Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2658
Творів: 49550
Рецензій: 94099

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Роман

СТЕЖКИ ГІЛЕЇ (2-га книга з трилогії УКРАЇНА ТУРИСТИЧНА р.р.26-28)

© Турчин Євгеній, 16-11-2015
26

Весь сніданок нагадував Номадові театр одного актора. Якщо вже чесно, нагадувати театр нічого не могло, бо Номад ніколи театру не бачив але, оперуючи наявними у нього знаннями, він визначив сьогоднішню поведінку Вови як виступ у театрі. Уляна, здавалося, була від нього в захваті.
В обід небо прояснилося остаточно, сонце освітило голу рівнину попереду, а кордоном і не пахло. Місцями серед сухостою траплялися острівці сміття: пластикові пляшки були органічно вписані у скульптури із дерев, обплетених поліетиленовими пакетами. Чим далі, тим більше ставало сміття. Схоже було, що нечасті східні вітри приносили сюди непотріб з усієї цієї забутої богом землі і всі ці пакетики, етикетки та інші залишки людського господарювання залишалися тут, наче пам’ятник втраченим надіям. Піднявся вітер і разом з ним – пакетики. Вони летіли у бік кордону і часто прилипали до спин подорожніх.
– Близько кордон, – мовив Номад, коли вони сходили із занедбаної траси. – Інакше це сміття летіло б далі. А так воно стопориться десь на чомусь і накопичується тут.
Під час руху Вова мовчав і постійно відставав, захекуючись. Окрім всього цього, здавалося, що той сильно натер ноги. Тим не менш новачок вже не просився на дострокові зупинки.
«Ідіот, – думав Номад. – Ще не зможе взагалі іти. Чи занесе інфекцію. Доведеться кинути його тут із гангреною. Уляна, звісно, не дозволить цього і мені треба буде або сидіти десь тут, поки він не гигне, або тягти на собі. Знову ж таки, поки він не гигне.»
Він спробував порівнятися з дівчиною і завести якусь розмову, але потім пригадав вчорашні свої слова і не наважився це зробити, адже тоді він сказав їй щоб забиралася, а сьогодні спробує розрадити себе її ж компанією.
Місцями траплялися зарості чагарників і дерев, але не дуже великі. Земля під ногами то піднімалася, то опускалася, нагадуючи поверхню води, що взялася брижами. Після того, як на шляху почали траплятися засипані сміттям і зарослі осокою потічки, Вова почав тихо матюкатися. Незважаючи на постійну хвилястість, Номад відзначив поступове загальне пониження рельєфу. Вони спускалися до великої ріки. Втім, попереду нічого не було видно, крім того самого поцяткованого пластиком ландшафту. Горбок за горбком, потічок за потічком, гайок за гайком. І жодних натяків на кордон.
Під кінець дня подорожні місцями просто потопали у смітті. Вицвілі етикетки, діряві пакети, пляшки, від вигляду яких всіх уже нудило, лежали рівномірним шаром по улоговинах, в руслах потоків, загачуючи їх і створюючи великі заболочені ділянки. Сонце лише почало зникати за кронами дерев на горизонті, коли Номад оголосив про нічліг.
– Треба йти вдень і виспавшись, – сказав він, – щоб добряче роздивитися і оцінити обстановку на кордоні. А за годину вже буде темно. Тим більше, що навколо стільки болота. Лізти туди всліпу – божевілля.
Ніч обіцяла бути холодною, якщо не морозною. Чисте небо, що вдень радувало скупим сонячним теплом, тепер безжально його відбирало назад. В одному з гайків було розбито табір. Багаття поки не запалювали, лише зібрали весь сушняк довкола і розгребли трохи сміття. Коли впали сутінки, Номад залишив своїх супутників і з півгодини роздивлявся горизонт із сусіднього пагорба. Повернувшись, не побачивши жодного натяку на електричне чи інше світло, він знайшов свою команду за грою у «м’ячик», в ролі якого виступала дивна кругла пляшка. Вова майстерно утримував її від падіння, підбиваючи догори ногами.
«Ось ти для чого економив сили,» – подумав Номад і скомандував готуватися до вечері. Розклавши багаття, він повідомив, що у межах прямої видимості, а це близько п’яти кілометрів, не видно жодних слідів людської діяльності. Вова з Уляною заходилися варити щось на кшталт плову із залишків рису. Із прянощів у них було лише трохи перцю і головка часнику, проте Вова обіцяв надзвичайний смак цієї страви навіть не зважаючи на брак продуктів, обладнаної кухні та інших зручностей.
– Можеш не соромитися, – сказав йому Номад, – розпалюй багаття сильніше, якщо треба. Все одно нас ніхто не побачить. Хіба що твої єврейські друзі досі женуться за нами.
Зготувавши свою страву, Вова розсипав її по казанках й почав ритися в своїй торбі. За хвилину на світ з’явилася пляшка «Nemiroff».
– Завтра уже через кордон, тож відмітимо!
– У полі, ще й так близько до кордону, ще й коли мафія Баруха полює за тобою ти пропонуєш пити? – Номад косо зирив на пляшку.
– Ти ж сам сказав, що нас ніхто тут не побачить. Та ми вип’ємо всього по стаканчику, по сто грам. А потім і нагоди не буде. Ми ж непрошені гості в Республіці, тож доведеться деякий час там влаштовуватися, чи що ми там робитимемо.
– Ну, хіба що по от стілечки, – погодився Номад, показуючи горизонтально два пальці.
– Вибачте, – сказав Вова після першої порції ледь на денці кружки, – зараз я зніму свої кроси, так що вдіньте протівогази.
– Рекомендую всім провітрити ноги, бо завтра ви мені потрібні більш боєздатні, ніж зазвичай, – відповів на це Номад і собі розшнуровуючи берці.
– Зара устроїмо паті смердючих шкарбунів, – гигикнув Вова. – Перекриємо запах цього смітника.
Вова розлив горілку по другому колу:
– Мєжду пєрвай і фтарой піріривчік нібальшой! Кстаті, там, в Республіці теж повно євреїв. Я чув, вони налагоджують контрабанду нашої водяри і ще чогось там туди, а звідти женуть всяку біжутерію, резинки, кнопки, скріпки, дзеркальця, помади, коротше всяку мєлочь. До речі про жидів. Древній анекдот. Коли розпався совєцкій союз, чи нє, коли утворилася держава Ізраїль, євреї почали виїжджати з СССР туди. Ну і один пише своєму другу в совок: тут, пише, все таке дороге, куриця на ринку коштує десять рублів на наші гроші. Ну, з кордону вертають йому листа, не можна, мол такого змісту листи випускати. Той єврей, значить, переписує: тут, пише, все таке дешеве! Можна на базарі купити бегемота за десять рублів. Тільки навіщо мені бегемот, якщо за ті ж самі гроші можна купити курицю.
Третю пили за любов.
– Дівчина – це сонце, яке світить всім, а гріє лише одного. Хлопець – цвях у табуретці, який чіпляється за кожну спідницю.
Четверту – за батьків. І тут Номад оголосив, що час підкинути дров у багаття, але приготування «плову» пустило весь сушняк за вітром, тому хлопець наказав почекати його, зашнурувався і рушив на пошуки побільшого гайку, який би був не дуже далеко. Кілька разів він падав і змінював напрямок, забраковуючи зустрінуті групи дерев. Нарешті пошуки привели його у сосняк десь за триста метрів від табору. Тут він знайшов одне старе дерево, що вже всохло, але досі стояло, зачепившись за своїх сусідок. Номад довго смикав дерево, намагаючись витягти його із міцних обіймів сестер-сосон, потім, зрозумівши марність своїх спроб, почав ламати гілляччя. Набравши повен оберемок, він потягнув його до табору, вогник якого блимав попереду, пробиваючись крізь тонку смугу молодих топольок, що простяглася поперек дороги і яку Номад обійшов перед цим, навіть не помітивши.
Продираючись між гнучкими пружними пагонами, Номад з невдоволенням відзначив, що хміль, мабуть завдяки інтенсивним фізичним вправам, почав вивітрюватися з голови. Схил «їхнього» горбочка, де був табір, радував його ниючі стопи, коли він піднімався вгору. Топольки добряче прорідили його оберемок, висмикавши майже половину запашних соснових гілок, тому хлопець йшов уже не так сапаючи, майже беззвучно. Вогник багаття вже ледь жеврів, Номад хотів було прискоритись, але натомість зупинився, пильно вдивляючись в темний силует, що грав світлотінню у все слабших відблисках вогню. Силует рухався, то піднімався, то опадав, збоку ворушилися в такт рухам химерні, ніби комашині лапки. Зверху то з’являлася, то зникала голова. Наплічник, що стояв позаду фігури, впав і почувся приглушений сміх, пролунало якесь слово, промовлене Уляниним голосом, але Номад не розібрав, що саме вона сказала. Силует почав рухатися інтенсивніше, до Номада долетів звук шумного переривчастого дихання. Він обережно й тихо розвернувся і почав спускатися схилом.

27

Хвиляста рівнина все знижувалася і скоро перетворилася на суцільне болото, вкрите шаром сміття. Де не де виднілися білі покручені стовбури мертвих дерев, рвані пакети звисали з них. У вітряну погоду вони мали б майоріти, наче прапори, але морозне ранкове повітря було майже нерухомим. Троє шукачів легендарної Республіки хрускотіли і чавкали підмерзлим багном і безперестанку сьорбали носами: Вова, прокинувшись перед світанком від холоду, виявив, що вогонь давно згас. Номад же сидів на нижній гілці одного з дерев і голосно сопів закладеним носом. Вартові на ніч взагалі не виставлялися, Номад наказав усім спати, запевнивши свою групу дуже похмурим і тихим голосом, що він ще раз сходить за дровами і розпалить велике багаття, якого вистачить до ранку. Судячи з усього, нової порції деревного палива він не приніс. Вова не став будити товариша, сам сходив за дровами до найближчого гайку і розпалив ранкову ватру.
Він ішов, голосно відпльовуючись в усі боки, проклинаючи соплі і Номада, який допустив щоб вогонь згас. Сам же Номад йшов максимальним для болотистої місцевості кроком і пару разів вже пірнав майже по пояс у брудну смердючу воду. Він намагався не допускати щоб інші члени групи порівнялися з ним і не дуже уважно стежив за навколишньою обстановкою. У черговий раз послизнувшись і пірнувши по коліно у воду він відчув як його ухопили ззаду за лікоть і підтягнули вгору, допомагаючи виборсатись із мулу на дні невеликі, але сильні руки.
– Куди ти летиш? – Уляна спробувала розвернути його обличчям до себе, але Номад вирвав руку і рушив далі, не збавляючи швидкості. – Що з тобою? Цілий ранок такий, наче тебе в зад штрикнули. Вчора теж… впав у депресію. Ми тобі лишили трохи – ти не допив. Посидіти з нами ще трохи не схотів, лазив десь…
Номад ішов, опустивши голову і тамуючи в собі жагу закричати на дівчину, обізвати якось образливо, показати свою слабкість перед нею. Своє знання. На мить він усвідомив як комічно і по-дитячому виглядає ця його демонстрація.
– Якого біса сталося, Номаде? Скажи мені. Ми ж не перший день разом, може я зможу чимось…
– Ні чорта не сталося! – Гаркнув Номад, все намагаючись відірватися від неї. Уляна не відставала, навпаки, він відчував запах диму саме від її комбінезону.
Деякий час вона просто йшла одразу за ним, потім знову озвалася обережно:
– Номаде…
Хлопець озирнувся, але не на неї, а на Вову, що чалапав, намагаючись не відставати, але безнадійно відірвавшись і лишившись в ар’єргарді. Оцінивши відстань, що їх розділяла як недосяжну для людського слуху і прошипів, скрививши гримасу огиди:
– Він тебе трахав!
Вираз Уляниного обличчя не змінився, залишався таким же стурбованим, в той час як Номад очікував хоч якоїсь реакції. Гніву, хоча б гніву. Саме тому він вирішив спробувати тиснути далі.
– Чорт тебе забирай, Буркун, він тебе трахнув! На другий же день! Якого біса!?! Цей селюк!
– Ти що, ревнуєш? – Уляна спробувала гмикнути, але це їй не дуже добре вдалося на Номадову думку.
– Чорт забирай, ревную! – Номад уже майже кричав. «Селюк» тим часом вже наблизився у зону чутності цих криків. Номад, миттю відзначивши це, знову зашипів. – Ти його зовсім не знаєш, він же просто клоун…
– А ти його вже знаєш, – Уляна насупилася. – Чорт, не можу повірити, що я виправдовуюсь! – Вона гнівно вдихнула закладеним носом, ненароком злегка хрюкнувши при цьому. – Ми були п’яні. Ти звалив і покинув нас двох. Ми… коротше, так сталося і нічого такого в цьому немає.
– Він у тебе кінчив!!! – Номад, здавалося, зараз захлинеться цим шипінням, очі в нього підозріло заблищали. – Як ти могла… він у тебе кінчив! Ти можеш…
Хлопець розвернувся і почалапав далі. Вова порівнявся із застиглою Уляною:
– Що таке?
– Чекай тут, – відрубала вона, не дивлячись на нього і поспішила за Номадом.
– Який вопрос – такий отвєт, – пробурмотів Вова і зітхнув.
Уляна ніяк не могла наздогнати Номада. У голові його дівчина вже єхидно питала: «Що, хотів би бути на його місці?», а він не знав як відповісти на це. Його кинуло в жар.
– Та стій уже! Ти, як дитина!
Номад завмер. Дівчина підійшла до нього і зупинилася на відстані витягнутої руки.
– Ми майже на кордоні, а ти поводишся, наче ідіот! – Засичала вона. – Пустельний герой драний!
Номад напрочуд спокійно, хоча ледь вловимі трагічні нотки в голосі все ж чулися, відповів своє:
– Як ти могла? Це ж… просто не розумію, як так можна.
– Нічого страшного не сталося. І я не маю перед тобою звітувати. Стеж за обрієм. Ми вже майже на місці.
– О’кей, – після секундного мовчання зітхнув Номад. – Ходімо.
Ближче до другої по обіді на обрії з’явилася біла смуга, що перетинала заболочену рівнину перпендикулярно рухові групи, простягалася вона від краю до краю, скільки здатне було осягнути око. Плями летючих пакетів та етикеток від пляшок зливалися у суцільну хуртовину, неслися на смугу і зникали на її тлі.
– Це кордон, – Номад зупинився, намагаючись розгледіти ще що не будь попереду. Вітер знову стих, сміття почало плавно опускатися додолу, наче величезні лапаті сніжинки.
Група рушила далі, тепер намагаючись йти якомога непомітніше, в чому їм допомагали групи густого очерету, що чимдалі частіше з’являлися з пониженням рівнини, витіснивши деревця та кущі і зливаючись біля сміттєвої смуги у суцільну стіну. Крізь просвіти подорожні роздивилися, що смуга ця представляє собою дротяний паркан, обплетений різним антропогенним непотребом. Паркан розташовувався на гребені старого, поїденого ерозією насипу, який тягся праворуч, зникаючи в очереті, а ліворуч ненадовго, метрів на двадцять, розривався, пропускаючи крізь себе русло невеличкої річки.
– Тут ми і пройдемо, – Номад повів свій загін через болото до підвищеного берега ріки навпроти отвору в паркані. – Зараз подивимось у цю дірочку, що ж там на тому боці. Доведеться йти у темряві.
З іншого боку більшу частину видимого сектору займало плесо, на березі за ним виднілися невисокі, але густі дерева, що майже приховували п’ятиметрову металеву вишку. Платформа на її вершині була закладена чимось схожим на мішки з піском, на даху виднівся прожектор, але жодних ознак присутності людей не було.
– Бачите он те дерево, десь на двадцять градусів від лівого краю паркану? – Номад заліг між двома своїми супутниками на відносно сухому ґрунті. – Там знаходиться вишка. Там може бути кулеметник чи снайпер. Думаю, вночі ми зможемо проскочити. Вони увімкнуть прожектор, направлять на цю діру, а ми обійдемо далі ліворуч, там, де нас закриватимуть від вишки он ті чагарі. Дивно, що вони їх не вирубали.
Закордоння не подавало жодних ознак життя протягом більш ніж двох годин. Від лежання на сирій землі в мандрівників навіть почали нити суглоби. Десь на сорок хвилин Номад зникнув, розвідуючи шляхи перетину паркану. Тим часом посутеніло. Крізь нечасті розриви хмар пробивалося слабке світіння атмосфери і ледь помітні мерехтливі зірки. Повернувся Номад, збуджений і захеканий.
– Там в очеретах є брід. З каміння. Воно так густо стирчить з води… видно річка тут, нижче за течією, обміліла й розтеклася. Цих каменів не видно, бо вони прямо у найгустіших заростях. Я дійшов до самого паркану. Лишається лише півметра піднятися насипом і перелізти через огорожу.
До остаточної темряви вони не чекали, а вирішили, що зможуть швиденько прослизнути під прикриттям чагарників на правому березі ріки. Каміння було вкрите слизьким нальотом і мандрівники часто ковзали на ньому, ледь-ледь утримуючись від падіння у воду. Крізь очерети прозирнула стіна сміття. Останній стрибок до берега і троє людей залягли на насипі. Номад почав висмикувати папірці й пакетики з вічок сітки паркану, створюючи оглядову щілину.
– Ось тут ми зараз швиденько переліземо і підемо он попід тими кущами, – прошепотів він.
Вова нерішуче поторсав його за плече.
– Що?
– Дивись. Он там, бачиш, – він вказав на очерета за ними. Номад довго вдивлявся у зарості, але нічого більше не побачивши, звів очі на Вову. – Там така палиця. Здається, металева.
Номад нарешті роздивився штир, що стирчав між каміння. Заввишки півметра і десь у палець завтовшки. На вершечку вузькою поперечною смужкою тьмяно відсвічувало скло чи пластик. Проте це могла бути лише зорова ілюзія, зважаючи на недостатню освітленість.
– Справді, – потер долонею лоба Номад. – Не подобається мені ця штука. Вона явно штучного походження. Не труба…
– Може ця лінія покинута, – порушила нетривалу задумливу мовчанку Уляна. – А кордон тепер далі. Щось зовсім тихо.
– Тихо чи не тихо, але йдемо швидко, але обережно. Ніби там на вишці снайпер, – вказав Номад на ту групу дерев, що майже закривали металеву конструкцію. – Добре, першим іду я, потім, коли я подам знак, ти пересадиш Уляну і підеш слідом. Йти тихо, обережно, пригнувшись, виконувати всі мої вказівки.
Номад обережно, щоб не розгойдувати паркан, перебрався на той бік. Пройшовши до чагарнику, він присів на одне коліно і почав вдивлятися крізь густе гілля на гіпотетичну вогневу точку прикордонників. Повитріщавшись зо три хвилини на негустий пунктир вишок вздовж кордону, він не помітив жодного руху чи відблиску. Може Уляна права і кордон перенесли в глиб Республіки. Можливо, у зв’язку із затопленням: то тут, то там виднілися величезні калюжі, порослі вже ненависними Номаду очеретами. Нарешті він трохи заспокоївся, подумки готуючись до перетину ще одного кордону і трохи дратуючись від можливо безглуздих своїх дій, якщо вважати, що тут крім них може нікого більше не бути, він заклично помахав долонею. За хвилину до нього приєдналася решта групи.
– Ну що, за мною, тримати дистанцію п’ять-сім метрів. Не висовуйтесь, використовуйте кущі як укриття. Вперед.
Вони почали повільно наближатися до «пробілу» Номадової уявної пунктирної лінії мертвих вишок (праворуч він їх надивився дві, ліворуч – лише одну, відстань між ними була ніяк не менше п’ятисот метрів) і хлопець вже майже заспокоївся, коли праворуч і ззаду нього промайнула величезна іскра, почулися два чи три масні удари об землю і слідом прогуркотіли три громові постріли.
– Лягай! – Загорлав Номад що було сил і сам впав на землю. Озирнувшись навколо, він побачив ліворуч невеличку заглибину на землі і закотився в неї. Всередині було мокро, багно затекло йому в рукави і ляпнуло в обличчя. – Вова!
Ніхто не відгукнувся.
– Вова, блядь! Агов! Ти як?
– Нічого!
– Слухай мене. По моїй команді побіжиш щодуху повз мене вперед. Біжи і не дивися нікуди, крім як під ноги. Пробіжиш метрів двадцять і падай. Зрозумів?
– Ага! Хєра лисого я побіжу. Ти здурів? Там, бля, шмаляють.
– Біжи і не бійся! Я тебе прикрию.
– Яким хєром ти мене прикриєш? Він мене зріже на фіг.
– Не зріже, бляха муха! Я не дам. Біжи, я сказав, а то він нас і тут дістане!
– Херня!
– Назад дороги немає. Тільки вперед. Дивися, тут уже небагато добігти до його сліпої зони, щоб він не зміг стріляти! А там ми швидко вшиємось очеретами подалі від прикордоння. Давай, біжи! Біжи, я сказав, бо, бля, присягаюся, я сам тебе пристрелю! Давай! Давай!
Вова зірвався і рвонув повз Номада. Кулі били в землю прямо перед ним. «Суцільна стіна,» – подумав він і спробував звернути вбік, послизнувся і ледь не розпластався. Пара куль сердито продзижчали в нього над вухом і він піддав темпу. Ззаду кілька разів стукнув Номадів карабін. У порівнянні з кулеметом прикордонника звук його пострілу скидався на пухкання пневматичної гвинтівки.
Коли Вова побіг, Номад ледь висунувся зі свого сховку і побачив спалахи від пострілів над мішками на платформі вишки. Сама вишка вже ледь проглядалася у темряві. Трасуючі кулі дзижчали далі і далі від нього. «Цікаво, скільки Вова протримається? Ще пів секунди – і йому каюк,» – майнула ще одна думка, коли він посилав першу свою кулю у темінь над дульними спалахами кулемета. Тук! Тук-тук! Тук! Кулемет замовк. «Або я влучив, або Вова спікся і та падлюка взяла на мушку мене.»
– Фу, – долетіло до Номада із заходу.
– Ти як, живий?
– Все ок! Як той урод?
– Здається мертвий. Зараз я побіжу до тебе, побачу.
Номад глибоко вдихнув, видихнув і зробив блискавичний, не дивлячись на важезний наплічник, ривок. Кулемет мовчав. Впавши поряд Вови, він перевів дихання.
– Тепер швидко валимо, – він повернув голову назад: – Уляно, я прикриваю! Біжи бігом сюди!
Над головою скрипнули на вітрі гілки глоду. Жодного звуку ззаду.
– Уляно! Чорт, я зараз.
Номад побіг назад. Уляна лежала обличчям донизу і не рухалась. Навколо було розкидано їхні невеличкі запаси круп. У напівтемряві вони біліли на сірій, кольору шинелі, траві. Хлопець упав навколішки біля неї, таким чином і зупинившись. З розірваного наплічника визирали якісь ганчірки, пара шматків в’яленого м’яса косулі. Номад торкнувся Уляниного плеча, потім смикнув її, намагаючись перевернути на спину, що вийшло у нього лише з другої спроби.
Перше, що він побачив – замурзане обличчя дівчини з розслаблено відкритим ротом і стражденно зведеними бровами. Коли погляд його опустився нижче, він лише прошепотів:
– Чорт, біда…
У правому, якомусь запалому боці Уляни зяяла справжнісінька діра, така, що в неї можна було три пальці вставити. Там, де щойно лежало її тіло, виблискувала велика чорна калюжа. Номад відчув запах фекалій. Уляна була непритомна, але жива, що було ясно з її слабкого, але все ж помітного здіймання лівої половини грудної клітини.
Першим ділом хлопець розстібнув нижню лямку, що обхоплювала Улянину талію і обережно підтягнув розірваний наплічник вгору, під голову пораненої, потім, так само обережно зняв автомат, перекинутий через плече, кинув його недбало вбік.
– Вова, давай сюди, – спробував гаркнути Номад, але почув у власному голосі тремтіння. Він судомно вдихнув, але це не лише не допомогло, а навпаки: тепер він тремтів увесь. Вова прискакав, наче заєць, поглядаючи у бік невидимого, але такого ще донедавна смертоносного кулеметника. – Тримай їй голову от так, – мовив Номад і тремтячими руками став розпаковувати свою торбу, намагаючись викопирсати з пам’яті всі ті медикаменти, які у нього мали бути. Запала майже абсолютна темрява. Номад дістав плащ-намет, наказав Вові закрити їх з Уляною з трьох боків і засвітив ліхтарика.
Через деякий час поранена, перетягнута впоперек бинтом і напоєна морфіном, нарешті опритомніла. Це виявилося у різкому пришвидшенні дихання, судомах у ногах і руках. Дівчина розплющила очі і поглянула довкола порожніми очима. Нарешті погляд її зупинився на Номадові, що сидів, обійнявши руками коліна, прямо перед нею.
– Серце, – прохрипіла вона, – серце… колотиться…
– Спокійно, не хвилюйся, – Номад відчув, як з очей покотилися сльози. Чи знає вона, що вже труп, думав він. Печінку, мабуть, розірвало на частини і їх можна знайти по всьому наплічнику. – Я дав тобі морфій зі своїх запасів. Сподіваюся не дуже болить, бо у мене більше немає.
– Перекрийте вогонь, там горить, – рука її смикнулася у бік закритої брезентом кулеметної вишки, але тут же впала.
– Не рухайся, – прошепотів Номад, але Уляна й не думала вгомонитися.
– Вимкніть там, виключіть! Горить! Вимкн… – вона різко замовкла, її засудомило. Більше вона не кричала. Обличчя її посіріло, під очима почали проступати темні кола. – Дай води, – прошепотіла вона.
Номад простягнув руку до наплічника, але Вова вже напував Уляну зі своєї пластикової пляшки. Він виглядав не набагато краще за Уляну, мав бліде обличчя і теж тремтів. Плащ-намет майже не закривав промінь ліхтаря, Номад підсмикнув край намету, Вова зрозумів натяк, кинув пляшку і знов почав виконувати функції каркасу. Ковтнувши раз і одразу вдавившись, дівчина закашляла і застогнала. «Майже як учора вночі застогнала,» – встиг подумати Номад і тут же прокляв себе за цю недоречну думку.
Дихання її почало вповільнюватися, погляд став каламутним і спрямованим у недосяжну для Номадового зору далечінь. Знижений втратою крові артеріальний тиск ще більше впав під дією морфіну, кров густішала у судинах пораненої, тілом знову побігли судоми. Нижня щелепа знову відвисла, з рота, разом із хрипом, почала виповзати темно-червона, майже чорна, піна. Номад утер її рукавом, та невдовзі вона проступила знову. Уляна знову простогнала двічі і судоми припинилися. Вдих, повільний, хрипкий; видих, ще хрипкіший із присвистом, наче пробили колесо, обмазане рідким багном. Номад нахилився ближче до обличчя дівчини, але вона більше не рухалась і не дихала. Номад загасив ліхтарик.
– Вона… – Вова дивився на Номада, вертячи пляшку в руках і не наважуючись втамувати з неї свою нервову спрагу, можливо через те, подумав Номад мимоволі, що з неї пила покійниця.
– Зовсім не така, як була, – мовив Номад, беручи в руки кинутий Вовою на землю плащ-намет. – Не схожа на себе.
Він звільнив тіло від лямок наплічника і відтягнув його (на диво важке і якесь не зручне для транспортування) у ямку, з якої стріляв по кулеметнику, прикрив його плащем, привалив з боків першими-ліпшими каменюками, добре хоч вони відшукалися під кущами глоду, скомандував нерівним голосом:
– Йдемо, швидко.
– Я не можу, – Вова ступив назад і спіткнувся, ледь не впавши. – Я не піду. Нас усіх уб’ють.
– Ми й так вже довго сидимо тут! – Почав нарощувати тон Номад. – Треба вшиватися!
– Йди сам, а я назад. – Вова повернувся і встиг зробити десяток непевних кроків, смішно підкидаючи ноги перед собою, як почув загрозливе клацання. Він зупинився і озирнувся. Номад тримав перед собою на витягнутих руках стару потерту двостволку.
– Візьми, пригодиться, – мовив він і підійшов до Вови. – Тобі далеко йти. Ось патрони. Йди швидко, поки тут не почалася катавасія.
Вова взяв рушницю і жменю патронів, зсипав до кишені й розвернувся. Постоявши із секунду, він знов повернувся до Номада:
– А як же вона? Не кинеш же ти її там?
Номад кліпнув двічі і якось враз понижчав:
– Ми нічого не можемо зробити. Йди.
Вова рушив до паркану, тримаючи у руці рушницю пана Грака, подолав цей бар’єр на своєму шляху і зник. Сам же Номад, постоявши ще секунд п'ятнадцять, розвернувся і встиг ступити лише два кроки, коли трасуючі кулі промайнули прямо перед його обличчям. Він упав на землю і поповз. Кулі били і били, зрізуючи гілля глоду, засипаючи хлопця цурпалками і землею.
«До ями, – думав Номад, – до ями». Він розпластався майже зверху тіла Уляни, під ним хруснули і угнулися перебиті кулею п’ятдесятого калібру ребра. Номад лайнувся і завмер, намагаючись менше тиснути на неї. Кулеметні черги прошили тишу ще двічі чи тричі і замовкли. Номад зрозумів, що у цій темряві його не розрізнити між гілля. Зараз за ним повинні вислати групу захоплення чи й ліквідації. Лежати далі без дій було безглуздо.
На подив і нерозуміння Номада, на його пошуки не було вислано жодного прикордонника. Місцевість навкруг була так само безлюдною, лише десь там зачаївся кулеметник. Може поранений, а може інший, поруч з трупом свого товариша. Попереду Номад бачив слабке світіння неба над доволі великою площею. Швидше за все застава, а може й місто.
«Зараз або ніколи,» – подумав він і прошепотів:
– Прощай, Уляно. Вибач.
Хлопець поповз вперед. Трава шурхотіла так, що йому здавалося, цей звук чутно аж на заставі. Втім здоровий глузд запевняв його в тому, що він повзе, наче привид. Проплазувавши, як йому здалося, повз позицію кулеметника, він зірвався на біг. Легені наповнилися морозним повітрям і в цей момент велетенська кувалда вгатила йому в груди, вибиваючи все це щойно набране повітря. Номад упав, не чуючи гуркоту пострілу, обличчям у траву і більше не вставав.

28

Паскудство на заставі № 247 почалося з самого ранку: о сьомій нуль-нуль приїхав офіцер з департаменту і навіть снідати довелося із застібнутими ґудзиками на комірці, хоча сержант Куліш, який бував на інших ділянках кордону у зв’язку із підвищенням кваліфікації, пробурчав хлопцям за його столиком, що у сусідів-поляків, наприклад, не ставляться так прискіпливо до зовнішнього вигляду; потім капітан влаштував перевіряючому показовий марш-кидок по цьому триклятому болоту, під час якого всі замурзалися, як чорти. Минула ця лиха година лише небагатьох, хто в цей час знаходився на «пунктирі».
Десь о десятій, після огляду перевіряючим казарми, капітанові чогось заманулося налаяти Івашка за нібито не по статуту заправлене ліжко. Видно йому перевірки і всі ці офіцери з департаменту були, наче скалка в заду. Коротше, при пошуку десяти відмінностей між ліжком Івашка і ліжком, описаним в статуті, капітан копнув постіль ногою, матрац зсунувся і на підлогу впав пакетик з марихуаною. Після цього Івашко заробив десять нарядів поза чергою. Головна параша була в тім, що чомусь капітан вирішив, що інші бійці покривали планокура і впаяв по три наряди і всім іншим.
Отже до обіду прикордонники вже зовсім втратили бойовий дух. Перевіряючий, чий приїзд справив такий неприємний вплив на капітана і так само на особовий склад застави, пообідав з місцевими офіцерами, про щось торочив з ними майже чотири години і рушив на прогулянку по позиціях кулеметників разом з обхідною групою. Обрав він саме південний напрямок, мабуть саме через те, що там болото і бійці рідко нормально патрулюють ту місцевість, довіряючись датчикам руху майже повністю.
Незважаючи на те, що штабний мав прізвище Мангайм, він постійно зривався на англійську, мабуть тому, що офіційною мовою у штабі прийнято англійську. Він спокійно, розмірено й невимушено розмовляв з прикордонниками, непомітно витягаючи з них всю потрібну йому інформацію.
Вже скоро мало сісти невидиме серед сірих хмар сонце, а штабіст і не думав повертатися. Занепокоєні прикордонники з обхідної групи поцікавилися його планами на цей рахунок, на що він відповів, що прогуляється ще трішки і повернеться назад сам. В цей момент рація на грудях прикордонника ожила і надійшло повідомлення про можливий перетин кордону. Датчик зафіксував три об’єкти, зображення з камери, спареної з датчиком, дозволяли припустити наявність у порушників зброї, втім однозначної інформації не було. Штабний взяв командування на себе і відправив обхідну групу з двох чоловік, один із яких був озброєний важкою гвинтівкою п’ятдесятого калібру, який став таким модним останнім часом, коли провели переозброєння в Автономній Республіці Україна, на пагорб за двісті метрів позаду найближчої кулеметної вишки. Сам же штабний побіг саме до кулеметника і спритно видерся нагору. Двійко прикордонників із кулеметного розрахунку навіть не пискнули, лише мовчки піднесли руки до козирків. Одному з них щось повідомили по рації.
– Другий периметр. Це двісті метрів, – повідомив він штабному. – Вони все ж серйозно налаштовані, сер. Нам дали дозвіл відкрити вогонь. Я їх помітив, коли вони були навпроти діри в паркані. Дуже довго лежали там в очеретах. Я не міг ніяк роздивитися, впевнитися, що справді щось бачив, тому і не повідомляв. Давай патрони, – повернувся він до напарника.
Кулемет Браунінг М 2, модель стара, як світ, але така ж дієва, як і у тисяча дев’ятсот тридцять третьому, коли почалася її експлуатація, клацнув затвором. Патрони щирились у стрічці поодиноким червоними через чотири звичайних носиками. Через паркан поліз перший з порушників: високий худий чоловік з бородою. На грудях пісочного кольору плямою теліпався карабін М 4. Чоловік став майже невидимим за кущами глоду, посидів трохи, озираючись і дав сигнал іншим.
– Завжди казав, – поскаржився кулеметник невідь кому, – Треба випалити ці чагарі. – Потім, помовчавши, додав: – Вони не бачили вас. Мабуть, якраз були в глибині очеретів. Там каміння стирчить із води, наче кладка, сер.
– Припинити розмови, – скомандував офіцер. – Приготуватися.
Переліз другий порушник, імовірно жінка, за плечима – АК-47. Вона почекала третього і той вийшов вперед неї. Єдиний з них неозброєний.
– Stand by… – прошепотів офіцер.
Кулеметник недбало прицілився. Коли група рушила, трохи навскоси повз вишку, прикриваючись чагарями так, що час від часу то з одним, то з іншим порушниками втрачався візуальний контакт, він дав коротку чергу прямо над головами трійці. Вони миттєво попадали у траву і зникли з поля зору.
– Too close! This is a warning fire! – майже крикнув Мангайм і додав ще щось, уже, здається, німецькою, імовірно лайку.
Після цього почулися голоси порушників, але розібрати, про що вони там сперечалися, ніхто з присутніх не зміг. Покричавши трохи, один із них, другий у вервечці, рвонув з місця і одразу ж йому довелося ухилятися від куль «Браунінга». Він пробіг достатньо далеко за позицію першого з порушників, коли з неї, з цієї позиції вирвався спалах вогню, потім ще. Кулеметник почав розворот ствола у цей бік, чуючи, як кулі м’яко гупають у пісок бруствера. Він добре запам’ятав останній свій момент при пам’яті: куля порушника пройшла майже по дотичній до тіла кулемета і відскочила прямо в обличчя прикордонника. Він добре запам’ятав цей звук. Хоча не виключено, що ці спогади вже пізніше домалювала його уява. Так чи інакше, він впустив голову і з хрускотом зламав собі щелепу об кулемет і впав назад, заливаючи все навкруги кров’ю з простреленого обличчя.
Напарник кулеметника зайняв вакантне місце, висовуючись тепер трохи менше, ніж його попередник, спостерігав за тим, як спочатку стрілець побіг назад, потім до нього приєднався другий. Прикордонник не поспішав зі стрільбою, вичікуючи моменту, коли всі порушники опиняться на видноті. Зараз він бачив лише двох, що крутилися десь там, де мала бути жінка. Можливо, вона поранена. Інакше б вони її кинули і тікали чи доводили діло до кінця. Але кулемет не дозволив би їм другого варіанту. За кілька хвилин стало зовсім ні чорта не видно, лише раз зблиснуло, наче ліхтарик. Насунувши на очі прилад нічного бачення, кулеметник налаштував його на інфрачервоний спектр, але нічого не побачив, крім невеличкої ледь помітної засвітки, ніби за день камінь нагрівся. Але ні каменя там ніколи не було, ані сонця пекучого вже з півроку.
Спливло хвилин двадцять. Нарешті кулеметник, постійно міняючи спектри приладу нічного бачення, побачив дві фігури у інфрачервоному. Вони випросталися, одна перетягла майже холодне тіло третьої порушниці (от що то була за засвітка – то були ноги пораненої, тепер вона померла) трохи вглиб Автономної Республіки і прикрила чимось, якоюсь ковдрою, потім вони, ті, що лишились, постояли і одна з них, та, що без зброї, рушила назад, до паркану. Перша гукнула другу, та повернулася і перша вручила їй зброю, здається мисливську рушницю. Друга фігура перетнула кордон у зворотному напрямку, а перша, постоявши хвилю, рушила спокійним якимось кроком у попередньому. Кулеметник стріляв одразу на ураження, фігура знову зникла у траві і цього разу на довше, ніж попереднього разу. Тепер у нього немає приманки, щоб відволікти від себе увагу і прицілитися. Порушник знову побіг, але зірвався з трави набагато далі, ніж заліг і кулемет не діставав його.
Тим часом за всім цим дійством спостерігали двоє бійців з обхідної групи з пагорба за вишкою. Вони чудово бачили порушника, який біг майже на них, трохи осторонь, але дуже близько. Відстань швидко скоротилася: він виринув з трави десь за триста метрів від снайпера і першими кількома стрибками він подолав щонайменше двадцять метрів.
Куля вирвалася з дула гвинтівки, слідом за нею спалахнуло полум’я, пролетіла, скажено обертаючись відстань, що відділяла снайпера від порушника кордону і увійшла в теплу плоть, трощачи грудину, перетворюючи серце і легені на місиво, вийшла в оточенні уламків кісток та шматків м’яса зі спини, увійшла в наплічник, привносячи з собою хаос і туди, відкинула вбік карабін, що теліпався ззаду і продзижчала далі на схід, упавши десь далеко на хвилястій рівнині, здійнявши вгору шматочки мерзлої землі.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.0048661231995 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Історія Європи. Український погляд
Кожен з нас має знати історію власного народу. Бо історія – це його посвідка на проживання на рідній …
Погляд на світ через призму пародії.
«Прометей поміж грудей» – тільки ця провокативна назва збірки чого варта! І це не натяк, це те, про …
День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …