Ігнорування законів...
Микито, певно нас і в ЄС не приймають через висновок подібний до Вашого :)))
З амбівалентною повагою, азіацький Андрій Зланіч.
p.s. Нє! Ліпше отак! По-маладьожному :)))) aziацький zлані4
p.p.s. "Да, скифы мы, да, азиаты мы, с раскосыми и жадными очами.." (с)
Щиро перепрошую, але я не Микола Васильович - Микола Васильович помер майже дві сотні років тому. Я - Микита.
Стосовно ж футболу і флеш-беків. Якщо ви пишете прозу і маєте на увазі, що її хтось окрім вас і вашої коханої буде читати, тоді не має значення, писали ви раніше поезію чи прозу. Є об'єктивні закони композиції, сюжету, читацького сприйняття. Я про них, власне, і писав. Чомусь сьогодні модно серед авторів цього не знати і ігнорувати, а писати, як казав Грибоєдов "уривок, погляд і щось" - цей жанр зовсім не новий, але, як показує історія, не дуже успішний. І слово фідбек тут не допоможе. На жаль.
Микита Гоголь
Дякую, Миколо Васильович, за відгук. Приємно. Сам нєтлєнний класик худліту всєя Русі завітав на мою сторінку.
Тепер до справи.
Як я вже пояснював Даночці, прозу я зазвичай не пишу, тому може щось у структурі тексту й не теє. Чому так? Історії, що захоплюють дух - то всьо "бляцький екшн", як сказав би мій колєга по цеху Микола Якович. Я відношуся до категорії людей, що мають декілька улюблених, скажімо, фільмів, які дивляться щонайменше раз на місяць.
Таким чином, для мене не є цікавим ні сюжет, ні перебіг подій у будь-якому творі мистецтва.
У запропонованому тексті я намагаюся зосередити увагу читача на двох власних флеш-беках, які виявляють здатність футбола бути джерелом справжніх, неповерхових відчуттів, навіть, як на мене, базисним підгрунтям особистості взагалі. Ці несподівані спогади не є чіткими, не є структурованими, зрештою, й не в тому їх цінність.
Наступна теза. Умовно назвемо її "Христо Стоїчков, як поштовх до формування релігійного відчуття у підлітковому віці".
На мундіалі 90-го року я вболівав за збірну Югославії, яка була обіграна аргентинцями. Мого кумира, Драгана Стойковича, цей клятий Марадона фактично виставив дурнем. А до матчу з югами, аргентинці обіграли Радянський Союз, якому я, звичайно, також симпатизував. Неабиякий вклад в ту справу також зробив Марадона. Таким чином, мені той Марадона видавався чимось на кшталт стихії, яка не є залежною від моїх бажань. Він - Зевс, він - Перун. Бог, якого настільки боїшся, що починаєш любити. Справжнісіньке язичництво.
Наступний мундіаль відбувся через чотири роки, у 94-му. І ось тепер з'являється Христо Стоїчков, який і не міг фігурувати у 90-му, адже болгарів на тому чемпіонаті просто не було. Марадону через вживання наркотиків дискваліфікували, тому саме Христо став моїм особистим героїм. Та! Яким героєм! Богом...
В чвертьфіналі болгари сенсаційно долають німців. Голи забивають Христо та Йордан Лєчков. В пресі Христо роздає сенсаційні інтерв'ю, мовляв, Бог вбрався у зелено-білу футболку збірної Болгарії. Символічно, що в півфіналі болгари поступилися саме італійцям, що й дало мені можливість провести деякі паралелі з римськими легіонерами... А Руменіге, на жаль, не застав. Маладой я іщо.
От і все. Вся суть допису. Жодної цікавої історії. Тільки особистісні відчуття. Тільки два флеш-беки, які вибухнули десь в моїх глибинах після зустрічі із незнайомцем. Два флеш-беки й не більше.
Насправді, Миколо Васильович, цей комент мав за мету продемонструвати одній паненці, що іноли футбол має зовсім інший, несподіванний сенс, що, зрештою, й спричинило появу поетичного твору "Соляріс", до якого ви маєте нагоду долучитися на цьому сайті.
Дякую за увагу.
Люблю. Цілую.
АЗ
