Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2658
Творів: 49541
Рецензій: 94096

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Роман

МОРАЛІСТ (Ч.3, р.р. 1-4

© Турчин Євгеній, 19-10-2015
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
ОБТЯЖЕНІ ЗЛОМ

1

– То ти стопудово вже переїжджаєш?
Volkswagen Transporter вишневого кольору трохи осів, коли двоє чоловіків одночасно залізли до кабіни. Той, що сів на місце пасажира, дебелий бородань, кивнув, задумливо, а чи замріяно дивлячись уперед.
– Блін, – водій, навпаки, сухорлявий молодик в сонячних окулярах увіткнув ключ до щілини і ляснув обома руками по керму. – А хто ж тепер буде мене знімати?
– Юрко, – апатично відгукнувся бородань.
– Юрко – дурко. І взагалі, чому вони беруть тебе, а мене ні? Знімти будь-хто може, а от як я говорити, так мало хто зможе.
– Та невже? Цицерон хрінів, – добродушно вирячив очі бородань, чия борода тепер розкололася в усмішці.
– А що? Це ж завдяки мені і моїм сюжетам тебе помітили. Просто вони не розуміють, що втрачають. І чому ти їм не сказав, що не згоден переходити до них без мене?
– Бо тоді б мені довіку стирчати на міському каналі.
– Бля, та наша передача такого масштабу, що не соромно по CNN чи BBC показувати.!
– Їм начхати. Національні телеканали переповнені кримінальною хрін-ню.
– Все, я на тебе образився. Не чіпай мене, поки я сам не попрошу.
Кашлянув двигун і бус рушив.
– Все ж погодься, – вирішив, що з нього вже досить мовчання, водій. – Нічого крутішого за нашу передачку в тебе не було й не буде. Чого вартий сюжет про того хлопчика, що його чіпляли на «резинку»!
– Все б нічого, – погодився бородань задумливо, якби власники каналів не були павуками в одній банці.
– Так, брате, ти правий. Доведеться мені тікати. Михалич плакатиме…
– Він тебе уб’є.
– Знову твоя правда. А потім плакатиме.
Траса була старою і ніби вкритою зморшками. Асфальт був крупнозернистий і потрісканий. Місцями бус ніби плив морем, поміж асфальтових хвиль. Посередині, між смугами, в канавці, наче дивовижна розділова смуга, досі зеленіла трава.
– Сергію, – бородань повернув голову до водія. – Щоб ти знав… наші спільні роки життя були і залишаться назавжди в моєму серці.
– Ага, не гони.
– Як хочеш, але це правда. Спошлили прекрасні фрази, тепер вони звучать, як кпини.
Сергій покивав, зітхнувши.
– Незабаром трава між смугами порідшала, а тоді й зовсім зникла. Пішов дощ. По кюветах ще лежали кучугури снігу, хоча температура останніми днями сягала ледь не п’ятнадцяти градусів. Наче на зло, в наступні два дні обіцяли мокрий сніг і заморозки.
– Знаєш, Ілюхо, – мовив Сергій, не знімаючи окулярів, хоча сонце видно не було, та й сказати де в цій сірості яка сторона світу не представлялося можливим. До того ж уже скоро почне темніти, тому Ілюха хоч ніяк цього не виявляв, проте переживав за якість бачення партнером навколишньої обстановки. – Ти негідник. Я і наш канал дали тобі неоціненний досвід. Ти був майже як воєнний кореспондент, тобто як оператор воєнного кореспондента. Так от, нахапавшись дармового досвіду, ти крадеш його і віддаєш нашим найзапеклішим конкурентам. От і хто тепер ти після цього?
– Іноді мені здається, що краще було б не мати мені цього досвіду.
– Не будь слюньтяєм!
– От ти згадав того хлопчика… Дивно, що цю подію ніхто не помітив. Але ж це така дикість! Такий жах! Тільки вдуматися в це… уявити…
Сергій опустив вікно і сплюнув у масне надвечір’я.
– Ти добрав матеріали?
Ілля кивнув. Цей короткий жест зовсім не відповідав колосальній роботі в пошуку підходящих і правдивих відеоматеріалів кінця минулого століття про маленьке шахтарське містечко Федоров, або як зараз стали казати Федорів.
– Є й панорами міста, і діти, школярки. Типове совдепівське пропагандистське кіно про щасливих будівельників світлого майбутнього. Дякую, що нарив. Багато довелось викинути, але хоч не шукав усе сам.
– Буде цілком достатньо. В заставки познімаємо сучасних дітей у реальному Федорові. А ще у нас будуть купи фотографій жертв. Відео слідчих експериментів…
– От іще одна дикість.
– Ага, вся історія трохи драматична, включаючи життя і смерть першого слідчого у справі.
– Він застрелився по п’янці?
– Ні, він застрелив свого опера, але був при цьому сам підстрелений. Сидів на трамадолі, ходив із ціпочком. Потім напився і поєднання наркотику і алкоголю його вбило. А взагалі він, я думаю, просто вдавився блювотними масами.
– Фу, гидота.
– Я уже, мабуть, звик.
Сутеніло, дорога тяглася у темряву, здавалося, в нікуди. Якщо глянути було здалека чи згори, виглядало так, ніби Transporter несеться крізь велике ніщо, крізь космос. Ніде ані вогника.
Дощ перейшов у мокрий сніг. Двірники запрацювали інтенсивніше, риплячи по склу. Ілля помітив, що напарник, невідь коли, зняв нарешті окуляри і трохи заспокоївся.
Попереду з’явилася слабка заграва, а потім і окремі вогні прожекторів. Нарешті з-за вигину дороги показалася місцями пощерблена, як усмішка боксера, вогненна дуга греблі.
Transporter з’їхав з траси і рушив гравійною дорогою.
– Здається, тут, – мовив Сергій і заглушив двигун біля одного із будиночків.
Хряснули дверцята і хлопці опинилися у вологій морозній тиші. Десь далеко наростало гавкотіння.
– Думаєш вони чули? – Ілля підійшов до хвіртки і зазирнув у темряву за нею. – Собаки, здається, немає. Ходімо.
– Почекай, дай я подзвоню їм.
За кілька хвилин круглолиця чепурненька бабуся завела пізніх гостей до хати.
– Заходьте, заходьте. Ось тут можете повісити одяг, он-там – ванна, далі – ваша кімната. Щоправда ліжко одне…
– Нічого, Тетяно Миколаївно, ми невибагливі.
– Ага, – підхопив товариша Сергій. – Ми якось уживемося. А скажіть краще: гаряча вода у Вас є?

2

Скромна, з фарбованими синьою водоемульсійною фарбою до половини стінами, кухня, мабуть вже давно не приймала гостей, хоча було видно, що хазяйка таки прибралася перед приїздом квартирантів: каструльки й сковороди начищені, над ними витає пара і доволі приємні запахи.
– Ну що, давайте одразу оформимо всі справи, щоб Ви не переживали…
– Ні, ні, Сергійку, – Тетяна Миколаївна похитала з боку в бік примруженим обличчям. Наче колобок по тарілочці. – Все потім. Зараз вам треба поїсти. В ж з дороги. Мабуть весь день нічого не мали в роті.
– Та, здається, що ніколи не мав у роті, – гмикнув Сергій.
– То давайте, їжте. Ось, спробуйте, що баба наготувала. Може не таке, як ви звикли, та і давно баба ні для кого не куховарила. Відтоді як дід умер.
– Пахне добре, – відверто сказав Ілля і почав наминати грибний суп, час від часу кидаючи погляд на картопельку з цибулькою і великими шматками свинини, наче та їда могла кудись подітися.
– Пощастило вам, якраз кабанчика мені закололи. А то б одними яйцями загодувала. Мабуть останній мій кабанчик. Здоров’я вже не те.
Бабуся аж сяяла, дивлячись як хлопці їдять, сама ж майже не торкалася їжі.
– То розповідайте, – видно не витримала вона натиску цікавості. – Ви казали, що з телебачення. З Києва, так?
– З нього. Ось він, – Сергій кивнув на Ілька. – Скоро переїде на національний канал. Тож будете часто його бачити. Тобто його відео. Так що це остання наша з ним спільна робота.
– А разом ви не можете…?
– Оператори грамотні їм потрібні, а от репортерів не треба. Авторських програм, та ще й про кримінал там хоч сракою жери… ой, вибачте.
– Та нічого, нічого.
– Отож, Ви самі знали федорівського маніяка? Ми ж для того, щоб зняти сюжет про нього сюди приїхали, Ви в курсі?
– Так, так. Я пам’ятаю. Ні, я не знала його. Хоча чекайте… я бачила його якось.
– Так? Коли? За яких обставин?
– Це інтерв’ю?
– Так, чорт забирай, інтерв’ю. Перше інтерв’ю з мешканцем цього міста. Честь для нас.
– І для мене.
– Так. Я хотів сказати, але було якось ніяково, але раз Ви самі це озвучили… Отже, коли і за яких обставин Ви бачили маніяка?
– Десь років з п’ять назад. Це було… не пам’ятаю точно де.
– Ви з ним говорили?
– Так, – оживилася старенька. – Ми поговорили. Я спитала його… чи він мене… вибачте, я не пам’ятаю. Може згодом згадаю. Ви ж не поїдете зразу?
– Добре. Може пам’ятаєте загальні емоції, які викликала у Вас та розмова? Ваші враження.
– Це я пам’ятаю. Пам’ятаю, він видався мені дуже чемним і вихованим хлопчиком. Хоча тоді відбувся якийсь інцидент з одною жінкою. Вона посва-рилася з ним. Горлала на нього. Це була баба Степаниха, дуже нахабна баба. У неї батько був секретарем райкому партії. Бидляцькі замашки у неї збереглися аж дотепер. Не думаю, до речі, якщо ви про це подумали, що вам буде корисним з нею спілкування.
– Ми це врахуємо. Тобто тоді він не здався Вам небезпечним чи дивним?
– Небезпечним? Ні. Дивним? Настільки, наскільки може бути дивною ввічлива вихована людина, яка не терпить нахабства. Хоча іншим це тоді, як я пам’ятаю, здалося виявом невихованості з його боку.
– Але виявилося, що він все ж трохи виходив, виходить за рамки нормальності.
– Так. Це жахливо.
– Чому він це робив, як Ви думаєте?
– Поняття не маю. – Сергій на ці слова похнюпився. Та бабця продовжила. – Говорили, що це було якось пов’язане з мораллю тих дівчат, переважно дівчат. А того мужика він убив за приставання до малолітньої. Такі от бувають мужики. Не знаю, чи треба було його вбивати, але все ж правда на його боці.
– На боці шахтаря?
– На боці убивці. – Тетяна Миколаївна виклично підняла голову. – І той хлопчик, малий, що він його убив на смітнику, він був ще той гімнюк.
– То Ви виправдовуєте…
– Я не виправдовую, – Тетяна Миколаївна аж різко почервоніла, так, що Ілько почав переживати, чи не станеться в неї крововиливу у мозок просто тут і зараз. – Я уявити собі не можу цього жаху, хоч все й відбувалося під боком п’ять років поспіль. Я думала, таке буває лише у кіно…
– О, ще й не так буває! У порівнянні з деякими нашими сюжетами «Пила» – дитяча казочка.
– Це кіно якесь?
– Так. Хороший зразок жанру.
– Але у нас, – вліз Ілля в розмову. – У нас федорівські убивства посідають лише четверту сходинку у хіт-параді найжахливіших злочинів усіх часів.
– О Боже! – Вигукнула бабця.
– Так. На четвертому. Ось вона. Стратифікація жахливих злочинів. Федорівський маніяк займає четверте місце. Поруч з третім, випадком, коли чоловік убив свою дружину, зарізав, а потім жив з нею в одній квартирі ще майже тиждень. Спав в одному ліжку. Кохався з нею. Друге місце займає Ганнібал Лектер у фільмі «Червоний дракон», коли годує оркестр стравами, приготованими з їхнього колеги. А перше місце належить «хлопчику на резинці».
– Що за хлопчик на резинці?
– Гм, – Ілько враз затнувся, забігав очима. Коли заговорив, тон його вже не був такий веселий і іронічний, як до того. – Коротше, з’явилася інформація, що хлопчик, років тринадцяти…
– Чотирнадцяти, – уточнив похмуро Сергій. Він взагалі не піднімав очей, тупо длубаючи вилкою картоплю.
– Так, цей хлопчик, він жив у неблагополучній родині. Мати – алкоголічка, батько теж. Коли батько помер, мати знайшла ще одного бахура, який був ще гіршим за попереднього, справжнього батька хлопчика. Та я почав не з цього. Ми дізналися, що в одному селі на Вінниччині хлопчик загриз вітчима на смерть. Це звучало дико, але так воно й виявилося. Коли ми поговорили з хлопчиком, у мавпятнику, до речі, з’ясувалися деталі. У нього було багато шрамів на тілі, зламана рука і свіжі наскрізні, повторюю наскрізні рани в обох щоках. В одній трохи свіжіші, майже щойно зроблені. Ми спитали, що це. Він розповів все. Хоча й не одразу. Він дуже соромився. Гадав, що те, що сталося з ним – соромно.
– То що… – з мертвотним кольором обличчя прошепотіла стара.
– Ясно, що вітчим бив його і знущався. Зазвичай через те, за що дітей хвалять. За те, що він читав книжки, а не бігав по горілку для них з матір’ю, за те, що ходив у школу, замість того, щоб прибирати в хаті і варити їсти «батькам», коли ті валялися, відкинувши копита після п’янки. Коротше, в той день його знову за щось побили…
– А мати хіба не знала?
– Божиться що ні, – встряв цього разу Сергій. Голову він так і не підняв. – Але всі факти вказують на протилежне.
– Хіба мати, яка б вона не була, свою дитину… – бабусині очі заблищали. Від сліз чи від гніву, важко було сказати.
– Отож, вітчим його побив, потім посадив на гачок, як це часто робив останнім часом і водив по двору. Вони жили у своєму домі із закритим двором. На крики, хоча за них хлопчика карали ще сильніше, сусіди чомусь взагалі не реагували. Уроди. Так от. Що таке резинка? У Вас є велосипед? Тоді Ви нею користувалися. Це та штука з гачками, якою до багажника прив’язують вантаж. Вітчим проштрикав хлопчику щоку і водив по двору, як собаку. Потім він висмикнув гачок, хлопчик тобто і спробував утекти. Але вітчим його наздогнав, затяг у сарай, почав бити. Придавив до землі, чи там до долівки, і почав гасити його чим попало. Хлопчик кинувся до нього в клинч, мужик завалив його знову і поламав руку. Притиснув її до підлоги. А другу також якось тримав. Своєю ж другою він бив малого. Отже, у хлопчика біла притиснута до землі одна зламана рука, другу викручували. Вільною була лише голова. Він задер її так високо, наскільки зміг і зчепив щелепи на тому, що попалося. А це було горло вітчима. Малому було так боляче і страшно за наслідки, що він все сильніше стискав горло зубами. Кров вітчима виходила з його калом три доби. Коротше кажучи, хлопчик загриз свого мучителя і ледь не загримів до колонії.
– Загримів би, якби не ми, – додав Сергій. – І досить про це вже.
На десерт був чай з печивом «Топлене молоко». Чай випили, а печиво лишилося незайманим.

3


– До того,як ми доберемося до слідчого, зайдемо до сусідів і родини Руденка, першого слідчого, – жуючи Orbit, говорив Сергій. Він вмостився у сидінні й чекав поки Ілля також залізе в машину й зачинить дверцята. – Тому що той слідчий, який закрив справу, нам взагалі не цікавий. Він лише джерело оперативної інформації, зібраної Руденком і експертом. Поговорити б ще з ним, цим Бондарем, але він відмовився. Після того, як маніяка упіймали, він з’їхав з Федорова.
– То у нас всього три місця?
– Чотири. Ще лікарня. Поговоримо з медсестрою, яка оглядала маніяка. Якщо вона ще працює.
– Але ж дзвонив у міліцію лікар. Цей, як його, Іващенко.
– Ні, він тут ні до чого. Зуб даю, він не приймав цього пацієнта. Просто медсестра повідомила йому, а він уже зателефонував «02» і приписав всі лаври собі.
– Звідки ти знаєш?
Сергій крутонув ключа. Машина гаркнула, чхнула чорним димом.
– Інтуїція.
Так вийшло, що останній пункт списку став першим, оскільки лікарня на шляху репортерів була першою. Точніше першим було УМВС, але Сергій категорично відклав візит до слідчого наостанок.
Медсестра хірургічного кабінету справді звільнилася.
– Як я і передбачав, – прокоментував Сергій.
Лікар Іващенко, похмурий тип із обвислими щоками і мішками під очима, неохоче прийняв телевізійників. Він спочатку змусив їх чекати до обіду (весь цей час Сергій заважав роботі персоналу, чіпляючись із запитаннями), потім він довго обідав і прийняв відвідувачів уже на стадії чаювання.
– Ну що, шановні, – безбарвним, трохи гунявим і зависоким голосом привітав він їх.
– Ще раз добридень, – Ілля встановлював штатив посеред оглядової.
– Давайте, якщо хочете, – присів на кушетку Сергій, –підготуємо питання і відповіді.
– Мені нема коли. Бачили скільки людей у коридорі?
– Ми швидко. Ви – дуже важлива персона у цій історії. Це ж Ви повідомили міліції про укус на руці у громадянина…
– Так, так. Повідомив, –знуджено промовив Іващенко, сьорбаючи свій чай з пакетиком в чашці.
– Добре. Він прийшов до Вас на прийом… Ви особисто оглядали його?
– Звісно, провів огляд, призначив лікування, щоб, знаєте, не злякати його. Зробив вигляд, що повірив його казочці про собаку, – ніби трохи оживився лікар. – Потім спокійно зателефонував до міліції. Картка ж його у мене… Він думав надурити мене. Але я не перший день працюю. Професійно…
– Чекайте-чекайте, –підняв обидві руки Сергій. – Зараз вже будемо знімати. Повторимо все це. Трохи додамо спонтанності. Раз у Вас мало часу, будемо…
Сергій прочистив горло і кивнув Іллі. Той зробив те ж саме у відповідь. Наче дует музикантів перед виконанням твору.
Надворі трохи потеплішало. Сніг під ялинами, котрий був бомбардований минулого вечора крижаним дощем, а вночі вкрився кіркою льоду, зараз нагадував місячну поверхню, як її видно в телескоп. Сергій згадав ранкову поїздку, людей, що кудись ішли, на зупинку, на роботу, постійно сковзаючись, ніби відпрацьовуючи кожен якесь своє па. Складалося враження, що населення міста готується до грандіозного балету.
– Справді, не цікавий він тип, – буркнув Ілля, закидаючи штатив на плече. – А ще противний. Не думай, що я сумніваюся, але звідки ти взяв, що огляд провів не він?
– Я говорив по телефону зі слідчим і черговим, який прийняв виклик. Він, черговий, добре знав цю медсестру, а слідчий допитував її, оскільки також з’ясував, що не лікар проводив огляд. Ясно?
– Угу. Давай відчиняй вже!
Бус проковтнув назад операторське обладнання, а тоді й самого оператора і його напарника, знову чхнув і потрясся далі розбитою центральною вулицею Федорова.
Дзвінок у вічку дверей затьохкав пташкою вже вп’яте, але жодного руху в квартирі, суміжній із тою, в якій жив федорівський серійний убивця, не чулося.
– Бляха, – лайнувся Сергій. – якби можна було з усіма зв’язатися заздалегідь..., – кинув він через плече до Ілька, який тис на кнопку дзвінка третьої квартири на поверсі. – Ходім до Руденків. Можна трішки пройтися. сподіваюся хоч там хтось є.
Мобільний завібрував у кишені зненацька і Сергій від несподіванки перечепився об грибочок душника: двір нагадував заповідник погребів або дивний якийсь цвинтар. Коротко переговоривши, репортер черговий раз вилаявся.
– Треба закінчити все до післязавтра. Рейган вимагає готового матеріалу на рецензію.
Рейганом вони з Ільком називали свого начальника, який зовні дуже нагадував американського актора і Президента.
– Фігово, я думав у нас тиждень, – лише й відповів Ілля.
– Так, а нам ще їхати до колонії. Сподіваюся, ми зараз не марнуємо часу і хтось буде вдома у Руденків.
Вдома були всі, тобто дружина слідчого Марина і дочка Ярослава. Вони неохоче поспілкувалися з представниками медіа, але від зйомок відмовилися. Було повідомлено, що Василь Михайлович дуже переймався справою маніяка, але більше нічого конкретного не повідомили. А також відмовились висловити своє ставлення до фігуранта справи, як і до слідчої групи. Більше того, коли мова зайшла про обставини поранення і смерті кавалера ордену «За заслуги», дружина просто і недвозначно попрощалася з пресою. Сергій попросив ще хвилину поспілкуватися з донькою героя, але отримав відмову.
– Що ж, –підсумував досягнення дня Сергій, – Їдемо на базу, їмо, спимо, потім катаємо до колонії і на зворотному шляху – до слідчого. Змарнували день.
– Тобі не здається, що ми надто стараємось ритися в душах заради двадцятихвилинної передачі?
– Іноді мені здається, що я занадто живу для двадцятихвилинної передачі. Але вважаю, тим не менш, що все це необхідно доносити до суспільства, шкода лише, що суспільство не все і не завжди розуміє важливість нашої місії. Але чи нам на нього орієнтуватись?
– Нам – так, адже якщо рейтинг каналу впаде, Рейган нас задовбе і за-бризкає слиною з ніг до голови, – Ілля скрушно похитав головою, сопучи поряд зі своїми камерою та штативом.
Тільки спочатку зайдемо он у АТБ за пляшкою коньяку.

4

Коли екран згас, запала тривожна тиша. Сергій сидів, зчепивши пальці на коліні і длубав язиком нещодавно поставлену пломбу. Ілля у позі роденівського мислителя сховався за спиною Рейгана. Сам начальник мав доволі ошелешений вигляд: скинуті кущисті брови, куточки рота трохи опущені.
– І що це було? – Спитав старий.
Сергій розчепив пальці, цмокнув ротом і підвівся з місця.
– Я уже все підготував. Монтаж займе не більше двох годин. Але ж я це все казав…
– Мені немає коли чекати, – обернувся до нього Рейган. – Я сказав тобі зробити все на сьогодні!
– На сьогодні все і буде зроблено, – скривився Сергій.
– Добре, вільні, – Рейган рушив до виходу із конференц-залу.
Сергій кинувся до проектора, почав його відчленовувати від ноутбука.
– Вибач, – зітхнув Ілько. – Мені вже треба йти. Ще купа паперового геморою. Всі матеріали я скинув тобі у папку на робочому столі.
– Так-так, дякую.
Сергій розігнувся і розвів руки. Ілько ніяково підійшов і обійнявся з напарником.
– Давай, тримайся тут.
– Прощавай друже, – награно чи насправді сьорбнув носом Сергій.
– Ще побачимось, – відповів Ілля і за мить вже зник за дверима.
Сергій же зібрав апаратуру і рушив до себе у комірчину, як він називав їхній з Іллею кабінет. Тепер уже лише його. Поки що.
Тут він знову увімкнув відзнятий матеріал. Переглянув інтерв’ю зі слідчим і начальником Федорівського УМВС, з лікарем Федорівської лікарні Іващенком. Вибравши наступне відео, він не поспішав вмикати його, натомість діставши з кишені штанів пачку Camel і закуривши просто в кабінеті, порушуючи одне з головних правил Рейгана.
Такий він федорівський маніяк, думав він. А я повів себе досить непрофесійно. Та нічого, зараз все зайве виріжемо, потрібне вставимо. І буде непоганий сюжет.
Серійних убивць у програмі ще не було, тому передача, яка вийде за два дні, у суботу, дуже важливе.
Єдине, що турбувало Сергія, це те, що він не знав, як ставитись до особи маніяка. Той не був ані психічно хворим (не чув голосів, не був викрадений НЛО), ані фізично (не мав пухлин мозку, вад зовнішності). Вчиняв злочини свідомо, у тверезому стані. Був цілковитим профаном, але протримався доволі довго. Поки його не арештували через те, що він, як вважав журналіст, відступився від своїх власних правил.
В деякій мірі, і це не подобалося Сергію, він співчував маніяку і підтримував його переконання. Мабуть тому він зірвався.
Ні, він не підтримував убивства, а тим більше поїдання частин тіл жертви. Це було огидно, переконував себе Сергій. В той же час, він відчував, дивним чином, реальне сексуальне збудження, уявляючи, як убивця поїдає груди своїх жертв, чого (на слабку втіху) не відбувалось при спогляданні фотографій жертв.
Вуглинка, що повисла на самому кінчику фільтра, обпалила пальці і «бичок» полетів у куток. Журналіст схопився, засунувши пальці в рота.
– Чорт! Чорт! – Шипів Сергій, затоптуючи недопалок, який чадів під масляним радіатором. Ще пожежу гасити не вистачало.
Зібравши просто руками залишки доказів свого злочину з паркетної підлоги, Сергій струсив пальці над сміттєвим відром біля крісла і натиснув кнопку «Play».

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.87712597846985 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Історія Європи. Український погляд
Кожен з нас має знати історію власного народу. Бо історія – це його посвідка на проживання на рідній …
Погляд на світ через призму пародії.
«Прометей поміж грудей» – тільки ця провокативна назва збірки чого варта! І це не натяк, це те, про …
День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …