| © Аркадій Квітень, 10-06-2021
|
Мене всі кличуть Белка. Ні-ні! Я не фантом тієї Белки, яку люди, разом зі Стрелкою, навмисно, запустили к космос заради дослідів. Я звичайна вулична собака біло-молочного окрасу з голубими очима, чудовою, зеленкуватого кольору кліпсою на обвислому лівому вусі і задрипаною шерсткою. Від насильства місцевого ветеринара я стала байдужою до люб’язних залицяльників протилежної статі, але я не озлилась на людей, лише завше остерігаюся п’яниць. Я старанно охороняю свій по-життєвий простір – зайдам до моїх сміттєвих баків – зась. Не складаються мої відносини лише з вуличними посіпаками Микиткою та Івасиком, які дриґаються ногами, коли я жалісно, одними слізними очима, випрошую скуштувати хоча б крихту запашного чебурека чи пиріжка, а вони ще й погрозливо лаються: Пшла вон, блохаста! Лише Наталочка, онука Надії Петрівни, кличе мене ніжно, по-людськи – Белочка, а ще, інколи, дає скуштувати смачненькі курячі кісточки, та цукерки; за що я її полюбляю і оберегом, плентаюся повсюди за нею в очікуванні ласки. Про Микитку та Івасика, я знаю багацько кой чого дивакуватого і незрозумілого про що соромно і казати.
Ось і сьогодні Микитка з Івасиком пішли до лісу, на прогулянку, з Наталочкою. Там, забрівши в гущавину, вони, на очах у осоловілої дівчини, досхочу, гралися зі смертю, а я, схоронившись у кущах, як нишпорка, бачила всю цю феєрію дурнуватих пустощів.
Хлопчаки, як справжні антихристи, по черзі, один одному начіпляли на шию зашморг з білизняної нейлонової мотузки, один з них перекидав вільний кінець через дебелу гілляку осики і починав повільно, з насолодою, затягувати зашморг на шиї товариша, доки той, очманівши від затиску сонної артерії, не висолоплював по-собачому язика, а голова, по-мертвецькі, не схилялася набік. В цю мить мотузка відпускалася і вісильник, з витріщеними, як у рака, очима, снопом валився на землю. Через мить, очухавшись, він, божевільним поглядом зирнувши на друзяку, задирав догори великий палець правої руки і вигукував:
– Справжній кайф! Це краще ніж жувати бридкі гриби!
Наталка стояла, як з хреста знята. Від побаченої картини бісівського ігрища, вона оніміла. Микитка, після чергової само екзекуції, підскочив до неї і простягнув зашморг.
– На, спробуй і ти злетіти на небеса! Це і є справжній собачий кайф!
Я з жахом відчула смертельну загрозу Наталочці.
Дівчина, відсторонившись обома руками від огидної мотузки, заперечила, мотнувши безмовно головою.
– Тобі що, лячно? – наполягав Микитка. – Це задоволення краще в сто разів дурманить голову, ніж слинявий поцілунок.
Молоді посіпаки не здогадувалися, що я за ними пильно стежила.
В одну мить, Микитка, заради забави, спритно накинув зашморг на шию дівчини. Наталка і оком не моргнувши, під дружній хлопчачий регіт, вже майже висіла на гілляці. Івасик щосили тягнув мотузку на себе.
Я стрімголов, левицею, зі страшенним гавкотом, кинулася на душогуба. В Івасика, від несподіванки і переляку, вислизнула з рук мотузка.
– Недоумки бісові!!! – репетувала Наталочка, обіймаючи мене ніжно за шию. Вона поцілувала мене у вологий кінчик носу, а я, полюбовно, лизнула її шершавим язиком по губам.
– У-у-у! Кайфоломка! – Микитка замахнувся на мене мотузкою. – Зараз я й тобі покажу собачий кайф, – він спробував накинути на мене зашморг.
Я миттю відсахнулася і загрозливо вишкірила зуби.
– Годі! Покайфували й досить. Ходімо звідси, – гукнув Миколка свого товариша.
Хлопці, нахнюпивши голови, пішли мовчки до села. За ними, згодом, і ми з Наталочкою, граючись, бігли підтюпцем.
|
|
|
| кількість оцінок — 0 |
|
