Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2658
Творів: 49541
Рецензій: 94096

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Роман

УКРАЇНА ТУРИСТИЧНА(Третя книга з трилогії УКРАЇНА ТУРИСТИЧНА р.р.13-22

© Турчин Євгеній, 23-11-2015
13

Яскраво бірюзова вода шумно і весело прийняла крупне тіло у свої обійми. Дном басейну за ним погналася чітка тінь, складалося враження, ніби проходять змагання із синхронного плавання. Щоправда з глядачів були присутні лише двоє автоматників біля готичних дверей з майстерно вирізьбленим гербом, на якому було зображено корону, під якою вигадливими вензелями розмістилися стилізовані літери «А» і «М». Смуги сонячного світла з величезних прямокутних вікон лягали на мармурову підлогу і килими, крісло з позолоченими підлокітниками і накинутими на спинку легкими білими штанами зі смужечками чорного кольору вздовж холош. Літня олімпійка «Adidas» валялися разом з бежевим рушником біля різьбленої ніжки.
Плавання тривало недовго. Чоловік виліз із води, підняв просто з підлоги рушника і почав обтиратися. Неатлетичне його тіло розбігалося круговими хвильками, коли він торкався себе рукою з рушником.
Накинувши костюм, чоловік вийшов повз охоронців крізь двері, які автоматично перед ним розчинилися і опинився в приміщенні, яке нагадувало бібліотеку котрогось із європейських університетів.
Великий горіховий стіл і такий же антикварного виду стілець прийняли у свої обійми тіло чоловіка. Миттю, слідом за цим, відгукнувся телефонний апарат. З динаміка пролунав чуттєвий дівочий голос:
– Алєксандр Сірґєєвічь, к Вам Ґубарь.
– Пусть заходіт. І, Свєтачка, прінісі два експресо.
– Харашо, Алєксандр Сірґєєвічь.
Щойно чоловік підвів очі на двері, в них вже з’явився візитер: крупний, як і господар кабінету, чоловік, але більш атлетичної будови тіла. гарний округлий лоб ледь прикривало коротке волосся, невизначеного кольору, наче прозорі очі, які, здавалося, зазирали просто в душу, злегка загнутий ніс, гарний, але якийсь неживий рот (навіть зморшки не прокреслені, на відміну від тих, що у куточках очей, які видавали вік десь за сорок). Костюм трійка ідеально припасований. Олександр Сергійович, який не любив класичні костюми, і які по волі статусу мусив більшу частину часу носити, щоб виглядати на рівні місцевого божества, здивувався, як Губареві не жарко в костюмі у таку спеку. А ще ж лишень кінець квітня.
– Здраствуйте, Алєксандр Сірґєєвічь.
– Прівєт, Валодя. Садісь, – господар вказав рукою на відставлений вбік від столу барний стілець зі спинкою.
Перед самим же столом містилося солідне шкіряне крісло. Хоч і мало воно вигляд представницького і зручного, проте було надто м’яким і глибоким. Сівши в нього, людина починала втрачати відчуття комфорту з першої ж миті, ноги починали задиратися вгору, а головне – господар висився десь там з-за столу, наче цар, в той час як ти сам почувався комашкою, приколотою булавкою до подушечки. Сюди Олександр Сергійович саджав дрібних сошок, директорів підрозділів підприємств, прохачів тощо, а для справжніх людей, як от люди Баруха чи той же начальник служби безпеки був стілець. На ньому гість почувався в рівних з господарем умовах. Або майже рівних.
– Наш дятел далажил, – вмостившись з гордим і шляхетним виглядом, почав Губар, – што у Сичуґа паявілся какойта тіп. Із МС.
Дзенькнули чашки на блюдечках. Олександр Сергійович провів поглядом секретарку і дістав з шухляди столу пляшку Hennessey. – Будіш?
Володя, він же Губар похитав головою. Олександр Сергійович долив собі у каву коньяку і прицмокнув.
– Із МС? Інтєрєсна…
– Я тоже так падумал. Ґаваріт, што хочєт памочь павстанцам. Ґаваріт, што снайпер. Прєдлаґал убрать вєрхушку Рєспублік і самаво Баруха в адін мамєнт. На дєвятає мая.
– Занятна, – Олександр Сергійович надпив з чашки і поставив її на блюдце. – І што ти думаєш?
– Працентав на дівяноста увєрєн, што он діствітільна найомнк ілі ідєйний. Но нільзя ні учітивать вазможнасті, што ета апєрация Баруха. Вазможна он хочєт замініть Вас. Ілі же ета настаящяя апєрация МС па захвату власті в ріґіонє. Но нє очєнь пахоже. Слішкам уж всьо па-аматарскі виґлядіт.
– Што прідлаґаєш? Ні правадіть мітінґ я ні маґу…
– Мітінґ нужна провісті абізатільна. Но, может, настала врємя всьо-такі аканчятільна ліквідіравать еті банди? У нас в руках Сичуґ. Он точна знаєт кто і чєм дишит із ґлаварєй етай шайкі. Правідьом захват і паталкуєм і с нім, і с етім «турістам». Тім боліє, ані распалажилісь проста у нас пад носам. В чяснікє на Прудах. Їво пачті вєсь атсілілі. Паетаму там спакойна і ані чуствуют сібя там, как дома.
– Харашо. Дєйствуй.

14

– Я ж сказав: не надівай їх, – Кьорхер вибив окуляри з рук конвоїра, коли той вже готувався начепити модний закордонний девайс на носа. Повстанець не розгубився і скрутив датчанина. Густав дозволив себе скрутити, якщо вже бути точним. – Слухай, я ж намагаюся врятувати твоє здоров’я, і своє також. Це – військові окуляри і вони належать мені. В них вмонтовано систему ідентифікації носія. Ти розумієш? Якщо їх вдягне хтось, крім мене, окуляри проведуть сканування сітківки, виявлять невідповідність і увімкнеться механізм самоліквідації. По периметру в оправі є вогнепровідний шнур, який горить зі швидкістю дві тисячі метрів на секунду. Ти залишишся сліпим і зі спотвореним обличчям. Будеш схожий на єнота.
Повстанець недовірливо скосив очі на окуляри і відпустив Густава, натомість пересунувши автомат наперед і вимкнувши запобіжник.
– Я тобі зараз сам спотворю дещо. Виглядатимеш тоді, як…
– Не віриш – перевір, тільки палець з гачка прибери, – відповів Кьорхер.
Повстанець підняв окуляри і причепив собі на бронежилет. Повітря струснула серія вибухів, яскраве світло засліпило, земля, здавалося, попливла під ногами. Густав, який мав так званий імунітет до світло-шумових гранат, зреагував швидше за інших двох: заплющив очі, присів, перемістившись при цьому за повстанця з його окулярами, оскільки вибухи лунали десь ззаду. Праворуч гуркнуло сильніше і залізні ворота влетіли всередину подвір’я. За мить все кругом заповнилося чоловіками у чорному, чорних касках, чорних бронежилетах і з автоматичною зброєю.
Густав ухопив повстанця під руку і накрив долонею правицю свого конвоїра, намацуючи спусковий гачок. Повстанець майже не пручався, коли Кьорхер волік його в протилежний від воріт бік, прикриваючись, наче щитом, його тілом.
– Стаять, на зємлю! – Кричав хтось із нападників і для чогось додав: – Работаєт спецназ!
Побачивши, що не всі виконують команду, чорний чоловік вклав прикладом іншого повстанця, відібрав у нього автомат і махнув ним у бік будинку. Решта спецназівців рушила у тому напрямку, витягаючи з-за поясів нові порції гуркоту і яскравішого від сонця світла, запаяного в пластик. Сам же цей чорний чоловік, вочевидь командир, рушив слідом за Кьорхером; той натиснув на гачок. Автомат підскочив, рука повстанця відпустила зброю і сам він почав осідати на землю. Чорний чоловік заточився теж, але не впав, а відповів вогнем зі своєї зброї.
Густав відскочив за ріг будиночка і, давши останню чергу з-за нього, кинув зброю і підбіг до паркану. Підскочивши і підтягнувшись, він переконався, що будівлю оточено по периметру. Тікати було нікуди.

15

Чорний позашляховик GMC поглинув у своїх надрах чотирьох людей: командира загону і Густава у супроводі двох конвоїрів. У іншу машину, чорний-таки Hummer, було посаджено полковника (точніше занесено, бо він був непритомний, а лице його було перетворене на місиво. Коли голова його в певний момент хитнулася на безвольних в’язах, Кьорхер встиг помітити багряну зірочку від порохових газів під підборіддям) й інших двох повстанців.
Двері захряснулись, відрізавши Густава від світу. З обох боків його тиснули здоровенні дядьки у чорному, від чого забите (чи не поламане) ребро далося взнаки. Обличчя роздулося так, що, здавалося, от-от лусне шкіра і засочиться кров перемішана з відбитими мізками.
Командир з переднього сидіння лукаво зиркнув на полоненого крізь дзеркало заднього виду і скомандував водієві, такому ж запакованому в чорне, рушати.
Ще один полон. Цього разу незапланований. І ці не притоплюватимуть, а скоріше скалічать, роблячи неможливим виконання завдання.
Джип рушив, хитаючись на вибоїнах дороги. Кьорхер мимоволі зачудувався краєвидом: з одного боку тяглися будиночки, такі ж, як і у туристичній Ставниці на кордоні, а з іншого зяяла велика порожнеча, що розкинулася на сотні метрів в усі боки. Величезна бездонна яма. На дальній стіні здійнялася хмарка рудого пилу – обвал. Кьорхер згадав супутникові знімки Кривого Рогу і ці так звані зони обвалення, що розросталися з кожним роком. Величезні, стометрової чи більше глибини діри в землі, вони тяглися ланцюжком вздовж схожих ям – кар’єрів, проте мали нерівні вигадливі краї, мінливі, наче щупальця амеби.
– Харошиє ачьочькі…
Кьорхер перевів погляд на переднє пасажирське сидіння. Командир чорного загону крутив у пальцях його спец окуляри.
– Це моє…
Командир заіржав:
– Била тває, стала має!
І начепив скельця на носа просто поверх маски-балаклави.
– Не надів… – затнувся Кьорхер, а тоді виплюнув незрозуміле і неоковирне слово у глухий простір салону, щось на кшталт: – Фубар…
Густав швидко, як міг, оглянув все навколо: водій з пістолетом у кобурі з правого боку на поясі; командир з пістолетом, це факт, але його не видно, а автомат лежить під лобовим склом; конвоїри з боків тримають автомати між колін; зліва, на стегні, просто під рукою…
Звук був, ніби луснула велика повітряна кулька, лише чорний дим, що миттю наповнив собою все наявне повітря, дисонував з цією асоціацією. Ногами бранець з усіх сил вперся у спинки передніх сидінь. Рука Густава зігнулась і лікоть роздробив кілька зубів конвоїру праворуч. Всіх кинуло вперед, але Кьорхер вже був до цього готовим, тому поки конвоїр зліва упирався руками у водійське сидіння (до речі безрезультатно, сповзаючи долі і продовжуючи розплющувати собі носа об шкіру спинки крісла водія), впустивши автомат на підлогу, фіксуючи своє тіло в просторі лише ногами, Густав запустив правицю у кобуру лівого конвоїра. За мить ствол уперся чоловікові в чорному у підборіддя і куля вибила вміст черепної коробки, заляпавши цим вмістом шкіряну стелю. Густав переклав пістолет у ліву руку, правою фіксуючи автомат правого-таки конвоїра. Чотири постріли в область голови примусили того припинити будь-які спроби активних дій.
Командир вив, тримаючись обома руками за обличчя, водій вже дістав пістолета і перекладав його у ліву руку щоб зручніше було стріляти назад. Густав так швидко розрядив залишок обойми у водія, що це скидалося на автоматну чергу, втім, влучність від темпу не постраждала.
Авто майже зупинилося. Ззаду в бампер уперся Hummer, з нього вискочили ще двоє чорних чоловічків.
Кьорхер кинув тіло вперед, між сидіннями, руками втиснув педаль у підлогу. Машина смикнулась і заглухла. Ребро знову прострілило болем. Густав поліз, наче жук наперед, відчинив дверцята водія і вивалився назовні. Затріскотіли черги.
Водій випав слідом і Кьорхер поспішив зайняти його місце. Знову ревнув двигун і авто все ж продовжило рух. Дверцята ззаду розчахнулися, в салон всунувся ствол автомата і верхня частина автоматника. Черга не досягла цілі: стрільця протягнуло слідом за машиною, він не втримався і звалився на кам’янисту дорогу.
Кьорхер гнав майже всліпу: лобове скло було заляпане кров’ю водія, до того ж прикрашене павутинкою тріщин. Попереду з’явився один із мінівенів основної частини групи чорних чоловіків. Він зупинився впоперек дороги, дверцята від’їхали вбік. Густав не знижував швидкості. Удар був колосальної сили.

16

Цього разу Губар увірвався ще до того, як секретарка встигла натиснути кнопку колектора. Він не сідав, виглядав захеканим, був спітнілим, піджак трохи криво звисав з його фігури.
Олександр Сергійович звів брови й вирячив очі. Пальці його стислися на краю кришки столу.
– Туріст сбєжал, убів траіх і бок їво знаєт скалькіх раніл. Он настаящій спєц.
– А как…
– Астальних взялі. Сичуґ сдєлал напитку застрєліцца, но ніудачьна. Ми їво аткачяєм. Ґарантірую.
– Ти гарантіравал, што вазьмьом всєх бєз шума і пилі!
– Баюсь, што нідаациніл етава…
Олександр Сергійович рвучко звівся і загорлав:
– Я тібє плачю за то, што ти нідаациніл? За то, шо праєбал етава кадра? Может он самає ценнає, шо била там!
– В любом случає он ні станіт світіцца. Но, баюсь, он на самам дєлє хатєл Вас убрать. Думаю, скора Баруха смєстят. Вапрос в том, кто. І нужна будіт ілі найті к німу ключ, ілі…
– Што «ілі»? – Олександр Сергійович знову сів. Вираз гніву змінився на його обличчі розгубленістю.
– Тагда нам нужна валіть…
– Смійошся? Как? Он же будіт імєть ахрану Баруха! Блін, да віть ета же агент МС внутрі сім’ї Баруха!..
– Нєт, Ви ні понялі. Нам нужна свалівать. Слєдующім он убйот Вас. Тот, што заваліт Баруха. Пахоже, МС рєшила взять ету тіріторію пад полний кантроль.
Олександр Сергійович надув щоки і шумно видихнув повітря крізь губи, складені трубочкою.
– Єбать, – промовив він. – І када па-твоіму…
– Алєксандр Сірґєічь, – якомога спокійніше і впевненіше мовив Губар, – єслі би ні етат тактічєскій правал, ми би і ні зналі што стратєґія наша праіґрана. Ані би убілі Вас.
Олександр Сергійович підняв руку, зупиняючи Губаря:
– Знаю, знаю. Ізвіні. Но ти тоже маладца. Ладна. Арґанізуй палнамаштабную зачістку районав, ґдє моґут бить бандерлогі.
– Но для чіво ми будім тратіть врємя?
– Усілім ахрану. Єслі ти думаєш, аґент МС єсть внутрі сімї Баруха, то он может бить і внутрі нашей. Падбірі стапрацентних людей. Слишиш! Стапрацентних! Нічіво ні атміняєм на дівятає. Вазможна ти ашибся…
– Но зачєм так ріскавать?
– Патамушта я так сказал. Свабодєн.
Губар мовчки вийшов, а Олександр Сергійович дістав з шухляди пляшку віскі, скляночку, потім сховав її назад і, відгвинтивши ковпачок, вихилив кілька ковтків просто з горлечка.
– Патамушта ета всьо, што у нас єсть. І я ім. нічіво ні атдам.


17

Згідно з даними супутникових знімків весь центр і промислова частина міста були помережані блокпостами. Їхати машиною до місця призначення було неможливо, тому довелося соціалізуватися в Анклаві. Густав розшукав у Мерседесі всі, які там були гроші, тобто кількасот рублів, в основному, дрібними купюрами, близько двох сотень бофонів. Відклавши вбік останні, чистенькі і, наче нові купюри, Кьорхер розібрав гвинтівку і спакував її у знайдену серед руїн тонку ковдру, а також приєднав до цього натюрморту ще й взяту там само злегка обвуглену сапу.
Наплічник довелося лишити. Замість нього вмістилищем кількох банок консервів, пляшок з водою і ганчір’яної накидки стало пошарпане пластикове відро.
Вирушивши пішки до Анклаву, Густав не сподівався просто перетнути кордон, але коли почалися житлові квартали, ніяк не відділені від володінь (чи останнього сховку) УПА, він легко влився у не велелюдний вуличний потік. Ніхто не зважав на трохи брудного і з розбитим обличчям чоловіка, який ніс городницький реманент і старе відро. Густав навіть побачив двох місцевих, що виглядом облич не надто відрізнялися від нього, хіба що на них до всього лежав відбиток алкоголізму, тривалого і фатально запущеного.
Найважче виявилось сісти на автобус, не привернувши до себе уваги, адже попри знання загального плану міста Густав розгубився, читаючи написи на трафаретах, де зазначався номер маршруту і ключові транзитні та кінцеві пункти. У тому переліку не було знайомих йому вулиць, ба навіть на назви вулиці ті слова не були схожими: «Соцгород», «МОПР», «95 квартал», «METRO» тощо.
Густав підійшов до чоловіка з сумкою через плече і цигаркою в зубах і запитав:
– Перепрошую, як мені доїхати до Новоросійського проспекту?
Чоловік скоса глянув на Густава і знову втупився у далечінь, видивляючись свого автобуса. Коли Густав вже почав розвертатися, втративши надію дочекатися відповіді, чоловік буркнув крізь зуби (може тому, що стискав ними фільтр цигарки):
– На двєсті пітнацатам.
Густав кивнув і, відступивши на кілька кроків вбік, зайняв вичікувальну позицію. Повз пройшов ще один чоловік, змовницьки підморгнувши і одразу ж опустивши голову.
Двісті п’ятнадцятий прибув за півтора десятки хвилин, неоковирна бляшанка на колесах яскравого жовтого кольору. Багацько людей ломонулися до дверей, відпихаючи одне одного. Густав змішався з натовпом і постарався зайняти місце, з якого було б видно шлях руху, аби хоч трохи орієнтуватися у просторі, але такого місця не знайшлося: вільні місця було зайнято, вікна були хоч великими, але низько розташованими, та і стеля не дозволяла випрямити шию, тож він бачив сам лише репаний асфальт.
Довелося питати ще раз. Нарешті, за майже годину він дістався, як це називали місцеві, дев’яносто п’ятого і вийшов. Коли він спускав ногу на асфальт, хтось штовхнув його, спеціально чи ненавмисне і Густав відчув дошкульний для свого болючого ребра удар крізь замотані в ковдру гвинтівку і сапу.
Бляшанка, яку місцеві називали маршрутним таксі, задзеленчала, наче каструля з гори покотилася, рушила далі, кіптюжачи і без того руде небо.
Густав роззирнувся, намагаючись зорієнтуватися, пригадуючи бачені знімки цієї площі, а тоді впевнено покрокував однією з чотирьох вулиць, що виходили променями від центральної круглої клумби з пам’ятником якомусь діячеві.
Зовсім скоро, минувши безліч крамниць, що розташовувались у старих і засмальцьованих дев’ятиповерхових будинках, Густав вийшов до гранітного меморіалу на площі, де головна вулиця, Новоросійський проспект, повертала праворуч. Гранітні плити стирчали із землі підковою, на внутрішній стороні якої були вибиті імена загиблих воїнів Радянської армії, а від підкови на південь тяглася алея і впиралася у ще одну трохи вищу «підкову», розвернуту кінцями в протилежний бік. Ще далі, за межами гранітного півкола височіла двадцятиметрова прямокутного перерізу колона, на верхівці у якомусь пориві закам’янів кремезний солдат у накидці й касці і з автоматом в руці. Іншою рукою він вказував кудись в кінець вулиці. А може широким жестом прикривав собі очі від сонця.
Праворуч і прямо площа була оточена житловими багатоквартирними будинками, ззаду і ліворуч був парк, в глиб якого тяглися трамвайні рейки, а ще лівіше тонула в зелені ще одна невисока будівля.
Густав покрутився на алеї. Очевидні зручні позиції були просто перед ним, на дахах будинків чи на верхівці он тої дзвіниці, але вони були надто близько до місця, тож зникнути непоміченим дуже важко, якщо не неможливо, до того ж ці позиції займуть контр снайпери Мулькіна.
Поряд з солдатом на постаменті, навіть вища за нього стояла коричнево-вохряна дзвіниця, з якої найкраще повинна проглядатися місцевість. Треба стерегтися цих позицій.
Густав озирнувся. Лише крони дерев.
Але ні. Он, між гілками, ледь майорить брудно-сіра будівля. До неї кілометрів зо три. Надто далеко для триста восьмого. Краще було б мати для цього п’ятдесятий… Але чи ж він не найкращий?

18

Жодних патрулів, жодних постів не зустрілося дорогою. Якби повстанці знали, як легко можна переміщатися Анклавом, вони б уже заштрикали всіх козачків шомполами у вухо.
А якби Анклав знав наскільки повстанці здеморалізовані і нерішучі, то… Хоча ні. Полковник не просто так намагався застрелитись. Ідея жила у душі старого повстанця. І за неї він ладен був умерти.
Вдасться їм розговорити захоплених повстанців чи ні, але військова операція все одно відбудеться. І все обійшлося без нього, Густава.
Але як Анклав (в тому, що чорні люди – бійці Анклаву Густав не сумнівався ні секунди з того самого моменту, коли перша граната розірвалася за спиною там, у дворі конспіративної квартири) дізнався про їхнє місцезнаходження? І що серед присутніх буде один з головних, якщо не найголовніший (от в цьому Кьорхер все ж мав сумніви) командир УПА? Вочевидь всередині інсургентського товариства був присутній зрадник чи агент Мулькіна. І не один. І, швидше за все, він був серед присутніх на квартирі. Один із двох конвоїрів.
Та гадати про це Густаву вже не цікаво і ніколи. Він наближався до свого пункту призначення.

19

Небо над містом слабко світилося, виною чому був низький смог. Північна частина обрію ще мерехтіла до того ж різної яскравості й частоти спалахами. Інколи в небо злітав трасер і гаснув у височіні.
Густав сидів, притулившись спиною до цегляної стіни, що оточувала труби вентиляції будинку. Горище було замкнене стародавнім навісним замком, з яким Густав впорався за хвилину. Давно він із залізом не бавився. Було приємно. В руці він вертів шматочок леза ножа. Лезо крутилося між пальцями, пурхало вгору і вниз по кісточках фалангів так швидко, що око не встигало фіксувати предмет.
Уламок цей Кьорхер знайшов у згортку поряд з гвинтівкою. Ніж обламався, врізавшись з розмаху у ствольну коробку, яка вочевидь врятувала Кьорхеру життя, або ж одну з нирок.
Його вже не вперше намагалися убити, тож він навчився дивитися на такі речі по-філософськи. Одного разу його ледь не пристрелили союзники-євреї. У тому самому тридцять восьмому. Чомусь їх мало вразила інформація про те, що Густав Кьорхер (це було його справжнє ім’я) – агент Служби Безпеки Світового Союзу або WUSS. Хлопці були гарячі (запал їхній підігрівався ракетами з тактичними ядерними боєголовками, які таки частенько того року злітали над Палестиною та Іраком і туди ж падали), тож їм можна було пробачити. Та війна була брудною і невиправдано жорстокою.

Цікаво, як би СБСС повідомила Насірі про його загибель? Чи це зробила б підставна корпорація, в якій він нібито працював?
Те, що зараз поставало перед очима, було схоже більше на Венесуелу в двадцять третьому, але Густав тоді ще пішки під стіл ходив і мало розумів дорослі справи та й не цікавився ними, що виглядало природно.
Дивовижно як багато люди не можуть порозумітися, поділити корито з ресурсами і беруть у руки зброю, примітивну вогнепальну, яка викидає шматочок свинцю і намагаються цим шматочком завдати опоненту найбільшої можливої шкоди. Або вибухові речовини, які чавили ударною хвилею нутрощі і ранили такими ж твердими шматочками шрапнелі і осколків. Раніше стріляли кам’яними снарядами, а тепер свинцем і снарядами з комп’ютеризованими боєголовками, використовують лазери, складні обчислювальні машини, системи розпізнавання, але вогнепальна зброя по суті так і залишилася на тому ж примітивному рівні. Практично кам’яний вік.
Але попри всю примітивність, ця зброя все ще залишалася смертоносною. Поки що, слава Богу, лише вона володарювала у цій частині світу, який ніби загруз у часі. Ба навіть відкотився в розвиткові назад.
А ще Густав любив цю примітивну зброю. Любив прикласти до заліза своїх людських умінь і отримати висококласний результат.
Всупереч огиді та неприязні до воєн та насильства як явища, що жили у глибині його душі, Кьорхер не бачив себе поза війною. Тим більше його, ще зеленого та запального, образило та принизило перше завдання у СБ. Це був так званий «понеділковий ланч». Тоді йому вдалося увійти у групу маргіналів, які саботували одинадцятого жовтня тридцять другого роботу інформаційно-рекламних систем Берліна. Просто в центрі, у ранкову годину пік всі плазменні і голографічні екрани на Потсдам-плац, Курфюрстендамм, Александер-плац, Унтер-ден-Лінден і Карл Лібкнехт-штрассе на мить згасли, реклама напоїв, одягу, авто, мереж бутіків, туристичних агентств, політичних партій та окремих діячів, інформація з біржі та погода зникла, а тоді замість неї на кожному квадратному метрі рекламних площ виникли тисячі (від кількох десятків сантиметрів до десятків метрів) зображень вагіни. На цьому саботажники не зупинилися, а крутили кіно далі. З вуличних ретрансляторів та динаміків залунали стогони і крики, гучністю пропорційні найбільшому із зображень.
Тривало все не більше дванадцяти секунд. За цей час сталося декілька ДТП із загальною кількістю учасників чотири тисячі вісімсот сімдесят три авто, два інфаркти, сімнадцять нервових зривів і одна крадіжка.
Густав витер лезо рукавом і пожбурив у куток під парапет, що оточував дах. Гвинтівка врятувала йому життя ще раз. Саму її він вимушений був лишити на іншому даху, на даху одного із тих двох двадцятитрьохповерхових будинків на проспекті Металургів.
Місце було не найкращим з тих, які у Густава слугували снайперськими позиціями, але єдине, з якого хоча б якось проглядалася площа з меморіальним комплексом і яке не мало б контролюватися снайперами Мулькіна. Хоч не поряд з ними доведеться вмощуватися. В будь-якому разі у нього буде лише одна можливість.
Він навіть пошкодував, що не прихопив з собою модуль автоматичного прицілювання. Але Густав просто не визнавав подібних девайсів, звикши покладатися на власні, хоч і обмежені, людські можливості. Тепер йому належало здійснити постріл, до того ж в голову, до того ж у мозковий відділ черепа, щоб стовідсотково ліквідувати об’єкт, постріл з майже трикілометрової відстані з доволі слабеньким патроном і десятикратним прицілом.
– Кожен снайпер в світі, – бурмотів Кьорхер вже звичною українською, – віддав би ліву руку, аби бути на моєму місці…

20

Попри пізню годину Олександр Сергійович не спав. Він сидів за своїм столом і у світлі з-під абажура ампірної лампи читав «Кандагарскийс вязной» із серії «Спецназ ГРУ».
Екран леп-топа ожив і залунали звуки вхідного дзвінка. Олександр Сергійович захряснув книгу і пожбурив на край столу.
Дзвонив Губар.
– Да, Валодя.
Картинка була нечіткою, до того ж було темно, тож обличчя начальника безпеки ледь-ледь можна було розрізнити.
– Ми зачістілі пітнаццать кварталаф. Очєнь сільнає сапратівлєніє. Тіпєрь паутіхла. Планіруєм іті дальше послє рассвєта. Здєсь очєнь ґустой район. Мноґа укріплєній. Ані ні уйдут, я пірібросіл Званаря на Даманскій, ані с ПНВ пасут рєку. Більше ім дівацца нєкуда. Думаю, здєсь нєт провада, но аснавниє мабільниє і баєспасобниє ґрупи тут всє.
– Харашо, – провагавшись відповів Олександр Сергійович. – А у вас што, нєту ПНВ?
– Єсть. Но здєсь очєнь плотная застройка. Ат ніх толку ноль, каґда із каждай дири моґут вжаріть іс пулімьота.
– Атайдітє німнога і вазьмі мінамьоти, абстрєлівайтє іх всю ночь. Даже можеш сравнять весь район с зємльой.
– Вас понял. Канєц свя…
Зображення зникло, з динаміків почувся незвичайний завершальний звук. Ніби мухобійкою по килиму на стіні.
Олександр Сергійович відкинувся на стільці, вийняв з шухляди столу коньяк і сигари.
Навіть добре, що ліквідувати всю банду неможливо. Буде чим підтримувати патріотизм населення, тобто свинячу (овечу, коров’ячу, навіть собачу) покірність і вдячність рятівникові. Йому, Олександрові Мулькіну. Треба відмінити міномети. Головне – дали трохи жару повстанцям, не випустили з-під контролю шляхи постачання і збуту вантажів і товарів.
Мулькін набрав Губаря. Лише довгі гудки. Де ж він?
Скло у великому французькому вікні за спиною глухо завібрувало, помітно хитнулася під стелею люстра з численними діамантовими висульками і позолоченим абажуром. За кілька секунд накотила друга, потім третя хвиля, вже слабша.

21

Густав почав вже куняти, як щось загуло. Це був не вітер, звук лунав ніби звідусіль і нізвідки. Дах поплив під Кьорхером, повернувся назад і знову поплив. Грюкнуло, задзеленчали вікна десь знизу, завили нечисленні автосигналізації.
На північному горизонті здіймалося щось чорне, ніби стіна, оббита оксамитом. Наче кришка труни, як їх тут виготовляють. Слабкі відсвіти блиснули на цій зростаючій чорноті, блискавка прошила той далекий простір.
– Що ж ви там наробили? – Прошепотів Кьорхер. Він деякий час спостерігав за ростом чорної стіни у далечіні, поглядаючи час від часу на ближчі краї, чи не почалася якась місцева активність, але нічого такого не було, лише кілька цивільних хто в чім попало вискочило надвір, озираючись на всі боки та переговорюючись між собою.
За півгодини всі розійшлися, світло у вікнах навколишніх будинків знову згасло і Густав теж задрімав.

22

Вулиця, всі будинки, дерева, асфальт, запущені зарослі травою ділянки, які заміняли собою газони і клумби, все було вкрите шаром червоного пилу. Поодинокі авто, вантажівки і маршрутки здіймали хмари рудої куряви, перші поверхи будинків тонули в кривавому тумані. Раз повз позицію Густава пронеслася машина з мигалками і працюючою сиреною.
Що б не сталося цієї ночі, воно могло поставити під загрозу всю операцію. З іншого боку, хоча це Густава мало хвилювало, її завжди можна завершити потім, руками іншого агента. Цікаво, на півночі, у Харкові, вже почалося?
Трійко дядьків з трудовими руками палко обговорювали щось і Густав приєднався до них. Спочатку він просто слухав, а коли один із дядьків кинув у його бік виразний косяк, приєднався до розмови.
– У мене також вікно одне вибило. Що це таке було?
Дядьки майже одночасно сплюнули у рожевий пил. Один з них попросив цигарку. Густав поплескав по кишенях штанів і знизав плечима. Дядька пригостив його сусід. Пахкнувши, він задумливо промовив, мружачись на сонце:
– Та падарвалі бєндєри, гаваріт мой зять, а он в міліції работаєт, гаварітпадарвалі стариє шахти. Абразавалась зона абрушенія. Гаваріт, адін їво знакомий відєл сіводня, он емчєеснік. Здаравєнная такая дира на полрайона.
Густав покивав, намагаючись перетравити почуте, відвалив від дядьків і рушив на південь, до своєї позиції. Просто ближче до неї. Але лізти туди зараз не слід. Тепер вже точно все місто на вухах стоїть. Світити точку ніяк не можна.
Виходить десь повстанці заклали в свердловину чи в гілку шахти заряд на критичний випадок і підірвали вночі, поховавши чималу частину міста разом із козачками Мулькіна. А може заряд вибухнув випадково через стрілянину і вибухи. Здається там використовували міномети і РПГ. Навіть, може, з обох боків. Якщо заряд був на поверхні, міг і здетонувати випадково.
Кьорхер мав намір перечекати до дев’ятої, подивитись чи зможе виконати завдання, а лиш тоді звалити. Вдасться принаймні доставити Службі Безпеки це диво техніки – Вадимів мерседес з усією електронною начинкою.
Раптом до Густава дійшло, що машина також десь у тому районі, який пішов під землю. Він просто посеред тротуару різко розвернувся і кинувся до найближчої зупинки. Дістанеться якнайдалі, куди ще ходять маршрутки, а там спробує підібратися до імпровізованого «гаража», в якому залишився диво-автомобіль.
Без нічого, з однією пляшкою води в руці, він дістався правого берега Саксагані, біля частково закинутого густо забудованого мікрорайону, і тут зрозумів, що за три-чотири кілометри починається ця сама зона обвалення. А мерседес кілометри на два далі у тому ж напрямку.
Марево коливалося над вулицею, що прилягала до ринку, тротуарами і проїжджою частиною тинялися пішоходи з торбами, безупинно дудлили квас чи пиво. Варені торговці маялися в тіні навісів своїх яток.
Густав зайняв місце на лавці у тіні лип, одразу ж прилипнувши до неї. Спробу змінити місце дислокації він зупинив одразу ж у початковій стадії, тобто тільки відліпивши зад від свіжо фарбованих дощок.
Перед очима пропливли троє молодих людей із спотвореними алкоголізмом обличчями. Одяг їхній був зношений і брудний, де-не-де на ньому і у волоссі чоловіків зеленіли реп’яхи і соломинки.
Вже не раз Кьорхер спостерігав повне ігнорування козацькими патрулями таких антисоціальних елементів. Людям же нормального, типового місцевого вигляду приділялося значно більше уваги. Густав копнув кросівкою пилюку під ногами. Невже доведеться вивалятися в ній і напахтитися алкоголем? Потом від нього вже давно смердить.
Двоє чоловіків з тих самих алкоголіків всілися на сусідній лавці, змусивши цим рятуватися втечею закохану парочку. Третій, зовсім молодий сухорлявий хлопець пригальмував біля Густава:
– Двацать п’ять капєяк єсть?
«Видно я маю вигляд людини, у якої є бодай один зайвий четвертак,» – подумав Кьорхер і похитав головою. Хлопець голосно пробурчав:
– Жлобяра…
Посидівши трохи разом і порядившись, трійка розділилася: двоє рушили у бік ринку, а той самий хлопчина підсів до Густава.
– Сігарєта хоть єсть?
Густав пригостив хлопця якимось місцевим лайном, купленим за непомірну, на його думку, ціну у кіоску на цьому ж-таки ринку. Закурив сам, закашлявся.
– Чьо, правда нєт хоть двацать капєєк?
– Правда, – відповів Густав. Він справді мав лише паперові гроші.
– Вот каму всьо пофіг, – кивнув хлопець на пацана, що стовбичив на вході в ринок і роздавав листівки, інколи починав переслідувати людей, щось їм з жаром доводячи. – Ім похуй, хоть павстанци, хоть Мулькін с етім їво жидовскім кодлам. Всігда бабло рубают. Асобєнна послє каждай смєни власті: пално вибітих окан. І січяс многа павилітала. Піхают людям хуйню, но тє даже нє успєвают етава панять. Січяс намнога дішевлє паставіть ета дірьмо, чєм нармальнає дірівяннає акно.
Густав покивав:
– Ну да, вони ж виділяють формальдегіди чи що?
– Нє-а, – очі у хлопця із скляних перетворилися на живі і рухливі. – Для етава, ну, штоби канцентрация била хоть сколька-нібуть сущєствєннай, нужна пластік нагрєть. А ані вєдь бєлиє. Даже січяс пайді і патрогай – халодниє. А хуже всіво – двєрі. Нєт штоби чуть-чуть піріплатіть і хатя би шпонавиє купіть… а ані МДФ па такой ценє талкают, как за дєрєва. Дуб.
– А що таке МДФ?
– Тіпа ДВП, но фракция в МДФ мєльчє і склеєна нє такім клєєм, а на асновє дрєвєснай смали. Ана прідайот нєкатарую дапалнітєльную прочьнасть і водаустойчівасть. Блін, а я вєдь учілся на інженєрнам. Праектіровщік жилих дамов. Всєвазможниє матеріали ізучял. Мєтади абработкі.
Над Густавом виросли інші двоє алкоголіків.
– Пагналі, вот, підісят сєм коп. Ідьом, в’єбьом…
– Пагналі, – підхопився хлопчина-проектувальник-алкаш і простягнув Густаву брудну, вкриту подряпинами і саднами руку: – Давай. Ти нармальний пацан. Удачі тібє.
Трійця рушила через вулицю углиб двору дев’ятиповерхових будинків, сміючись і перекидаючись насиченими матом репліками.
Густав непомітно обтер долоню об штани і відкинувся на липку спинку лавки.
Синій SsangYong постійно паркувався близько десятої вечора біля цього будинку. З нього виходив крупний дядько у бузковій чи рожевій сорочці без краватки, сріблястих якихось штанях і йшов у під’їзд. Жив він десь між третім і п’ятим поверхами. Скористатися цим транспортом навряд вдасться, шкода, хіба що дядько не виїздитиме нікуди у свято, але малоймовірно. Це було все, що Густав дізнався за майже тиждень очікування знаменної дати.
Не дивлячись на ризик, він ще двадцять восьмого квітня зайняв позицію, але не на самому даху, а на горищі з вікном. Наближалося свято, під час якого будуть активізовані збройні сили Анклаву, але також існувала імовірність того, що Мулькін з’явиться-таки біля меморіалу, адже всі урочистості в місті за участі батька городян Мулькіна, проходили завжди саме тут.
З іншого боку, зважаючи на обставини, він може не з’явитися не тільки першого, а й дев’ятого травня. Тоді доведеться їхати ні з чим, втративши бісову купу ресурсів СБ: десятки тисяч кредитів, перерахованих на «відродження прикордонної зони», сотні тисяч на його, Густава, підготовку, на гвинтівку і пістолет, спец окуляри, зарплатню, продукти і цигарки тощо.
Густав напхав на горище кілька ящиків, в яких буває транспортують овочі чи гриби, обмотав їх ковдрою, встановив недалеко від вікна і сидів у дальньому кутку під стіною, час від часу підповзаючи до отвору в стіні і вивчаючи обстановку надворі.
Там стояла спека. На горищі ж було справжнє пекло.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.85867786407471 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Історія Європи. Український погляд
Кожен з нас має знати історію власного народу. Бо історія – це його посвідка на проживання на рідній …
Погляд на світ через призму пародії.
«Прометей поміж грудей» – тільки ця провокативна назва збірки чого варта! І це не натяк, це те, про …
День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …