Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2660
Творів: 49722
Рецензій: 94263

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Роман

СТЕЖКИ ГІЛЕЇ (2-га книга з трилогії УКРАЇНА ТУРИСТИЧНА р.р.22-25)

© Турчин Євгеній, 16-11-2015
22

Вилізши зранку надвір, Номад щось нерозбірливо гукнув і, забувши про неделікатні натяки сечового міхура на необхідність випорожнити його, кинувся у зарості перед хатою. Перестрівши Уляну на виході з їхньої «кухні-спальні», він показав їй півдесятка брудних карликових буряків.
– Там іще штук п’ять, – мовив він. – Здичавілі буряки. Обміняємо їх, якщо вдасться, на крупи. Бо жерти саме м'ясо я вже не можу. Ото під Лозуваткою ми з’їли останній кабак. Лишилося, правда, ще чотири сухпаї, але побережемо їх на скрутніший час.
Спорядивши зброю, але спакувавши її у наплічники вони вирушили в дорогу. Натомість розрядили пістолети, давши перепочити пружинам їхніх магазинів. Село обходили з південного боку, ідучи вздовж потічка, що трохи далі вигинався і тік знову на північ, тому на цьому повороті мандрівники вийшли у поле, що зеленіло дрібнюсінькими паросточками озимини. Невдовзі вони вийшли на польову дорогу, потім на бетонку і рушили на захід. З лівого боку вивищувалися терикони із сіруватої породи, значно нижчі від бачених Уляною у Кривому Розі, проте вони викликали у неї неочікувану ностальгію за домом, всіма іншими людьми, яких вона зустрічала, за собою колишньою. Дуже скоро терикони скінчилися, натомість з іншого, правого боку потяглися будиночки, половина з яких виглядала покинутими. Попереду виднілися п’ятиповерхівки. Калічна посадка вздовж дороги стала прихистком подорожніх. Тут під випалене дерево вони позапихали наплічники та зброю, взявши лише невеличку торбину, з якою Номад і надибав Уляну в барі у Мар’янському. У торбу вкинули буряки та пару шматків м’яса
Долаючи незвичну скутість, ніби вони вже кілька років не бували серед людей, мандрівники йшли вздовж будинків. Вулиці були повні збудженого люду, більшість із них перебувала «під мухою». Номад спитав перехожого де базар і той відповів:
– Оце по дорозі повертаєш прямо і – пішов наіскосок! – Гукнув він, простягаючи руку перед собою.
Невеличкий базарчик примостився уздовж широченької алеї під старезними тополями. Десятки два торговок тупцялися біля свого товару, розкладеного на старих піддонах, перекрикувалися і пліткували. Дві жінки голосно розмовляли посеред алеї:
– Настоящая подруга не та, что тащит тебя на своих плечах домой, а та, что рядом на четвереньках. – Сміючись повчала молодша. – С наступающим!
Сказавши це вона різко рушила вбік і назад, ще не встигнувши розвернутися і ледь не врізалася в Номада, що якраз намагався швидко обійти жінок. «Як можна бути такою неуважною і безвідповідальною!?» – подумав він і тихо лайнувся. Вони вже йшли між двома рядами імпровізованих лотків.
Тут Номад з Уляною розділилися: дівчина розвідувала ціни та валюту, яка тут ходила, поки хлопець намагався прилаштувати свої буряки. Виявилося, що вони не поступаються у потворності і нікчемних розмірах більшості місцевих буряків. Дві бабці торгували ними, проте жодна не схотіла скуповувати ще зайві. Так нічого і не дізнавшись, Номад знайшов поглядом Уляну, яка теревенила із дебелою тіткою, що торгувала переважно алкоголем, швидше за все власного виробництва під біл-бордом з палаючою зіркою, обвитою чорно-оранжевою стрічкою і написом:
«Победили тогда
победим и теперь!
95 лет
Великой Победы!».
Тітка мала на собі сірий пуховик, потерті джинси, кросівки. На голові була шапочка, на якій рожевіли два переплетених кільця з розривами із зовнішніх боків, під ними кидався в очі напис «CHANEL».
Номад зібрався було йти до неї, як звідкілясь підскочив хлопчик років восьми; у руках він складав і м’яв пластиковий стаканчик, допоки той за формою і вмістом не став нагадувати використаний гондон.
– Дай сігарєту! – Буркнув хлопчик, кидаючи стаканчик на землю. Номад хрюкнув:
– Що малий, мамка не дає грошей на цигарки?
– Виїби себе в рот, підар! – Пискнув хлопчик. – Щас я, бля, приведу своїх корєшів і вони тебе, бля, уб’ють нахуй.
Номад розвернувся і пішов до тітки з написом «CHANEL» на шапці. Хлопець щось викрикував услід.
– Давай буряки і м’ясо, – не повертаючись мовила Уляна, щойно Номад увійшов у зону чутності. Далі вона продовжила до тітки: – Такі от, середненькі, зате смачні. А м'ясо – просто бомба. Оленина. Засолена. Жаль, що солі вже немає.
Тітка посміхнулася, чого Номад від неї ніколи б не очікував, простягнула пару матерчатих мішечків і жмуток різноманітної зелені. Уляна подякувала і рушила назад, до бетонки.
– Що тут хоч за валюта, бофони? – Спитав хлопець.
– Не знаю, можливо. Жаль кави у них нема. Тільки розчинне лайно.
Номад згадав про стаканчик-гондон.
– Як ти її вмовила?
– Просто поговорила.
Забравши свої речі, вони рушили далі, зупинившись раз для того, щоб Номад нарізав гілок глоду та шипшини, що поросли обабіч дороги двома колючими стінами.
– Будемо пити замість чаю, – повідомив він, – там вітамін С і всякі там дубильні речовини тощо.
Уляна лише знизала плечима. Попереду з’явилася автозаправочна станція компанії «Chevron Texaco». Половина літер напису, що колись сяяв у темряві, а тепер і на сонці не відблискує, лежала синьо-червоними уламками на землі, проте Номад знав цю назву. Дівчина підсмикнула наплічник і тихенько застогнала.
– Може перепочинемо трохи там? – вона вказала пальцем у бік АЗС.
– Не зарано? – Хлопець підозріливо поглянув у її бік. – Щось погано виглядаєш. Що таке? Може полину нарвати? Гидота, але допомагає.
– Ні, – дівчина втерла долонею спітніле обличчя, – просто треба перепочити. Пару днів.
– Чорт, – лайнувся Номад після нетривалої мовчанки. – Треба було раніше сказати. Я б сходив на базар сам. А тепер треба вертатись аж у Макове, щоб не шукати хатку бозна-де.
– Вибач, я дійду, але треба перепочити.
Вони дочалапали пару сотень метрів, що лишились до заправки і увійшли всередину. Від неї колишньої лишилися лише брудні стіни та діра в підлозі у приміщенні, що колись слугувало вбиральнею. Сидіти не було на чому, тож подорожні поскидали наплічники та повмощувалися на них зверху. Номад закурив одну із тих цигарок, що їх Уляна взяла у «біженця». Зненацька з кімнати, що слугувала, мабуть, для відпочинку персоналу абощо, почувся хрускіт битого скла і у переднє приміщення з великими вікнами-вітринами (тепер без скла, воно лежало бите на підлозі), де сиділи Номад з Уляною, вийшов чоловік у вітчизняному камуфляжі і з автоматом у руках. Навіть не повертаючись, Номад одразу міг сказати, що той п’яний: сивушна аура увійшла перед автоматником. Уляна мацнула-було наплічник, але Номад плавно встав і м’яким але рішучим рухом всадив її назад. Незнайомець підійшов впритул і тицьнув стволом хлопцю у груди.
– Чого вирячився, виблядку? – Бризнувши слиною поцікавився п’яний. Номад просто продовжував дивився у очі незнайомця, абсолютно порожні і тому моторошні, намагаючись дихати рівно і не звертаючи уваги на сморід перегару, насправді метикуючи як краще продовжити діалог.
«Він просто перепив, – думав Номад. – У нього біла гарячка. Але я не вмію розмовляти з безнадійними п’яними. Та з такими взагалі немає сенсу розмовляти.»
П’яний зробив наступний хід першим, просто натиснувши на спусковий гачок. Бойок клацнув, але пострілу не було. Номад відчув жар у пальцях правої руки, у якій все ще диміла цигарка і просто знизу послав її назустріч обличчю п’яного, вдаривши її середнім пальцем. Реакції на цей подразник майже не було, усвідомлював Номад, відхиляючись ліворуч і випрямляючи праву ногу в живіт супротивника. Лівою рукою він ухопився з ствол автомата і легко висмикнув його. П’яний скрутився на підлозі, вивергаючи прокльони.
Номад пересмикнув затвор (на землю випала гільза) і прицілився у незнайомця, що вже вставав. Хлопець для чогось від’єднав магазин, мабуть щоб пересвідчившись, що його споряджено; патрони там були, однак здалися підозрілими: іржаві гільзи, безоболонкові кулі, все скидалося на те, що їх споряджали вручну і вже навіть не вдруге. Він вставив магазин у пласке черево автомата і глянув на підлогу: випала не гільза, випав патрон. П’яний тим часом підвівся і рушив вперед:
– Тут за п’ятсот метрів наша застава на в’їзді в місто, вони почують… – п’яний спробував ухопитися за цівку автомата, та Номад не дав йому цього зробити, вдаривши магазином у зуби. Незнайомець знову впав, сплюнув кров’ю та кількома уламками зубів і вищирився.
– Ти хто такий, придурку? – Гаркнув Номад не наважуючись стріляти з двох причин: перша – можливе не спрацювання боєприпасу, друга – товариші цього психа, що готовий був без видимої причини убити людей, яких щойно вперше побачив.
– Ти – проститутка! – Заволав п’яний, – Хоч і говориш гарно, але мене не надуриш! Я вас за кілометр чую! Хочеш звалити, кацапська морда?
– Ти що – повстанець? – Вражено здійняв вгору брови Номад. – Та я тебе краще розстріляю, та ще й отримаю нагороду за це від твоїх же. Якщо вони не всі такі кончені бухарі.
– Стули писок, гнидо, – визвірився п’яний. Він знову встав, але Номад підсік його ногою і повстанець повалився обличчям вниз. Уляна, що спостерігала за цим дійством, раптом з жахом усвідомила, що відчуває жалість до цього смердючого п’яниці. Втім, вона випарувалася, коли той спробував дістати з-за поясу пістолет. Номад спокійно відібрав зброю і пересмикнув затвор, опустивши автомат.
– Тут хоч нормальні патрони? – Спитав він. – Пістолетний постріл не так буде чутно.
Уляна зіщулилася верхи на своєму наплічнику і заплющила очі. Клацнув курок. Номад скрипучо розсміявся.
– Дивно, що ви захопили це місто, – мовив він, клацнувши ще двічі курком і не цілячись особливо у повстанця. На третій раз пістолет бахнув. Бетонна коробка, у якій вони перебували, посилила звук у рази. Вуха заклало, серце у Номада від несподіванки ледь не вискакувало з горла. П’яний повстанець верещав, притискаючи ліву руку до грудей. Номад перелякано натискав на гашетку раз за разом, намагаючись хоч якось припинити ці крики, проте пістолет знову не стріляв. Хлопець, намагаючись усвідомити, що робить, але не припиняючи дії, смикнув затвор, але той не піддався.
– Роздуло гільзу, – пробурмотів він невідомо кому і пожбурив пістолет у голову повстанцю. Той нарешті замовк, розвалившись на підлозі. З-під нього розпливалося дві темні плями: одна в районі грудей, що ними була притиснута до підлоги поранена рука, інша – в районі тазу.
– Вшиваймося, – повернувся Номад до дівчини, що ошелешено споглядала все це дійство з висоти свого наплічника. – Що як справді вони тут всі поблизу бухають. Якщо навіть і ні, то можуть вислати пошукову команду за цим ідіотом. Він уже значиться яким-небудь дезертиром чи зрадником, якщо місцеві повстанці схожі на тих, що ми знаємо. Сичуг казав, що за таке можуть і розстріляти, яким би ти себе не показав раніше. Я думаю, що це перегин, так не буває. Але його точно вже шукають.
Відійшовши швидким кроком під захист заростів глоду, вони знову зупинилися. Номад роздивлявся заправку. Невдовзі там справді з’явилися четверо людей. Оглянули все зовні, зайшли всередину. Номаду здалося, що він почув постріл. Хоча не був певен цього. Вийшли назовні так само четверо, оглянули всі найближчі кущі та кювети і рушили на північ у бік міста.
До Макового подорожні дісталися, коли вже перевалило за обід. Часті зупинки і сніг, що почав падати зі свинцевого неба, затримували їх.
Уляна майже постійно спала чи просто лежала. Номад її не турбував, лише один раз спитав її чи треба ставити воду на плиту. Сам він увесь день і вечір провів переважно надворі, обходячи село, постійно прислухаючись; через дві з половиною години після настання темряви він нарешті перебрався у приміщення, але не відходив далеко від вікна, що виходило на потічок, з боку якого Номад міг очікувати нападу передбачливих повстанців.
М’який, оксамитовий гуркіт вибухів примусив його так різко підняти голову, що йому здалося, – зламалася шия. Він підхопив карабін і застиг біля вікна: вдалині, над містом, засвічувалися і гаснули, розсипалися іскрами, переливалися різними кольорами вогненні кулі. Надворі було дуже світло, але не лише від вогнів: сніг вкрив все навколо і своєю білизною посилював світіння вогнів Кіровограду і феєрверків. Номад витер тильним боком долоні слину, що натекла на підборіддя під час сну і приставив карабін знову до стіни. Ззаду скрипнула стулка піддувала: Уляна прикрила його і почала кидати у вогонь підсохле гілляччя. Повернувши обличчя до Номада вона хриплувато промовила:
– З Новим роком, Номаде.
Хлопець спробував м’яко перебрати на себе цю її роботу, та не вийшло: вони по черзі повкидали сушняку, а якщо дівчина брала завелику, то Номад ламав її. Коли у печі загуділо, вони стали біля вікна. Спалахи феєрверків востаннє блимнули і згасли. Над містом висіла рвана димова завіса. Повітря здригнулося від запізнілого звуку останнього залпу і запала тиша. Номад, не відриваючи погляду від примарного світла за вікном, обійняв дівчину за плечі і легко притис до себе.
– З Новим роком, Уляно.

23

Вони йшли вже третій тиждень після Різдва, останнього дня, проведеного у Маковому і, за розрахунками Номада, мали на кінець четвертого дістатися Вінниці. Звідти до Республіки вже було рукою подати. Місцевість тепер різко відрізнялася від звичного голого степу: траплялися раз за разом вибалки зі струмками і цілі річки, що добре промерзли і не створювали перешкод для руху, проглядала крізь місцями оголені вітром ділянки рілля та навіть лісосмуги. На заваді подорожнім були лише люті морози і сильні вітри.
– Добре хоч снігу небагато, – говорив Номад кожного разу, коли йти супротив вітрюгану ставало зовсім несила. Борода його сягала вже чотирьох-п’яти сантиметрів, але здавалася довшою за рахунок намерзлих на неї бурульок; обличчя було вкрите плямами, схожими на лишаї – слідами хронічних легких обморожень. Улянине обличчя було замотане арафаткою так, що виднілися лише очі під захисними окулярами спецпризначення і, частково, вилиці, густо намащені салом. Спочатку вона категорично відмовлялася від цього захисного засобу, проте після перших же міцних морозів прийняла його, щоправда для цього знадобилося обморозити ніс, щоки та верхню губу.
Просувалися вони значно повільніше, ніж спочатку, ще у Кривому Розі, розраховував Номад. Давалися взнаки вже хронічна втома, болі у м’язах і суглобах. Доводилося добре постаратися, щоб знайти місце для нічлігу, таке, аби бути певним: якщо заснеш, то зможеш прокинутися зранку. Таким чином номади постійно виснажувалися в дорозі і на привалах грілися лише теплом тіл одне одного: прикрившись з навітряного боку плащ-наметом, який майже не зупиняв пронизливі повітряні потоки, вони тулилися одне до одного і боялися заснути. Номад сподівався, що чим далі на захід вони просуватимуться, тим м’якшою буде погода. Однієї чудової ночі температура протягом кількох годин піднялася до плюсової і зранку мандрівники вже місили берцями мокрий сніг.
Після обіду попереду з’явилося місто; воно проступало крізь легку пелену мокрого сніжку кількома напівзруйнованими багатоповерхівками і шпичаком, імовірніше за все – церкви. Мандрівники зупинилися на привал і для підготовки зброї на рівні перших покинутих будиночків. Праворуч, приблизно за півкілометра від траси, сіріла будівля з великими бурими літерами на даху: «Nemiroff» – склад чи завод. Тепер все менше траплялося вимерлих поселень, а всі люди поважають зброю. Не обов’язково тебе кругом підстерігають вороги, просто головне – завжди бути готовим до можливості такого перебігу подій.
Склад чи завод, здавалося, функціонував, принаймні Номад зафіксував там якийсь рух. Хлопець все силкувався і ніяк не міг згадати, звідки ж йому відоме це дивне слово, написане на будівлі. Він ковзнув очима по хатках, що розбігалися вздовж вузеньких ґрунтових вуличок від траси.
– Треба розпитати місцевих, що це за місто і чи далеко до кордону, – сказав він. – Він має бути десь за Вінницею. Чи перед?
– Чьо, заблудили? – пролунав із дощово-снігової пелени дзвінкий хлопчачий голос і нараз перейшов у баритон: – Круто, чувак, це чьо – емочка?
Номад трохи підняв карабін і тепер тримав приклад біля живота; дуло було спрямоване в сонячне сплетіння невисокого хлопчини, що наближався з боку чагарів одразу за першою вуличкою.
– Що?
– Це ем шістнадцять?
– Це M 4.
– Ну да, точно.
Хлопець підійшов майже впритул і зміряв нахабним безсоромним поглядом своїх великих карих очей мішкувату в «бундес»-камуфляжі Улянину фігуру. На ньому самому була чорна вітрівка з білою емблемою Adidas, такі ж чорні у білу ж таки смужку спортивні штани, легкі зимові черевики.
– Привіт, ви точно не мєсні.
– Точно, – відповів Номад. Ствол карабіна не опускався, проте хлопець дозволив незнайомцю підійти на недопустимо небезпечну відстань – п’ять метрів і лише тоді скомандував: – Стій.
– Ти шо, все нормально.
– Сказав би ти це якби ми були рейдерами… – замріяно промовив Номад.
– Хуйня, рейдерів не буває.
– Ти просто з ними не стикався. З чим ти взагалі тут стикався? Що це за місто і як далеко до…
Номад запнувся, вирішивши, що поспішає розкривати всі карти перед незнайомцем і повторив перше питання. Точніше друге, те, що стосувалося географічного положення даного населеного пункту.
– Немирів, ви шо заводу не бачили? – Тицьнув хлопчина рукою у бік сірої будівлі з написом «Nemiroff».
– Що за завод?
– Водяру випускають. Раньше, кажуть, не експорт пускали, а щас для своїх потрєбностєй єлі хватає.
– О’кей, до Вінниці далеко? – Номад спитав і насторожився, але хлопець ніяк особливо не відреагував на питання, хіба що трохи очі забігали, буквально на пів секунди, що можна списати на несподіване питання та й на в цілому ситуацію:
– Понти.
Отже Вінниця не у Республіці. Видно кордон проходить по межі колишніх Хмельницької та Вінницької областей.
– Добре, давай прогуляємося до траси на Вінницю і ти нам розкажеш, як ви тут живете.
– Ти шо, здурів? Шуруйте по цій трасі і попадете в Вінницю, а я з вами манав іти. Ви шо, не мєсні зовсім?
Номад зітхнув:
– Ходімо, трохи нас проведеш. Розкажеш про ваше поселення. Що у вас тут за устрій?
– Шо?
– Привіт, ми зі сходу прийшли, зі Степу, – Уляна вступила у діалог так несподівано, що обидва хлопці повернулися до неї. – У нас вже немає на чому вирощувати рослини…, культури там всякі. Ще й рейдери нападають. Ми розвідуємо як тут далі на захід з цим.
– Не змахуєте ви на аграріїв, – відповів хлопець.
– Натуральні аграрії сидять у полі і ні на що більше не здатні. Тому ми тут, – відповів Номад похмуро.
– Розкажи нам трохи про те, як тут живеться, а потім ми повідомимо наші Управління і вони рішать як і шо, – так само дружньо продовжувала дівчина.
– О’кей, трохи можна прогулятися, – мовив хлопець. – Може познайомимося? Вип’ємо пивка?
Номад не зрозумів, до кого він звертався: до них обох чи лише до Уляни.
– Можна, – відповів він і відчув, що весь цей напружений час блукань сніговою пустелею саме алкоголю йому й не вистачало.

24

«Пивком» виявилася доволі паскудна горілка місцевого заводського виробництва. Номадові доводилося розриватися між бажанням випити і необхідністю залишатися у боєздатному стані, тим більше, що окрім цього він побоювався наслідків вживання даної «не кошерної», як висловився їхній новий знайомий Вова, горілки. Але поки він зважував всі за і проти а також намагався вловити межу, за яку заходити не слід, він її благополучно перейшов і вже відчував легкі поколювання у всьому тілі, приємні запаморочення, надмірну веселість тощо.
Вовина мати була, здається, чудовою жіночкою, що не завадило Номадові забути її обличчя одразу після знайомства, вона була готовою прийняти кого завгодно і нагодувати до відвалу, але син не став зловживати її гостинністю і запросив подорожніх до якогось напівсарайного приміщення у глибині городу з дров’яною піччю, саморобним столиком та двома диванами, де і відбувалися вливання живильної рідини у змучені тіла.
Ранок видався морозний, але хмарний. Номад із зусиллями згадував предмет вчорашньої бесіди. Говорили переважно про завод, якихось «ЖД» та Євроуряд, про похід Номада до земель рейдерів, про пустелю, повстанців та перспективи Степу. Дійшли висновку, що перспектив як таких не існує: Степ і надалі потроху повзтиме на північний захід перед пустелею.
Щодо іншого, більш насущного, з’ясувалося, що місто формально є спільною власністю громадян, типу кооперативу, проте фактично воно належить єврейській громаді, яку Вова називав дивним словом «мафія» і тими самими двома літерами «ЖД». Мабуть абревіатура (Номад згадав, що колись у дитинстві чув її від старих людей, а говорили вони про «анклавівську владу олігархату»). Основою основ для мафії були пшеничні поля і горілчаний завод: з пшениці робили горілку, а горілкою доїли населення.
Сам Вова ставився до свого життя у Немирові іронічно, єдине, що йому світило – працювати на заводі переважно за пайок, а не за гроші і, зрозуміло, пайки видавалися горілкою. Він був не проти випити, проте хотів і чогось кращого для себе. Розповівши про себе трохи, про матір, яка вже нікуди не може зрушити, бо прикипіла до цієї землі, та й не особливо бідно живе із власного невеличкого, у десять соток, городу, Вова підвів розмову про те, що непогано було б дістатися Республіки, хоч там і кордон із кулеметними вишками та мінними полями, та і він сам не має досвіду виживання у польових умовах, насичених до того ж зустрічами із озброєним і не дуже мирним населенням. Про себе Номад відзначив, що хлопець доволі міцний, можливо займався боксом, може тягнути великий вантаж і явно витривалий, як віл. Втім, брати незнайомця у небезпечну подорож, хоч які б вона не обіцяла у кінці дарунки, він не поспішав. Він сам іще не розумів до кінця як діятиме, коли досягне кордону. А що робити у випадку його перетину? Куди йти далі?
І якщо чесно зізнатися, то Номад прокинувся з відчуттям гострої неприязні до Вови, оскільки той у п’яному стані (хоча й не такому, як сам Номад, який вже дуже давно не мав практики) чіплявся до Уляни. Хлопець не встрявав, даючи дівчині можливість самій показати свої моральні переконання. І таки настрій його трохи покращився, коли він згадав чому верхня губа під носом у їхнього нового знайомого зранку була трохи розпухлою: у розпалі пристрастей Вова підліз надто близько до вуст Уляни і та, ухопившись за його губу двома пальцями, смикнула її спочатку вгору, а потім вниз. Жодних напружень не відбулося, просто всі поводилися надалі, ніби й нічого не сталося.
Спробувавши перейти на позитивний лад, Номад підвівся з карімату, на якому він лежав біля одного з диванів: цей був зайнятий Уляною, інший – Вовою. Тут з’ясувалося, що Вова вже якийсь час не спить, вертячи натомість в руках Номадів карабін, залишений притуленим до бильця дивану. Вова повернувся на не дуже членороздільну репліку свого гостя: вигляд губи грів Номадові серце, проте хлопець, незважаючи на цю травму, не виглядав ображеним чи сердитим; карабін досі залишався у чужих руках і Номадові довелося прочитати коротку лекцію з правил техніки безпеки, пристойності і власності, а у кінці все ж силою видерти зброю із Вовиних рук. Під усю цю катавасію і прокинулася Уляна.
– Господи, заспокойтеся вже! – Вона повернула голову до Вови: – Віддай йому автомат і не чіпай більше! Господи!
– Добре, добре, – торохтів Вова, – чого ви всі завелися? Ідьом поїмо.
– О’кей, але спочатку на пару слів тебе, Уляно, – Номад відвернувся до неї і, хитаючи головою з боку в бік, заворушив губами: «Він уже мене дістав!»
– Спочатку треба умитися, поїсти і так далі. Потім поговоримо, – відрізала вона, встаючи і надіваючи на спідні вовняні штани холоші свого «бундес-комбінезону».
Поки Уляна приводила себе в порядок після сну, Номад із Вовою накривали на стіл: сніданок складався з хліба, свіжої печені, дрібної обсмаженої картоплі і трав’яного чаю.
– Ви ж з нею не того…, не зустрічаєтесь? – Спитав Вова у процесі сервірування.
– Ні, – похмуро відповів Номад. – Нас із нею пов’язує дещо інше: ми разом пройшли багато кілометрів небезпечних земель, виживали у люті морози і давали бої. Це наче ріднить.
– Тоді ти не будеш возражать, якщо я з нею…– Вова посмикав головою у правий бік і змовницьки підморгнув. Що це мало б означати доводилося лише здогадуватися. Можливо він кивав на один із диванів, а можливо й ні. Хтозна.
– Не думаю, що у тебе з нею щось вийде, – батьківським тоном промовив Номад, – ти її не знаєш.
– Це ти мене не знаєш.
Номад уявив собі пару: Уляну і цього селюка – і засміявся. Вова й собі з усмішкою на обличчі і з-під лоба глянув на нього. Знадвору прийшла свіжовмита і рожева від холоду Уляна. Компанія всілася за стіл.
– Ти як хочеш, а ми підемо, – промовив Номад до господаря цього сарайчику, подумки вже розпрощавшись із ним і опинившись у такій знайомій, стовідсотково безпечній і майже рідній компанії Уляни. – Дякую за гостинність. Вибачайте за… як щось було не так.
– Нє, чуваки, – Вова підвівся: – Посидьте поки що тут, а я зара прийду.
Він вийшов, грюкнувши дверима, кроки його швидко віддалилися, потім глухо стукнули двері хати. Номад підвівся і заходив по приміщенню.
– Дивно якось, – говорив він, – чувак кидає дім, матір, а вона його відпускає так просто, щоб глянути на кордон з Республікою і бути там розстріляним з кулемета. Нехай ми з тобою. Нам дороги назад немає. Та й панові Граку ми обіцяли. І через кордон я тебе переправлю. Але він?
– Боюся, – зітхнувши, мовила дівчина, – що у нього проблеми крутіше моїх. Мати не хотіла б відпускати його, ти ж бачив учора?
Номад кивнув, чесно уявивши, що згадав вчорашнє знайомство і розмову з Вовиною матір’ю. Тим часом Уляна продовжувала:
– Думаю, що він не даремно нас заволік сюди, тільки, намагаючись затримати нас, переборщив із випивкою. Прямо, як я.
– Не чекав же він нас?
– Ні. Просто… колись він, якщо зізнається, а ми до того часу ще будемо живі, він скаже, що нас йому Бог послав. Може так і є? Як думаєш, пан Грак допоміг би цьому хлопцеві?
– Якби той пояснив йому суть своєї проблеми. А так… чого йому брати із собою в небезпечну подорож незнайомця без видимої причини?
Номад намагався вдати ніби він не лише пам’ятає ту частину вчорашньої розмови, на яку натякала Уляна, але й розуміє більше за неї тонкощі ситуації, відчуваючи за це огиду до себе: такий крутий чолов’яга, що пройшов пустелю в два кінці й перебив десятки півтора рейдерів, з півдесятка козаків, а впився до втрати пам’яті і щось тепер туго міркує.
– Ну, подивимося що і як. Візьмемо його.
– Добре, – помовчавши буркнув Номад і почув кроки знадвору.
Вова увійшов, удягнений у лісовий камуфляжний костюм і з великим речовим мішком.
– Ну погнали! Проведу вас до Вінниці.
– Ти ж хотів до Республіки, – злостиво прокоментував цю заяву Номад.
– Я шо, зовсім дурний?! – Образився Вова. – То так, п’яний базар.
– Не зрозумів.
– Давайте, бігом доїдаємо і йдемо! Бо вже скоро восьма ранку.
Номад скривився:
– Куди ти так поспішаєш? – І тут же додав: – Поки не розповіси по суті, нікуди не йдемо.
– Фігня, чувак, – Вова похитав головою, ніби його примусили пояснювати основи квантової фізики розумово відсталим дітям. – Вчора був шабат, но сьогодні вони точно прийдуть. І може навіть вони будуть з пушками. Хоча ні. Поки що ні.
– Хто прийде і якого дідька це повинно нас стосуватися?
– Ясно хто, бойовики Баруха. Якщо не вийдемо зараз же, то вони нас тут і застануть. А я не хочу, шоб тут устроїли стрільбу. Ви з пушками, зможете їх одігнати… хоч лучше перебить…хоча вобще не можна…
– Ти що, придурок, – вибухнув Номад, заряджаючи карабін, – вирішив, що ми якісь срані найманці? Чи ти хочеш щоб я тебе пристрелив? Хто вони такі і що від тебе хочуть? Якого біса ти хочеш від нас?
Вова не встиг відповісти, оскільки Уляна підскочила до дверей, трохи прочинивши їх, а тоді повернулася і спокійно сказала:
– Все, вони тут.
– Скільки? – Номад приєднався до неї біля шпарини.
Зайд було п’ятеро, всі здорові бугаї, у шкірянках та чорних пальтах, двоє з темними кучерявими бородами. Один стояв на вулиці біля хвіртки, де було припарковано здоровенного чорного позашляховика «Dodge» з маркуванням «אבא ברוך»1 на борту, інші йшли до хати. Зброї у них видно не було.
– Главне, – винуватим тоном прошепотів Вова, – не убивайте їх.
Та Номад його не слухав: він якомога тихіше прочинив двері їхньої халабуди і, шепнувши на прощання Уляні: «Не привертай уваги. Просто страхуй мене», почав, зігнувшись у три погибелі, швидко рухатись у дальній бік городу щоб опинитись збоку від лінії можливого Уляниного вогню. Поки двоє незнайомців делікатно стукали у двері а решта почала обходити будинок з обох боків, дівчина зайняла оборонну позицію, присівши за одвірком і прицілившись у їхню групу, Номад присів на стежці через город, а Вова боязко позирав у вікно. Той, що обходив будинок за годинниковою стрілкою і йшов прямо на Номада, нарешті помітив хлопця.
– Не рухатися! – Гаркнув Номад і незнайомці справді завмерли. – Всі на землю і не рухатися!
– Пацан, ти хто такий? – Спитав один із тих, що залишились біля дверей, імовірно старший. – Ти не в своє діло встряв. Так шо вали ка ти атсюда пака не переїбали.
– Я сказав лежати, а то зараз тебе так переїбу, що мало не покажеться. Залишишся без яєць.
– Барух за такий базар на кол саде.
– Що ти там бубониш? – Номад натиснув на гачок, молячись, щоб сирих патронів більше не траплялося. Стіна біля дверей вибухнула цегляним пилом і дрібні уламки застрягли у кучерявому волоссі старшого незнайомців. З кількох свіжих ранок на його обличчі почала текти кров. Куля полетіла кудись у далечінь, повідомляючи околиці про цей свій політ сумовитим дзижчанням.
– Мені начхати на тебе, гнидо, – процідив Номад між зуби, – я сказав «лежати» востаннє.
Старший щось скомандував своїм бійцям невідомою Номадові мовою. Ті почали обережно вмощуватися на коліна. І коли вони припинили закривати собою доріжку до хвіртки, Номад побачив, що п’ятий здоровило дістає з «Доджа» помпову рушницю.
– Не рухайся! – Крикнув з усіх сил хлопець, але той вже піднімав зброю, пересмикуючи цівку. Пролунав другий постріл і рушниця впала на землю. – Не смій! – Застеріг Номад фігуру біля машини, що трималася правою долонею за лікоть лівої руки. – Йди сюди і приєднуйся до інших. І не роби нічого дурного.
Коли всі виляглися рядочком перед будиночком, Номад підійшов до них ближче.
– Хто ви в біса такі і що тут хотіли? – Спитав він.
– Це не твоє діло, – відповів старший. – Ми маємо претензії до одного лоха, який тут живе. Такого собі Вови, поганяло Матрос. Тебе я не знаю і ти не должен був тут буть. Ти дурень і зря сюди встряв. Барух такого не прощає. І я теж.
– О’кей. Я тобі дещо скажу. Я не знаю хто такий Барух. Це – раз. Мені на нього начхати. Це – два. Ви зараз лежите десять хвилин і нікуди не рипаєтесь. Це – три. І ви не чіпаєте жінку, яка тут живе. Вона не знає де її син і не несе за нього жодної відповідальності. Лише я знаю де він. І лише до мене потім висуватимеш свої претензії. Зрозумів? Забудь взагалі про нього!
Гукнувши Уляну і Вову, він наказав незнайомцям лежати, не піднімаючи голови, а своїм супутникам сідати в машину. Коли вони вже сідали в «Додж», Вова звернувся до Номада:
– Не можна сідать в машину. Вони за неї вищитають з матері. І погано що ти одного підстрелив. Вони можуть мстить. Главне, шоб вони її не питали.
– Хочеш сказати, – сердито бурчав Номад вдягаючи наплічника поки Уляна тримала Барухових бойовиків на мушці. – Хочеш сказати, що нам знову топати пішки, коли є можливість швидко і звалити з міста, поки вони не перекрили виїзди, і прибути до місця призначення?!
Вова кивнув. Номад похитав головою.
– Мені начхати. Ти втягнув нас у халепу і хочеш ще й тепер звести нас у могилу? То який сенс було нас тоді заманювати сюди? Щоб ми до тебе приєдналися? Стали сусідами по ямі? – Він підняв дробовик і кинув на заднє сидіння. – Ні, ми їдемо. Сідай назад і розряди рушницю. Умієш? Не пристрелиш нас? Уляно, сідай, відкривай вікно і тримай на прицілі все, що з правого борту. Вперед! А ти, бичара, – повернувся він до бойовика, що намагався в нього вистрілити. – Лежи тихо. Де ключі?
Номад обійшов збоку лежачого і обережно, не опускаючи ствол карабіна, направлений на його потилицю, видобув з кишені чорних брюк ключі з брелоком.
– Ну, бувайте! – Гукнув Номад, заводячи двигун і витискаючи зчеплення.
– Оце я розумію, – казала Уляна, коли вони виїздили з міста. – Це тобі не в полі ночувати. Їдемо у комфорті. А так би по холоду топали б сюди аж до обіду.
– О’кей, – мовив Номад, обертаючись до Вови, що повзав десь там ззаду, вишукуючи патрони на підлозі, що він їх розгубив, намагаючись розрядити рушницю безкінечним пересмикуванням затвору. – Тепер хоч розкажи нам, що це все в біса було?
Вова знайшов останній з патронів і зітхнув.
– Це люди Баруха. У мене з ними вийшли тьорки. Барух – місцевий крьосний атєц. Карочє, я позавчора вечором, ну, нализавшись із друзями…, карочє, ми зустрілися з кількома жидами одного бару. Ну, вони там лупили якогось чувака. Нас було побільше і ми підійшли, розчепили спочатку їх. Один жид каже нам: валіть, а то вони, типу, і нас тут заколпашать, каже, тут маленький Ізраїль. Ну, ми не погодились і надавали тирєй цим жидам. Потом пішли далі, найшли інший бар, посиділи, пометикували і рішили, що нам не слід було б встрявати. З іншого боку, терпіти проізвол з боку жидів тоже не дуже кошерно. Але за жидами велика сила у цій частині світу. Так шо ми рішили не світиться більше, а тихенько розійтися по хатах. А вчора зранку мені дзвонить корєш, ну, з яким ми тоді були, один із них, і каже, що чув від одного свого знайомого управляючого ломбардом, тоже жид, но нормальний, шо ми надавали людям самого Баруха і що вони мають записи камер відеоспостереження. Вчора був шабат, тож вони дали нам день фори, але все одно нам нема куди валити. Коротше, мені треба валити звідси подалі і назавжди. Зв’язуватися з Барухом – безнадьога точка ру.
Номад слухав мовчки і не перебивав. Коли розповідь закінчилася, він лише сердито глянув у дзеркало заднього огляду і невпевнено намацав другу передачу – дорога пішла зовсім погана. З автоматичною коробкою передач Номад не був знайомий, тому поводився з нею обережно, наче з дивом технічного прогресу, боячись якось зіпсувати його. Попереду з’явилася зустрічна машина, що так само поволі перевальцем пробиралася через смугу суцільних ям. Це був оранжевий мікроавтобус, набитий людьми. Коли він з «Доджем» розминалися, Номад відчув на собі два десятки сторожких і водночас заздрісних поглядів.
– Дивись, – Вова раптом перехилився вперед, тицяючи пальцем у чорний екранчик. – Це ж GPS. Круто.
Він щось поклацав на приладові пальцями й на екрані з’явилося схематичне позначення дороги, по якій вони їхали і відстань до точки призначення.
Коли Номад прочитав на екрані GPS-навігатора, що до Вінниці (на екрані місто було підписано якимись дивними символами «ויניצה (Винница)») лишилося сім кілометрів, дорога знову стала більш-менш придатною для їзди на швидкості більшій за двадцять п’ять кілометрів на годину, але ззаду з’явився ще один автомобіль.
– Класно, нарешті нормально поїхали, а то вже, мабуть, години півтори чиргикаємо, – сказала Уляна, з останніх сил тримаючи очі розплющеними.
– Раніше ми проходили тридцять кілометрів на день, – відповідав Номад, поглядаючи у дзеркальце краєм ока та відзначаючи, що біле авто впевнено наздоганяє їх, – та й то, у гарні дні. Тепер тобі мало машини. Ніколи людина не буде щасливою.
– Точно, – погодилася дівчина, – людині завжди мало.
– Вова, – впівоберта гукнув Номад. – Ти водиш машину?
– Ага. Не треба було її брати. Вони з матері здеруть її стоїмость.
– Не треба було нас вплутувати в це. Далі буде гірше.
– Що?
– Сідай за кермо.
– Як я пролізу?
– Довбень, – Номад відвернувся. – Зараз я он там зупиню і швидко сідаєш на моє місце.
Дорога злегка вигиналася і «Додж» на кілька секунд сховався за кущами, що росли вздовж неї, від ока можливих переслідувачів. Номад різко загальмував:
– Давай, бігом! – Скомандував він і вискочив з авто. Він встиг відчинити задні дверцята швидше, ніж Вова до них дотягнувся. З-за повороту дороги чувся рев двигуна, що швидко наближався. «Не встигнемо,» – подумав Номад і висмикнув Вову з машини. – Уляно, в кювет!
Дівчина миттєво опинилася у придорожній канаві, де до неї за мить приєдналися хлопці. Номад з Уляною залягли біля коліс: Номад за заднім, Уляна за переднім і притисли приклади до плечей. Номад відзначив, що приклад АК був трохи надтріснутим з часів славнозвісного удару рикошетом об асфальт від голови кіровоградського «біженця». За п’ять-сім секунд білий позашляховик вискочив з-за повороту і різко загальмував, ледь не проскочивши повз «Додж». Зупинившись перед ним, білий джип випустив зі свого кузова півдесятка озброєних автоматами чоловіків. Один із них дав коротку чергу в повітря. Більше Номад не чекав, а перекотився під задній бампер «Доджа» і відкрив вогонь з-під нього по нижніх кінцівках нападників. Ті відповіли миттєво, у кузові над Номадовою головою з’явилися дірки і погрозливі випуклості. Втім стрілянина тривала лише секунд п’ять, поки Номад-таки не зробив інвалідами всіх п’ятьох. Хлопець почекав ще пару секунд і, звівшись на одне коліно, визирнув з-за борту «Доджа». Один із нападників сидів на п’ятій точці й уважно цілився у нього. Номад ледь устиг сховатися назад, як кілька куль калібру п’ять-сорок п’ять рознесли задню фару. Бахнув більш авторитетний постріл Уляниного АК і поранений завалився на лівий бік.
«Дякую, Уляно, що прикриваєш, – думав хлопець, – і вибач за все це лайно, у яке ми влізли. Постійно влазимо.» Він вийшов із укриття, тримаючи карабін наготові, але поранені бійці (той, якого поцілила Уляна був явно мертвим, ще один лежав без руху, але дихав) лише стогнали і безпорадно перебирали руками по битому асфальту. Забравши зброю він провів огляд автомобілів і був не дуже втішений виявленим: білий «Range Rover» мав пробите колесо, а запаски чи навіть домкрату не спостерігалося, тому навіть перечепити колесо з «Доджа» не було можливості. Сам же «Додж» виглядав не дуже презентабельно: мав кілька дірок у лобовому склі, капоті, решітці радіатора та побиті фари. Але головне – під носом у нього виростала чорна масна калюжа. Тому, після недовгих вагань, простреливши трофейною зброєю колеса і «Доджа» і «Ровера», він скомандував рушати далі пішки.
– Обійдемо місто з півночі. На мапі з тої бронемашини з північного боку Вінниці позначено ліс. Загубимо хвіст там.
– Думаєш, вони від нас не відчепляться? – Спитала Уляна, зітхаючи і надягаючи важкого наплічника.
– Думаю, буде ще гірше. Тепер вони нас точно захочуть посадити на палі. Обходитимемо місто вздовж об’їзної по лісосмугах.

25

Ріденька лісосмуга майже не прикривала три горбаті фігури, що рухалися нею вздовж об’їзної, втім і автомобілів, як і інших пішоходів майже не спостерігалося. Крізь сіру пелену над головою почало просвічувати бляклим диском зимове сонце. Та яке б воно холодне не було, проте повітряні маси з Атлантики перетворювали зиму на весну: залишки брудного ніздрюватого снігу танули на очах, але посилювався пронизливий і неприємний вологий вітер.
Яким би міцно збитим не був третій і новий із номадів, біля крихітного мертвого селища Десна, що північніше Вінниці, він оголосив про необхідність привалу на ніч. Незважаючи на те, що сонце ще не сіло, Номад погодився на ночівлю, у одному з вцілілих ангарів біля залізничної колії, до якої тулилося селище.
Коли зовсім стемніло, Номад, залишивши інших кулінарити, вийшов до залізниці покурити. Праворуч, десь за кілометр від Десни, за об’їзною, сильно контрастуючи з протилежною, північною стороною, яскраво сяяла велика станція, лунали механічні голоси з гучномовців, втім, розібрати, про що вони говорять було неможливо. Повз Номада прогуркотів товарняк і він звично присів за зогнилу кабіну вантажівки, що самотньо валялася на порепаному бетоні і сховав вогник самокрутки в долоні. Ще останні вагони не проминули його, коли хлопець знову випростався і від душі затягся, аж у голові запаморочилося. Він знову поглянув праворуч і відчув щем у серці, ностальгію за домом, міським життям, більш-менш доброзичливими людьми. Трохи далі, вже у місті ледь виднілися червоні вогники якоїсь вишки, мабуть телефонної. Номад згадав, як мало залишилося справних машин та іншої техніки у Степу і відчув сором і легку, глибоко приховувану злість на жителів прикордоння. Що вони знають про життя і виживання? А тут ще й мобільний зв'язок можливий по всьому місту.
Зненацька хлопець перестав дихати, вслухаючись у відчуття, що його охопило. Воно було схоже на те, як, прокидаючись зі сну, намагаєшся згадати якусь деталь з нього, чомусь вважаючи її важливою. Ніби якесь слово крутилося в нього на язиці і ніяк не вимовлялося. Повстанці, Сичуг… ні, не те. Він кинувся до ангару, звідки, ледь підсвічений помаранчевими відблисками, курився легенький димок.
– М-н-ясо, – проплямкав Вова, куштуючи наваристий суп із олениною (Номад вполював оленицю за тиждень до приходу в Немирів і витратив на неї всі залишки солі).
– Де телефон? – Гаркнув Номад, кидаючись то до нього, то до свого наплічника.
– Для чого тобі…
– Давай бігом, придурку!
– Ти чо, охуїв, ти гавнокомандующій? – Одразу набичився Вова.
– Слухай ти, дебіл, – Номад не без зусиль видобув з наплічника рушницю пана Грака і рушив прямо на Вову. – Давай сюди бігом телефон! Твої же-де знайдуть тебе за ним.
– Хто?
– Твоя мафія. Думаю вони можуть виявити його розташування там де є зв'язок. Та добре було б, якби вони знайшли лише тебе, але вони і нас знайдуть. І цього разу вони будуть налаштовані дуже серйозно.
Вова видобув з внутрішньої кишені куртки пошарпаний сіренький мобільник.
– Давай сюди, – скомандував Номад, простягаючи руку долонею догори.
– Ні фіга, я вийму батарею і все.
– Ні, ми не можемо ризикувати. Треба його знищити.
– Та пішов ти!
– Віддай йому телефон, – спокійно але твердо сказала Уляна.
Вова постояв з півхвилини, притуливши мобільний до грудей а потім кинув його по високій траєкторії у простягнуту досі долоню Номада. Той впіймав телефон, вийняв батарею і, поклавши пристрій на підлогу ангару, розчавив його чоботом. Потім він зібрав залишки і пожбурив разом з акумулятором у вогонь, знявши попередньо з триноги казанок із супом.
– Номаде, – Уляна суворо глянула на хлопця і накинула ремінь автомата на плече. Номад із задоволенням відзначив цю її прив’язаність до зброї. Його досвід показував, що пушка постійно має бути під рукою. Це має бути звичка, навіть нав’язлива ідея. Як колись казали японці: меч хороший для того, у кого він є і поганий для того, у кого його не виявиться у потрібний момент. – На пару слів.
– Мама з татом зараз повернуться, – пробурмотів Номад.
– Що? – Не дочула дівчина.
– Нічого.
– Якого біса? Кажи вже, якщо почав!
– Я ж кажу: нічого.
Хитнувши головою, вона вийшла, Номад поспішив слідом.
– Якого біса ти постійно на нього кидаєшся? – Сердито запитала Уляна, коли вони відійшли за сусідній, майже повністю зогнилий ангар.
Номад звів брови:
– Я кидаюся на нього, бо він тримав у руках наші життя і не сказав цього. У нього не вистачило клепки зрозуміти…
– Справді? Ти ж у нас один такий розумний. Спробуй, будь ласка, хоч іноді говорити нормально. І що ти там казав в ангарі?
– Нічого.
Вона знов хитнула головою і пішла назад, а Номад враз усвідомив яка вона була гарна у гніві. Йому здалося, що нічого більш хвилюючого він не бачив у житті.
Номад підняв свою команду ні світ ні зоря. Ще було зовсім темно, а вони вже переходили міст через Буг. Це було викликано небажанням по-перше затримуватися довго у місті, яке, по словам Вови теж було під владою єврейської общини і то дуже дружньої з «мафією» Баруха, а по-друге – небажанням зустрітися з місцевими жителями чи залізничниками, що могло б призвести у подальшому знову ж таки до контактів з Баруховими друзями. Весь ранок вони йшли максимально швидким темпом, який тим не менш впав до приблизно п’яти кілометрів на годину у величезній занедбаній лісосмузі. Вона простягалась у вигляді рогу на десяток кілометрів зі сходу на захід, проте мала в ширину не більше двох.
За розрахунками Номада до кінця лісосмуги було ще кілометри три з половиною, а до траси на Хмельницький – вчетверо більше, коли вітер, що постійно дув із заходу, зненацька перемінив напрямок і тепер штовхав у спину, заодно несучи із поривами запах багаття. Номад прислухався як під ногами хрустить торішнє листя і відзначив, що ще вчора воно так не звучало.
За півгодини перші пасма диму почали обганяти мандрівників і душити їх сухим кашлем. На щастя дерева попереду вже рідшали і стало видно горизонт. На півдорозі до траси мандрівники зупинилися щоб подивитися як горить один з останніх великих лісових масивів цієї землі. Полум’я здіймалося місцями до десятка метрів, лижучи верхівки дерев.
– Не схоже, що хтось гасить цю пожежу, – задумливо промовив Номад. – Скільки я подорожував пустелею і степом, стільки примічав, що там пилить, де немає дерев. Де нема дерев – нема води. Де нема води – нема дерев. Там – степ, потім – пустеля. Я бачив цілі міста, засипані піском. Колись пустеля прийде й сюди.
– Здається, ти досі в пустелі, – скосив на нього око Вова. – Ти правда був у пустелі?
Номад не відповів, лише презирливо зміряв свого недовірливого нового супутника.
– Просто не можу ніяк повірити.
– Вони самі кличуть біду на себе, – продовжував Номад. – Всім байдуже. Хтось, якийсь придурок, підпалив щойно підсушене листя, а іншим байдуже. – Він похитав головою. – Треба йти. А то й до кінця відлиги не встигнемо до кордону. Залишилося зовсім трохи, але скільки – я не знаю. Може сорок кілометрів, а може й тридцять. Два дні ходу, грубо кажучи. Півдня в запасі щоб не напоротися на несподіванки.
Звісно, ліс могли підпалити Барухові посіпаки, проте Номад чомусь не схилявся до цієї версії.
Ніч була доволі тепла і безвітряна, проте небо затяглося хмарами, крізь які попервах проглядав блакитний, ніби крижаний місяць, та потім його сяйво розчинила у собі сірість цієї похмурої ночі. Номад обрав для табору невеличку групу покривлених бересточків на пагорбі посеред пустирища, що колись, імовірно, було полем. До траси було кілометрів зо два, але багаття все одно було сховане у глибоченькому кратері, що зяяв на вершині пагорба. Перепаливши більшу частину наявного сушняку, Номад розрівняв жар і, коли вуглинки перегоріли, простелив там карімати.
– Добре, – мовив він, – чергуємо по три години. – Він зняв схованого рукавом годинника з флуоресцентними стрілками і простягнув Вові. – Уляна буде першою, потім ти, останнім – я. Не засни. Якщо помітиш щось серйозне і будеш впевнений у небезпеці – розбудиш мене. Але не галасуй, не кричи «Алярм!». Просто підійди і торкни мене за плече. Краще, звісно, щоб нічого не трапилось, бо я вже в біса довго не сплю нормально. Як і вона, – тицьнув він в Уляну пальцем.
– Може видаси мені пушку? – Спитав Вова. – Може шось дуже срочне станеться. Не буде коли будити тебе.
– Не станеться, – відрубав Номад і, передавши годинника дівчині, рушив спати.
Вова з Уляною присіли на повалене дерево і почали вдивлятися у ніч. Вона довго мовчала, потім таки спитала:
– Чого ти не йдеш спати?
– Посиджу п’ять хвилин з тобою. Шоб сало зав’язалося.
Запала тривала мовчанка. Цього разу її порушив Вова.
– А ти чого з ним ідеш?
Уляна помовчала, задумливо клацнувши пару разів запобіжником свого АК.
– Мабуть тому, що вже надто далеко зайшла. – Вона поставила автомат прикладом на землю і затисла магазин між колін. – Але якби у мене знову був вибір, то я б все одно не залишилася там. Це було неможливо для мене: терпіти ту рутину, тупість і темність людей, серед яких я росла, непорозуміння з батьками. Не скажу, що ми жили, як кішка з собакою, але все сперечалися, як я зараз розумію, через різні дурниці, та жоден не хотів поступитися. Втім, якщо я би зараз якимось дивовижним чином перенеслася назад і таким же дивним чином пропустила пояснення їм мого зникнення, то я впевнена, що все пішло б спочатку. Нічого не зміниться від усвідомлення власних помилок. Тому що я все одно не хочу терпіти тупість. Не те щоб мої батьки були тупими, але вони такі ж зашорені, як і решта. Не бачать більшої картини світу крім як власний город, ціни в магазині, дурнуваті правила, які їм вбили в голови їхні батьки і які, на їхню думку, підходять мені.
– Моя мати теж сидить на своєму городі і ні в яку не хоче щось міняти. Вона готова вмерти на своєму полі. А те, чи їй це поле щось принесе хороше і корисне, її не торкається. Вона теж якась зашорена, як ти кажеш. Не бачить більше цього п’ятака землі. І ще шоу «Наші таланти», яке вона дивиться по неділях. Я хотів якраз через те, щоб не стати таким же, втекти до Вінниці у технар. Та якось незадовго до того ми з друзями забухали і встряли в одну неприємну історію. Коротше, попали на бабки. Так я побував півроку у рабстві у Баруха.
Ззаду покрутився Номад, згортаючись клубком і ховаючи руки під пахви і обличчя в комір. Але, поки рот його ще не сховався, він невдоволено і сонно буркнув:
– Лягай спати, бо заснеш на посту. І тоді я тобі прикладом в голову дам.
Вова не звернув на нього уваги, натомість поскаржився на свою зміну, мовляв спати доведеться уривками, на що Уляна нічого не відповіла. Адже комусь все одно довелося б так спати. А Номад пожалів передовсім її, потім Вову, хоч той цього і не оцінив, не здогадуючись, що передсвітанкові часи – найнеприємніші для чергування. Врешті-решт третій з мандрівників побажав Уляні приємної ночі і вмостився поряд із Номадом. Той рівномірно сопів, наче під наркозом, навіть тоді, коли Вова ненароком штовхнув його ліктем в спину.
Міцність сну Номада була награна, оскільки він не хотів показати свого істинного стану: він був розлючений. Можна сказати навіть, що він був лютий. Найбільше йому хотілося курити. На другому місці було бажання не бачити ніколи більше обличчя Уляни Буркун, як і Вовиного фейсу. Третє місце посідало бажання ні з ким ніколи не ділити Уляни і того, що вона в собі уособлювала для нього: звичного спокою, розміреності життя, порядку і духу дисципліни. З нею він почувався безпечно і у приємній компанії. А з появою новачка стало зовсім паскудно: клятий новачок поводився наче довбаний турист на прогулянці, постійно дратував цим Номада, ставив його рішення під сумнів, навіть просто ігнорував їх, вважаючи себе найрозумнішим і дратуючи цим ще більше. Насамкінець, він відволікав Уляну сьогодні весь день після обіду своїми дурнуватими історіями з життя Немировських молодих гуляк та вульгарними жартами. З ним Номад почувався зайвим у компанії. Зате сама Уляна, здається, була цілковито завойована даним суб’єктом.
Бажання курити стало нестерпним, тож, насилу дочекавшись поки Вова засне,а трапилося це не більше ніж за сім хвилин, він встав, дістав готову самокрутку й рушив до поваленої деревини. Уляна якраз пішла в обхід периметра, відзначивши факт Номадового безсоння, але не поспішаючи повернутися на колоду.
Деякий час хлопець курив, поглядаючи навкруги, ніби теж не мав до своєї супутниці жодних претензій, мало того, ніби її тут і не було. Проте коли вона повернулася і сіла поряд, Номад запитав похмуро:
– Може тебе назад відправити, до батьків?
Уляна була спокійною і, вочевидь, не збиралася йти на конфлікт.
– Я ж сказала, що не хочу повертатися.
– Чорт, Уляно, – засичав Номад. – Чому ти мені збрехала, мовляв, я сирота?!
– Якби ти знав правду, то сказав би, що я божевільна…
– І був би правий.
– … і не взяв би із собою. До речі, я ніколи не казала, що я сирота.
– Сумніваюся.
– А я ні.
– Та яка різниця. Забирайся додому.
– Я виконаю волю пана Грака. Понесемо привіт Республіці. Скажемо, що нам потрібна допомога.
– Думаєш, вони цього без нас не знають?
– Ми виконаємо свою місію, раз взялися.
– Яку місію?! Пан Грак вже ходив і проповідував: висока мораль, освіта, здоровий спосіб життя, гідність своя і ближнього, висока мова, чисте довкілля тощо. Ні хріна не зміг він зробити. Отримав лише кулю в ногу і засів інвалідом за мінним полем. А ми… Ми просто тікаємо з некомфортного для нас середовища!
– В будь-якому разі заткнися і лягай спати. Я не збираюся з тобою сперечатися півночі. Я все одно піду до кінця, тим більше він уже так близько. От настілечки, – вона показала великим і вказівним пальчиками, майже звівши їх докупи.
– О’кей, – Номад почав розкурювати загаслу цигарку, косо поглядаючи на Уляну. – Ти навіть не уявляєш, наскільки близько може бути цей кінець. Кордон дебело охороняється. Ми не знаємо навіть точно де він. Зрозумій мене: цей чувак ставить під загрозу всю справу. Він не слухається мене. Він поводиться так, наче на прогулянку вийшов. І я боюсь, що навіть на чергування він мене не розбудить. О’кей, я пішов спати.
Він сердито жбурнув недопалок під бересточок і рушив до «кратера».

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.92841506004333 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Історія Європи. Український погляд
Кожен з нас має знати історію власного народу. Бо історія – це його посвідка на проживання на рідній …
Погляд на світ через призму пародії.
«Прометей поміж грудей» – тільки ця провокативна назва збірки чого варта! І це не натяк, це те, про …
День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …