

	ПОШУК

АВТОРУ:

AlmaNAH

Жанри

Авантюрна проза

Авторська проза

Альтернативна історія

Гоголівський ФОРУМ

Наша статистика

Авторів:	826
Творів:	12482
Рецензій:	19313

Наша кнопка

Код:

Художні твори Проза Оповідання

На конкурс. Альтернатива життю

© Масіков Олександр, 12-04-2006
- Знаєш, мені страшно. Сьогодні я вирішив переглянути сімейний альбом. На першій фотографії, яку я побачив була жінка, молода, дуже гарна, з густим, хвилястим волоссям і глибоким поглядом. Я не впізнав її. Виявилось, що це моя мати. Ти розумієш, я вже не впізнав свою маму! – чоловік виглядав дуже стурбовано. Його русяве волосся було неохайно укладене, краватка зсунута на бік, погляд постійно бігав. - Ого! Та то нічого. Я колись із свої другом Ромою так напився, а після того і накурився, що зранку не міг згадати, як мене звати… - Але ж ти згадав, сам згадав. А я з кожним днем пам’ятаю себе все гірше. Я перестаю бути собою, розумієш? І мені немає кому про мене розповісти: жінка, остання рідна душа, померла півроку тому. А дітей в нас не було – нам не дали дозволу, тому що в мене пересаджений ген інсуліну, це значить, що в мене був цукровий діабет. - А чого ж не дали дозвіл? - Тому що на даному етапі людям замінюють гени тільки в соматичних клітинах, ну, в усіх клітинах, крім статевих. - А мама? Вона вже теж померла? - Тридцять років як… - Ого! Воно не дивно, що ти її не пам’ятаєш. Ти ж напевно зовсім маленьким був? - Мені тоді було п’ятдесят чотири. – він помітив здивований погляд бомжа і поспішив відповісти на запитання, яке той, скоріше всього хотів поставити. – А зараз, Гєна, мені вісімдесят шість. Гєна зміряв поглядом чоловіка, що сидів поряд із ним на сходинці: на вигляд йому ніяк не можна було дати більше сорока – сорока п’яти років. - Ого! – протягнув він, подумав, і додав, - Нє, ти мене дуриш. - Перед тобою експеримент! Чотири роки тому мені, і ще тридцяти восьми людям ввели комплекс генів, що мали нас зробити молодими. І, як бачиш, зробили. Мало того, я дедалі молодшаю. - Чувак, тобі подарували друге життя! - Гірше. Теоретично я став безсмертним. Гєна прошептав: - Безсмертним, - подивився на небо замріяним поглядом і зробив великий ковток пива. - Я мав би радуватись, правда? От я і радувався, спочатку. Але у мене почали виникати проблеми із пам’яттю. Справа в тому, що у мене були сильні органічні порушення головного мозку. Я переніс свого часу два інсульти. І вся справа в тому, що мозок сам не відновлюється. Але ми знайшли можливість заставити мозок регенерувати… - Ми? - Так. Я був в команді вчених, що розробили всю цю методику. Так от, ми заставили стовбурові клітини епендимної глії ділитись і диференціюватись у … - він помітив, як Гєна злегка скривився,- ну, не важливо. Коротше, мої старі нервові клітини помирають, але роблять вони це дуже швидко, і з ними помирає моя пам’ять. Вона мала б «перейти» на нові, але не встигає, ти розумієш? Не встигає! І я стаю ніким! Ніким! Ніким! Мене вже «тимчасово» відлучили від роботи, бо я став забувати різні там тонкощі. Скоро мені треба буде наново вчитись! Але толку з того? Навіщо мені вічне життя, таке вічне життя? Я не знаю, чого від нього чекати. От ти, скажи мені, ти знаєш для чого живеш? Що ти чекаєш від свого життя? – він дещо нахилився до свого співрозмовника і подивився йому прямо у вічі. На лобі і під носом у нього виступили краплинки поту. Його власні очі продовжували бігати, дивлячись то в праве то в ліве око сидівшого поруч Гєни. - Ну-у, чекаю, що мені перепаде десь якась роботьонка, ну. А так…живу, і чекаю, коли вже помру… - Щасливий, ти принаймні цього можеш чекати… Він дістав гаманець, вийняв з нього усі гроші і протягнув Гєні: - Тримай от, тобі знадобиться. Гєна деякий час подивився на гроші. Потім нерішуче взяв їх і продовжував на них дивитись. Від здивування, чи то від радості у нього відняло мову. Пересиливши себе він вимовив: - Дякую, але… - він підняв голову, а його співрозмовник вже був біля входу у торговий центр, а він навіть не знав його імені. - Ей, дивіться! – вигукнув юнак і кудись побіг. За мить люди, що були на площі біля торгового центру, зібрались навколо якоїсь події. Усі шептались. Одні вимовляли слова голосніше, інші майже безшумно. - Розбився, на смерть. – казала тихо якась жінка. - Стрибнув, з даху стрибнув, я бачив! Отам був де напис, між буквами «В» і «И». Постояв і раз – і все. – розповідав якийсь дідусь. - І хто його туди пустив? – запитав якийсь кремезний чолов’яга. - Алло, пришліть швидку до торгового центру, і міліцію. Тут людина з даху впала. – хоч хтось зробив щось розумне у цій ситуації. Гєна побачив натовп і пішов подивитись, що сталось. Він поринув у натовп з головою. Йому завжди усі події потрібно було бачити самому, навіщо когось розпитувати. - Обережно, вибачте, пробачте. – за хвилину він пробрався у перший ряд. Його нещодавній співрозмовник лежав на бруківці, обличчям донизу, а навколо голови повільно, спокійно і гордо розтікалась калюжа безсмертної крові. Гєна подивився на стоявшу поруч бабусю, потім знову на співрозмовника. Він невпевнено вказав рукою на тіло і привідкрив рот, щоб щось сказати, але слова застрягли у нього в горлі. Він вийшов з натовпу і сів на лавці. Він розкаже усе міліції; так треба буде розказати міліції. На площадці, обмеженій жовтою поліетиленовою стрічкою метушня почала зменшуватись. Люди у білих халатах діставали ноші із карети швидкої допомоги – значить, судмедексперти закінчили свою справу. Міліціонери опитали усіх свідків, у тому числі і сивобородого Гєну, і відправили їх по домам. Двоє чоловіків попрощались із міліціонером, вийшли за жовту межу і направились до свого транспорту. - Що ти думаєш із цього приводу, колего? – запитав сивуватий чоловік у довгому чорному плащі, відкриваючи двері авто. - Я думаю, що це дійсно самогубство, але почекаємо, який висновок зроблять судмедексперти із міліцією, – відповів інший, на вигляд дещо молодший, вдягнутий у теракотовий костюм. - Власне я хотів поговорити не про це. Мені починає здаватись, що увесь наш експеримент приречений на невдачу. - Чому? – запитав молодший, розвівши брови, але дивлячись у лобове скло. Він натис педаль акселератора, і електричний двигун майже безшумно повіз їх до інституту. - Мені починає здаватись, що людина просто не здатна жити вічно. Дивись, це вже восьмий. Правда, це перше самогубство. Двоє померли від аутоімунізації, решта, відчувши молодість, кинулись в екстремальні види спорту, хоча замолоду ніколи ними не займались. А щурі-то більше семи років уже прожили, і хоч би один помер. Безсмертя суперечить природі людини, і вона підсвідомо намагається його позбутись. Людина перестає цінувати життя, їй здається, що ціла вічність попереду, і це її лякає. - Що ж, тоді наша задача не подарувати людям безсмертя, а навчити їх жити. Жити якомога довше.
Написати рецензію	Рекомендувати іншим

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]
© Luna, 06-06-2006

Кінець - ділу, так сказать,....
На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Кока Черкаький, 14-04-2006

І давно це у вас? - Що? - Провали у пам'яті. - Які провали?
На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© М. Гоголь, 14-04-2006

Згенеровано за 0.0107359886169 сек.

Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design

На конкурс. Альтернатива життю

[ Без назви ]

Кінець - ділу, так сказать,....

І давно це у вас? - Що? - Провали у пам'яті. - Які провали?