Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2658
Творів: 49541
Рецензій: 94096

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза чоловічі побрехеньки

Француз

© Василь Триндюк, 27-01-2008
-Ти, Дуська, бокс учора по телебачику дивився?
-А що?
-Кузьку з`їв нащо? Смачний жучок, мов той дрючок. Так дивився, чи ні?
-Не встиг.
-Ну, да, ти ж соковитою комашкою саме вечеряв.
-Та йди в шию.
-Яаак культурно послав. За це дякую, аж навіть щиро. Тільки чомусь незатишно якось, бо всі завжди шлють у отой яр, що на пахштадті. В жіночу дзюрку чи чоловічу цюрку, ну, то як вид спереду. Або просто - у вид іззаду.
-Та, от, не хочу з таким брехунякою, як ти зв`язуватися, ото й завчасно попридержав язика.
-Ага. Боїшся. Значить, поважаєш. Це добре.  Ну,  то живи чемно, дитинко, шануй старших. А коли цицю посмоктати час настане, старанно ікла полірнути не забудь.
Та, доречи, -я ж зовсім забув -, а як там твоє пацаняча любов потай від усіх балетиком та ранковою гімнастикою по телебачику милуватися?
-Та не милуюся я цим. І, вже давно.
-Ага, то воно в тебе , мабуть, вже дострибалося у розвитку до конкурсів краси?
-Іноді й подивлюся буває, як нічим іншим не зайнятий.
-Да, не стоїть на місці твій розвиток. Так ще трохи і до порнухи доростеш. Ще й неабияким еротоманом станеш. А чого ж? І правильною дорогою йдете, товаришу. Дорослішати у якусь стєпь таки колись треба. Може й заміж, таки, вийдеш. Чи, там, одружися.
-Та йди ти.
-Ну, не дуйся, мов той Дуся. Я ж тобі діло кажу...
Да, а отой бокс, то ж такий собі якийсь химерний підстрибоніжняк із рукогепством. І, знову ж, зовсім ніяких цицьок та під бікіні кицьок. І, чого воно отам дивитися? Він же геть в ту стєпь не заводить. А розводить зовсім в іншу та так, що аж передні педалі на чиюсь фізію потім сверблять.
-Твоя, Ваську, правда. От не захоплююсь я ні боксом, ні футбоксом, ні баскетболом...
-А ліверболом?
-О... Еу, це ж... Коротше, егеж та отож.
-То, може, ти ще й неабиякий пловець?  Всмислі, без казана-другого доброго плову на свіжезмеленій дерті ніяк не можеш?
-І плов полюбляю, й, взагалі, поважаю, щоб добресенько так попоїсти. Знаєш, ти правий, бо якось й дерть яшну  мені скуштувати довелося. А що тут такого? Провіяв собі любесенько та й на вітерцю, от полова й відлетіла. А крупа на рядюшці залишилась. Отож, промив її й на вогонь. І, такий куліш виходить... Морду із казана й матюгальником у саме вухо не догукаєшся...
-Пойнятно-пойнятно... Коротше,  жереш ти у себе, як не в себе. А Французом тебе чого ж дражнять? Тендітних чапель струнконогих об`їдаєш?
-Та то ще у дитинстві, на спір із хлопцями жабу на вогнищі запік на шпичці й приговорив.
-І, смачно?
-А, як білого хліба та помідорів із солькою побільше так, то й зовсім нічого.
-А, як сальця ще додати?
-Я біле із кольоровим ніколи не мішаю.
-Дивися, який тут в нас гурман завівся.
-А дурману не їм зовсім. Покійні бабця ніц не дозволяли. Казали, що простою срачкою попід гілячкою тут не відбудешся. А, от, каштани куштував. Теж колючі, собацюри, до того, як почистити. А потім, як  на сковорідочці та й на смальчику підсмажиш, то й аж зовсім непогано.
-Бачу, що тягне тебе до французької кухні, аж пузом на їх мові, он, вибурчуєш.
-Та, вже балакає потроньку пузелко. Почекай, моє дорогеньке, вже й до обіду часу маленько.
-То, правда, вже скоро. Але, усе-таки, як же там твої телециценята?
-Та, якши . Коротше, таки люблю я тих красунь.
-Але не сунь.
-Ти, що, намагаєшся з ходу мене пеком підпекти?
-Та, нічого подібного. То такий давньокитайський поет був, Не Сунь звався.
-А ти, оце, не брешеш?
-А що, вже смутні сумніви до моїх слів у горищі своєму завів?
-Ага. Є троньки. Так що, ти, дивись, там, не дуже мені бріхом забріхуйся.
-Дивлюсь я на небо і думку гадаю: Чому ж там барани ніде не літають?
-І які ж такі, ото, барани у небі бувають? Тю на тебе, хунтазьора . Коротше, ну й що ж той хуйвінбін  такого втяв, що ти за нього тут згадав.
-Та, з братухою своїм Не Вий Маєм збірку віршів про життя склали під назвою „Не Сунь і Не Вий Май.  Як заїржавів, то його не чіпай”.
-Да? Якісь дивні у тебе ті китайчуки. Точніше, якось дивно вони про це саме життя теревенять.
-Умом Росію не пойнять, а Україну не піднять. А на Сході, взагалі, сонце сходить, але це вже зовсім тонка справа. Зрозуміло?
-Та, загрузив ти мене. Щось ніхрена я не второпаю.
-Так ти в нас тупий?
-І, от, зовсім ні.
-Тоді, мабуть, аж гострий. Так?
-Та, ти, тут мені не дуже пнися на мені, бо, таки, і я маю який-ніякий та інтелехт. Це, не хухри-замухри попід піданцями які-небудь, а самими спецами доведено.  
-Це ж, якими-такими ще спицями?
-Дерьовня, ти, дерьовня... Село Глухопердівка-на-Контузії. Не спицями, а спецами.
-Ну й, якими ж не неспицеспецами?
-Якими-якими? -Копитентними.
-А це ті, що в тачанку запрягаються?
-Ага, запрягаються, тільки тачанка „швидкою допомогою” називається. Ти мені перестань скулолапів хаять. Бо це порядні й зовсім статечні люди. Лікарі аж із самого райцентру. Коли я на медогляді був,  наш ветеринар Троакарович, що тоді саме херурга підміняв, у  висновку написав, що, хоч рогових виростів на черепі і не виявлено, але наявність мозку у порожнині попід їх поверхнею простукується досить виразно .
-А далі крапка й приписка: огляд проведено без дорізу.
-А, звідки знаєш? Ти що, теж ветеринар?
-Тракторист я. Та старий вже, мабуть, мудрішаю з роками.
-Та не бреши. Чи, мабуть Троакарович розбовкав?
-Ну, добре, мимом проїхали. Та, всеодно це все аж зовсім незначні дрібнички. Бо, тепер лови-но геть міцно епахальний висновок від  трактоветхірурга з вищою освітою.
-Ого. А це що за лікар такий? Бо я окрім херурга, гумопата й дитячого підератора нікого не знаю.
-Та, вже ось тут він. Дивися уважно поперед себе.
-Тобто, це ти? Казав же я, що ти теж ветеринар.
-Істинно глаголете, пацієнт. Отож й продовжу. А, ти, настовбурч локатори й уважно знання у себе впитуй.
Коротше, ця  твоя попідрогова штуковина насправді зветься таким чином...
-Ну, і яким же?
-Не перебивай, ото. Бо, недайбо, ще щось пропущу. А ти потім все життя мучитися будеш.
-Всьо-всьо. Мовчу, мов риба об двері.
-Отож... Коротше, ця штукенція зветься „Пристроєм для охолодження черепа зсередини”.
-Ого.
-Не заважай. І має вона такі можливості:
1. потужність у межах режимів - від „синій іній на Південному полюсі” до „після рідкого азоту не закушують”;
2. швидкість процесів у межах режимів – від „перегони серед готової риби у капустняку” до „негайна й стрімка втеча опудала зайця”.
Монтується на базі єдиної прямолежачої звивини”...
-Ну, ти, видав. Сам дивуюся: і як, ото, я із такою хренонякою ще й так живу?
-І у попідкартуззя не мерзнеш?
-А, правда, таки не мерзну. От ноги, як взимку в чуні болота наберу, то буває. Та, ще вуші на морозі швидко кляком клякнуть, але, це якщо їх тільки-но ветеринар продує. Та, тоді хоч чують набагато краще.
-Щось знайоме слівце „вуші”. Одного я знавав, що так вуха взивав. А ти часом не з Трипонівки родом?
-Не родом, але з народом. Я ж у тому районі бурситет  закінчував.
-Французький?
-Ні, тракторний.
-А я, ото, й думаю, щось мова у тебе начебто звідтішня.
-То, може я й знав отого, що з Трипонівки? Ну й, і як його там?
-Кендюх. Дуська Кендюх.
-Дивись, а звати Андрієм, як і мене. Так він, ото такий трохи вузькопльоночний опецькуватий мордопляс чорнявої масті?
-Ще й шилом на всю ряху бритий.
-Ага, на морду юхті не дали, то, хоч кирзою обтягли. Тепер впевнений, точно знавав я його... Обіцяйло. А таке брехло. Ото, майже, як ти...
-Ніхрена собі педаль. Теж мені брехуна знайшов. Та він так, лише свистозубе гуняве підгалдикальце.
-Ще й у триньку мені досі руп пійсят совєйськими стирчить.
-А про ту грошву можеш взагалі забути. Це ж кендюшачі слова:
Кому, що винен все прощу.
А, якщо ні, то обдрищу.
Та, ти, дубродію, цього дійства не бійся. Воно ж не сало – у воду та й розтало...  
-От поганець прищавий, а я й повірив, що назавтра віддасть. Яка ж усе-таки падлюка поцяцькована. Тпру, у мене ж його фотографія є.
-То й що? Понесеш у органи?
-А що, не допоможе?
-Розслаб сіднички, навіть справу не відкриють.
-І, чого б це?
-Усе б, ще нічого... І шахрайство це у особливо великих серед тебе розмірах... Але строк давності... Тому ж „завтра” вже мабуть років зо десять?
-І то правда, коли це ще було...
-Ну, що було, то загуло... Он вже й нас їсти позвало. Пішли, бо ще з голоду засохнеш, Каргантюа  французький.
-Не лайся вумними словами. Не треба давити мені в пузо, ото, своїм інтелехтом.
-А що, може це статися?
-Таки, може. Раптом у котлах пару не здержу.
-Пішли, ото вже. Крейсер „Пердяг” ти наш...
(збірка "Історії Малої Історії", 2007.)


Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.42019605636597 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Історія Європи. Український погляд
Кожен з нас має знати історію власного народу. Бо історія – це його посвідка на проживання на рідній …
Погляд на світ через призму пародії.
«Прометей поміж грудей» – тільки ця провокативна назва збірки чого варта! І це не натяк, це те, про …
День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …