

	ПОШУК

АВТОРУ:

AlmaNAH

Жанри

Авантюрна проза

Авторська проза

Альтернативна історія

Гоголівський ФОРУМ

Наша статистика

Авторів:	847
Творів:	12967
Рецензій:	20341

Наша кнопка

Код:

Художні твори Проза Банальний такий постмодерн

Без назви. Просто воно є

© InnOK, 12-06-2008
Я, він, вона Зорі намагалися втримати небо вже майже 4 години. Вони чекали ранкової зміни сонця, бо цієї ночі темно-синій шматок... еее... якоїсь матерії був важким, як ніколи. А я зминав у кулаці одну зірку за іншою, а потім домальовував місяцеві вуса. Коли заплющую очі, бачу синє відро. Синє відро? Що мене з ним пов’язує? Згадав: я заснув біля нього після вечірки. Так соромно... Кого я обдурюю? Я ніколи не мав відчуття сорому. А особливо тепер. Не зникає. Воно не зникає. Те, що тривожить мене занадто довго для такої впевненої людини. Уже другу добу думаю лише про нього. Він заліз до моєї голови й ковтає думки, заповнюючи все місце лише собою. Мені потрібно його знайти якомога швидше. Але як? Те єдине, що з’єднує мене з ним – вона. Та дівчина... З нею ми познайомилися на одній безглуздій вечірці нашого, як виявилося, спільного друга. Вона постійно пхала собі до рота канапешки, а я пив-пив-пив. Не знаю, як це трапилося, але ми розговорилися. Цілий вечір балакали, сміялися і знову балакали, гм, про нього. Я не бачив і не чув нікого, крім неї, бо вона малювала його переді мною справжнім ідеалом, майже боготворила. А я намагався запам’ятати хоча б щось, бо вже почав заочно закохуватися в нього, але був настільки п’яним, що наступного ранку міг згадати лише дещо, але цього було мало. Я вирішив більше не пити. І ось тепер сиджу на даху з пляшкою коньяку, зминаю зірки, рахую кількість зелених плям перед очима та думаю про нього. Я точно знаю, що зроблю: завтра ж піду до неї та спитаю про все. Добре, що залишила свою адресу на маленькому папірці і вклала його до моєї кишені. Тепер я спокійний. Знову підпираю руками небо, намагаюся відчути його теплий подих. Зорі сьогодні настільки гарячі, що своїм теплом схиляють мене до сну. Але спати не буду. Знову. Все одно за годину треба збиратися. Сиджу. Зима, вулиця, будинки Із даху мого будинку добре видно все місто. Я чомусь не люблю його, хоч воно й моє. Сам не розумію. Все відбувається не так, як повинно бути. Я ношу жовто-блакитний одяг, але лише тому, що мені подобаються ці кольори. Мені все одно, в якій країні буду жити... останнім часом, останні дві доби. Місто тонуло в снігу. А на моїй вулиці його не було. Це дивно. Мені страшенно подобається валятися в ньому, ліпити сніжки, врешті-решт, їсти його. Але я йшов брудними провулками, минав сірі будинки і вражався їхньою здатністю існувати на такій жахливій вулиці. Багнюка, маленьке блідо-жовте сонце, розбиті вікна... Ех, я все-таки люблю своє місто! Але зараз не про це. У моїй кишені валявся папірець, той самий, зім’ятий, брудний, із ледь помітними літерами, які вже встигли затертися. Мені здається, чи я справді відчуваю, що він уже близько? Підкрадається до мене щось холодне, неприємне... Ні. Це не він. Просто параноя, біла та нестерпна. І ось я наближаюся до п’ятиповерхового будинку, майже зруйнованого, розмальованого, певно, обдарованими підлітками. На щастя, недовго йти. Другий поверх. Дерев’яні коричневі двері без номеру, без дзвінка, але з великим знаком рівноваги добра і зла. Тут вона живе. Мій порятунок. А може, він також із нею сьогодні... Я не можу нічого знати. Досі не зрозумію, як їй вдалося заполонити мене ним, запхнути до моєї голови думки, пов’язані лише з... Гупаю в двері. Ногами, руками, гм, головою... Так-так, це був один із способів викинути його з думок. Тільки відчини, тільки відчини! Під’їзд, вона, про нього У під’їзді чую запах підгорілої смаженої картоплі. Втягую ніздрями, але потім починаю розуміти, що він змішався із запахом дохлих щурів. Ще й напис на стіні "Паша – дурак"... Починаю думати, що це якісь натяки, вона знала, що я прийду. Але чи справді я – дурак? Гмм, хіба мене звати Паша? Все змішується-змішується. Бідна моя голова!Це все він винен! Як же це давить на мій мозок! Але все одно. Ці стіни, вузькі стіни, які, певно, вже давненько не фарбувалися, мене пригнічують. Тьмяне мерехтливе світло, що доноситься від лампочки, покритої товстим шаром пилу, ніби змушує облишити цю затію та тікати подалі звідси. Чую її кроки, важкі, швидкі. Мене трусить. Здається, я відчуваю страх, сором і... ще щось... чомусь... Чому? Може, боюся, що вона не захоче говорити про нього? Можливо, вона й узагалі тут не живе... Справді, дала мені неправильну адресу, а я тепер тут... Нічого. Зараз дізнаюся все. Сподіваюся. Невже я дарма чекав на це, не спав дві доби, думав лише про нього, забивав ним голову проти своєї волі? Вірніше, він сам заліз у неї й тримався міцно-міцно, просто намагався звести мене з розуму. Майже вдалося. Щось стискає серце. Ні, вона точно тут живе. Я впевнений. Якесь щастя відчуваю... мабуть... що ж іще це може бути? Навіть цей смердючий запах здається зараз ароматом усіх квітів. І ось – двері відчиняються. Вона. Моя мила співрозмовниця. Стоїть, посміхається, впізнала мене. – Ти все-таки прийшов, не забув мене, – промовила тихо. – Вибач, – якось боязко мовив. – Ти стільки про нього розповідала! А я, я все забув. Скажи мені, будь ласка, ще раз, як називається той засіб від облисіння?
Написати рецензію	Рекомендувати іншим

Рецензії на цей твір

Мені подобається. Цікаво.
На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Олег Derim, 13-06-2008

Мені не подобається. Зовсім не цікаво.
На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Елін, 13-06-2008

Згенеровано за 0.0111219882965 сек.

Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design

Без назви. Просто воно є

Мені подобається. Цікаво.

Мені не подобається. Зовсім не цікаво.