти, Так його багато – океан без дна. Я у Львові вчуся і веду дуже цікавий спосіб життя. Зі мною по сусідству живуть відомі чорношкірі футболісти. Вони – мої добрі знайомі, адже я з ними цілу ніч провів у ліфті. Після цього вони ласкаво почали називати мене “наш бєлій шалюнчик”. Я обов’язково тебе з ними познайомлю. Ще одна цікава людина з мого життя – хазяйка Петлюра. Якби не вона, мої ночі на квартирі були б сірими. А так ми з нею бухаємо і дивимось серіали. Петлюрі далеко за вісімдесят, але вона у чудовій формі. Завдяки їй я по-новому навчився пити горілку: спочатку їм, їжу запиваю водою, а вже воду – головним атрибутом дійства. Ми швидко обоє надираємось, і, що робимо далі – не пам’ятаю. Таке от веселе життя. Якщо прийдеш у гості, я тобі ще розповім про свої пригоди з неграми, ментами і Петлюрою. Навіки твій Додік.” Прочитавши лист, він підвів голову на однокласник, який випалив йому в лице: “Яна тебе все одно не любить, ця дурнувата автобіографія її страшно обурила! Усі старання принесуть тільки проблеми на твою…” Додік, хоч і тремтів від страху немов осиковий листок, але взяв себе в руки і відповів: “Не я це писав, кажу, не я! Хочеш, перевір мій почерк. Я навіть ручку з собою захопив.” Перевернувши лист на інший бік, він заходився там щось виводити, після чого простгнув однокласнику. Той кілька разів повертів карткою в обидві сторони, зіставляючи почерки, і, переконавшись, що це не Додіка робота, вже спокійно заявив: “Передай тому, хто писав, що, як таке повториться, йому буде непереливки. Більше я розбиратися не буду.” В ту ж мить лист був знищений і пущений за вітром, а однокласник чимчикував геть від стадіону. Додік додому не спішився. На цей раз від радості, що він все так хвацько розплутав. Розмова з тим “бебком”, як він часто у відповідь на приколи називав Васю, звісно, буде, але в понеділок. Зараз Додік милувався зірками на погожому вечірньому небі і подумки на ходу складав вірші. Треба ж, тільки один раз прочитав “п-п-придуркові” свою поезію про кохання, а він вже її в листі використав. Оце пам’ть! Не дивно, що Вася так комп’ютерів не терпить. Він – наша душа, жива, неповторна, хоч і трохи неврівноважена. Невже з нею може зрівнятися якась мертва залізяка. Так, роздумуючи по дорозі до дому, Додік помітив, що вже і краплі образи на Васю у нього в душі не залишилось. Ідучи все тією ж вуличкою, він під ніс наспівував собі одну з облюбованих архаровцями пісень. Вже й собаки в дворах його не нервували. Перериваючи час від часу спів, Додік підбігав до калиток і дрочив їх, через що пси аж заходились від ярості. Вдома про цю пригоду він нічого не розповідав, батьки і так після кількох листів зі Львова були готові до рішучих дій. Швидко промайнули вихідні, і Додік знову опинився на парах. Для годиться прочитав Васі нотацію, що не треба більше його так підставляти, від чого архаровці залилися дружнім сміхом. Як оперативно лист подіяв! Більше Додіку створювати проблем не хотілося, він, бідний , і так напереживався. Повеселились і досить, навіть палку трохи перегнули в своїх приколах. Тому то про листи до Яни довелось забути, хоча деколи друзі згадували про її неземну красу і жаліли, мовляв, така хороша кандидатура для Додіка могла бути.
Написати рецензію	Рекомендувати іншим

Згенеровано за 0.0280549526215 сек.

Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design