Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2660
Творів: 49724
Рецензій: 94205

Наша кнопка

Код:



Художні твори Поезія Поема

Я розкажу тобi, дитино, про життя - 15 частина

© Катруся Степанка, 30-11-2021
«Кривих дзеркал… є повно!»

Я розкажу тобі, дитино, про життя,
так, хочеться його прожити гарно;
в добрі, порядності…
без злоби і ниття,
без болі… зради!
Трати часу марно.

Стараємось звичайно.
Як без цього.
Дітей навчаємо…
Здається нам – добру.
Але візьми і придивись до всього,
побачиш – лицемірства лиш гору.

Коли ідеш дорогою прямою
і не кружляєш стежками в обхід,
вона буде усипана не хною,
не травами… а попелом і лід,
який під ним ховається,
навмисно,
повірили щоб – у безпечний хід.
І віримо!
І йдемо!
І це, дійсно,
ламає вже на старті весь політ.

– Бабусю, що сьогодні ви сумна,
чому заговорили так невтішно?

– Я думала – час «ігрищ» вже мина,
в наш вік поважний,
гратись в ігри смішно.

На жаль, дитино, є такі часи –
заздрощам і брЕхням не підвласні.
Сивина на скронях – хай!
Тряси –
кривди за чужі і свої власні.

Де люди знаходять стільки зла,
все життя в собі його ростити?
Я не знаю.
Я би не змогла,
навіть дрібочку його в собі носити.
Але носять,
рОстять і радіють,
маючи можливість ним плюватись
й подавати світові, мов – сіють  
зерна…
у повазі, щоб триматись.

– Я не розумію, бабцю мила,
що змінилося?
ЧасУ пройшло, так мало,
коли бачилися, в вас кипіла сила.
Де пропала за цей час?
Що з вами стало?

– Думала, дитино, жила чесно,
прямо і відкрито, не кружляла,
не скакала вправо, вліво…
й перехрестю –
із дороги збитись не давала.
Не шукала вигоди, ні слави,
не бажала стати вище всіх,
не садила на судійські лави,
а старалася прощати…
Це мій гріх.

Видно, не завжди треба прощати,
а – «палузиною по горбу»!
Треба ж, якось, цих примар навчати,
нищити їх підлу боротьбу
з тими, хто гидоту їх прощає,
лицемірство і потік брехні,
хто дає можливість (хоч – все знає),
все змінити, не пропасти у вогні,
в пеклі свого гніву і злоби,
ненависті і підступних планів…
Хоч, на йоту, зрозуміли би якби –
хто є ворог, а хто – друг…
без шрамів....

– Ой, бабусю, мова йде про що?
Лячно мені стало вже за вас,
бо таку розгнівану… ніде
ще не бачила.
Хоч знаю без прикрас.
Я у розпачі, не знаю що робити
і що думати?
Промова – загадкова…!?

Як вас, бабцю, можна не любити,
якщо голова в людей здорова,
серце добре, совість чиста, проста,
а душа без потайних кишень…
чи пристане до таких короста?
Не потрібна й для знущань мішень.

Видно вас – для «пострілів» обрали.
Я вгадала?
Хтось – на вас,
всі свої перекида провали
й прірву із непрощенних образ?

Вас замазати й очистити себе?

Так було завжди!
Бабусю люба,
знаю, на душі це так шкребе…
хоч бери та – головою в дуба.

– Ох, яка розумниця ти стала.
Здогадалась правильно.
От, бачиш,
ти до мене в гості завітала,
мов відчула, що часу не втратиш,
що потрібна бабці теж – розрада,
їй буває зле…
й зовсім не втішно…
Що і в старості чекає на нас – зрада!

Хоч і перед смертю все це – смішно.

Ми – старі, всі на її порозі.
Нам би думати уже про свою душу.
Чистити її… ще поки в змозі…

А я, знову, бачиш – розібрати мушу
той смітник, що сипали без мене,
без моїх втручань і дозволу мого.

Моє жито і тоді й тепер – палЕне,
хтось палив, та не винять того.

Є поняття – «на відпущення козел».
Час настав. Прийшла моя пора.
Мов, це – ти «наворотіла дєл»…

Не відмиєшся. Хоч і не винна! І стара.

*
Ти не бійся, доню, я в порядку.
Це в емоціях маленька слабина.
Трішки зробимо, на пару – фіззарядку,
коньячку, чи келиху вина?

Що це, брови підняла у здивуванні,  
я сказала, що ми вип’ємо коньяк?
Тож, не будемо відказ мати в бажанні,
я сама себе не розумію… аж ніяк.
Вже забула, коли брала в рот спиртне,
мало було на моїм столі.
Хай воно і тебе обмине!
Знак тверезості хай буде на чолі.

Але, іноді, буває і таке,
щоби вижити… потрібно і вино
і воно тоді, аж, зовсім не п’янке,
навпаки –
є ліками давно.

***
Розкажу тобі, що сталося зі мною.
Хто б сказав, тому не мала б віри.
До тепер, коли сама з собою,
важко так, мов піднімаєш гирі.

*
Попросила мама, із родини,
доньки похорон на відео знімати.
Камеру купила у ті днини.
Не могла, в цю мить, їй відказати.

Стоїть мама поруч біля дочі.
Та, лежить гарненька у труні.
Повні сліз й благання мами очі.
Моторошно так… було мені.
Взяла камеру.
Включити нема сили,
але ж треба, попри всі – не можу.

Який жах… у собі б не носили,
не придумаєш подію схожу.

Відео хотіли надіслати,
всій родині, що далеко… в світі,
щоб вони могли, теж попрощатись…

Я не думала про те, ще тої миті.

Все знімала і все відчувала;
жаль і болі, плачі навкруги…
«Треба зняти!» – так собі казала,
коли серце рвало від туги,
сльози, градом, лились по щоках,
сАмі по собі…
Я ж – у роботі,
а душа тремтіла наче птах…

Мозок в праці – душа у скорботі!

*
Все скінчилося.
Вертаємось додому.
Відчуваю камінь, там, де шлунок,
в тілі цілому – страшенну втому…
Мого часу – закривається рахунок.

Кладу руку собі на живіт.
Скам’янілий…
Як? Так може бути?
І на серці теж – твердючий гніт.
Наче напилася я отрути…

Порятунок!
Поруч магазин!
Забігаю і прошу вина.
П’ю з горлА…
У декілька хвилин.
Всю!
Аж, до самісінького дна.

Відчуваю в судинах тепло,
розливається по всьому тілу…
вже від серця трохи відлягло,
просинатись мозок став…
насилу…
і пом’якшав камінь… потеплів,
попустило шлунок,
спазм пройшов.
Легше… легше…

Всі – без лишніх слів,
зрозуміли стан мій.

А я знов
відчувати стала своє тіло,
свою душу.
Голова крутилась…

Я ступала криво і несміло,
на всі боки, як гілки, хилилась,
але йшла…
Усі мовчали.
Навіть, мама й слова не сказала.
Випивку, батьки завжди навчали
обминати…
Я ж, п’яненька стала
на порозі хати, хоч і вперше.
Совісно… незвично…
але… все ж,
відчувала – мені стало легше…
Врятувалась! Душа моя – теж!

Відтоді, ніколи не знімала,
відео, ні фото… ще й, подалі
від усіх, ставала… добре знала
обидві сторони в одній медалі.

– Бабуню, не повІдали такого,
всі питання, я вам задавала,
про печалі і тривоги серця мого,
а про ваші болі і не знала.

– Ти була ще юна, тобі нащо?

Болями й жахіттями ламати,
я б і не дозволила нізащо,
твою юність і дитинство плямувати.

Ти вже не дитина.
Тепер – жінка
і оберігаєш теж – дитя.
Хай воно росте, немов сніжинка,
чисто й гарно…
а не для биття.

Скільки буде материнських сил,
захищай від попелу людського.
Маєш руки, як не маєш крил.
Маєш зуби – відгризай від всього!

***
Мама так казала:
«Світ важкий
які долі на дітей чекають,
нам невідомо…
то, хай вони, легкий
біля мене, хоч трохи, пізнають».
Все робила, скільки було сил;
шкодувала і на себе брала
всі тривоги…
Був найкрепший – тил!
Наші долі наперед неначе знала.

Матір’ю коли стала сама,
зрозуміла ті, її слова
і мої сумління… не дарма.
Бережуть і до тепер від зла.

Молю Бога, щоб на зустріч слав,
з ким, не наберемося гріха,
з нами, теж ніхто його не взяв,
мИнула година всіх… лиха.

Доброго багато у цім світі.
Чистого і щирого, в любові.
Так вже стало – долі всі прошиті
чорним й білим – в ділі… як і в слові.

***

– Не можу зрозуміти, до цих пір,
чому люди шукають ворогів?
Частіше, закидають в пекла вир –
невинних…
стільки спалено голів!
Чому, бабусю?
Бог нам розум дав,
щоб думали!
Не вірили бездумно,
як хтось, правдиво, брехні розказав.

Немає й віку в цім… на серці сумно.

Всі не захищені у будь якому віці?
Від немовляти, навіть до сто літ?
Ми що, в зубах вовків – безмозгі вівці?
На голову… з ніг – повернули світ?

*
– Дитино,
сивину сприймаємо за мудрість,
немов пройшли життя усі етапи…
Хай не біжить, поперед пекла, радість,
клубочок долі буде ще мотати…
Нав’яже вузликів, а то іще вузлів,
таких, що і до смерті не розв’яжеш,
а то і після смерті…
полетів…
а вузли ті, живучі… не докажеш,
бо зав’язали їх – смердючі руки,
злі душі… що без совісті...
й мерцю –
перекидають злОбу… свої муки…
їм вже носити їх нема терпцю.

*
Я думала, що теж усі етапи
пройшла, бо прожила немало.
Що може, в такім віці, іще стати
такого, чого доля ще не мала.
Ат, ні!
Те, що ти споглядаєш збоку,
коли цькують когось і безневинно…
порядність, чистота… що з того толку?
плюють і травлять, лають всі невпинно…

З героїв роблять ворогів – так треба!
Бо всі хочуть героями померти.
Турботи мають тільки йно за себе.
Потрібна – жертва!
Свою гнилість стерти.

– Не розумію, бабцю, ви до чого?
Який ви ворог? Голова вже сива!

– Дитя, не треба і робити нам нічого,
щоби попасти в жорнова пасива.

Забудуть тих, хто дійсно напаскудив.
Відразу втік, сховався у безпеку.
Звідти «підгавкує»…
а чи мовчить і нудить,
чекаючи на нову дискотеку.

А б’ють того, хто на виду і сильний!
Чи винний він? Нікого не цікавить.
Добре, як лишиться живий і вільний.
Частіше – людська ненависть задавить.

Ще і по смерті будуть ворушити,
вугілля, що спалило без вини,
бо справді винним! – легше так прожити
і залишатися – «Героєм на коні!»

Тепер взялися за менЕ.
Почалось…
Колись, без мене, наробили глуму.
Я, як могла, все виправить старалась.
Не вийшло!
Розвелося шуму…
і крику…
і накинулись на мене…
а не на тих, хто дійсно є за тим!

Ото таке воно, моє життя шалене.
Кривих дзеркал в нім… повно!
Нема сил…
уже тепер, усе те розгрібати…
та і не хочу рухати сміття.
Тільки молитись буду і… мовчати.
Стара й самотня груша для биття.

Лиш Богу вІдома вся правда й перед ним
я буду звітувати – Він Верховний!
Не завинила – тут, ні перед ким
у справі цій – лист оправдання... повний!

*
– А ті, через кого усе це стало,
бабусю, як вони? Чому мовчать?

– А їм все рівно!
Їм потрібно  мало –
свою роботу і свою печать!
Вони і не відпустять так, нікого,
хто буде шкодити їх «особливій справі».
Скоріше знищать, чи посадять того,
що стане на дорозі…
й «Слави»…
нароблять на весь світ – такої…!!!
Ганьба…!!! пройде до сьомого коліна…

Тому – безплідні поривання мої
і якісь дії… ця стезя… незмінна.

Там виходу немає – тільки вхід!
Така вона, в болоті трясовина.
Тільки но, попади…
хоч, скільки літ –
спокійно всмокче…
…винна… чи невинна...

*
Ну, що ж, прийдеться нам з тобою
і це – пройти…
А думалося – старість
не носить нам сюрпризи із собою.
І ще які!
І це є тільки малість.

Все ж, сивина дає і розуміння,
у сприйнятті реальності – як є,
бо має у душі старе коріння,
яке у захист розуму стає.
А мозок – розкладе все по поличках
і серце заспокоїть.
Прийде мир.
Молитва стане зброєю у битвах.
Велика сила в ній!
Мені повір.
Усіх пробачить і усіх відпустить,
ще й пошкодує тих, хто не зумів,
очистити серця від зла й розпусти
і порадіє… хто все це зумів.

«Козел відпущення» -
не думала, що буду
колись і я.
Та, вже такі часи.

Лиш – доброго ніколи не забуду!

Давай вино швидесенько неси…
Гарні фужери – вони старовинні.
Рідко знали ці краї сповна.

Душа у спокої, бо знає, ми – не винні!
То ж посмакуємо вино…
Давай – до дна!

***
Сама прийшла?
Чому не взяла дочку?
Залишилися вдома із коханим?
Хай би погралась з нами, тут, в пісочку
садок розцвів, став дуже гарним.

Ти не шкодуєш, що зійшлася?
СтрахИ пішли?
Разом усі щасливі?
Повірила і долі віддалася?

Радію!
Родить хай, весь вік, на вашій ниві!


21.11.2021року, Мурманськ

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.4406781196594 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Історія Європи. Український погляд
Кожен з нас має знати історію власного народу. Бо історія – це його посвідка на проживання на рідній …
Погляд на світ через призму пародії.
«Прометей поміж грудей» – тільки ця провокативна назва збірки чого варта! І це не натяк, це те, про …
День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …