© Юлія-Ванда Мусаковська, 25-07-2008
|
А завтра сонце вийде, як ніколи, рано,
І забуяє пишний мак, як свіжа рана,
І я з’явлюся із туману – без обману,
Немов мана.
Ні краплі злості. Невагома і незрима,
Віддам обіцянки, яких ти не дотримав,
І вийду, зопалу не грюкнувши дверима,
бо спить вона,
Яку закутав ти у ласку, мов у коцик.
Не зачеплю…І навіть не погляну косо.
Не обітну – яка спокуса! – чорні коси…
Бо відпекло.
Бо все скінчилося - сушімо, брате, весла,
Бо я згоріла. Ця істота - безтілесна.
Та у вселенськім колообігу воскресну
Тобі на зло.
Я буду інша – світла, ніжна, колискова,
І буде дім, поріг і оберіг – підкова,
І обірветься все, як завжди, випадково -
На сотий рік.
І завтра знов плести канати чи тенета
Не буде сенсу. Долілиць впаде монета,
А отже – це пора очікування злету -
Почався лік…
|
|
кількість оцінок — 0 |
|