Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2626
Творів: 47980
Рецензій: 92772

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Авторська проза

Заручники метро

© Negin, 09-06-2008
"... Не встигаю. Шкода. Потрібно швидше пробратися через станцію. Там буде багато народу. Як же я не хочу у метро!.. Метро... Ну нічого, пройду швиденько. Сподіваюся, нічого не станеться. Головне - нікого не зустріти. Пройти б мені  швидше...
    Так... Уже перехід... Ось... Дійшов... Чому він там стоїть? Напевно, жахливо ось-так стояти цілий день на одному місці, боротися з гіркотою, злістю, голодом. Стояти у одному з переходів великого міста, дивитися на всіх, бути очевидцем багатьох подій, свідком диких сцен, до яких звичайні люди не мають жодного відношення. Ось – людина. Що саме вона тут бачила, що скривається за її мертвими очима? Що ховається в її до всіх розкритій, а разом із тим, таємничій і нікому незнайомій душі?  Можливо, вона розлючена, ображена чи просто хвора. А може, її і зовсім немає?  Пішла, не витримавши боротьби. Очі її давно згасли, мов старі ліхтарі. Немає в них ні вогню, ні льоду, ні отрути. Вони мертві, як і вона. Вражена. Хто знає?.. Стоїть людина... Не хотів би я так стояти, мовчати, без благання благати, без слів кричати...  Тісно у метро. Давить. Люди. Метушня рухів… Безвихідь…"

    Чоловік у сірому напівпальто швидко просувався по вируючим вулицям великого міста. Був він середнього зросту, досить пересічної зовнішності. Кепка його була трохи велика за розміром, і йому доводилося щоразу поправляти її. Але, мабуть, це турбувало його мало, а можливо, й зовсім не турбувало. Він був повністю понурений у свої власні думки, у свій світ, своє глибоке, бездонне метро, і не помічав цей прикрий недолік убрання. У лівій руці він міцно тримав потертий шкіряний портфель,  трохи роздутий на вигляд. Ймовірно, крім звичайного вмісту, в ньому були товсті книжки чи документи.
    Чоловік швидко прошмигнув у підземний перехід. Там він непомітно загубився у кип’ячій, вічно вируючій масі людей. У свою чергу, вона не сповільнила жадібно поглинути чужинця. Прийняла. Розчинила його у своїй живій магмі.

   "... Так ... Ну, ось нарешті і метро. Завжди мене наздожене. Я мушу  перебороти його. Я зможу.… Ну, як же мені набридли ці люди! Крутяться скрізь, миготять, шумлять. Утомився я від вас. І нікуди дітися, і втекти нікуди. Я заручник. Ваш заручник... Ну ось, знову не пощастило, якраз від`їхав поїзд... Почекаю наступний. Зовсім недовго: дві хвилини... А, ось Микола Іванович йде. Його ще не вистачало! Кілька хвилин чекати, і те зустріти когось треба. Йдемо звідсіля. Подалі... Там, начебто, нікого із знайомих немає... Тепер тільки чекати, чекати... Поїзд... Добре. Хвилин через 30 буду вдома. Чаю гарячого вип`ю. Може газету купити? Вдома відпочину, почитаю. Хоча, краще телевізор подивлюся...
    Чому він так дивиться на мене? Ну, що тобі треба? Що уставився? Ну дивися, дивися, милуйся! Що, не подобаюся?.. Добре, у вагон улізли. Тепер уже зовсім скоро..."

    У вагоні метро було переповнено. Людей набилося багато. Не дивно - їх звільнила служба. Відсиділи, відстояли, а може, відговорили свої вісім годин, і ось тепер повисипалися, немов ті комахи із своїх офісів та контор. Їдуть з роботи. І всім їм хочеться швидше дібратись до своєї квартири, сховатися в ній, як у клітці і, хоча б, кілька годин дня, що залишився, точніше вечора, забути про роботу, про метро і про усе те, що турбує, і так часто не дає спокою. Приблизно з такими думками їхали люди. Обличчя їх були спокійні та втомлені. Тільки очі якось збуджено, неспокійно горіли на кам'яно-мертвих обличчях. Тіла їх стояли у всіляких позах, неприродних і досить незручних. Люди ж мовчали, із трохи моторошною покірністю терпіли свої тимчасові скорботи, вірили, що вже зовсім скоро будуть нагороджені затишним домом. Утім, деякі із них мали зовсім незатишний дім. Їм було майже всерівно, де провести свій час – удома чи тут, під землею у метро. Ніхто з них не лаявся, не сперечався. Усі просто чекали. І вірили в нетривалість поїздки.

   "... Ну ось, нарешті, поїхали. Починається. Знову! Не треба, не треба падати. Не падай. Тримайся! Незабаром вийдеш, дуже скоро. Там повітря, свіже зимове повітря. Ще десять хвилин... Я відключаюся... Мені погано! Я боюся думати про це!
  Зараз упаду. Мене підхоплять. Утім, не впаду – немає  місця падати. Я відключуся, і буду стояти. Кілька секунд. Вони навіть не довідаються, не зрозуміють... Треба ущипнути себе... Болючіше, ще болючіше... Так... Краще. Ну, ще недовго. Уже скоро. Тримайся... Тримайся!.."

  Чоловік в сірому напівпальто стояв, притулившись до стінки біжучого вагона, зовсім не звертаючи уваги, на застережливе повідомлення, наклеєне на автоматичних дверях. З усіх боків його оточували люди, їх тіла. Давили, навалювалися на нього. Кожні кілька хвилин, він закривав очі і нервово пощипував себе за вухо. Він був блідий. Відчував запах цих людей, запах їхнього волосся, із легкістю вгадував їхні думки. Йому здавалося, що ці люди стали єдиним цілим, єдиною людиною, або вірніше, Людством. І хоча, вони були так несхожі  один на одного - одні були трохи вищі, сильніші, сміливіші, можливо більш заможні, інші – нижчі, слабкіші і не мали легку вдачу, але усіх їх об'єднало метро, один, розмірно розгойдуваний вагон. Усі вони були заручниками часу. Повз волю, що скорилися цій таємничій споконвічній силі.
   А між тим, поїзд по-диявольські швидко нісся вперед, залишаючи за собою станції метро. Потім зупинявся, поглинаючи нові душі і знову, із шаленим стогоном поринав у темні коридори Землі.
   Хвилин через 15 чоловік вийшов із переходу метро. Вдихнувши свіже вечірнє повітря з присмаком індустріального міста, він зітхнув. Полегшало. Він вільний. Від метро, від людей, від власного страху. Досить незграбно, поправляючи велику кепку, заквапився додому.

    "...Добре! Зверху легше. Уже скоро  буду вдома…"
   Наступного дня рано вранці вагон метро, набравши напівсонних людей, мчав уперед,
розсікаючи підземні тунелі, обганяючи час. Чоловік у сірому напівпальто, притулившись до стінки, пощипував вже доволі змучене, червоне вухо.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

Правдиві спостереження

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Галина Михайловська, 09-06-2008
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.69504308700562 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …