Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2658
Творів: 49550
Рецензій: 94099

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Роман

МОРАЛІСТ (Ч.2, р.р.1-11

© Турчин Євгеній, 23-09-2015
ЧАСТИНА ДРУГА
ГЕРОЙ

1

Рідке багно залилося за комір і стекло по грудях вниз крижаним кавалком. Він з цмоканням висмикнув правий лікоть з червоного болота витягнув руку вперед, піднімаючи трохи голову. Багряна грязюка крапала й з обличчя, в роті стояв солонуватий присмак: при заляганні губи роз’юшилися об різці.
В прорізі цілика з’явилася темна людська фігура, вона визирнула майже половиною корпусу з-за стіни, прицілилася у когось далеко ліворуч від Руденка. Василь натиснув на гачок. Бахнув постріл, фігура упала. Руками поранений затискав собі живота, ніби від того рана могла зростися. З вікна знову гупнув обріз, засипавши округу крупним шротом. Одна свинцева кулька влучила Руденкові в ліве плече. Він оглянув акуратну самотню дірочку на форменому бушлаті, вирішив, що вона не варта уваги, принаймні зараз і, повернувши голову вбік, закричав:
– Давайте, хлопці, гасіть його! Стріляйте там, бо вони втечуть!
За старим будинком вже починалося рідколісся, що поступово перетворювалося у справдешній ліс, яким поріс берег Синюхи. Поклавши міліцію на землю, вони, хоча б хтось із них, зробивши спринтерський ривок, запросто міг сховатися серед дерев і чагарів, побігти далі, поки не прибула група оточення, зникнути надовго з поля зору.
Лівий фланг затріскотів пістолетними пострілами, стіна бризнула цегляними уламками, залишками шибок. Руденко почав повзти праворуч, обходячи з боку будинок, прямуючи до входу, який охороняв один бандит, та й той уже не був настільки небезпечним з дірявим черевом. Нарешті Василь зірвався на ноги, а за ним Юрко, вони підбігли ближче до дверей. Василь прицілився у пораненого, роздумуючи, командувати йому кинути зброю, яку той досі тримав у руці, переполошивши бандитів усередині, чи діяти швидко, жорстоко, але раціонально. Він вирішив діяти раціонально, тому, пустивши ще одну кулю бандитові в голову і здригнувшись від того, як смикнулося його тіло від цього, Руденко розчахнув ногою двері і, побачивши, що на нього ошалілими очима дивиться лише один з трьох чи чотирьох бандитів біля вікон, вистрелив йому поміж очей і заховався за ріг, притиснувшись до холодної вогкої стіни.
Не розуміючи, чи то стріляють у вікна, чи по дверях, Руденко перечекав секунди дві, а тоді, присівши якомога нижче, він висунувся на мить у дверний отвір: два бандити стріляють у вікна, один присів і дивиться просто в очі Руденкові. В руках у нього націлена якась зброя. І, здається, ще один лежить. Руденко швидко сховався, якраз настільки, щоб почути дзижчання кулі, що зрикошетила об ріг, якраз над вухом у нього. Потім він виставив сам лише пістолет у отвір і двічі натиснув на гачок. Почулася лайка, потім виразний стук тіла на дерев’яну підлогу.
Руденко вставив у руків’я запасну обойму і повторив свій трюк. Знову зазирнув всередину. Тепер лежало троє, один стояв розгублений з піднятими руками. У вікна ще влітали кулі. Руденко ледь стримався щоб не вистрілити, скомандував лягти на підлогу і закласти руки за голову. Юрко, що заходив слідом, різко повернув назад, вилетів надвір, загорлав:
– Припинити вогонь! Все! Свої всередині!
Убитими виявилися лише двоє з п’яти бандитів, інші отримали різної, поки що не встановленої тяжкості поранення. Руденко вийшов надвір, вдихнув холодне повітря, видихнув назад хмарку пари, опустив погляд на труп жінки в рожевому пальто посеред дороги. Він підійшов до тіла й з силою вгатив його носаком черевика:
– Для чого ти сюди приперлася, суко!? Для чого? Тобі ж казали: не лізь, назад. Тупа курва, тепер ти мертва.
Чиясь рука опустилася на плече. Руденко висмикнув плече, а потім розвернувся, глянувши на Костю.
– Що тобі?
– Уже нічого не зробиш. Хай лежить. Ви все зробили правильно. Що вона собі взагалі думала? Куди йшла? Тут іти вже нікуди – край села. Припхалася подивитися кіно зі стрільбою. Їй кричали, але… так вийшло.
Він знизав плечима.
– Слухай, замовкни… – Руденко розвернувся і рушив у бік міста, потім відчув, що почуття обов’язку, це саме банальне й дурнувате почуття обов’язку, коли ти маєш ґвалтувати себе, бо так треба для протоколу, для папірця, який насправді нічого не значить, це почуття тягне його назад. Костя не відставав, бубнячи дорогою:
– Ви все правильно зробили. Якщо б ми чекали до наступного ранку, щоб узяти їх тепленьким прямо з постільки, вони могли б уже звалити і ми б застали постільку вже холодною. А якби ще посиділи кілька годин і почухали б макітри, то довелося б брати їх на вокзалі, чи в місті, де взагалі повно людей.
– Я знаю, знаю, – зітхнув Руденко. – Дякую тобі, але слова тут не поможуть. Тут ніщо не поможе.

2

– Ну що, Руденко, вітаю, – Семен Павлович відклав убік листочок А4 і підняв очі на слідчого. – Тебе представили до нагороди. Поїдеш двадцятого у Київ.
– З якого приводу?
– Не хами, знаєш за що. Я такого не кажу зазвичай, але, – він знову підняв листочок і почав цитувати. – «За блискуче проведену операцію зі знешкодження особливо небезпечного…» і ще тут «уникнення жертв серед цивільного населення…»
– Ви що знущаєтесь? – Гаркнув Руденко так, як сам від себе не очікував. Семен Павлович здивовано звів брови. – По-перше, у наказах такого не пишуть, – миттєво, як і вибухнув, так і заспокоївся Василь. – Я не маленький. Мене хоч і не нагороджували, але я знаю. По-друге, жертви у нас є.
– Досить жувати соплі, Руденко, – листочок знову полетів вбік, недбало відкинутий. – Я готую тобі характеристику для переводу. Тебе візьмуть у Київ. А наказ він ось.
– О, хочете позбутися мене?
– Точно. Ти вже так мені намуляв сраку…
– Що це за переведення? Я не просив про переведення.
– Ти ще подякуєш. І тобі треба поїхати звідси. Не здумай пити мені пе-ред виїздом і на місці. Перевірю. З наших більше ніхто не поїде, зате будуть хлопці з Кривого Рогу. Зустрінешся з ними на Довгинцівському вокзалі.
– Так точно, – скорчивши гримасу відповів Руденко, похитнувся, розвертаючись через ліве плече і вийшов з кабінету.
«Ні слова нікому не скажу, – думав він. – Нехай самі кажуть. А як мовчатимуть, то буде ще краще».
Але ніхто не вітав слідчого ані з накриттям банди, ані з нагородою, ані з майбутнім переведенням, що було те ж саме, що і підвищення. Враз стало якось сумно.
Він сидів у своєму кабінеті й курив, не прочиняючи вікно. Перед ним на столі лежав лист, але погляд його блукав по облупленим, пофарбованим до половини у брудно-зелений колір стінам. Спогади плелися навколо справи банди убивць спекулянтів валютою. З чого ж все почалося? Для них, для бандитів, – з убивства дільничного у Кривому Розі. Вони захопили тоді перший ствол.
А для Руденка все почалося з пропажі Цезаря. Це сталося значно пізніше, через два місяці після початку тріумфального й кривавого шляху банди. Хазяйка Цезаря прийшла в Управління й Семен Павлович якогось біса доручив справу Руденку. Невже познущався? Можливо. Навіть швидше за все. Наволоч.

3

Саша Алієва належала до класу дрібних буржуа, що нажили свої статки на спекуляції цигарками й дешевими китайськими товарами на початку та в середині дев’яностих, але сама відносила себе до аристократії. Чоловік її, перед тим як підірватися у своєму мерседесі рік тому в дві тисячі першому, збудував триповерховий палац, назбирав грошенят у мальтійському банку, трохи вклав у ринок на вокзальній площі, а також подарував коханій дружині цуценя Ші-тцу, якому вона була більше вірна, аніж дарувальникові. Поговорювали, що Саша утримує цілий гарем молоденьких хлопчиків, які не могли не знати про інших, таких же, як вони, але ні на мить не ослабляли напору пристрастей тоді, коли Саша їх потребувала. А потребувала вона їх багато. Казали також, що у неї по коханцю на кожен день тижня і що ця її традиція походить ще з часів, коли її чоловіченько був живий-здоровий. Та він, хоч і мав гарячу кавказьку кров, але був постійно зайнятий забезпеченням безбідного життя для дружини. Дітей вони не мали, що Саша пояснювала нездатністю завагітніти, навіть пролежала місяці зо два у якійсь престижній клініці у Монте-Карло чи в Ніцці.
Цезар був милим і балуваним. Гуляв він на повідцеві, але іноді матуся Саша відпускала його побігати. Одного такого разу він втік від неї у хащі на скелястому березі й не повернувся.
Саша благала й погрожувала, кричала й пристрасно шепотіла у двісті четвертому кабінеті, а Руденко лише заспокоював її й проклинав подумки свою долю. Тепер він вже став місцевим Ейсом Вентурою. Та Керрі в кінці впіймав злочинця (убивцю, до речі) і отримав Кортні Кокс на додачу. А вітчизняному детективові з розшуку домашніх тварин нічого, крім насмішок не перепаде.
Щоб хоч якось відкараскатись нарешті від Саші, він погодився зайнятися пошуком дорогущої собачки негайно, сів з нею у мерседес і наказав відвезти їх до місця пригоди. Що там хто думав, йому вже починало ставати байдуже, лише б вийти із задушного кабінету й припинити воплі пані Саші Алієвої.
Прохолода лісу не принесла полегшення, навпаки, вона наганяла спогади про безглузде полювання на маніяка тут, на березі, коли впала зі скелі та дівчина. Перед очима поставали два розтерзані трупи: один без грудей, згризених людськими зубами, і без обличчя, зрізаного ножем; інший же був зовсім побитий і поламаний настільки, що Бондар поза висновком експертизи сказав, що у тілі лишилося відсотків десять цілих кісток, інші були розтрощені ударами важкого предмету, імовірно шматка арматури.
Алієва лишилася на стежці, як і розраховував Руденко, оскільки мала на ногах легенькі босоніжки. Сам слідчий побрів заростями, час від часу розсуваючи кущі рукою чи ухиляючись від віття дерев.
Під одним з кущів, недалеко від стежки, у неглибокій ямці Василь знайшов шмаття, яке лишилося від маленького собачого нашийника. На глянцевій поверхні виднілися сліди крупних зубів, імовірно пса. Руденко не очікував так швидко знайти сліди зниклого Цезаря, а знайшовши, виявити на такому от нашийнику чи на кісточках сліди зубів поменше, скажімо лисиці, або не знайти взагалі нічого у випадку, якщо собаку справді вкрали. У першому випадку справа б помітно спрощувалася, а точніше щезла б сама собою.
Тож слідчий виніс залишки нашийника громадянці Алієвій.
– Вибачте, але міліція вже нічого не може зробити для Вашого пса.
– Що це значить?
– Імовірно його з’їли. Імовірно лисиця чи інший собака.
Алієва оскаженіло вирячилася на шматок фіолетової «шкіри», а тоді почала гарчати на Руденка, аж піна з рота крапала:
– Знайдіть мені власника цієї скотини, яка зжерла мого Цезаря! Посадіть його, застрельте собаку, відшкодуйте мені втрату Цезаря! Це була єдина пам'ять про чоловіка!
– Заспокойтеся, це міг бути дикий пес.
– З’ясуйте це. Пристрельте всіх бродячих псів, а то розвели тут…!
Коли він нарешті позбувся Алієвої, голова просто розколювалася, так що не можна було й різко повернути її на в’язах. На Алієву ще довелося накричати, бо інакше ця розбалувана лярва не розуміла. Довелося наказати їй попри все її бажання самій всім наказувати замовкнути, піти додому й не заважати істерикою правоохоронним органам. Коли я щось з’ясую, то сам подзвоню. І, не чекаючи її реакції, піти геть пішки.
Руденко йшов поволі, човгаючи ногами в пилюці, що слугувала на цій дорозі покриттям, намагаючись не звертати уваги на яскраве сонячне світло, що било в очі. Він ішов переважно із заплющеними очима, розплющуючи їх зрідка і лише на коротку мить, щоб підкоригувати курс. Зненацька він зупинився так різко, що аж здійняв невеличку хмарку пилюки. Він обережно розвернувся, не знаючи ще чи варте воно уваги, чи просто якась прикра гра уяви, але він пройшов назад, у бік лісу кілька кроків і присів над дорожнім пилом. На ньому виднівся великий слід тварини. Розмірами він наближався до лапи боксера. Але це був не собачий слід. Він був котячий.

4

За тиждень чи трохи більше він почув ще одну скаргу, точніше просто засмучене базікання сусідів навпроти, у яких теж зникла собачка. Цього разу суки кокер-спанієля. За місяць мук, що їх слідчому завдавала невгамовна Саша Алієва (дарма він переконував її, що з’ясувати чи дика собака загризла її любого Цезаря неможливо, та якщо й свійська, то все одно ця справа уже його не стосується. «Подавайте тоді до суду,» – радив він їй), Руденко почув ще одну страшну історію про собачку, безпородну шавку, яку погризла якась хижа істота (може вовк) так, що нещасна собачка здохла протягом доби.
Собаки зникали одна за одною ледь не щотижня. При всіх здогадах Руденко не міг зрозуміти одного феномену: чому таємнича істота не їсть котів? Вони всюди швендяли з подвоєним нахабством і почуттям гідності, звільнені від тиранії бродячих псів. Може це тому, що новий хижак у місті відноситься до родини котячих? Якийсь бісів леопард.
Звісно, це було неможливо, бо по-перше неможливо взагалі, а по-друге його б точно хтось побачив і до дверей, за якими жила б ця кішка, сходилися б черги. Так думав Руденко, день за днем чахнучи у кабінеті й вертячи блакитного конверта, що лишився один-єдиний не знищеним із всієї пам’ятної ганебної переписки з Далеким Сходом. Так він тепер, топонімом, називав свою давню подругу студентських років, що змінила його життя й зникла з нього раптово й по-англійськи.
Перечитавши його востаннє, він підсунув ближче до себе попільничку й спалив блакитний конверт і білий чистенький аркушик, рівненько складений посередині.
Повертаючись додому, він помітив якийсь рух за рогом найближчої п’ятиповерхівки, а глянувши уважніше в той бік, слідчий зупинився. Вузький чоловічий таз, обтягнутий коричневими брюками рухався плавними рухами назад і вперед. Видно було лише сідниці й верхню частину стегон чоловіка, все інше було сховане панельною стіною. Руденко зібрався вже піти далі, та потім щось ніби клацнуло у нього в голові і промайнула думка, що треба хоч якось дати про себе знати чоловічому задові. Так ненав’язливо.
Він кашлянув і рушив через дорогу. Якщо це закохана чи молода заклопотана парочка, то нехай йдуть до когось із них додому, думав слідчий, а якщо… а якщо це маніяк, від якого вже хтозна скільки часу ні слуху ні духу?
Таз не звертав на слідчого уваги й рухався далі. Почувся немелодійний брязкіт бляхи і щось ніби посипалося на асфальт. Точно з таким же каструльним звуком повз пролетіла ГАЗелька. Чоловічий зад смикнувся востаннє й з-за рогу з’явився досить пристойного вигляду чоловік середніх років, який тримав у одній руці пакет з логотипом АТБ, а в іншій ящик, збитий із легких дерев’яних рейок.
Клятий гад рився у смітнику! Він просто щось виривав, а Руденкові уже хтозна що здалося. Він відчув легке роздратування і, просто не знижуючи швидкості, рушив тротуаром далі у бік дому.
Біля супермаркету було доволі людно, всі хотіли спробувати, як же воно, скупитися у новоспеченому маркеті, як у кіно, тож не став би маніяк тут орудувати. Це по-перше. А по-друге, думав Руденко…
Другого він придумати не встиг, оскільки за наступним будинком ледь не врізався у середнього росту пса, що трюхикав попід стіною. Василь сахнувся, помітивши, що це навіть не пес, а щось напрочуд дивовижне у місті. Це був великий довгоногий і срібноголовий носатий кіт. Зросту він був близько шістдесяти сантиметрів, але спочатку здався Руденкові ледь не метровим. Шерсть його була жовто-сірою у плямах, густою і блискучою. Кіт засичав на слідчого, аніскільки не злякавшись людини, а навпроти, рушивши повільною впевненою ходою просто на нього. Руденко мимоволі позадкував.
– Ану не можна! – Пролунав із темряви завулку чоловічий голос. – Куди ти втекла? Взагалі з дому випускати не буду!
Чоловік, вдягнений у простий вітчизняний камуфляжний костюм, схо-пив рись за нашийник і, пристебнувши повідець, поволік у темряву.
– Стійте, – гукнув Руденко.
Чоловік не відреагував, тому слідчий вимушений був повторити наказ. Тепер дядько зупинився і впівоберта викличним тоном промовив:
– Га?
– Що це у Вас тут? Рись?
– Відвали, – дядько знову повернувся вперед і відновив рух.
– Стояти. Ви у курсі, що їх не можна тримати у місті як домашніх тва-рин? Вони небезпечні.
– Відвали, довбню, – тільки й мовив дядько, та Руденко догнав його й вхопив за плече. Дядько розвернувся й відпустив повідець: рись підскочила на задні лапи, упершись передніми у живіт Руденкові й знову засичала. – Відвали я сказав, бо вона тобі зараз яйця відгризе.
– Я б радив Вам її притримати, якщо не хочете проблем, – намагаючись зберігати спокійний тон, відповів на це Руденко.
– Та хто ти такий?
– Капітан Руденко, Федорівське Управління Внутрішніх справ, відділ по боротьбі зі організованою злочинністю. Показав би посвідчення, але боюсь лишитися без пальців.
Дядько підтягнув рись до себе.
– Вона не зачепила б. То я тільки язиком ляпаю, щоб злякати. Щоб ніхто не чіплявся.
Як виявилося, Богдан, так звали дядька, підібрав рисеня десь у Сибіру, на заробітках, примудрився якось переправити його сюди, гуляв з ним по березі Синюхи у лісі, щоб ніхто його не бачив, а точніше, щоб ніхто не бачив її – рисі Насті. Та ось сьогодні, закінчивши, імовірно давно вже підготовлений підкоп, рись утекла на вільне полювання. Богдан миттю зірвався слідом, по щасливому випадку виявивши пропажу майже одразу. Руденко розповів Богданові про зниклих собак і той зізнався, що помічав за Настею таку схильність. Обмінявшись телефонними номерами, дядьки мирно розійшлися по хатах.
А за два дні Богдан зателефонував Руденкові з вимогою негайно під’їхати до крайньої «вілли» на Скельній. На всі питання Богдан відповідав лише, що це треба терміново побачити і лише Руденкові, а більше він сказати по телефону не може.

5

Настя раптово рвонула повідець і зникла у хащах. Зовсім знахабніла, подумав Богдан. Треба буде обмежити їй години прогулянок. І відлупцювати. Хоч це буде й важко, бо він ніжно любив Настю ще з часів, як набрів на неї біля дупла, в якому вона народилася і на товстому шарі хвої біля якого виднілася загускла почорніла кров. Імовірно кров Настиної матері. До того ж тепер Настя вже вимахала до максимальних своїх розмірів і була у чудовій фізичній формі, тож бити її було б проблематично, або принаймні страшнувато.
Тихо лаючись, Богдан рушив крізь чагарі за своєю улюбленицею. Довго він не міг розрізнити її крізь темно-зелене листя, орієнтуючись лише на шурхотіння попереду. Нарешті Настя з’явилася у полі зору. Вона рвала зубами щось у купі сміття, вигорнутого кимось під дерево. Там були якісь старі ганчірки, бушлати, один чобіт…
Хто оце запхався аж так глибоко від дороги щоб викинути це? Богдан несвідомо знизав плечима і гаркнув, замахуючись рукою на кішку:
– Ану киш! Я т-тобі дам! Не слухатися?! Не слухатися?!
Настя відскочила вбік, уникаючи удару, відкривши картину, що вона її собою щойно затуляла: не купа сміття лежала там, а тіло не першої свіжості, накрите старими ганчірками. Сам труп був ніби голим, хоча Богдан не став розмотувати його щоб у цьому пересвідчитись. Обличчя було накусане Настею, напухле, чорно-фіолетове. Під очима й носом чорніли цівки чогось, що з них витекло, мабуть одразу після смерті.
Накривши труп краще і добре запам’ятавши місце, Богдан впіймав Настю і рушив додому. Звідти він зателефонував до Руденка. Слідчий прийшов на місце зустрічі за півтори години. Богдан уже почав втрачати терпіння, коли той з’явився. Коротко пояснивши міліціонеру ситуацію, Богдан повів його до тіла. Руденко досить довго просто тупо витріщався на труп, потім взяв Богдана за рукав і відвів його вбік.
– Треба було не мені дзвонити, а на нуль-два. Все одно мають приїхати експерти, опери, оточення і так далі, – мовив він, закурюючи. – А тепер доведеться повертатися до Вас додому до телефону й викликати їх.
Міліція прибула не більш оперативно, ніж Руденко, тож день давно вже перевалив за половину, коли берег Синюхи вже не вперше звільнився від нашестя міліції. Богдан став свідком і був запрошений на допит до самого Руденка, проте у показаннях дещо одразу ж підправили: замість рисі труп знайшла його собачка. А з Настею Руденко порадив якось попрощатися і чим швидше, тим краще. Підходячи на місце зустрічі з Богданом ще зранку, він помітив, що дім Алієвих знову виглядає мертвим, що може свідчити про тривалу відсутність хазяйки у майбутньому: вона могла бути в Києві чи десь на європейських курортах, але випробовувати долю було не варто.
– Позбудьтесь рисі, бо проблем потім нахапаєтесь так, що не продихнути буде. Вона з’їла якусь страшенно дорогу собачку дуже багатої тітки. І тітка хоче Вашої крові. І крові Вашої рисі.
Останній аргумент ніби подіяв на Богдана бо той енергійно закивав. Руденко теж кивнув і почав допит. Та Богдан не знав померлого, а точніше убитого, бо у потиличній частині голови був добре помітний отвір від кулі. Гільзу так і не знайшли, але й неозброєним оком було ясно, що швидше за все калібр дев’ять міліметрів. Зробивши запит у найближчі Управління, Руденко дізнався, що нещодавно у Кривому Розі було вчинено напад на дільничного міліціонера із захопленням табельної зброї. Самому міліціонеру було нанесено кільканадцять ножових поранень і він помер на місці.
Щодо трупа, знайденого на березі Синюхи, то ним міг виявитися зник-лий безвісти тиждень тому підприємець Іван Щербак, який мав свого лотка зі спиртним на ринку біля дамби.
Вже вечоріло, коли слідчий з Костею та Вітею виїхали на ринок. Залізні двері було замкнено на висячий замок; директор ринку, що його викликали з дому, з невдоволеним виразом обличчя відімкнув їх і троє людей ледь вмістилися у тісне приміщення. Вітя лишився у машині.
Пахло спиртним, підлога була завалена якимись картонними ящиками і ганчір’ям. Обшук виявив повну відсутність грошей, крім десятка монет різних номіналів, розкиданих серед іншого сміття. Явною була нестача товару: полиці були майже порожніми. Кілька недопалків валялися у кутку. На одній зі стін чорнів слід: хтось там загасив недопалок. Директор показав, що Щербак не палив. На іншій стіні виднівся змазаний патьок крові.
Вже сидячи у машині, Костя подав голос:
– Вони, їх було не менше двох, бо недопалки різних марок, а викинутих пачок жодної. Вони мабуть підстерегли Щербака після закриття, коли він залишався на ринку один з небагатьох, заштовхали його у кіоск, погрожуючи зброєю, відлупцювали його, наказавши сидіти тихо, обчистили, взяли скільки могли товару, запхали його до машини і відвезли у найближче місце, де могли його порішити.
– Машина у них мала бути, – погодився Руденко. – Для товару і щоб непомітно переправити його до місця страти. Треба пробити, що за машини заїжджали на ринок того вечора. Може хтось щось запам’ятав. Але навіщо їм було вбивати жертву?
– Відморозки, – просто кинув Костя.
Дев’ятка підкотила до воріт і посигналила. Підійшов здоровий дядько, спитав, що треба. Руденко представився і пояснив ситуацію. Дядько відповів, що у той день чергував не він, відіслав міліцію за даними про їхнього головного свідка до директора. Той же відмовив, що охоронець звільнився наступного дня після інциденту.
– Чого ж Ви одразу про це не повідомили? Невже це не здалося Вам вартим уваги? – Не йняв віри Руденко. Директор лише скинув бровами невдоволено.
Охоронець жив на Радянській, на початку вулиці, тож їхати було дві хвилини. Назустріч машині з пітьми виринув високий, немолодий вже чоловік міцної статури із плетеною сумкою в руках. Костя вискочив із машини ледь не на ходу й спитав чоловіка, чи той не Приймаченко Віктор, охоронець. Дядько злякано відсахнувся й, вклавши руки до кишень легкої куртки, спитав навіщо він їм здався. Після представлення ,розмова пішла у більш конструктивному руслі. Приймаченко, а це був, звісно, він, пояснив, що вирішив покинути таку роботу після зникнення підприємця Щербака, побоюючись за своє життя. Нічого він не запам’ятав, машини заїжджали перед закриттям ринку, після того, як він востаннє бачив Щербака, проходячи повз кіоск десь о п’ятій. Ринок був уже порожній, але Щербак працював до семи. Серед машин він запам’ятав сріблястий мерседес власника тютюнової крамниці, що так само працювала допізна, якусь чорну чи темно-синю трійку, скромну синю Dacia власника ковбасного магазину і пару мопедів. Ще була машина міськелектромерж, жовтий з червоним ГАЗ-ик і підйомною платформою.
– Отже, наша машина, імовірно, темно-синя трійка. Номери він не за-пам’ятав. – Костя зітхнув. – Жодних особливих прикмет, жодних натяків. Номери, мабуть, видані у Кривому Розі, але ми їх не знаємо. Що шукати?
– Не ний, – відмовив Вітя, вирулюючи на трасу. – Знімемо пальці з уламків скла, проб’ємо пальчики по базі. Не думаю, що вони працювали у рукавичках.

6

Вони працювали в рукавичках. Жодних облич, жодних номерів чи особливих прикмет нападників чи їхньої машини не було. Працівники електромережі взагалі нічого не помітили. Вони приїхали задовго до того, як охоронець Приймаченко востаннє бачив Щербака, а поїхали набагато пізніше часу закриття кіоску Щербака. Можливо якби підприємець таки ввів, як хотів незадовго до своєї смерті, ввести цілодобовий режим роботи, його змінник помітив би напад. Або потрапив під одне дерево із начальником.
Як би там не було, а експертиза показала належність кулі в голові Щербака до типу набою, що використовується у табельній зброї правоохоронців, тобто 9×18 мм. Якби знайти гільзу, то можна було б встановити, чи з того ж пістолета було випущено дану кулю, який був викрадений при нападі на криворізького дільничного чи ні. Та гільзи ніде не було. Ні в лісочку в радіусі двохсот метрів від трупа, ні на самому березі Синюхи. Міліція облазила всі скелі, але на відміну від пам’ятного рейду Руденка, цього разу ніхто не постраждав.
Та бандити не стали більше мучити міліцію сидінням на одному місці (мається на увазі перше місце злочину у Федорові), підкинувши подаруночок у вигляді ще одного трупа. Цього разу жертвою став «валютчик» Ігор Максименко сімдесят другого року народження, одружений, двоє дітей. Знайдений біля свого під’їзду з вогнепальним пораненням у живіт. Помер на місці. Постріл було зроблено з мисливської гладкоствольної зброї дванадцятого калібру впритул. Заряд – картеч перемішана з голівками цвяхів.
Руденко відійшов убік, закурюючи, поки експерти фотографували тіло й розставлені навколо картонні таблички з номерками. Костя приєднався до слідчого.
– Надивилися, блін, кіна, – лайнувся Костя. – Майже як у дев’яності.
– Що ти думаєш? – Спитав Василь, не повертаючи голову.
– Що тут думати? Знову вечір, знову ніхто нічого не бачив. Дружина була вдома, сказала, що чула як стартонула машина, з виском, он сліди гуми. Після пострілу. Спочатку вона подумала, коли почула постріл, що це хлопці петарди стріляють. У них уже Новий рік в сраці свербить. Каже, вони вже із тиждень як бігають і гатять петарди у трубах паркану за будинком, у котів кидають. Бахнуло, каже, за хвилину чи трохи менше газонула машина, завищали колеса і все. Про чоловіка вона дізналася від сусіда згори, коли той, повертаючись з роботи, виявив тіло. Юрко там його допитує. Я просто пробігав повз і краєм вуха почув.
– То що думаєш? Де гільза?
– В стволі, ясно діло. Це ж рушниця.
– Я не про цей випадок. А про той, у лісі.
– Підібрали, молодці.
– Ага. Підбереш ти в лісі, на підстилці з гілок і листя. Та ще коли темно. Ми облазили всі закутні, перетрусили цю підстилку як тільки могли.
– Значить у них гільзовловлювач.
– Прекрасно. Пальців тут точно не буде. У нього мабуть зникло пальто чи куртка. Не йшов же він з роботи у светрі. Ще й робота – на ринку цілісінький день стирчати.
– У Щербака – горілка, у валютчика – куртка. Крім валюти. То що, вони забрали діряву куртку? Нащо вона їм?
– Хтозна. Може черговий труп замотати.
– Дуже смішно, – насупився Костя. – Щось Ви Василю Михайловичу мені останнім часом зовсім не подобаєтеся. Поводитеся як тоді, у дев’яносто восьмому.
Руденко кинув недопалка на клумбу і пішов геть. Костя потрусив слі-дом.
– Василю, слухай. Не будь ідіотом. Якщо тобі так хріново – кидай цю роботу, або піди у відпустку. Але не поводься, як дебіл.
Руденко розвернувся і Костя подумав, що той зараз спробує вдарити його. Він помолився щоб ніхто не дивився у їхній бік і не бачив, як опер дасть начальнику під дих. Та Руденко лише сумно усміхнувся:
– Не можу. Я ніяк не викину з голови того виродка. Адже він десь тут. А я мав його впіймати.
– Знову? – Пхинькнув Костя і тут же Руденко вхопив його за барки.
– Ану не смій так… ай!
Костя викрутив Василеві кисть і не відпускав. Вільною рукою він спробував трохи вирівняти постать Руденка так, щоб збоку здавалося, що вони просто дуже близько стоять, а якщо придивитися ближче, то чомусь тримаються за руки.
– Все, заспокоївся? Ти поводишся наче ідіот, а не як мент. Так ти точно нікого не знайдеш. До того ж тебе відсторонили від тієї справи. Тепер це не твоя проблема.
– Це ти дебіл, – хрипло пропищав Руденко. – Як ви всі не розумієте, що наша робота відрізняється від будь-якої іншої. Що наша недоробка – нові людські жертви. Дитячі жертви.
– Слухай, досить мені цієї лабуди про обов’язок і честь. – Відрубав Костя. – Скажи краще: ти будеш іще робити всілякі дурниці руками? Чи ногами.
– Руденко мовчав. Костя трохи сильніше надавив на зап'ясток. Слідчий ще раз пискнув ледь чутно і просичав:
– Ні. Але ти даремно це робиш.
– Не треба мені цього. Кажи лише так чи ні.
– Ні. Я уже сказав.
Костя відпустив. Руденко стояв і тер кисть.
– Не розмовляй більше так зі мною. Бо отримаєш колись кулю в потилицю.
– Я вдам, що не чув цієї маячні, – примирливо сказав Костя.
– Це не маячня.
– Я пішов.

7

Ринок компактно притиснувся до траси, виставивши свої непоказні, заставлені старими іржавими контейнерами, тили на огляд крайньої вулиці приватного сектору. Хоча насправді ринок був обнесений похмурим бетонним парканом, тож навряд хтось міг щось роздивитися, що відбувається на його території, не перебуваючи всередині периметра. Тим не менше там, ззаду, існував пролом у паркані за одним із контейнерів, у яких торговці замикають на ніч свої товари і в цей пролам ті ж таки торговці ходили за ринок справити свої фізіологічні потреби.
З іншого боку, вздовж траси, навпроти кожного проходу, помітними були люди, які тримали руки в кишенях, час від часу дістаючи їх з примовлянням: «Гублі, долаги, євго».
«Спеціально вони їх картатих підбирають чи що? – Подумав Костя. – А може це професійне захворювання? В будь-якому разі доведеться їх усіх опитати». Він пройшовся раз-другий вздовж негустої шеренги борців за простоту і безпосередність валютних операцій, і лише після цього закурив біля одного з них. Він стояв біля розкладного столика, заваленого різноманітними отрутами, свічками, польськими кремами для взуття, капроновими кришечками з гідрозатворами. На металевому гаку, підвішеному до даху сусіднього лотка з білизною, теліпалися на вітрі зелені, сині й червоні поліетиленові пакети у стосиках. У продавщиці за столом теж була своя мантра: «Пакетики по півтори копієчки! Підходимо! Купуємо! Пакетики по півтори копієчки!»
– Не знаєш де продають вживані шмотки?
Валютчик знизав плечима, зміряючи Назарука байдужим поглядом.
– Зайди на ринок, попитай.
На ньому, як і на Кості, була довга шкіряна куртка доволі високої якості, як на позір. Костя плюнув вбік, ледь не влучивши у якусь бабульку.
– За скільки ти брав цю куртку?
– За пів штуки.
– А у твого знайомого Максименка така ж була?
Валютчик насторожено зиркнув у бік опера.
– Заспокойся, я з міліції. Ти ж у курсі, що його вбили. Зникла куртка.
– То ви хочете за курткою знайти вбивцю чи що?
– Тихіше, не репетуй. Ні. Але чим чорт не жартує. Може бачив когось, хто терся біля нього? Чи ще біля когось із вас?
– Та тут багато всіляких треться. А чого ти не питаєш, чи були в нього вороги?
– А були?
– Якщо не нажив друзів і ворогів, то значить ти і не жив.
– А хто ж міг бажати зла Максименку?
– Так щоб убити? Не знаю.
– Навряд це хтось із таких от ворогів. Думаю це зальотні. Їм немає до вас діла, лише до бабла. Якщо згадаєш щось, то я тут поки погуляю, поговорю з твоїми колегами.
– Добре.
Костя кинув в урну недопалок і рушив далі. Подібну, з деякими варіаціями, розмову він устиг провести з ще двома валютчиками, коли почув тупіт ніг за спиною і в ту ж мить у плече йому вп’ялися чиїсь пальці.
– Думаю ти не помилився.
Перший із валютчиків зайшов поперед Кості й легенько хитнув головою назад.
– Он там чувак, бачиш? На ньому куртка Максименка.
– З чого ти взяв, що вона його?
– Там слід від синьої фарби на підкладці. У Ігоря фарбували у під’їзді і він вліз ввечері зосліпу у фарбу. Побачив зранку. Хотів віднести до хімчистки, та так і не зібрався. За два дні його вбили. Він мені казав про цей випадок і показував пляму.
Костя легко відсторонив валютчика і рушив услід за явно нетверезим громадянином з опухлим фейсом і у дорогій куртці. Він тримав чіткий курс на ринковий гендель. Опер легко наздогнав підозрюваного і попросив прикурити. Той з готовністю зупинився й почав порпатися по кишенях, видобуваючи джерело вогню.
– Гарна куртка, – відмітив під час цієї процедури Костя, – За скільки брав.
– Подарували, – таким же тремким, як і його хода, голосом відповів чоловік, видобувши нарешті сірники.
– Блін, – розіграв розпач Костя, – хотів би собі таку.
– Ну, де твоя цигарка? Я поспішаю.
– Куди це ти поспішаєш?
– Ти щось хотів, мужик?
– Хочу твою курточку. Хто її тобі подарував? Не валютчик же ж?
Вираз обличчя чоловіка набув комічного виразу здивування, навіть розгубленості. Він почав прибирати руку із сірниками до правої кишені, хоча, як відзначив Костя, діставав із лівої. Опер миттю прихопив руку і, притягнувши чоловіка, легенько стукнув його у сонячне сплетіння. За кілька секунд вони вже проходили повз стрій валютчиків.
– Не рипайся і не кричи, бо зламаю кисть, – попередив Костя. – Таких як ти можна і пристрелити при затриманні.
Вільною рукою Костя сягнув до правої кишені куртки затриманого і намацав там холодний метал. Частково витягнувши предмет, він побачив, що це ніж-метелик. Переклавши його до власної кишені, опер повів чоловіка далі у бік автобусної зупинки. З боку виглядало, що пара не дуже тверезих дядьків йде злегка обійнявшись, щоб не втратити рівновагу.
На зупинці Костя зняв куртку із затриманого, так вправно перехопивши руку, що була на больовому прийомі, що ніхто не встиг би відреагувати, замкнув «браслети» на зап’ястках п’яного суб’єкта, а куртку накинув зверху.
Підкотив запилюжений помаранчевого кольору ПАЗ. Костя смикнув затриманого за собою.
– Ну що, поїхали.

8

– Де ж ти поставив цю пляму?
Назарукове обличчя нависало прямо перед його обличчям. З рота летіли бризки, та допитуваний не зважав на такі дрібниці. Зараз його більше хвилювала рука другого опера, що лежала на ручці чогось, що він прийняв за польовий телефон.
– Я не знаю… – пробулькав затриманий. З носа в нього закапали шмарклі.
Юркова рука таки зробила три оберти ручки. Обличчя затриманого бездокументного громадянина у знятій з убитого валютчика куртці, скривилося у гримасі, очі замружилися, рот розтягнувся аж до вух, оголюючи міцно стиснуті зуби. Він видав звук схожий на «В-у-ж-у-жж-у-у-ж-у-у-м!» і в повітрі запахло випорожненнями.
– Сука! – Заволав Назарук. – Всрався та ще й всцявся! Ну, суко, будеш зараз язиком прибирати, бля! Щоб, суко, нічим тут і не пахло, чуєш!?
Він зірвав клеми, що тяглись попід брюками кудись у зону паху затриманого і кинув чоловіка на підлогу.
– Давай, падло, злизуй тепер!
Затриманий, що назвався Михайлом Якось-там, нерозуміюче й злякано дивився то на одного опера, то на іншого. В глибині його очей ще світилася надія. Надія битого пса. Та коли важкий черевик придавив (та що там придавив, вгатив, наче молот по залізничному костилю) його обличчя до калюжі на підлозі так, що, здавалося, сліди ялинкою від паркету залишаться на шкірі назавжди, надія випарувалася. І більше не з’являлася.

9

– Та сама фігня, – Василь Михайлович пристукнув кулаком по столу. Стіл жалісно вискнув. – Доведеться чекати, поки вони ще когось не пришиють, та й не просто так, а поки вони при цьому не зроблять якусь помилку. А вони її не зроблять.
Він сидів у кабінеті один і розмовляв сам до себе. Встав і ще раз перевірив сейф, переривши там все догори дриґом. Листа не було. Невже він-таки його спалив? Не може бути. Він би не наважився.
Звісно, Василь знав, що міг би й не на таке наважитися у стані, в якому тепер часто бував. Стан цей називається п’яний в стельку. Угашений. П’яний в дупель. В торбі або вторблений. У цьому стані він міг би й Управління спалити. І документи свої з’їсти з палітуркою. І каструвати себе. А вже листа спалити…
Зробити те, про що потім шкодуватимеш все життя – не проблема. Проблема – припинити ці перманентні безрадісні стаханівські запої. Та у нього навіть запоїв не було. Він міг навіть зранку піти на роботу після ночі алкоголю, більш-менш нормально відпрацювати, але не пізніше за четверту двадцять п’ять він мусив щось знову випити. Хоча б літр пива. Або двісті п’ятдесят вина. Але щоб бухати не просихаючи тижнями… такого не було.
Він навіть хотів носити з собою на роботу алкоголь, щоб попивати протягом всього дня, та відмовився від цієї думки.
– Сила волі в мене ще ого-го! – Вигукнув Руденко і збирався вже заплакати з горя за втраченим листом від Ясі, в якому вона пояснила всю ту історію з «перепискою», Руденко був певен цього, бо що ж там ще може бути написано? На цьому драматичному моменті у двері влетіли Костя з Юрком.
– Михайловичу, у нас є місце дислокації банди, що вбила Щербака і валютчика.
Може ж бути багато причин, чому листи з позначкою «до запитання» повертаються назад. По-перше, їх могли перехоплювати працівники внутрішнього відділу (чи як це в Росії називається) і відсилати назад, бо Яся була як ті свідки у американських фільмах – у програмі захисту свідків, от як це називається.
По-друге. По-друге їх міг відсилати назад довбаний чоловік Ясі. Довго на цю тему Руденкові думати не хотілося.
І по-третє – їх могла відсилати відправникові сама Яся. Пояснення були в тому листі. А тепер його немає. Що ти хотів довести собі, коли не прочитав одразу ж листа, щойно він втрапив тобі в руки? Що ти хотів довести, коли палив його?
– Бляха муха! Руденко! Схаменися! Ти що, п’яний?
– Відвали, Костя. Чого ти вриваєшся, ніби щось горить?
– Тому що цей пеньок здав їхню хату, а вони, коли він найближчим часом не повернеться – звалять. Заберуть гроші, товар, можливо товар, пушки і що саме головне – самі змиються!
– Добре, я повідомлю Павловича.
– Піднімай шухер, Руденко, бо я буду змушений підняти питання про твою некомпетентність.
Василь розкрив уже було рота, та так і замовк. Ну його. Хай торочить що хоче. Його вже ніщо не турбує. Хай хоч звільнять. От воно. Це відчуття байдужості. Хочу втратити все і мені буде байдуже. Та ні, це не зовсім байдужість. Добре, байдужість, але лише до другорядного, не найважливішого. Та от проблема: тебе уже от підлеглі чмирять як хочуть і шантажують. Ну і хер з ними з усіма. А може треба якось ожити і рухатись далі? Хотів же ти протриматись хоч пару років без цієї сопливої херні. Може б воно так саме собою і пройшло.
– Добре, – Руденко скочив на рівні, відчувши, що його тут же потягло назад у крісло й до депресивних думок. Довелося прикласти неймовірні зусилля щоб встояти. – Скільки у нас часу? Де хата?
– Орієнтовно хвилин сорок. Хата в самому кінці Скельної. Там вона стоїть покинута. Їх може бути п’ятеро. Тобто якщо вони почнуть панікувати, то їх буде п’ятеро, якщо вони валитимуть розумно, то їх там буде максимум троє, в той час інші вже будуть хтозна-де. Шукай їх тоді. У тій хаті їхній все бабло, зброя. Все круто. Тільки треба щось робити.
Руденко кивнув:
– Що він каже про зброю?
– Два обрізи, пістолет криворізького дільничного і пара дрібнокаліберних пістолетів. І ще, здається, у одного цей ідіот бачив наган. Важко було його зрозуміти. Та думаю він не бреше.
Василь Михайлович просто кивнув і, вже виходячи, скомандував:
– Дуйте за пушками, я розпоряджуся. Виходимо за сім хвилин.
За сім хвилин виїхати не вдалося. Не вдалося і за десять. Лише через двадцять дві хвилини з Управління викотив автобус з групою захоплення й операми. Руденко їхав тут же. Чим ближче під’їжджав автобус до вулиці Ске-льної, тим менше лишалося від його апатично-гарячкового стану, тим більше утверджувався спокій в душах у Кості й Юрка. У Василя навіть очі засяяли, ожили.
Звісно, серед білого дня та ще й з наявністю злих маленьких шавок у сусідніх дворах, підійти непоміченими міліціонерам не вдалося. Коли вони висаджувалися з автобуса за два двори від цілі, шибка вікна останнього будинку дзенькнула і звідти відкрили вогонь.

10

– Такого ще не бачив. Палилися через коханок, через продані шмотки, через довгий язик і розпущені руки, але щоб так от пройтися нахабно в знятій з убитого куртці повз його колег… на третій день після вбивства. Добре хоч я був поряд, а то б вони його переловили й відгупали б так, що той би склеїв ласти.
– Що не кажи, Костю, але тобі завжди щастить. Не хочу сказати, що тобі ця удача сама пливе у руки, але й без неї не обійшлося.
Юрко відкинувся на стільці, прицілюючись закинути ноги на стіл, але в цей час рипнули двері і в кабінет увійшов Руденко.
– Мене хочуть перевести, – ні сіло ні впало сказав він. – Я не погоджуся на жодні умови. Сподіваюся ви якщо хоча б не раді, то не проти працювати далі разом зі мною.
– Та нам без… тобто ми не те щоб раді, але не проти, – відповів Костя.
– Ну, хоч правду… – пробурмотів Василь.
Слідчий рушив до сейфа й відімкнув замок. Хвилин зо дві він копирсався у його сталевих нутрощах, потім знову замкнув і, наче вибачаючись, повідомивши, що йде до Бондаря, вийшов.
– Пиздець, – сказав, як сплюнув Костя. – Він уже заїбав зі своїми причудами після того маніяка. До речі, цікаво де він тепер?
– Колись проявиться. Може у нас, може ще десь. А може загнувся вже від інфаркту. Або його порішила якась із жертв. Буває ж таке. В кіно.
– Ага, тут дочекаєшся. Та й він спочатку убиває, а потім ґвалтує. Хіба що йому захочеться вживу її трахнути. Таке враження, що він ніколи й не мав нормальної єблі. Тому й біситься. Йому вже може бути полтинник, а то й більше.
– З чого ти взяв? Це Руденко сказав?
– Сказав Руденко, а йому сказав, я так зрозумів з розмови, Бондар, голова лабораторії. Може як ось дадуть йому орден Сутулова четвертого ступеня він попуститься трохи.
– Я думаю, що якщо хтось і зміг би знайти маніяка, то це – ти. У тебе якась прямо чуйка на них.
– Дякую за комплімент. Але не думаю, що мені щастить на маніяків. Мені щастить на ОЗУ, урок, грабіжників, убивць, злодіїв. А з цим гадським маніяком я лише ногу собі підвернув. І зганьбився. Налякав пацана. Той дурний пацан сам кого хоч налякає. Шарудить по кущах, тікає, заводить в болото і не показується. Що я мав думати?
Юрко щиро засміявся, та потім спам’ятався й спробував припинити це, белькочучи слова вибачення, але Кості сміх не здався образливим. Він таки вмостив замість Юрка ноги на стіл і, відхилившись назад, прочинив вікно. Холодний вітер увірвався в приміщення, несучи із собою краплинки дощу.

11

Цього разу він дав можливість здоровому глузду взяти гору. Просто дозволив йому. Той глузд не переміг Вакха всередині Василя, а просто йому, здоровому глузду, дозволили перетворити добу перед виїздом на неймовірно нудний і сірий проміжок часу. Таке собі перемир’я. Одностороннє припинення вогню. Спочатку був день чекання вечора, коли вже можна буде рушити на вокзал, потім – ніч в дорозі. Руденко за цю добу не випив й краплі. Більше того, не мав наміру пити і увесь наступний день. І ніч. Бо виглядатиме так, ніби він на радощах обмиває свій довбаний орден «За мужність». Як зелений сопливий курсант. Вип’є вже коли повернеться.
Марина поводилася насторожено. Вона навіть не скористалася момен-том тверезості чоловіка, щоб поговорити про розлучення чи про його поведінку, яка була інертною, але ж не нестерпною. Та й взагалі, Василь сумнівався, що колись поводився так, щоб з ним було нестерпно і необхідним ставало розлучення. Та й не збирався він нізащо в житті давати Марині розлучення. І приводу здійснити це без його згоди він теж не давав. Бо тоді, коли їхній шлюб остаточно припинить своє існування, Василь справді злетить з котушок. Лише родина його й рятувала. Але від чого? Тут навіть він сам не був стовідсотково впевнений.
А може причина небажання розлучитися полягала в тім, що він не міг залишити свою дочку без батька. А може в тому, що якщо він зруйнує цей шлюб, то зламає єдине те, що зв’язувало його з Ясею. Цей шлюб – справа її рук, її творіння, тож поки він живий, живий і спогад про подругу юності.
Так чи інакше, а Руденко в’їхав у столицю своєї Батьківщини, матір міст Руських, славетне місто-герой Київ за темного раннього ранку, лежачи на животі на верхній полиці плацкартного вагону й вдивляючись у морок за вікном, прорізаний декількома десятками вогників. Просто на нього насунулася башта з годинником, стрілки якого у зв’язку з ранньою годиною безсило звисали донизу, поїзд зупинився.
– Ну що, – мовив Криворізький майор Шолудяк, водячи пальцями десь під другим підборіддям. – До десятої ранку ще довго тинятися. Куди підемо? Є пропозиції?
– Котра зараз? – Спитав лейтенант, здається, Кирпа його прізвище.
– Скоро шоста, – відповів йому Руденко. – Перевдягнемося в парадну де? На місці чи пошукаємо місця на лавці в парку?
– А де тут найближчий парк? – Лейтенант озирнувся навколо, звісно не побачивши жодного дерева на горизонті.
– Ходімо, пошукаємо. Все одно народу немає, – вставив Шолудяк, – перевдягнемося зараз, бо хтозна, що там потім буде.
Київ спав безпробудним сном. Вулиці були безлюдними, дише де-не-де до узбіч тулилися таксі, з вікон яких стирчали вогники цигарок і злітав у темряву попіл. Чутно було як з ледь вловимим шурхотом падають на асфальт поодинокі сніжинки. Назустріч пройшла дівчина в пуховику з велетенським псом на повідці.
– Прогулка в парке без дога может стать тебе слишком дорого; мать учит наизусть телефон морга, когда ее нет дома слишком долго. – Продекламував лейтенант.
Руденко відчув як шлунок його провалився на кілька сантиметрів униз і одразу ж захотілося випити. Біля одного будинку Кирпа зупинився щоб прочитати написи на кількох меморіальних табличках.
– Нагнибіда, – загукав він. – Дивіться, у мужика прізвище Нагнибіда!
– Справжнє козацьке прізвище, – погодився Руденко. Та здавалося, Кирпа не розділяв захоплення слідчого цим фактом, а навпаки висміював це зухвале слово. Руденко подумав, що у лейтенанта самого прізвище таке, що будь поряд хтось з такими ж замашками, Кирпа вже плакав би у куточку.
Незабаром вони вийшли на майдан Незалежності, подивилися трохи на нову дивину – жінку з вінком, яка стояла на височенній колонні, й рушили далі. Потроху підійшли до оглядового майданчика біля будівлі Верховної Ради. Там же, у Маріїнському парку, й перевдяглися. Часу було ще вдосталь, тож шлях їхній проліг далі через Грушевського, Лаврську, вивів їх до Батьківщини-матері. Небо вже посіріло, сніг припинився. Тут, біля виставленої рядами військової техніки, під пильним оком сторожа музею, який ніяк не міг добрати, що ж у таку ранню пору тут робити офіцерам внутрішніх справ, вони знову зупинилися, перекурили, поглядаючи в бік Дарниці. Сторож нарешті пригадав, що сьогодні день міліції й втратив до заїжджих ментів інтерес. А ті – до лівого берега.
Коли трійця вилізла до Українського Дому, стрілки на годиннику майора ще тільки сторожко наближалися до половини дев’ятої.
– Навіть нікого ще немає, – зауважив Кирпа. – Нам що, тут самим, як психи, стояти?
– Ходімо хоч перекусимо десь, – запропонував майор.
Руденко подумки підрахував кількість наявних у нього в кишенях грошей і відмовився від того, щоб скласти криворіжцям компанію. У нього навіть тормозку не було, хоча й Марина, попри все, намагалася його приготувати. Руденко й тоді сказав тверде ні.
– Краще йдіть, я погуляю ще. Може до вас і приєднаюся, а поки що… де зустрінемося?
– Та ми й не знаємо, де будемо їсти. Я наприклад, – тицьнув пальцем собі в груди майор, – міста не знаю. Більш менш орієнтуюся, але не більше.
– Тоді зустрінемося тут за годину до початку. За сорок хвилин, щоб вам був час поснідати. Не хочу почуватися загубленим дитям на параді. Разом все ж краще.
Ті двоє погодилися кивками голів і рушили вздовж Хрещатика. Руденко ж почав підйом якоюсь вузькою вулицею, що прилягала просто до Українського Дому. За хвилину він побачив щось смутно знайоме, щось бачене раніше. У газетах чи новинах. Він ще не розгледів, що ж саме то темніло між деревами, коли вже точно знав, як воно виглядає. Це був чорний постамент, на якому з хрестом в руці стояв Володимир Ясне Сонечко. Він був на Володимирській гірці. Після неї в екскурсійну програму Василя потрапив Михайлівський Золотоверхий собор, Софійська площа з височенною дзвіницею, що здіймалася на дальньому її кінці, а також будівля Міністерства Закордонних Справ зі знаменитою колонадою. Руденко вдивлявся у все це, намагаючись запам’ятати якнайкраще, а заодно кинув оком обабіч, видивляючись який-небудь магазин, оскільки їсти все ж хотілося, коли він побачив її.
Сумнівів бути не могло. Це була вона, хоч і пройшло пристойно років з тих пір, як він її бачив востаннє. Звісно, вона змінилася, але сказати що час лишив на ній свій відбиток не можна було. Ліва частина її обличчя, як він і уявляв собі, була трохи асиметричною порівняно з правою, але помітних дефектів на кшталт шрамів чи ще чогось подібного розгледіти йому не вдалося. Та скільки він її бачив? Секунди дві? Поки вона не промайнула під самим носом, можливо з двору МЗС, пурхнувши повз у бік Софійської дзвіниці. На грудях у неї висів чорний габаритний фотоапарат з довгим об’єктивом, на голові – велетенські темні окуляри, задерті догори над чолом. Більше нічого він не побачив спочатку. Лише коли фігура її достатньо віддалилася, він почав роздивлятись клітчасте пальто, прості джинси, легкі чобітки.
«Якби ти вдягла свої окуляри, то я б тебе і не впізнав, – подумав Руденко, втім починаючи сумніватися в тому, що побачене йому не привиділося. – Надворі похмуро, але окуляри потрібні тобі не для цього. Ти ховаєш обличчя. Але даремно, дурненька. Ти ж красуня. Хоч до тієї гранати, хоч після.»
Поки ці думки мляво товклися у нього в голові, жіноча постать у клітчастому пальто кудись зникла, ніби й не було її зовсім. А може й справді не було. Бо що їй тут робити? Аж ні, все легко пояснюється. Просто у слідчого Руденка, кавалера ордена «За мужність» просто біла гарячка. Він валяється десь під тином у Федорові. Та він знав що це не так. І знав, що він бачив її.
Та що вона тут забула і чому не впізнала його, Василя Руденка, свого друга? І таємно закоханого в неї. А тому що… не важить він в її житті так багато, як вона в його. На мить він відчув спалах гніву, а може навіть ненависті до неї, але швидко змусив себе відігнати ці емоції, адже вона йому нічим не зобов’язана.
Попорпашись у власній пам’яті, Руденко згадав, чи вигадав для себе, що згадав: якісь родичі, чи то тітка, чи двоюрідна сестра Ясі живе у Києві. Звісно, адреси він не знав і знати не міг.
А не впізнала вона його тому, що він, мабуть, спився, обвисло його обличчя, погляд із залякано-похмурого перетворився на… ще більш залякано-похмурий. А насправді, якщо вже не брехати собі й не драматизувати, то просто не було у неї необхідності вивчати зовнішність чергового міліціонера у формі.
«От і все, – подумав він, – от я її і упустив. Життя мені дало один єдиний шанс і я його проїбав.»
А з іншого боку, що б він їй сказав? Особливо після того як спалив не прочитавши її другого листа, в якому він міг би знайти її ставлення до себе і підказку до дій зараз, підказку як учинити: підійти з вітаннями, гукнути її врешті-решт чи зробити вигляд, що вони одне одного не помітили.
Так чи інакше, а тепер він її не побачить більш ніколи. Скоро вона поїде назад, в Росію. А у Києві знайти її без жодних орієнтирів буде неможливо. Та добре, що взагалі її побачив.
Постоявши ще хвилину, Руденко закурив просто перед пам’ятником княгині Ользі, та, не докуривши й половину, він пожбурив цигарку вбік, на теплих тонів, але вкриту інеєм декоративну бруківку площі і швидким кроком, майже бігом, рушив у той бік, де бачив її спину востаннє.
Поки сеча з очей не потекла, а у голові не захлюпали шмарклі, подумав Руденко. Він побіг спочатку на Малу Житомирську, потім спробував вийти їй назустріч по Софіївській, кинувся до Золотих Воріт. Але вона промайнула, наче привид з минулого і зникла назавжди з його життя. Назавжди.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.2761249542236 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Історія Європи. Український погляд
Кожен з нас має знати історію власного народу. Бо історія – це його посвідка на проживання на рідній …
Погляд на світ через призму пародії.
«Прометей поміж грудей» – тільки ця провокативна назва збірки чого варта! І це не натяк, це те, про …
День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …