Може, в тому й сила людей, що вони різні... Одночасно, мабуть, і слабкість. Я дуже ціную і шаную Вашу думку, пані Дариночко, але від своєї відмовитись не можу, хай якою невиправдано оптимістичною вона для Вас є.
З любов"ю і повагою,
Наталка
Пані Наталю, ми на разі не говоримо про людей. Люди самі себе вміють заганяти в глухий кут. Вміють з нього вибиратися, інколи самостійно або ж "божою" допомогою. Люди вміють прощати і каятися. Ви написали не про людину. Ви написали про замкнене коло. Веселковий висновик зробили - "Колись і він повернеться, хіба його не шкода?" Тоді знайдеться інший, який прийде натомість. І знову все повториться: біг по колу і вічність...
З повагою, Дара
Я б погодилась, якби могла, але навіть чорний кіт колись посивіє і буде білим :-)) І в найтемнішу ніч за хмарами ховаються зорі. Добро не було б Добром, якщо б тримало зло за щось. Божа кара - це справедливість, а не помста. Справедливість не може вести поганим шляхом, отже, хай який довгий путь, та мусить привести до каяття і прощення. Адже Він знає все. От люди запроторюють злочинців у в"язниці, а отримують, як правило, на виході ще більш поламаних. Як гадаєте, може милосердний, справедливий, всезнаючий покарати так, щоб це призвело до гіршого? Тоді б Він не був ані милосердним, ані справедливим, ані всезнаючим.
З повагою,
Наталка
... минаєш точку неповернення чи спотикаєшся об неї? Замкнене коло. Не думаю, що той хто вважає себе також Богом готовий його розірвати. Тут всієї любові світу замало, замало любові жінок, котрі напевне його любили. Любов повинна бути взаємна. А там... випалена земля. Допоки тривають докори сумління, доти триває і провина. Й натяку на докори сумління, втома, злість, заздрість, ненависть... Не можливо відмити чорного кота до білої фарби, він народився чорним.
З повагою, Дара
А! Ви любите Борхеса? Клас!
Тоді справді жодної розбіжності нема, є лише тінь непорозуміння...
Вічність тим і добра, що ніякої пам"яті не вистачить, хоч скільки гігабайт не є :-) Колись зітреться цей старий спір між ними, зникне кара і злочин (ой, Достоєвському гикається на тому світі :-))
Коли бігаєш колом, то раз у раз минаєш точку неповернення :-))
З повагою.
Наталка
Так, я читала оповідання «Роби, як я». Згідна – написано сильно й вражаюче.
Гадаю – ви мене не вірно зрозуміли, пані Наталю! Говоримо про трішки різні речі.
Дозволю собі процитувати улюблене місце з «Легенди» Борхеса:
- Ти мене вбив чи я тебе? Я вже й забув, і ми сидимо тут поряд. Як колись.
- Тепер я бачу, що ти й справді простив мене, — мовив Каїн,— бо забути — і значить простити. Я теж спробую забути.
Авель тихо проказав:
- Авжеж. Доки тривають докори сумління, доти триває і провина.
Ото ж бо й воно. Доки тривають докори сумління. Ще потрібно зуміти самому себе простити. Це найважче.
Дара
Я до того довго йшла, не знаю, можливо, це хибний висновок. Ви читали "Роби, як я", пані Даро? Якщо ні, знайдіть трішечки часу, воно коротке і дуже варте того, аби прочитати... Там геніально на це питання відповів автор.
З повагою,
Наталка
Розтерзенаий, розбитий власною зарозумілістю й вищістю? Чи має право на жалість? Риторично. Він у вас жалюгідний, тобто гідний на жаль. Чи все так однозначно? Коли показували по телевізору старого немічного Піночета він також виглядав жалюгідно. Отакий собі старенький хворенький дідок... Можна пробачити, можна... Але чи можна забути? Ви зачепили ще один момент - прощення.
"Начиная с определенной точки, возврат уже невозможен. Этой точки надо достичь." (Кафка)
Гадаю, він її вже досягнув.
З повагою, Дара
Так цікаво читати Ваші роздуми, пані Даро!
Мерзенною він її вважає, думаю, зрозуміло чому...
Нагорі знають, напевне і він знає. Тільки зарозумілість вищої істоти, котра себе ставить рівною Богу, неймовірна гордість, бунт, зречення любові не дозволяють йому повернутись додому. Але хіба у нього нема вічності? На повернення. В мене, наприклад, не виникає жодних сумнівів у прощенні Господа. Як можна існувати без любові? Колись і він повернеться, хіба його не шкода...
Дякую Вам,
з повагою,
Наталка
