Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2658
Творів: 49550
Рецензій: 94099

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Роман

КРАЇНА СЕКОНД-ХЕНДУ (Кн. 1-ша трилогії УКРАЇНА ТУРИСТИЧНА) р.р. 22-32

© Турчин Євгеній, 15-10-2015
22

Вівторок, 18 вересня 2012 року. 08:02.

– Ми не можемо так просто вскочити у велику бійку. Конфлікт з рускімі – це нічне жахіття американців з часів холодної війни.
– Але ж Ви бачили, генерале, що ці… люди окупують нашу землю і задурюють мізки громадянам, щоб перетворити їх на свою зброю. Насправді ж росіянам, не цікаві ці люди і їхні прагнення. Хоча від прагнень вони у більшості своїй відмовилися заради задоволення фізіологічних потреб. Такими людьми дуже зручно маніпулювати. А щодо бійки… Ви знаєте, що те, що росіяни роблять неприпустимо. Що вони провокують етнічні… гм, конфлікти.
– Пане полковнику, ми маємо докази, ми все розуміємо, але я не можу розв’язати Третю Світову. Ми ведемо переговори з росіянами.
– Поки Ви ведете свої срані переговори, кацапи убивають мою країну і мій народ під самим Вашим носом. Що Вам ще потрібно? Давайте, кажіть, як солдат солдату!
– Я не маю санкції Вашингтону. У Литві масові протести росіян. Данію сколихнув вибух на залізниці. Польський сухогруз захопили терористи.
– Ви лицеміри. До побачення. Мої люди йдуть у рейд по правому берегу. Не підстрельте їх, будь ласка. Я можу покинути базу з ними, тільки залишайтеся на зв’язку: ну як передумаєте.
– Пане полковнику, залишайтеся, будь ласка. Ви маєте зрозуміти, що є два типи військових: солдати і генерали у Пентагоні. Я – з перших, бо я тут. Я займаюся тим, що допомагаю чим можу. Вони – там, займаються політикою. Але я від них залежний. Даю слово, що допоможу чим зможу. Ваші люди можуть іти у рейд, але не обіцяю, поки що, що зможу їх виручити у складній ситуації. Про те, що такі ситуації можливі, я позавчора дізнався.
– Добре, у мене до Вас пропозиція. Можете вважати її ультиматумом чи шантажем. Ми уже говорили про це, але зараз я бажаю конкретних відповідей. Інакше будуть конкретні дії.
– Продовжуйте.
– Наша країна під загрозою знищення, розорення і етнічних чисток. Наша влада не спроможна впоратися із ситуацією. Вона навіть підігрує загарбнику. Але ми, повстанський уряд, можемо, не маючи права втратити свою Батьківщину і націю, лише боротися, скільки є сил. Але при збереженні такого стану речей можливі проблеми з товарооборотом у Європі, під загрозою стабільність у всьому регіоні. У Дніпропетровську продовольча криза. Розгул мародерства. Ми прихильно ставимося до європейської моделі демократії. Але якщо нам не допоможуть, вся Європа опиниться під загрозою: ліс рублять – щепки долетять аж до Брюсселю. А може і до Вашингтону, якимись околичними шляхами. Україна – країна великих можливостей і багата на природні ресурси. У нас може бути гарне майбутнє, якщо ви не відвернетесь від нас у найвідповідальніший момент. То що, будемо говорити далі?
– Будемо. І я передам все сказане своєму керівництву в Пентагон.

23

Вівторок, 18 вересня 2012 року. 09:59.

Майор Ріжок зголосився йти у рейд разом із групою Того Самого та іншими бійцями. Полковник, провагавшись трохи, відпустив майора, вирішивши, що у будь-якій ситуації він знадобиться повстанцям у полі. Півтисячі бійців рушили від аеропорту трьома групами з позивними «Каштан», «Акація» і чомусь «Крикун». У перших двох йшли переважно неофіти під началом офіцерів, «Крикуна» очолював Той Самий. «Каштан» рушив через Тополю, Титова, Криворізьку до Південмашу, «Акація» патрулювала Тополю, Кірова, Комсомольську та «Озерку», «Крикун» – набережну, Новий центр, центр, знову набережну, Парус.
«Ваша задача – не пошук проблем, не провокація, а пошук нових і нових доказів проти ворога, – наголосив перед виходом полковник, – Вашингтону мало. А коли їм стане достатньо, то і всі миротворці заворушаться.»
О десятій сорок п’ять «Крикун» досяг Європейської площі, де так само валялися вибиті вікна «Сбербанку Росії», виднілися притрушені піском плями крові на бруківці, втім народу не поменшало. Жодної агресії до майже півторасотенної процесії не було.
У цей же час «Акація» перебувала на Кірова і спускалася вулицею вниз до ОДА, що виднілася попереду чорною закіптюженою коробкою під парком. Група розділилася на зграйки по десять-п'ятнадцять чоловік, які оглядали двори, гаражні кооперативи, всілякі закапелки, яких у Дніпропетровську вистачає.
До однієї з таких зграйок підійшов хлопчина років з двадцять три-двадцять п’ять і спитав старшого. Командир загону, колишній чи то «тризубівець», чи то «патріот України», хлопець на ім’я Шпак, оглянув прибулого: той був парубком у самому розквіті, симпатичне, трохи змарноване алкоголем і недосипанням, що нормально в такому віці, обличчя, бруднуваті нігті, обрізані під самий корінь, піджак, джинси, коричневі черевики, що зовсім не свистіли під інший одяг.
– Що хтів? – грубувато спитав Шпак.
– Шо? А, карочє, хлопці, ви – бандерівці?
Шпак неприязно поглядав на прикид хлопця і не дивився у вічі, що показувало його зверхнє і презирливе ставлення до потенційного люмпака, який враз пробудився зі сну і вирішив щось зробити для України, швидше за все – злити інфу. Хлопець не знітився, а доволі живо почав говорити далі:
– Тут нам ходять по кватирах і придлагають памінять гражданства.
– Що нового ти нам скажеш? – Шпак знав, як і все натовське командування, що ще до початку активних дій по квартирах і хатах ходили агенти, що пропонували перетворитися на громадян Російської Федерації. Це і стало останньою краплею, спровокувавши повстання. Шпакові стало нудно і згадалося, що інші групи все віддаляються від їхньої.
– Карочє, – вів далі хлопчина, – сьогодні в сусідньом дворі таких набили і вони абіщялі вернуцця і убить тєх жильцов. Це було зутра, значить вони можуть уже скоро прийти. Поможіть. Бо ми тоже були протів, но нікого не били. Но моя мама боїцця.
«Бреше, – подумав чомусь Шпак, – не погрожували його мамі. Хоча він, хоч і, швидше за все, студент, це не значить, що він приїжджий.»
– Добре, – Шпак тицьнув пальцем у бійця, – жени до майора і повідом йому, а ми тут почергуємо. Де це? – він повернувся до інформатора.
– Отут, в дворі, – хлопчина кивнув у двір, порослий горіхами, тому дуже темний.
– Корочє, – Шпак знову повернувся до бійця, – скажеш, що ми у дворі за цим… «Країною секонд-хенду». Ох і блядська ж назва! Все, погнали.
Майор Ріжок вже вийшов зі своїми бійцями до величезної гранітної стіни з потворним суворим фейсом Леніна і написом: «Победа коммунизма неизбежна».
– Бачите, хлопці, хто вів нас у світле майбутнє?
– Якась потворна пика.
Майор засміявся:
– Це – соцреалізм. А взагалі, правильно: він був маніяк-убивця. Він наказував знищувати дев’яносто відсотків населення для процвітання гегемону – пролетаріату. Хоча сам був далеко не трудівником.
Ззаду донеслися звуки перестрілки. Патруль на «Хамві», що проїздив повз, різко загальмував і зупинився, перекривши Кірова. Майор підняв бійців і рушив до американців. Насправді це були не суцільні американці – патруль виявився інтернаціональним – присутні були представники всіх країн-учасниць конфлікту.
Якийсь американець, що представився Бреттом, взявся за переклад. Він непогано володів українською, російську, вочевидь, знав бездоганно, навіть акценту майже не відчувалося.
– Ми не можем встрять в бой ні с того ні с сього, я доповім полковнику МакРіді і буду чекати його указаній. У нас, як миротворців, немає санкцій на вогонь, хіба що у відповідь.
Майор плюнув і повів своїх хлопців угору по тротуару, з провулків і перпендикулярних вулиць стікалися інші повстанці. Миротворці залишилися у складі двох машин на перехресті, щоб не допустити цивільного транспорту у небезпечну зону, інші два «Хамві» піднялися на п’ять кварталів і теж перегородили дорогу.
На зустріч біг повстанець зі взводу Шпака:
– Вони у дворі за секонд-хендом! Там якийсь… – хлопець захлинувся і закашляв. – Якийсь хлопчина покликав, сказав, що кацапи ходять по хатам і примушують міняти паспорти, тобто громадянство, а якісь чуваки з того будинку їх побили. А кацапи сказали, що повернуться і вб’ють їх.
Майор пришвидшив ходу до майже бігу і наказав триматися ближче до стін, позирати на вікна і підворітні. Постріли не припинялися, проте стали не такими частими. Ріжок зупинився перед «Країною секонд-хенду» і наказав розділитися на дві великі групи, обійти магазин і увійти у двір двома шляхами.
– Тільки будьте штивні – своїх не перестріляйте.
У дворі все стихло, лише хтось кликав не зрозуміло кого хрипким голосом. Майор крався попереду під стіною. На іншому розі магазину він побачив свою другу групу: зовсім зелені хлопці визирали у двір, поводячи стволами. Крики припинилися. Почувся звук, що не можна було ні з чим сплутати: хтось перемкнув рацію з прийому на передачу чи навпаки. Почувся нерозбірливий голос з одного із дальніх під’їздів і відповідь іншої сторони, ще більш незрозуміла.
Поки майор думав, що вчинити і розглядав трупи бійців Шпака під стінами і біля дерев, з даху найближчого до нього будинку з ревом полетіла ракета із РПГ. Вона простувала повз гілки горіха до другої групи, що почала висовуватися з-за рогу і пробувати зайняти позицію біля одного з під’їздів.
Майор щось закричав, але ракета влучила в ціль і хлопців жбурнуло у різні боки. З вікон полилися зливи куль, гупнув підствольник. Майора обсипало землею. Він почав виводити своїх хлопців із двору, щоб він не став їхньою могилою.
«Треба забрати тих дурнів дрібних, думав майор, біжучи до іншого краю «Країни секонд-хенду», – Треба просити допомоги у натовців.»
Він почав висмикувати бійців на тротуар Кірова одного за іншим. З будинків на іншому боці проспекту затріскотіли автомати. Майор зрозумів, що їхня доля – залишитись тут на асфальті, але спробувати опиратися їй не завадило б.
– Це велика засада! – кричав він. – Відкрити подавляючий вогонь по будинку навпроти! Відходимо вниз по вулиці!
Інтенсивність ворожого вогню була неймовірною. Майор не міг визначити з чого їх обстрілювали. Потім, коли до нього дійшло, він подумав, що треба зайнятися жорсткими зачистками території правобережного Дніпропетровська.
Натовці з жахом спостерігали за розстрілом повстанців, не маючи змоги допомогти. Упівці з останніх сил, втрачаючи дорогою по десятку бійців за кожні п’ятдесят метрів шляху, добиралися до «Хамві». Вогонь по них почав стихати. Можливо, щоб не зачепити натовців і не спровокувати їх на активні дії, а можливо тому, що неможливо було далі супроводжувати повстанців через характер розміщення вогневих точок невідомих агресорів по проспекту. Швидше за все – обидві причини разом.
Майор прошкандибав повз «Хамві», волочучи по бійцю в кожній руці і навіть не глянув на натовців.
– Майоре! – Бретт підскочив до Ріжка. – Майоре, ми допоможемо з пораненими. Нам наказано блокувати цей район. Вони нікуди не вийдуть. Якщо стрілятимуть, то всі тут і залишаться.
Бретт дуже старався підбирати слова і навіть акцент майже зовсім зник. Мабуть не хотів ще якось засмутити повстанського командира.
Ріжок майже не розмовляв, возився з пораненими.
– У нас там по дорозі залишилось ще багато хлопців, – нарешті ледь вимовив він.
– Доведеться з ними почекати, – пробурмотів Бретт і зійшов з дороги, даючи шлях колоні «Страйкерів», що рухалися з аеропорту. У небі загуркотіли гелікоптери.

24

Вівторок, 18 вересня 2012 року. 14:32.

Кущі картоплі, підкопані іржавою лопатою, падали на землю, показуючи світові своє голеньке коріннячко, де-не-де вкрите підозрілими, з горошинку розмірами, наростами. Леонід Міхалич, пенсіонер, що двадцять з лишнім років відтарабанив на шахті, з териконів якої зараз здувало шлак на його город, не втрачав надії: колошматив землю, поки з нього піт струмками не потік. Зібраного з сотки урожаю вистачило б хіба що на юшку свиням, але на жаль у пенсіонера свиней якраз не було. Він розігнувся, витер піт з лоба, закурив і оглянув краєвид: ліворуч виднілися інші присадибні ділянки, прямо, за горілою посадкою гордо здіймався російський триколор над сільрадою, а тепер, після прийняття мовного закону – сельсоветом, а праворуч був шиферний паркан, що позначав межу володінь Леоніда Міхалича. Ґрунтова дорога за парканом курилася, чулося ревіння двигуна.
«На трактор не похоже, – подумав Міхалич і далеко сплюнув. – Опять колона. Сколько ж их там уже над Днепром?»
Тепер він побачив башти БМП, що простували вулицею. Колона зупинилася, з броні зіскакували солдати і заходили у двори, спричиняючи скажене гавкання псів. У двір до Міхалича теж увалилися двоє.
– Отец, здорово! – гаркнув один. – Бог в помощь!
Міхалич простягнув пачку «Донского табаку», солдати взяли по дві цигарки за вуха і ще по одній закурили. Міхалич із сумом відчув, як катастрофічно швидко полегшала пачка.
– Че, урожай есть? – другий солдат штовхнув відро з горохоподібною картоплею чоботом.
– Какой там урожай? Сами видите. На Днепр, Запорожье?
– На Днепр, отец.
– Ну, удачи вам, сынки!
– Слыш, отец, похавать бы чего, а то нас перегоняют целую ночь аж из под Орла.
Пауза трохи затягнулася, тоді перший солдат із єфрейторськими нашивками підвищив голос:
– Че, так встречаем армию-освободительницу?
– Та видите, шо нечева жрать самим?
– Ну, блин, отец, ты ваще! Ну, если найду… сука.
Солдати рушили до хати-мазанки, Міхалич потрусив за ними з лопатою в руках. Двері розчахнулися і на зустріч освободітєлям вийшла дочка Міхалича, файна молодиця у домашній легкій сукеночці. Єфрейтор вщипнув її за цицьку так, що та вискочила із глибокого декольте. Другий заіржав. Дівчина заверещала і сахнулася назад: з дверей вже вибігав хлопчик років двох і злякано-зацікавлено оглядав новоприбулих.
– Че малой, хочешь автомат потрогать? Нет, рано тебе еще, вот подрастешь…
Солдати увійшли в хату, загнавши хазяйку у комору і згребли скромний харч родини: пару шматків сала, півпалки ковбаси, хлібину, посмакували борщу із каструлі, кинувши після цього ополоника на підлогу.
На виході їх перестрів Міхалич:
– Кідайтє всьо назад, а то пристрелю, – промовив він тремтячим голосом.
– А стрелялка-то есть? Или самый большой калибр у тебя в штанах?
Міхалич підняв лопату на рівень грудей. Єфрейтор випрямив ногу Міхаличу в пах і висмикнув лопату. Ззаду голосили жінки.
– А теперь смотри, у кого больше стрелялка. Больше не увидишь. И повторить тоже не сможешь.
Коли колона від’їздила, одна з БМП затрималася, рівняючи із землею глиняну хатку. Міхалич блукав по городу, а дружина й донька у розідраній запилюженій сукні лежали біля руїн хати і вили. Як собаки. Малий хлопчина дивився на матір здалеку, наче боявся, ніби то і справді якась тварина, а не мама, вила там на купі глини.

25

Вівторок, 18 вересня 2012 року. 18:47.

Невідомо, чим би вся ця історія з «ополченцями» закінчилася якби хтось із них не поцілив у солдата з екіпажу «Хамві». Це сталося абсолютно випадково. Можливо навіть на гашетку натиснули не у реакцію на наказ по мегафону скласти зброю, а просто випадково, розминаючи кінцівки, не знімаючи по плебейській звичці палець із гачка. Але ця коротенька черга з ППШ нарешті переломила хід подій на користь повстанців.
Натовський кулеметник зреагував миттєво, щойно гранатометник, що стирчав з люка сусідньої машини, зігнувся і, стукнувшись каскою об край люка, ковзнув униз. П’ятдесятий калібр здійняв хмару пилу і в повітря полетіли уламки стіни навколо вікна п’ятого поверху одного з будинків, звідки вівся вогонь. На кілька хвилин запала цілковита тиша, лише Бретт перевіряв, як там справи у гранатометника. Виявилося, що бронежилет спрацював як годиться. Поки американець вів переговори з штабом, до групи підкотили з «Альфою» «Каштан» і «Крикун». Той Самий і Кулацький забрали Ріжка кудись у бік і тихо говорили кілька хвилин.
– Знаєте, як називався той магазин, де нас… розгромили? – Ріжок зняв свої балістичні окуляри і протирав їх від пилу і якихось підозрілих бурих плям. – «Країна секонд-хенд». Це вже точно сказано. Ці ополченці мабуть куплені бандити, ландскнехти, яким чи-то влада, чи-то росіяни відкрили склади зі зброєю. Її до війни почали різати у посиленому режимі. Мабуть боялися революції. Ну, щоб не потрапила нам в руки. І в морі її теж топили. Ви це знали?
– Це точно найманці, – промовив Кулацький. – Тепер їм не світить нічого хорошого. Влаштуємо їм військовий трибунал.
– Вони убили майже всіх моїх пацанів. – Ріжок утер око рукою. – Пил потрапив, – пояснив він. – А кого не вбили – поранили. У мене немає бійців. Це якраз тому, що ми у країні секонд-хенд. Тому, що нас пускали стільки разів по руках, використовували і втрачали. А ми не розвивалися. Почалося все з того, що нас загальмували у розвитку монголи. Після того, як руські воїни стримали навалу, згорівши у бою, і спало Іго, Русь опинилася по рівню розвитку у ар’єргарді, хоча до цього була передовою. Потім Московія, коли спалила пів України, теж відтягнула прогрес назад. Ще совки, це ще сімдесят років. Увесь цей час країни Європи і США розвивалися, пройшли всі стадії на шляху до нинішнього стану, всі війни і революції, технічні і соціальні. А ми не проходили цього, а так, не надолуживши втраченого ще з часів монголів, прийняли західну модель демократії. Не виховали еліту. А замість неї нами керують ці бандити з дев’яностих і кагебісти з комсомольцями. Ми живемо у країні секонд-хенду і у країні секонд-хенд. У цьому наша проблема. Швидше за все це були проплачені ополченці, прості люмпаки і україноненависники, яких вистачає, бойовики проросійських партій і бандити, яким влада, злигана із російськими бізнесменами-бандитами (дітьми дев’яностих, КГБ-шниками, імпер-шовіністами) надала зброю і боєприпаси із складів, де вона лежала роками і останнім часом її почали різати на металолом і топити в Чорному морі. В Україні на таких складах зберігається до десяти мільйонів екземплярів ППШ, невідома кількість АК-47, гранати, патрони тощо. Це була або провокація, або ідіотична спроба припинити діяльність УПА. Але спрацювало все ж як провокація.
Той Самий задумливо слухав, а тоді промовив ні сіло ні впало:
– У Луганській області напали на колону російських військ. Імовірно якісь селяни, але перебили всіх і спалили машини. Зброю забрали. Щойно дізнався від полковника.
– Мабуть колона була невеличка. – Кулацький кусав нігтя.
– Три вантажівки без прикриття. Почувалися, як удома.
Ріжок з сумом поглянув на оточений район:
– Натовці захочуть відпустити їх чи ув’язнити. Я б їх відправив на той берег з пушками без патронів і вчинив би провокацію, щоб їх кацапи ж і розстріляли.
Трійця довго мовчала, потім підійшла до Бретта.
– Ну, що чутно?
– Полковник МакРіді наказав взяти район в окруженіє. Там можуть бить цивільні.
– Лажа, – Той Самий зважив у руці автомат і попросив мегафон у американця. – Шановні громадяни оточеного району, – почав він у рупор, – З вами говорить командир загону Української Повстанської Армії. Ви знаходитеся у зоні бойових дій з окупантом. У ваших будинках знаходяться люди, що за гроші вбивають таких же громадян, як і ви. Якщо ви не хочете загинути від їх рук, чи в результаті вимушеного обстрілу, подайте знак і ми спробуємо вас евакуювати. Якщо можете – тікайте з будинків і виходьте проспектом посередині проїжджої частини з піднятими руками. Ми гарантуємо вам безпеку та належну допомогу. Союзники з НАТО нададуть вам достойні умови проживання до моменту звільнення ваших домівок. Якщо ви знаходитеся у небезпеці прямо зараз, під прицілом абощо, я запевняю, що зловмисники не зашкодять вам, оскільки тоді ми покараємо кожного злочинця страшною карою. Спробуйте покинути небезпечний район. Дякую.
– Не дуже вдало вийшло, по моєму, – знизав плечима Кулацький, – але не знаю навіть, як вчинити інакше. Що ж, подивимось, що з цього вийде.
Люди справді потягнулися, не пройшло й десяти хвилин. Союзники опитували цивільних про те, чи залишилися ще інші мирні громадяни у районі. З’ясувалося, що їх там ще близько третини, розкиданих по десятьох дев’ятиповерхових будинках, а це чоловік п’ятсот. Мінус ті, кого не було вдома до початку заварушки, хто звалив одразу з вулиці, виходило близько ста-двохсот. Немало. Ще біженці повідомили, що багато бойовиків втекло до повної блокади району, тож він був не дуже густо населений.
МакРіді дозволив перевірити найближчі до країв кордону будинки рейнджерам, але заборонив діяти повстанцям, побоюючись необ’єктивності їхніх рішень. Полковник Чухрай, як міг, заспокоїв упівських командирів і пообіцяв, що жертви не будуть забуті і що тепер настане час справжніх битв.
– Чорт, спочатку вони просто дивилися, як нас розстрілюють, а тепер… почнуть там панькатися з цими гадами!
Майор Ріжок стояв серед вулиці, тицяючи великим пальцем через плече у бік натовських солдат, що входили у першу будівлю. З рота в нього стирчала цигарка, окуляри були на місці і виблискували первозданною чистотою, він закривав собою половину дорожньої смуги, але не здавався огрядним: у нього не було подвійного підборіддя і талія була якщо не вужчою, то такою ж в обхваті, як грудна клітина, ноги в нього були, наче у стрибуна з жердиною чи футболіста. Він був рішучий і розлючений. Той Самий мимоволі зачудувався цим дядьком, пошкодувавши, що він не був у тому бої разом з майором і що в нього немає такого безпосереднього командира, як Ріжок.
Близько десяти хвилин натовці перевіряли будинки один за одним, доставляючи до перехрестя Кірова і Пушкіна нових і нових полонених, яких після перевірки розділяли на два табори і стерегли у парку, освітленому потужними прожекторами, привезеними з колоною санітарних і постачальних машин. В один табір направлялися жильці оточених будинків, у інший – бездокументних громадян і взятих біля кинутої зброї бойовиків. Бездокументних виявилася більшість і Той Самий пошкодував, що не згадав про цей маленький нюанс у своїй промові. Втім, ніхто йому і не дорікав цим.
Та незабаром все пішло погано. Погано для натовців і чудово для майора Ріжка: у присмерках вікна одного з будинків освітилися ефектними спалахами, через пів секунди донеслися звуки стрільби. Хтось чинив опір. На допомогу група проникнення викликала «Страйкер». Він підійшов ближче і отримав пряме влучання ракети з РПГ. Чорна хмара закрила броньовик від глядачів, але через секунду стало ясно, що спрацювала система захисту від ракет: «Страйкер» був у повному порядку. Гармата піднялася і пострілом знесло балкони шостого поверху, де стріляли.
Бретт коментував повстанцям переговори групи проникнення і «Страйкера»:
– Вони засіли у глибині, а ці засранці – оце скраю. Дуже великий опір. Хлопці не ризикували, а просто зачистили дві квартири одним махом. А он і вони вийшли і махають нам.
Операція тривала до половини першої години ночі. За попередніми оцінками загинуло півтора десятка бойовиків-найманців, переважно невідомих, але кілька осіб встановити вдалося: це були двоє бандитів-рекетирів з Донецької області, двоє місцевих безробітних і один охоронець з приватної фірми, що співпрацювала з металургійним концерном у Кривому Розі. Також загинуло кілька імовірних цивільних. Вилученої і знайденої кинутою зброї вистачило, щоб засипати проспект від тротуару до тротуару. Хоч і тонким шаром. Швидше за все відбивалися ті, хто не встиг втекти і не мав чого втрачати, оскільки їх би чекала тюрма, а туди, вони знали це, сягала довга рука їхніх господарів.
– Евакуїруємось на базу! – горланив Бретт повстанцям. В цей момент щось повідомили по рації. – Хлопці, – після того, як оголосив своєму взводу передане, Бретт звернувся до українців: – Хлопці, аеропорт обстріляли з міномьотів. Росіяни не стісняючись, сказали, що це відповідь на вбивства у Бабушкінському районі і що вони будуть пресікать всі протичєловєчєскі дії фашистського режиму НАТО. Це вони серйозно?
– Ага! – весело промовив Той Самий. – Ви ще наслухаєтесь тут!

26

Середа, 19 вересня 2012 року. 01: 53.

Чорний силует, що більше нагадував літальний пристрій інопланетян, аніж літак, відірвався від злітної смуги міжнародного аеропорту у Познані і почав набір висоти. Що ця машина земна, говорили лише проблискові вогні на крилах, носі і під дельтовидним крилом. Перед перетином кордону з Україною ці вогні згасли і літак наче розчинився у нічному небі. Тож коли о третій нуль одна дві тисячі кілограмів бомб упали на територію бази дніпропетровського «Беркуту», де дислокувалися дві роти російських десантників і взвод мінометників, що обстріляли на початку ночі штаб миротворців НАТО, ніхто не міг сказати, звідки взялася ця кара Божа.
Поки палала база і цех трубного заводу неподалік, бомбардувальник-стелс вже летів назад, до Польщі. Перетнувши кордон удруге, він знову заблимав вогнями і сів на резервну смугу.
У цей же час російська бронетехніка знову вийшла на Проспект Правди, рухаючись у бік Нового мосту, очевидно збираючись переправитися на правий берег. Два штурмовики атакували аеропорт і були збиті зенітниками союзників. Командний центр об’єднаного командування сил НАТО було зрівняно із землею, проте ніхто не постраждав, оскільки люди встигли евакуюватися, проте знищено транспортний літак «Геркулес». Що не кажи, а російська сторона одразу ж повідомила Креддоку телефоном, що удар наносився по терористах-фашистах, що вбивають російських громадян, дестабілізують Європу, загрожують Європі газовою кризою і вводять американців в оману. Щодо газу, то вони добряче підіграли полковникові Чухраю, у якого це був головний аргумент для НАТО у питанні: «Лізти в лайно заради цих сраних українських націоналістів чи не лізти? Ніби і так непогано.». Що відповів американський генерал залишилося загадкою, але хід подій ця розмова, здається, суттєво не змінила.
Вісімдесят друга повітрянодесантна дивізія з датчанами, поляками і балтійськими військовими розгорнулася від Старих Кодаків до Нового мосту, Кайдацький та Новий міст були під контролем рейнджерів. У повітря було піднято AC-130, який мав забезпечити підтримку наземних сил союзників. Крім того до Нового мосту було стягнуто добровольчий український полк, що складався з військових, які відмовилися від антиповстанської та антиукраїнської стратегії вітчизняних збройних сил і перейшли під командування НАТО. Були серед них і льотчики, які проходили вишкіл при штабі об’єднаного командування у аеропорті.

27

Середа, 19 вересня 2012 року. 04:04.

Рівно о четвертій ранку колона бронетехніки зупинилася на проспекті імені газети «Правда» біля «МакДональдса» і почався артобстріл. На правий берег в район «Мост-сіті» падали снаряди і ракети, запущені з самохідних установок, що лише вчора ввечері прибули до аеродрому, що на сході від селища Ювілейне. Тепер у небі над лівим берегом ревіли, освітлюючи місто спалахами полум’я ракети, а правий потопав у пекельному гуркоті і світловому шоу. Кінець цьому поклав AC-130, вгативши по струнким рядам самохідок і гармат чотирма стап’ятиміліметровими снарядами.
На правому березі стояла хмара пилу, поволі відповзаючи на північний захід. Коли вона трохи вляглася стало видно перекопаний асфальт, пробоїни у будівлях, трохи надгризену вежу «Мост-сіті». Інша не постраждала.
Рейнджери стягували убитих і поранених до підземної парковки торговельного центру, там же надавали допомогу пораненим повстанцям та українським добровольцям. «Привид» лютував: лівий берег задіяв зенітну артилерію, але вона була знищена протягом кількох хвилин, колоні на проспекті Правди теж було непереливки. Два винищувачі, імовірно МіГи, були помічені з «Привиду» AC-130, назустріч їм піднялася ланка перехоплювачів F-18 Hornet. Над Дніпром зав’язався повітряний бій: МіГи почали показувати чудеса пілотажу, але це не врятувало їх від сумної участі палаючих уламків. «Шершні» загнали їх у «вісімку», прийом, використовуваний ще з часів Другої Світової і збили одного за іншим: вісімнадцяті утворили фігуру, схожу на велику вісімку, використавши один літак у якості приманки і дозволивши МіГу вважати себе переслідувачем. В цей час ззаду його починали переслідувати інші, а коли він після завершення першого кільця «вісімки» спробував втекти вбік, його було збито ракетою. Інший МіГ, що опинився всередині другого кільця, почав виконання свічки і передній «Шершень», що був приманкою, збив його з бортової двадцятиміліметрової гармати «Вулкан».
О четвертій тридцять вісім штаб повідомив, що 382-ий окремий батальйон морської піхоти Чорноморського Флоту Російської Федерації передислоковується з Темрюка на північ, очевидно на підмогу своїм у Запоріжжі, де п’ятдесят друга танкова армія з 810-им окремим полком морської піхоти із Севастополя протистояли зараз полякам. За перші п'ятнадцять хвилин боїв у Запоріжжі польські F-16 знищили протиповітряну оборону і артилерію росіян, втративши дві бойові машини, і силами бронетехніки та стрілецької зброї в купі з гарним вишколом відтіснили супротивника з правого берега від Дніпрогесу і зайняли плацдарм уже на лівому.
О шостій ранку (точніше в проміжку між шостою та шостою тридцять) з авіаносця «Абрахам Лінкольн» злетіло шість ракет «Томагавк», п’ять з яких взяли курс на Севастополь, де знаходився штаб Чорноморського Флоту Росії та головний вузол зв’язку, Гвардійський ракетний крейсер «Москва», ракетний фрегат «Сметливий», гвардійський ракетний фрегат «Ладный», гвардійський ракетний фрегат «Пытливий», а одна рушила, причеплена до протичовнового літака «Вікінг», що мав відпустити її у вільний політ вже над Кримом, коли ціль буде у зоні досяжності, до Запоріжжя, куди уже підлітало два Іл-86 з російськими морпіхами з Темрюка.
Два авіаносці у супроводі протичовнових кораблів рушили до берегів України. Севастополь зустрічав їх хмарами чорного диму, що підіймався над притопленими ракетними крейсерами. Горіло і у місті. Можливо це був штаб російського флоту, а можливо щось іще. «Батаан», на відстані у десять кілометрів від берега розвернувся і випустив з бездонного черева десантні човни на повітряних подушках, що рушили до мису Херсонес. Артилерія «Лінкольна» добивала кораблі біля причалів, змішуючи метал, воду, бетон, людей, що метушилися на березі.
Шоста ракета до цього моменту наздогнала Іл-и. Пілот другого саме слухав, як борт один запрошує дозвіл на посадку, коли повз кабіну пропливла біла сигара. Зависнувши над переднім літаком, вона розкрилася, наче квітка і повітря наповнилося якимись маленькими предметами.
– Первый, первый! У нас тут… – почав був пілот, але маленькі штучки, заповнивши все довкола, бризнули полум’ям і чорний дим увірвався в кабіну. Літаки, зрешечені шрапнеллю осколків касетного заряду, почали втрачати висоту і гепнулися у полі, у п’ятнадцяти кілометрах від аеропорту.
Той Самий дивився, як у бурому від диму небі проходять один за одним «Шершні», поливаючи ракетним вогнем лівий берег. «Привид» вже мав заправитися і незабаром знову почне добивати російські танки, що перли мостом. Союзники відступали: «Абрамси», «Страйкери» і «Хамві» гуркотіли сірим каньйоном вулиці Шолом Алейхема до центру, піхота поспішала за ними. За останню годину втрати серед «Шершнів» досягли відмітки трьох машин. Піхоту біля мосту довбали міномети.
Легкий «Хаммер» без даху пригальмував біля в’їзду до підземної парковки «Мост-сіті» і звідти вискочив полковник Чухрай.
– Нічого собі ранок! – крикнув він крізь гуркіт до Андрія. – Я сподівався, що застану тебе тут.
– Що за фігня? Чого ми відходимо? Зараз «Привид» доб’є їхню бронетехніку і все! Потім зачистимо від піхоти лівий берег…
– Спокійно, ми з генералом Креддоком подумали, що може, раз уже почалася заваруха, заманити їх у Новий центр, все одно тут вже немає цивільних – всі у таборі біженців на Ігрені, і відрізати їх ударну силу від піхоти, тоді все закінчиться за пару тижнів. Росія капітулює на будь-яких умовах.
– Чудово, – Андрій не відривав погляду від саперної команди, що нашвидкуруч зварювала протитанкові їжаки і розставляла їх на з’їздах з мосту. – А це для чого?
– Щоб затримати піхоту. І щоб вони не здогадалися, що за гру ми ведемо. До речі, американці знешкодили головні судна у флоті Росії в Криму і висадилися. Щойно. У Запоріжжі поляки пішли у рішучий наступ, але, боюся, їх там зімнуть. Добре, хоч підкріплення до росіян не пропустили. А нас таки влаштують окремою ротою у миротворчі сили.
– Чудово. Ну і влаштували ж ми. Аж дух перехоплює.
– Це від диму. Колись про це напишуть книжку. А починатиметься вона з цього ранку. І починатиметься словами: «Займався світанок Третьої Світової війни…».

28

Середа, 19 вересня 2012 року. 09:04.

Колона з десяти Т-90 перетнула середину мосту, не зустрівши жодного опору. Попереду виднілися з’їзди, перегороджені «їжаками» і петлями ріжучого дроту. Танки зупинилися і з шістдесят шостого ГАЗа у хвості колони вискочило два десятки саперів і шестеро автоматників прикриття. Поки сапери бігли до загороджень, правий берег виплюнув клубок полум’я і ціле відро картечі. Стріляв «Абрамс», сховавши корпус за вигином дороги, виднівся тільки вершечок башти і задертий ствол стадвадцятиміліметрової гармати. Картеч звалила на землю передні ряди, задні залягли і почали повзти до «їжаків». «Абрамс» зник, просунувшись далі до «Нового центру».
Поки сапери розстрілювали протипіхотні міни, зрізали дріт і скидали на проїжджу частину Набережної Леніна «їжаків», а вони знаходилися вже над суходолом, у повітря нарешті піднявся і набрав висоту AC-130. З борту повідомили полковнику МакРіді, який теж був у полі, що через сильне задимлення і наявність великої кількості джерел тепла неможливо добре роздивитися ціль. «Привид» пішов у велике коло над містом, натомість бійці вісімдесят восьмої почали ураганний обстріл танків ворога, з близької відстані, де їм не заважав дим від палаючого «Мост-сіті» та прилеглих до Центрального мосту будівель, що постраждали у результаті артпідготовки. «Джавеліни» вражали танки один за одним, поки росіяни не зрозуміли, звідки ведеться вогонь. Десантники не встигли евакуюватися зі своєї позиції біля цирку і були знищені пострілами баштових гармат вцілілих Т-90.
У цей час пара «Шершнів» пролетіла над Дніпром, випустивши по дві ракети у Південний міст, залізничний міст, що проходить через Монастирський острів, і по Центральному мосту, одразу за хвостом колони російської техніки. Проліт між п’ятою та шостою опорами звалився у воду. Далі «Шершні» рушили у бік Амурського і Кайдацького мостів.
Танки, хоч і були відрізані від своєї піхоти, сміливо рушили вперед, об’їжджаючи підбиті машини, увійшли у щільну забудову району «Нового центру» з вузькими вулицями і були знищені гранатометним вогнем та пострілами «Абрамсів», що зручно влаштувалися на бічних вулицях.
– Вони так не тупили, мабуть з часів Першої Чеченської! – Той Самий був у захваті, забувши на мить про те, чого коштувала ця перемога.
Так Україна знову розділилася, тепер у буквальному сенсі. За альянсом і повстанцями залишився правий берег Дніпра від Миколаєва до Києва, що був поки що заблокований обезголовленими урядовими військами кільцем з радіусом в п’ятдесят кілометрів. Крим теж залишився за натовцями, туди терміново виїхав із сотнею бійців капітан Кулацький, проводити роз’яснювальну роботу серед населення; у звіті за перші два дні повідомлялося, що обійшлося без ексцесів. Росіяни володіли всім Донбасом, Луганщиною, Полтавщиною і частиною Харківщини. По всіх регіонах палахкотіли терористичні акти і місцевого значення повстання населення. Точно така ж ситуація була і у Запорізькій області, яку майже повністю відбили польські війська. Там росіяни, відступаючи, залишили багато своїх агентів, що займалися терактами, збурювали населення і протягом тижня звели у могилу півсотні польських солдат та офіцерів. Про цивільні жертви важко було говорити, оскільки трупи, найчастіше, не вдавалося ідентифікувати.
Крім того по всій території України блукало близько тисячі дезертирів зі Збройних Сил, що розбіглися, щойно почалася вся ця катавасія з натовським вторгненням. Дехто рушив додому, не бажаючи підставляти свою сраку за незрозуміло що, адже постачання армії зовсім зникло, як і більшість високих чинів, а дехто пішов у невідомому напрямку, прихопивши із собою зброю і пришивши свого старшину.

29

Понеділок, 24 вересня 2012 року. 07:30.

Богдан Погребняк на прізвисько Сава Чалий під’їхав до офісу революційного комітету о сьомій тридцять ранку. Він завжди відрізнявся пунктуальністю і педантизмом у всьому. Тож коли у Дніпропетровську сталося захоплення Облдержадміністрації він першим ділом постановив створити ревком. Далі він зібрав своїх знайомих з опозиційних партій і організацій, виділив серед них справжніх патріотів, харизматичних осіб і людей при баблі (а як же без нього?, без нього нікуди!), заповнив всі необхідні папери і створив цілком легальну організацію, метою якої було збереження конституційного ладу навіть шляхом ледь не узурпації влади. Не знаю, як йому це вдалося, але гроші у нього водилися і подейкували, що це нова забава заможного політика місцевого значення. Чим же він заробив собі на триповерхову віллу і «Порше Каррера» не припускали навіть затяті пліткарі. Втім, машина, хоч і дорога, була у нього одна. І ніяких золотих унітазів, беушних Мерседесів та інших понтів. Все скромно, у скандинавському стилі. А ще, за тією ж скандинавською традицією, все працювало від екологічної електроенергії: ліхтарі у дворі працювали від сонячних батарей, комбінованих із вітрячками, вся електротехніка на віллі працювала від цілого поля великих, тридцятиметрових вітряків. По всіх західних областях України мав Погребняк свої вітрякові поля, не дуже великі, але все одно ніхто не міг доперти, для чого ж комусь стільки електроенергії. Може села переходять на вітрову енергію? Та ні, це пан Погребняк запасав у величезних конденсаторах вольти і ампери.
Вилізши із спорт-кара (єдиної неекологічної техніки у своєму розпорядженні), він увійшов у офіс, зайняв свій робочий кабінет, поставив джезву на вогонь, насипав у неї меленої кави, яка завжди була в наявності у порцеляновому контейнері на поличці, сипонув ложку цукру, почекав, поки не почав відчуватися ледь вловимий аромат карамелі, кинув дрібку кориці і залив усе це дистильованою водою з пляшки. До зборів комітету залишалося ще вісімнадцять хвилин і він збирався увійти у залу засідань рівно о восьмій.
Інші члени комітету, привчені Савою до порядку, вже почали збиратися. Секретарка розносила чай, каву, воду, фреші, кожному з революціонерів – своє. Вона була гарною секретаркою, тому встигла вивчити смаки шановного панства, але про всяк випадок на таці стояло по два зайвих екземпляри кожного напою: може хтось забажає чогось іншого.
Бемкнув старовинний високий годинник у кутку і в залу увійшов пан Погребняк. Шановне панство встало і Чалий пройшовся вздовж столу, тиснучи всім по черзі руку.
– Доброго ранку, панове, – почав Чалий, вмощуючись у кріслі, – Сьогодні у нас на порядку денному всього два питання і нарешті жодного внутрішньо-організаційного. Це: питання створення мілітаризованих загонів для допомоги нашим побратимам в Наддніпрянщині і питання взяття під контроль комітету органів державного правління. Почну з того, що ситуація у центрі України дуже складна. Здається, що все пішло на нашу користь, але запевняю вас, відкрита боротьба імперської відсталої, але газовитої Росії і НАТО в Україні не сприяє міжнародному бізнесу і загрожує нестабільністю та холодною зимою у Європі. Необхідно створити реальний орган правління, який би не дозволив пустити хід подій у напрямку емоцій і скоростиглих рішень. Існуюча влада вже давно довела свою неспроможність до справ, лише схильність до клептоманії та дешевих вистав перед виборами. Ну, може і не дуже дешевих. Тому ми повинні взяти управління повстанням у свої руки. Це – раз. Ми не можемо зараз це зробити. Є деякі складнощі. Це – два. Але ми можемо для початку стабілізувати частину України від Вінниччини до Чопа, від Одеси до Житомира. Тому вважаю відправку до Чухрая наших силових структур передчасною. Друге питання. Друге питання витікає з першого: ми маємо утворити тут український П’ємонт, закласти початок створенню нової суверенної самостійної процвітаючої України.
– Пане Богдане, – подав голос один із революціонерів, – не збираєтесь же Ви сказати, що ми зможемо втримати владу завдяки одним силовикам? Нам потрібні ще союзники, які мають народну підтримку.
– Хто? – Чалий усміхнувся одним кутиком рота. – Олєжка Тягнивбок? Юля Володимирівна? Кролик-завойовник9? Хто? Вони не здатні ні на що, крім як підігрувати існуючій владі, гратися у вибори і рвати на грудях сорочку на агітках. Ми утримаємо владу і це буде легко. Трохи побуянять, а тоді і найзатятіші скептики стануть іти під танки за нашу Республіку. Бо вона буде народна. Ми зіткнемося з проблемами відсталості і моральної деградації суспільства. Але їм сподобається і ми будемо винагороджені прихильністю до ідеалів нашої прекрасної держави. Всі читали програму? – Погребняк помахав у повітрі тоненькою яскравою книжечкою. – Це можливо. І це всім подобається. Кому не захочеться жити у справді цивілізованій країні? Ви довели свою відданість справі попередніми ділами, а після створення Республіки доведете новими. І, благаю вас, не забувайте високих ідеалів. І не забувайте того, що високих ідеалів не забуваю я.
Чалий обвів важким поглядом присутніх.
– Що ж, продовжимо. Тепер до деталей.

30

Понеділок, 24 вересня 2012 року.

У Львові проходив з’їзд Ста Шістдесяти Восьми. Це була спілка, створена за сприяння пана Погребняка з метою визначення вимог до устрою нової народної Республіки. Почав він цю справу за два роки до повстання у Дніпропетровську, маючи на меті рухатися в політику, щойно досягне встановленої ним самим межі власного розвитку. Духовного і матеріального. Спілку складали люди різного спрямування професії, але кращі у своїй справі. Це були вчені у різних галузях науки і техніки, економісти, вчителі, духовенство, військові, соціологи. Всі вони закінчували кращі вітчизняні і закордонні виші, працювали чи жили за кордоном (у Західній Європі чи США), мали бажання застосувати свої знання і вміння для користі соціуму. Члени спілки мали стати радниками уряду Республіки і самого Погребняка. Назва спілки походила від кількості її членів.
Погребняк не намагався очолити чи взяти у рамки Сто Шістдесят Вісім, він дав їм повну свободу і істинна еліта нації довго дискутувала щодо перспектив створення Республіки і щодо моделі розвитку суспільства, економіки, промисловості та іншого. Коли вони дійшли консенсусу, то склали «Програму розвитку Республіки». Тоді це ще була просто «Програма розвитку України», але сьогодні вчені мужі мали ще раз остаточно все зважити і розподілити майбутні повноваження, адже пан Богдан вважав, що самих нинішніх політиків та бізнесменів не можна втримати на повідцеві. А ці півтори сотні людей самі були зв’язані путами власного сумління. Принаймні поки що. А якщо вони не припинять дослухатися до нього, то у Погребняка були для цього випадку інші люди. Як схиблений мілітарист він озброївся власною армією із ветеранів спецслужб і елітних охоронців. Вона налічувала півтори сотні озброєних людей, що локалізувалися на різних підприємствах і фірмах, у яких пан Чалий мав свою долю акцій чи володів ними.
Сто Шістдесят Вісім вже сумнівалися у своїй потрібності людству і Погребняку, коли над Дніпром спалахнув вогонь і Чалий почав скликати їх раз за разом. За півмісяця з початку повстання він розселив членів спілки у найкращих львівських готелях для можливості запровадження цілодобової бойової готовності.
Тепер вже сумнівам еліти настав край. Можна було подумати, що вони раділи, як діти, але це було не так: вони були стривожені грядущими змінами, адже складати програми, які ніхто не візьме до уваги, якщо вони перешкоджають великому бізнесу – це одне, а справді здійснювати ці програми – зовсім інше. Але Погребняк був в цілому задоволений своїми підопічними. Ще раз нагадаю, що він у всьому їх дослухався і не намагався справляти на них жодного впливу. Він навіть виділяв членам спілки кошти на ознайомчі поїздки у регіони, де вони могли не лише на власні очі побачити реальний стан речей, а й спитати думку пересічних громадян.
Стан речей видавався чи не фатальним, зіпсутість людей і порочність системи здавалися невиправними, але Сто Шістдесят Вісім в кінці кінців вирішили, що варто спробувати змінити це.

31

Четвер, 27 вересня 2012 року. 08:56.

До міськради Тернополя підкотив чорний Мерседес і з нього виліз поважного виду вгодований дядько у дорогому лискучому костюмі. Він не звернув увагу, що на парковці транспорту держслужбовців стоїть великий фургон без вікон, від якого відділилися троє міцних молодих людей у трійках не набагато дешевших від дядькової. Поки посадовець ішов до входу, вони попростували до Мерседесу і заговорили із водієм.
Слуга народу увійшов у двері і одразу ж був зупинений ще парою статних молодиків.
– Попрошу пред’явити Ваші документи! – Чи то попросив, чи то скомандував один із них.
– У чому річ? Хто ви такі! – Дядько почервонів і виглядав дуже розлюченим, можливо тому, що молодики марнували час, який він міг би витратити на благо України чи хоча б Тернополя.
– У зв’язку із загостренням ситуації в країні введено посилений режим контролю.
Перевіривши посвідчення депутата міської Ради, молодики провели пана власника мандата до виходу і, не зважаючи на опір, запроторили його до фургона. Трійця на вулиці вже дотягувала туди ж непритомного і тому тихого водія.
– Ох і роботи в нас сьогодні буде! – Бідкався один з них, замикаючи двері фургона.
По всій не окупованій Україні від державних установ від’їздили фургони і везли посадовців у невідомому напрямку. Біля поштових відділень, телевізійних і радіоцентрів чергували молодики у чорному. Всі органи державної влади спорожніли. Телебачення почало транслювати звернення маловідомого навіть у рідному місті Богдана Погребняка, що оголошував про прихід нової ери у державотворенні, початок існування української республіки, що обіцяла своїм громадянам забезпечення нового рівня якості життя і встановлення нових народних і висококультурних цінностей.
Міліція була дезорієнтована: жодного зв’язку із Києвом не було, що робити з переворотом – невідомо. Зміна влади обійшлася майже без крові. Постраждали лише деякі депутати, що мали у розпорядженні озброєну охорону. Її без проблем ліквідували невідомі у чорному, що тепер чергували повсюдно. Також чулися постріли у елітних селищах, де жили заможні бізнесмени-політики. Ці вершки суспільства і еліта нації зникли туди ж, куди й інші слуги народу.

32

Субота, 29 вересня 2012 року.

Цього дня всі державні установи, пошта і ТБ разом з радіо запрацювали у звичному режимі. Єдине, що нагадувало про незрозумілі події попередніх двох днів, було те, що у крамницях поменшало асортименту продуктових товарів. А на всіх, навіть найменших місцевих заводах, що випускали подібні товари, крутилися люди в чорному і молоді хлопці та дівчата. Всі вони були випускниками вишів, що не мали на даний момент роботи за спеціальністю і можливості хоч якогось гідного працевлаштування у найближчій перспективі. Серед них снували справжні майстри своєї професії і пояснювали молоді те, що вона не засвоїла на лекціях. Дрібні підприємці одразу ж відчули зміну влади: вони отримували позики із вигідними умовами для розвитку місцевого виробництва.
Пан Погребняк робив ставку на самозабезпечення: республіка мала сама створювати все необхідне для свого існування. На щастя у Сави Чалого були капітали для початкових витрат, котрі мали стати найбільшими. Також він ставив на кінематограф і засоби масової інформації, але так далеко він ще не просунувся, тому доводилося обходитися свіжими пропагандивними роликами на тему людської гідності, необхідності охорони довкілля, згадував благородне минуле до початку переходу цих земель із рук в руки, показував у якості прикладів передачі про розвинені країни Європи: Швецію, Данію, Норвегію тощо а також приклади країн, що майже вийшли на рівень вищезгаданих, починаючи, як і Україна, з руїн Імперії Зла, тобто такі як Естонія, Латвія і Литва. У цих документальних фільмах аналізувалися причини їх успіхів і невдач України, вказувалося на прийнятність західної системи цінностей для кожної нормальної цивілізованої людини.
Тож поки малі місцеві підприємства не розвинулися, не створили високооплачувані робочі місця, не зробили кожне місто і село унікальним по асортименту товарів, не створили такої романтичної розмаїтості, що радувала б око і серце, крамниці потерпали від безрезультатних набігів голодних громадян.
Увечері по ТБ оголосили, що на колишніх народних обранців заведено карні справи і суд буде відкритим. Було до того ж повідомлено, що продовольча криза за два-три дні відійде у минуле і що війська у переважній більшості вже дали присягу обороняти кордони нової республіки. Міліція теж перейшла під контроль революційного комітету Західноукраїнської Республіки, скорочено ЗУР. Було очевидно, що пан Погребняк умів переконувати людей.
За тиждень справді з’явилися товари місцевого виробництва, що якістю не поступалися, а часто перевершували привозні. Затримка була викликана укладаннями договорів із постачальниками і перевізниками. Проте над Республікою нависла тінь майже тотального контролю. Пан Погребняк, наче відчувши тривоги народу, повідомив по ЗМІ, що деяка суворість необхідна і контроль ослабне, щойно буде створено нормативно-правову базу Республіки та коли люди почнуть показувати результати окультурення. Про що конкретно йшла річ у останньому випадку залишилося загадкою, але Чалий пообіцяв, що він відчує це і не примусить народ довго скніти під суворим наглядом.
Міліція була не те що переполовинена, а майже повністю вичищена. Не зіпсовані ще молоді кадри були відправлені на перенавчання, помічені у корупції, порушеннях тощо були ув’язнені і судилися, просто незадоволені – висилалися за межі Республіки. Армію було кинуто до кордонів і вона стійко стримувала навали невеликих, поріділих рядів «гоблінів». Кордони пролягали згаданими Чалим областями, залишивши невеличкий буфер між Республікою і місцевостями, де розмістилися частини НАТО. Київ так і перебував у блокаді, фактично столиця зникла і не виконувала свої централізуючо-координуючі функції.
Стара Україна розтріснулася по швам і розвалилася на три уламки. Хоча, якщо вже по справедливості, шви ці не проходили такими суцільними лініями, як кордони Республіки чи фронт по Дніпру. Мабуть, і не було цих швів. Просто їх придумали злодіюваті злочинні політики, щоб увірвати свій шмат сиру, перехопити частину виборців, або, як вони кажуть, електорату.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.0536530017853 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Історія Європи. Український погляд
Кожен з нас має знати історію власного народу. Бо історія – це його посвідка на проживання на рідній …
Погляд на світ через призму пародії.
«Прометей поміж грудей» – тільки ця провокативна назва збірки чого варта! І це не натяк, це те, про …
День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …