Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2658
Творів: 49550
Рецензій: 94099

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Роман

МОРАЛІСТ (Ч.1, р.р.36-47)

© Турчин Євгеній, 23-09-2015
36

– Загалом у нас фактично вже є підсудний. Проблема лише в тому, що він плутається у власних злочинах.
– Не обов’язково ж злочинцям все пам’ятати детально, – не погоджувався Костя. – Може цей – з поганою пам’яттю.
– Ага, – саркастично всміхнувся Руденко. – Після дзвінка другу не лише в усьому погоджуються зі слідством, а й пам’ять втрачають. Перше, звісно, дуже зручно, але друге трохи підсирає справу. Він же ні в зуб ногою в цих убивствах! Повторює те, що ми йому казали, але плутається у випадках. Може ще раз покрутите ручку щоб пригадав?
– Василю Михайловичу, – почав було Костя, потупивши очі й насупившись, але начальник примирливо перебив його.
– Я теж був майже впевнений, що це він. Хоча гад міг би й косити під дебіла.
– Після «дзвінка другу»?... – З сумнівом протягнув Юрко, що сидів на табуреті біля вікна, упираючись лопатками у підвіконня.
– Точно. Він або не той, або…
– Чекай, – Василь Михайлович скочив зі стільця, скинувши сіру поду-шечку з сидіння, звів брови докупи забігав очима по кімнаті. Костя ж чекати не став, а теж звівся на ноги й рушив до вікна, дістаючи на ходу цигарки. – Він говорить, що не пам’ятає як був у балці, де знайшли його «Приму». Про інші злочини він теж ні сном ні духом. А що як він справді не пам’ятає цього? Отже він міг бути і в інших місцях. Отже він міг не пам’ятати як убив тих дівчат. У нього провали пам’яті або якась шизофренія. Треба терміново якогось драного психіатра.
Костя буркнув Юркові «Відвали» і протиснувся до вікна, відчинив його й випустив струмінь диму у чахлу стінку деревець, що відділяли від Управління вулицю Радянську. Розтягнулася вона вздовж балки, де знайшли Пліховську.
– Падло, – чи то лайнувся чи лайнув когось Костя. – Падло вбивало її тут, у нас під носом. Тут же не більш як півкілометра! – Вказав він рукою із сигаретою трохи ліворуч, повернувши обличчя до слідчого.
– Та все одно треба ще раз перевірити тим часом всіх свідків, хто вказав на Божка. Я сам це зроблю. Хто у нас там?
– Механік Чубар, – миттю обізвався Юрко, проганяючи долонею від себе дим. – Висунься вже у вікно, і так дихати нічим, – адресував він цю сердиту фразу Кості. – Потім Тхір, тобто Кочерга і цей… хлопчик, як його, Шапкін. Точніше Чубар нічого не казав, просто у нього вилучено знайдену на місці злочину пачку.
– Так що залишаються лише Кочерга і Шапкін. З Тхором розберуся потім, а зараз піду прогуляюся.
Викликати малого в Управління Василь Михайлович не хотів, сподіваючись, що на своїй території хлопець почуватиметься впевненіше. Хоча досвід Юрка показував, що це може не спрацювати.
Надворі стояла якщо не спека, то дуже тепла погода. Руденко подумав, що треба було залишити піджак в Управлінні, але повертатися не хотів. Більше за все його зараз тягло на інший берег Синюхи, тягло загубитися десь в лісі. При згадці про ліс перед очима спливли гнилі рештки Каті Гринько, хробаки, що ворушаться в її роті й запалому носі. В ліс стало тягти менше, але все ж туди хотілося сильніше, ніж назад на роботу. Руденкові вже все те спричиняло алергію: його начальство, його підлеглі, його кабінет, дурний скрипучий стілець, папки зі справами про зникнення й знайдення неповнолітніх дівчат мертвими. Хоч кудись, але подалі й на довше.
Шапкін жив у будинку на самому краю масиву і з одного боку він мав постійно бачити стіни інших будинків, а з іншого – зростаючий смітник. Ма-буть якось це посприяло тому, що цей хлопчик вважається дивним. Але ж ні, швидше за все він зазнав якоїсь травми у ранньому дитинстві і, вочевидь, від батьків. Втім, побачимо його, тоді й будемо судити.
Руденко вже піднявся на другий поверх, коли згадав, що сьогодні будній день і що студент Шапкін перебуває на навчанні, здається в Кривому Розі. А чи це достовірні дані, чи здогадки оперів, Василь Михайлович пригадати не міг. Тим не менше залишалося лише одне з двох: або дійти-таки до дверей, подзвонити у дзвіночок і дізнатися чи є хто вдома, або ж просто розвернутися й піти назад. Василь обрав перше.
Двері відчинив сам Шапкін молодший, високий худий хлопчина з тендітними рисами обличчя, проте спотвореними невдоволеним похмурим виразом. Відчинив він одразу ж, чого Василь Михайлович аж ніяк не очікував. Жодних випитувань хто там і так далі і тому подібне. Шапкін просто прочинив трохи двері й визирнув в утворену щілину. Старенька сорочка в червоно-чорну клітинку й ношені-переношені сірі шорти доповнювали образ малолітнього відлюдка.
– Доброго дня, – привітався слідчий. – Я капітан Руденко з Управління. А ти – Вітя Шапкін.
Хлопець кивнув, більше ніяк не виказавши ані зацікавлення, ані занепокоєння, вочевидь ніколи не мав приводів до міліції, а може навіть нічого протизаконного в житті не вчинив, тому й почувався абсолютно захищеним від неприємностей. Руденко продовжував:
– До тебе вже приходив наш співробітник, але ти мало що пригадав. Може щось іще маєш повідомити? В будь-якому разі я б хотів уточнити все про Миколу Божка, що він нібито стежив за дівчатами біля технікуму. І, якщо можна, я зайду.
Хлопець ще раз кивнув і мовчки пропустив слідчого в квартиру. Всередині Руденко побачив, що й очікував: такі ж старі й пошарпані, як шорти малого, шпалери, полущений лінолеум на підлозі, комод з перехнябленими шухлядками. Зазирнувши праворуч, на кухню, він побачив саморобний стіл і того ж виробництва табурети навколо, всього чотири. Підлогу було вистелено картатими домотканими ряднинками.
– Може пройдемо туди, – кивнув головою Руденко у бік столу. – Присядемо. Батьки вдома?
– Ні. Проходьте, – подав нарешті голос хлопчина.
– Вихідний, – мовив Руденко, дякуючи за це долі, бо ж не доведеться ще раз сюди ходити й виловлювати цього студента. – А батьки обоє на роботі. Так?
– Так. Вони часто потрапляють в одну зміну. Я взагалі-то не маю чого додати до моїх … показань, що я їх давав вашому співробітнику.
– То може розкажеш все те ж саме, що йому, тільки мені особисто. Не сказав би, що співробітники в мене непутящі, але краще все самому перевіряти. Одна голова – добре, а три – втричі краще.
– Але не завжди.
– Згоден. То як, розкажеш мені про те, що ти бачив у своїх прогулянках? Бо мені розповідали, що ти часто гуляєш навколо житлового масиву. Це правда?
– Так. Зараз все менше.
– Навчання.
– Ні, не лише це, просто стало важко. Боляче навіть.
– Що сталося?
– Навколо міста ростуть кучугури сміття і там, де раніше я почувався у лоні, так би мовити, природи, я уже не відчуваю нічого крім досади й болю.
– То коли востаннє ти ходив у такі прогулянки?
– Так і не пригадаєш.
Руденкові раптом прийшла думка перевірити свої підозри щодо Костиного переслідуваного.
– А може десь так із тиждень тому на вихідних ти прогулювався на скелях Синюхи?
– Я зараз трохи затурканий цими всіма заселеннями в гуртожиток, прописками, першими парами тощо. Голова пухне. Не пам’ятаю щоб гуляв там по берегу останнім часом. Давно там не був. Іноді й хочеться сходити. А що? Щось сталося?
– Та наш співробітник… стався нещасний випадок з дівчиною: вона впала зі скелі. Її друзі злякалися. Викликали міліцію. Але наш співробітник, ще не знаючи до пуття подробиць справи, помітив когось недалечко у лісосмузі в кущах і погнався за ним. Цей хтось утік і я підозрював, що це був ти і що тебе добряче налякали. Але це було не спеціально, а від недостачі інформації.
– То Ви вважаєте, що всі ці троє дівчат – справа одних рук?
– Я не можу нічого стверджувати напевне. Саме тому й намагаюся хоча б якусь крихту інформації роздобути. Може й ти поможеш. То ти був там?
А сам подумав: чого ви всі питаєте у мене про маніяка і всі події в місті з ним намагаєтеся пов’язати?
– Я не був на скелях. Двадцять дев’ятого я їхав з Кривого Рогу додому і вирішив зійти зупинкою пізніше.
– Навіщо?
– Щоб прогулятися. Невже Ви ніколи не хотіли просто йти додому степом, насолоджуючись природою? Колись люди тільки так і ходили.
– На жаль подібні думки, якщо й виникають у мене, я їх одразу ж задавлюю в собі. Мабуть я дуже лінивий. То значить ти міг бути в районі нижче станції?
– Я був південніше від станції. Йшов степовою дорогою в бік міста.
– Значить це все-таки тебе злякав Костя.
Шапкін промовчав. Слідчий подумав, що якби Юрко був опер як опер, то він би ще тоді був би уважнішим і помітив, скажімо, брудне взуття в коридорі чи бруд під нігтями в хлопця. Сам він якраз розглядав ідеально чисті, щойно підстрижені й підпиляні нігті схрещених на грудях руках Віті. Та, якщо бути справедливим і не придиратися, намагаючись спихнути всі невдачі і недоробки на інших, то можна було й пробачити опера: день був важким для всіх, а він встиг себе проявити краще за інших.
– Більше нікого ти там не бачив? Може здалеку, коли тільки вийшов з електрички?
Шапкін похитав головою.
– Добре. Тоді нагадай мені де і при яких обставинах ти бачив Миколу Божка. Чому ти вказав на нього як на підозрюваного тобою у вчиненні чогось незаконного?
– Я бачив його, якщо по ділу, а не просто так, бо місто маленьке і ми могли зустрічатися, тобто помітив його я коли він вже пізненько ввечері спускався п’яним в балку, до струмка.
– Він був п’яним. Як ти знаєш?
– Ну, ха! Як же не знати, коли його хитало, наче на баркасі у сильний шторм?
– А ти кажеш, що було вже пізненько. Ти впевнений, що бачив саме Божка, а не когось іншого?
– Так. Бо я був близько біля нього, хоч він і не бачив мене. Я вертався додому, бо вже темніло, тобто от-от мало почати темніти. До того ж збиралося ніби на дощ, хоча він так і не пішов. Я побачив здалеку фігуру людини, точніше п’яного чоловіка й не захотів, що природно, з ним стикатися. Тому я сховався за одним з кущів, яких у балці вистачає, почекав поки він пройде повз. Але чекати довелося довго, бо він попхався просто навпроти мене відлити, довго там крехтів, потім ніби заправився, закурив і поки курив – дивився кудись в очерети. Потім він пішов назад – на масив. А потім там знайшли ту… дівчину.
– Так, – відповів Руденко, вловивши цю заминку в кінці. – Так, він убиває дівчат, причому гарних. Бережи свою. Чи в тебе ще немає?
– Немає наразі.
– Нічого. В інституті тих дівчат!.. До речі, куди ти вступив?
– У гірничий, куди ж іще. Тут же Федорів. Куди тут ще можна влаштуватися?
– Ну чому? Та й у Кривий Ріг можеш перебратися, у город, так би мовити, – всміхнувся Руденко. – Там точно вибір більший.
– Може й так, але грошей знімати там квартиру у нас немає. А хто мені одразу після випуску стане платити хоч скільки-небудь людську зарплатню? Тож доведеться вертатися у місто партизанської слави, славне місто Федорів. Хоч тут ніколи й не було партизан. Та й міста самого тоді ще не було.
– Точно, – відсторонено пробурмотів Руденко.
– Знаєте, що цей Федоров – винуватець убивства більше як семи тисяч наших громадян? А ще герой Радянського Союзу.
– Ні, я не знав. А ти ж казав, що бачив Божка ще коли той стежив за дівчатами, так?
– Тому я й кажу впевнено, що тоді, в балці, то був він. Бо мельком бачив його, коли він ходив тим же маршрутом за ще одним дядьком. А того я бачив колись біля технікуму, коли проїжджав там на велосипеді, катався тобто, то він хапав за руки якусь дівчину.
– Божко чи той інший дядько?
– Інший. Але Божко, здається там теж був. Не поряд з тим, іншим, а на іншому боці траси, на зупинці. Я його помітив краєм ока, бо він таки персонаж іще той. Думаю таких типових шахтарів чи трудяг із заводу, алкоголіків за сумісництвом… не хотів би таким стати.
– Тобто ти не впевнений, що бачив тоді Божка, коли той другий хапав дівчину за руки?
– Ні. Але потім, коли вони одне за одним ходили через балку, там був точно Божко.

37

Отже Божко міг помишляти про вбивство Тхора чи хотів його налякати, але немає жодних свідчень того, що Божко чіплявся до дівчат. Може він такий собі мораліст: побачив негідника Тхора, що поводився недобре…
Згадавши слова Бондаря про мораліста, Руденко знову почав сумніватися. Може й Тхір їх убив, хоча знову ж таки – зачіпок жодних. Якщо треба буде – Костя з Юрком покрутять ручку і виявиться, що Божко з Кочергою на пару тих дівчат убивали, але ж до суті, до істини діло так і не докотиться. А мораліст він і справді може виявитися таким, яким його описав судмедексперт. Треба все ж тоді провести дослідження іншого експерта. В області психіатрії.
А Кості треба буде не забути сказати, що той ледь не до смерті злякався хлопчика-підлітка, махав на нього пістолетом. Хлопчик і справді трохи дивний, щось таке у ньому є відразливе, але що, Руденко не міг осягнути розумом. Та й непевний він якийсь: бачив спочатку «ніби», «краєм ока»… а потім уже «точно».
Розучилися менти працювати, скрушно міркував Василь Михайлович, тюпаючи пішки в Управління. Ані тобі вдумливої роботи зі свідком, ані аналітичного мислення, ані креативності якоїсь. Один «дзвінок другу» та «протигаз» залишились. От і вся робота. Все почалося з того, зі злістю думав він, що клятих наркоманів почали кришувати менти ж. Раніше на них можна було скинути напругу, а тепер? Тепер скоро доведеться козиряти перед наркодилерами.
Але в Управлінні заява Руденка була категоричною:
– Божко буде сидіти поки рак на горі не свисне. Тобто поки ми не розкопаємо щось про справжнього убивцю, а заодно розберемося з самим шахтарем більш детально. Може йому просто статтю замінимо і мотатиме він свій строк далі.
Наступні кілька днів опери слідчої групи Руденка зводили Божка до психіатра, який протягом не більш як п’яти хвилин про щось не вельми жваво розпитував його, потім ще раз допитали по всіх деталях справи і отримали дозвіл для виїзду на слідчий експеримент. Результати психіатричної «експертизи» виявилися невтішними для шахтаря: осудний, під час скоєння злочину не перебував у стані так званого афекту, сильного душевного хвилювання чи якогось затьмарення свідомості, оскільки навіть не бажав розглядати можливість вчинення собою тих злочинів, також жодних ознак шизофренії чи скільки-небудь помітних психічних відхилень у Божка лікар теж не виявив.
Допити теж нічого путнього не дали, це підтвердило думку слідчого про те, що якщо Божко й винний в чомусь, то лише не в тому, в чому його звинувачують. Тим не менше він все таки вирішив звозити арештанта на слідчий експеримент.
Почався шлях їхньої групи на місці першого убивства та там же й закінчився: Божко, щойно його підвели до тих самих хащів, зупинився, мов укопаний, зблід і виблював. І блював, поки його не відтягли подалі від того самого місця. Руденко, не чекаючи поки той відхекається, відібрав арештованого у конвоїрів і потяг на стежку через струмок, де не стирчали міліціонери. Приглушеним до сичання голосом Руденко почав свій допит:
– Слухай, Божко, якщо хочеш вийти до кінця життя з тюряги, відповідай на мої питання. Швидко, чітко, не бреши. Отже: ти вперше тут знаходишся?
– Ні, – здавленим голосом, проте швидко відповів Микола.
– Коли ти був тут до сьогоднішнього дня? Останній раз.
– Не знаю. Здається… не знаю.
– Давай, подумай краще. Ти ж знаєш, що згниєш у…
Договорити йому не вдалося, бо Микола ще раз зригнув, але, на радість слідчого, блювотиння в шахтарському шлунку скінчилося, натомість з рота в нього закапала біла піна. Руденко почекав поки той прокашляється, а тоді схопив за плечі й струснув:
– Давай, кажи. Коли ти був тут? Чому ти блюєш?
– Я не впевнений. Я був в стельку п’яний, тож не можу сказати. Але, може, я й був тут десь… більше місяця, мабуть. Я тоді бухав. От і…
– Чого ти блюєш на цьому місці?
– Не знаю. Воно… таке…
– Огидне? Тут щось було страшне?
Божко знесилено кивнув.
– Труп Пліховської?
– Так, – тамуючи черговий спазм мовив Божко. – Він був тут тоді. Я його не пам’ятаю. Але пам’ятаю світло. Воно було таке… жовте, аж зеленкувате. Нереальне якесь. Може я просто був настільки вгашений…
– Ясно. То ти не вбивав Пліховську? Ти знайшов її тут, так?
– Не вбивав, – подумавши відмовив Микола. – Я не вбивав жодної з цих дівчат. Але я не можу довести цього. Я знаю, що ви мені пришиєте ще й замах на убивство. Цього Тхора. Але я не хотів нічого зробити. Я лише нервово крутив той ніж у руках, загорнув і поклав під подушку, бо з ним почувався краще. Міг спати. Цей ваш Тхір – страшна людина. Я знав, що прийдеться з ним зіткнутися, але не хотів його вбивати. Навіть просто різати чи якось там інакше завдавати шкоди. Але я не міг не звертати уваги на те, що він чіпав неповнолітніх дівчат. Хтозна, що він ще міг з ним вчинити, а стояти осторонь я б не зміг.
– Я не можу ігнорувати цей факт. Тому ти, швидше за все, просидиш в тюрмі ще не один рік, але обвинувачення в убивстві цих дівчат я постараюся з тебе зняти.
– Спочатку навішував, а тепер зніматимеш? – Злобно посміхнувся Микола.
– Що? – Зробив вигляд, ніби не розчув Руденко. – Коротше: ти отримаєш своє по справедливості, я зроблю для цього все. А від тебе потрібне цілковите співробітництво. Зрозумів?
– Так.

38

– А чи можу я поглянути на нього так, щоб він мене не бачив і щоб він не знав мого імені?
– Так. Свідків ми під небезпеку не підводимо.
Шапкін підійшов до ширми й крадькома зиркнув у щілину.
– Так, я бачив його.
– Котрого?
– Того, правого.
– Ти впевнений?
– Так.
– Від тебе залежить доля людини. Якщо ти помилишся, то невинний може сильно постраждати. А убивця залишиться на свободі.
– Я не помиляюсь. Його я бачив у балці і коли він пускав слину на дівчаток. Біля технікуму.
– Добре, дякую.
Чорт, думав Руденко, попав цей Божко. Хай він там що робив на світлі образи цих дівчаток студенток, він їх не вбивав. Ні їх, ні інших. Бурсачок взагалі не було серед жертв.
А сидіти доведеться. Особливо вагомих підстав знімати звинувачення з шахтаря немає. Це насправді було і добре. Добре з двох причин: перша – не гавкає начальство; друга – не гавкають люди. Є ще й третя – і у вус не дме справжній злочинець.
Втім люди якраз загавкали. Одні кричали, серед них переважно дружина й дехто з колег шахтаря, що менти-козли тримають ув’язненою безневинну людину. Інші, обережніші колеги промовчали. Зате більша частина населення була тою чи іншою мірою схильна до четвертування Божка. Що стосується правової точки питання, то шахтарська дружина, кинувши напризволяще свій магазин, цілком і самовіддано присвятила себе порятунку чоловіка. Вона найняла недешевого адвоката, благо для неї, рівноцінно як і для себе, Микола пропивав не всю свою відносно непогану зарплатню, і тепер цей адвокат усюди всовував своє хрюкало, терся десь поруч і плутався під ногами у слідства.
А клятий Шапкін, бісів головний свідок, преспокійно сидів на парах, гуляв вечорами по Кривбасу, пив пиво, хоч ще й не досяг повноліття, може, й щось міцніше, курив траву, кохався з дівчатами, коротше, отримував своє законне задоволення від студентського життя, або як зараз стало модно казати, «відривався на всю котушку». Тоді, як невинна, принаймні в тих злочинах, у яких її звинувачують, людина сидить у СІЗО, а перспективи у неї ще гірші. Хіба що адвокат відпрацює кровні Божкові грошики і доведе його невинуватість.

39

Лапате кленове листя прорізало вузький повітряний коридор над стежкою, падало на кущі, що слугували стінами цього самого коридору, а вже звідти – на вологу буру землю. Місцями стежка була занесена багаторічними шарами злежаного опалого листя. Воно навівало Соні думки про смерть. А ще нагадало пісню Цоя «Сказка». Особливо два моменти: перший, де він порівнює листя з долонями, що махали згори, а потім, хворі, попадали донизу, а другий, де «приходить вона».
Все це місце – великий цвинтар, думала Соня, тут лежать сотні, а може й тисячі мертвих дерев, тонни листя, також мертвого. Все це розкладається, перетворюється поступово у цей самий бурий лісовий ґрунт, що темніє під ногами. Соня спробувала уявити, як вона лежатиме у цій землі й також перетворюватиметься на цей ґрунт.
– Краще вже спаліть мене. Не хочу, категорично проти того, щоб мене закопували, – доволі голосно як для розмови самої з собою проговорила Соня. – Вимагаю щоб мене піддали кремації.
Сонячне світло ледь пробивалося крізь парк назустріч падаючому листю і, коли останнє потрапляло у промені, воно набувало настільки яскравого і чіткого виразного кольору, набувало надзвичайної об’ємності… мабуть для цього воно, тобто листя, і було створено, щоб так от ковзнути у смужечку передзахідного світла, перекрутитися там, блимнути боком, зіграти світлом і тінню на поверхні… а не просто блідо-жовтими плямами осісти на купу іншого листя й зогнити.
Соня подумала, що непогано було б теж блиснути якось і можна вже й померти. В такий день одночасно й жити хочеться, й померти. Не у дощ же і багно, коли останнє, що ти побачиш буде – сірість, а останнє, що почуєш – стукіт дощу об скло. І не взимку, коли холод. Влітку – спека. До того ж всі зайняті пляжем і експериментами з алкоголем, сигаретами й статевими відносинами.
Життя – безглузда річ. Всі чомусь вертяться, вертяться, ніби чогось справді потрібного і важливого досягнуть цим вертінням. Чи сподіваються, що зможуть нажити щось неймовірне, а потім прихопити із собою у могилу, покласти біля свого гниючого обличчя, милуватися багатством, обціловувати його гниючими губами з червою… навіщо все це? Краще вже померти десь у такому віці. Не просто зараз, але скоро. Назбирувати багатство й забирати його в могилу, як скіфські царі Соня не мала наміру. Все одно там вони не знадобляться. В цьому вона була твердо впевнена.
Один листочок замерехтів у смузі світла, покрутився над стежкою і полетів праворуч. Війнув вітерець і все свіже опале листя почало перекочуватися через стежку, силкуючись пробитися крізь стіну чагарнику. Поки Соня роздивлялася мерехтіння листя, яке ніби пилососом засмоктувало у вузький просвіт між кущами з правого боку від стежки, попереду ніби промайнула темна фігура. Соня сфокусувала погляд на наступному повороті, не звертаючи більше уваги на танець мертвого листя, але нічого там не побачила. Точніше побачила вона багато: чітко окреслені чорні гілки дерев на тлі золотого неба, висококупчасті хмари, що у три ряди розтягнулися над Федоровим, віщуючи скорі дощ, килим з листя на стежці, навіть синьо-чорні ягоди на кущах. Але нічого більше, що було б схожим на темний силует, що його бачила Соня. Лише голуба синиця пролетіла у просвіті дерев, усілася на старій тополі з гнилим дуплом у стовбурі і засвистіла.
Вирішивши, що це їй привиділося, Соня підняла до обличчя руку, яку дві секунди тому сховала за спину, присмокталася до цигарки, скрученої із аркуша в клітинку. Стежка попереду ще різкіше проступила перед нею у всіх деталях і Соні здалося, що зараз вона розгадає істинну суть цієї стежки, її сенс буття, адже він, цей таємний сенс у неї обов’язково є. Соня це відчувала.
Коли вона вже наближалася до розгадки, ззаду почулося тупотіння і шурхіт листя. Соня відскочила убік, розвертаючись при цьому. І вчасно: велетенська вівчарка пронеслася повз. Соня відчула запах із рота собаки (пахло пшеничною кашею з кількою чи бичком у томатному соусі) і запах власне собаки, давно не митої шерсті.
Земля з-під п’яток зникла, носки туфель-човників ковзнули жовтим листям назад і донизу. Соня впала на сідниці, продовжуючи спуск далі на них і перевертаючись назад. Першим ділом, коли вона усвідомила, що більше не падає і лежить нерухомо на землі, обличчям вниз, Соня перевірила руку з косяком: на її жах, рука була вивернута назад, вивернулася, здається, коли Соня вперше перевернулася через голову, косяк загашений, плече жахливо болить. А найгірше те, що косяк загасився об легку нейлонову куртку, може навіть пропалив її наскрізь. Що вона скаже матері, коли та побачить дірку з обпаленими краями на новій «олімпійці»? Чорт забирай, невже це так важливо, якась курточка? Невже треба все життя трястися за якимись курточками? Невже життя – це трясіння за шмотками, жратвою, бабками? Трясіння щоб отримати все це; трясіння коли отримав, щоб не втратити, а ще більше нахапатись; і трясіння після втрати?
Соня знову всунула в рота косяк і піднесла до нього запальничку. Коли небо стало схожим на просякнутий по краю сукровицею сірий перепраний тисячу разів лікарняний бинт, вона відкинула вбік залишок косяка, сіла і почала роздивлятися обпалені пальці. Губи теж пекли, ніби вона поцілувала доменну піч під час плавки металу. Навколо було тихо і темно: світло було лише вгорі, у небі, а між чагарів та під деревами панувала цілковита темрява. Соня ж взагалі була біля самого берега річки, у канві, грубо кажучи, серед густющих очеретів.
Дівчина важко підвелася, відчуваючи сильний біль у правому стегні й лікті, але не пам’ятаючи, де отримала ці травми. Навпомацки рушила назад і вгору, в бік лікарні. Часто вона спиралася об землю однією рукою, щоб не впасти у темряві, перечепившись об якусь дровиняку. В один із таких разів рука натрапили на щось холодне, вологе й пружинисте. Соня відсмикнула долоню й потрусила нею, намагаючись позбутися неприємної вологості на пучці. зважившись присвітити собі запальничкою, Соня хотіла переконати себе, що це – не лайно тої собаки, винуватиці Сониного падіння у цю смердючу канаву. Це не лайно, думала дівчина, це просто торішнє мокре листя. Нехай дощу довго не було, але листя злежалося й зберегло вологу.
Соня довго намагалася витягти з правої кишені своєї «олімпійки» запальничку лівою, чистою, рукою, а коли нарешті витягла й крутонула шершаве коліщатко, не змогла одразу зрозуміти, що побачила. А коли зрозуміла, то вискочила у темряві на півтораметровий обрив не гірше за Сергія Бубку. І про те, що руку вона так і не витерла, дівчина не згадувала аж поки не вийшла на асфальт траси під ліхтарі.
Вечір нічим не відрізнявся від інших таких самих вечорів: він був яскравим, контрастним, вільним для імпровізації, місцями безлюдний, а місцями дуже жаркий від тіл, він пахнув листям, бензином, травою, алкоголем, потом, шкірою, сигаретами, парфумами, радістю, болем, надією і розчаруванням. Того, що вона побачила у сором’язливому світлі запальнички, бути не могло у такий вечір. Обличчя комусь могли розбити, машина водою з калюжі могла заляпати, хоча калюж уже місяць як немає, але такого… бути просто не могло.
Соня подумала і вирішила, що впевнитися в тому, що то їй просто привиділося, можна лише сходивши назад і подивившись іще раз. В усьому винувата клята трава. Давно пора було підв’язувати з нею.
Але повертатися Соня не могла себе примусити. А що як те там справді є? А що як той, хто це зробив, ще досі там? А що як він бачив там Соню і йде слідом?
Соня озирнулася. Біля лікарні було порожньо, лише кілька вікон темніли, інші – світилися жовтогарячим світлом. Світло матово лежало на ялиновій хвої, створюючи ілюзію їх вологості і прохолоди. А ні, прохолода справжня, он як війнуло вітерцем. Соня швидко покрокувала додому, час від часу озираючись і постійно прибавляючи темпу так, що до своєї хати на Вокзальній вона вже добігла.

40

Юрко вигулював братового пуделя з нагоди його, братового, приїзду на вихідні до батьків. Тим не менш вчорашній, другий і останній у Федорові, вечір Славко провів не на Скельній вулиці, а на сусідній Радянській у старого друга ще зі школи. Звісно, нализався там з ним і сьогодні був не у тому стані щоб вигуляти свого песика. Тому Юрко перед роботою вивів пса у двір, сподіваючись швидко закінчити з цим і повернутися до спокійного попивання чаю за книгою. Проте собака мав якісь свої плани і підло втік від Юрка у бік парку. Опер підтюпцем біг слідом, все більше шаленіючи і час від часу викрикуючи дурнувате ім’я собаки: «Чапі, Чапі!»
У деякі ділянки обличчя холодило сильніше, ніж у інші, оскільки шкіра місцями ще була вологою: опер встиг навіть поспіхом умитися перед виходом, тож зрозумів, що нарешті уже відчувався подих справжньої осені.
Пес тим часом спустився на найнижчу, останню перед берегом стежку парку, видно сподіваючись подуріти у найгустіших заростях. Юрко зупинився на стежці, коли після чергового повороту побачив, що вона порожня.
– Ну ти, дурна собако! – Гаркнув у все горло Юрко. – Чапі! Давай вже сери і йди додому! Мені тут що, весь день за тобою ганяти?
Звідкілясь знизу, просто з очеретяного лісу почувся тріск і гавкіт. Попід стежкою миттю опинилася руда дівчина в олімпійці й колись білих кросівках. Вона перелякано глянула на Юрка й кинулася вздовж стежки, ламаючи очерети. Чапі нісся слідом, гавкаючи. Потім він вирвався вперед, не зважаючи на Юркові вигуки, зупинився перед дівчиною й почав підвивати. Юрко підлетів до краю стежки, ледь не скотившись схилом і штурхонув ногою пса. Той, вискнувши, відскочив геть.
– Не бійся! Дурна собака! Він мого брата, тому не слухається.
Дівчина мовчки бігаючим поглядом вивчала незнайомця, потім вихопила щось з кишені і махнула рукою знизу вгору просто перед обличчям опера і тут же кинулася навтьоки, дряпаючись навкарачки схилом угору. Юрко заверещав і схопився за обличчя.
– Сука! – Заволав він. – За що? Якого біса ти мені око видерла!
Віднявши руку, він побачив на долоні кров. З осторогою кліпнувши, він пересвідчився, що ліве око бачить, хоч і крізь багряну запону. Недовго думаючи він кинувся за дівчиною, що сміла вчинити напад на представника влади.
Чіпляючись руками за траву на схилі, він усвідомив нарешті, що сьогодні набагато холодніше, ніж учора, і що видно справжня осінь нарешті почалася: трава була мокрою, холодною, майже крижаною, повітря обпікало горло й легені, назад вириваючись хмарками пари.
Дівчина не втекла далеко: хапаючи ротом повітря, вона впала просто посеред стежки, вхопившись за праве стегно. «Мабуть судома,» – подумав Юрко і, зупиняючись, притиснув дівчину до землі рукою, вхопивши її ззаду за шию. Та вискнула і схлипнула.
– Ану, тепер кажи мені хто така і якого біса ти намагалася нанести мені тяжке тілесне ушкодження!?
– Пусти, – пропхинькала мала.
– Кажи, тоді відпущу.
– Сам краще скажи хто такий, а я не винна ні в чому щоб тут всім розказувати хто я така.
– Справді? Сиди тихо й не рипайся. Я з міліції, тож ти вчинила напад на правоохоронця.
Юрко відпустив дівчину і вона миттю почала терти долонею шию на додачу до стегна.
– Чим докажеш?
– Чим? Та навіщо мені потрібно щось доказувати?
– Тому що ти зобов’язаний показати мені своє посвідчення, раз уже ганяєшся за мною і застосовуєш силу.
– Зобов’язаний, – буркнув Юрко, – це я був би зобов’язаним, якби ти не напала на мене першою. Ні з того, ні з сього.
– Я думала, що ти щось хочеш мені зробити. Гуляла парком, а тут цей собака, потім ти сам…
– Тобі місце в школі, а не у парку. Тому я маю всі підстави спитати тебе, – Юрко черговий раз зітер кров з правого боку обличчя і прокліпуючись, – що ти тут робиш.
– А тобі треба бандитів ловити.
– Добре, тоді я вимушений забрати тебе в Управління. Оформимо як тяжкий злочин. Від трьох до п’яти років тобі світить.
– Пішов на хер, – тихо й злобно буркнула дівчина і відвернулася вбік. Потім різко зірвалася на ноги й тут же була звалена знову. Юрко підсмикнув її вгору, струснув і потягнув за собою.
– Ти зі мною не грайся, – на ходу кидав він. – Кажи, якого хріна ти вдарила мене?
Ззаду почувся гавкіт. Юрко сплюнув і різко змінив напрямок рух на протилежний, при цьому ледь не вивернувши дівчині зап’ястя. Клятий пес. Он він видніється за чагарями. Юрко підійшов до краю стежки і побачив Чапі.
Стій, подумав він, але голос не був йому підвладний. Не треба робити цього, благав він Чапі подумки. Але пес опустив писок, понюхав м'ясо, облизався й відкусив шматочок. «Може це мені здається, – думав опер, – може то туша свині?»
Але це була не свиня. Серед очеретів горілиць, відкинувши ліву руку вбік, а праву заломивши за спиною, лежав труп дівчинки з розметаним світло-русявим волоссям. Чапі гриз її в тому місці де мали бути груденята, але було лише багряне місиво. Тільки під собачим язиком проступило біло-рожеве м'ясо, Чапі підвів голову й глянув на Юрка. Потім він зробив те, за що опер не задумуючись пристрелив би пса, якби був при зброї: Чапі вперся в тіло лапою і, зімкнувши зуби на плоті, почав смикати головою, силкуючись відірвати шмат побільше.
М'ясо рвалося легко, швидко. Юрко гаркнув щось нечленороздільне, смикнув дівчину за собою, з’їжджаючи донизу на ногах, але втримуючи рівновагу. Чи благополучно спустилася його полонянка, опера не хвилювало. Чапі далі рвав плоть. Коли Юрко наблизився впритул, клятий пес підняв замурзану морду й загарчав. За це він отримав удар носаком під ребра і відлетів, скиглячи своєю собачою мовою.
– Що ти можеш сказати про це? – Юрко повернувся до дівчини, яку зігнуло й почало нудити на колись білі кросівки. – Ти бачила це? Може думала, що я це зробив? А може це ти зробила?
Він струшував її з кожною реплікою, дівчина почала ще й плакати, тому коли він силоміць повернув її обличчя до себе, воно було все мокре від сліз, шмарклів і блювотиння.
– Кажи давай!
– Пусти! Пусти мене! – Ревіла вона. Юрко пустив кисть дівчини і вона впала на землю.
– От чорт, – він глибоко вдихнув майже морозне повітря. – Пощастило ж мені сьогодні.
Озирнувшись, він побачив трохи далі, у гущавині кілька яскравих плям.
«Шмотки,» – подумав він. Потім повернувся до дівчини, намагаючись не дивитися на тіло: для цього ще буде час.
– Слухай, я маю залишитися тут, хоча б для того, щоб не давати собакам гризти тіло. Ти маєш піти до Управління й знайти там Руденка Василя Михайловича. Запам’ятала? Руденка. Він слідчий. Я справді з міліції. Не знаю хто ти така, але якщо ти не зробиш, що я кажу, я знайду тебе і ти відповіси за все по закону, але якщо зробиш, то… я пробачу тобі це, – він тицьнув пальцем собі в око. – І ще: ти вчиниш добре. Правильно. Давай, зберися й знайди Руденка. Просто зайди й спитай будь-кого де Руденко. Якщо спитають для чого, скажеш, що просив Юрко Грицун. З приводу маніяка. Тобто його справи, що він веде. Вперед.

41

– Дванадцять градусів. Треба пити пиво. Сам бачив, на пляшці так і написано: вживати при температурі дванадцять градусів.
Костя перестрів Руденка перед самим входом в Управління.
– Чудово, Костя, – буркнув Василь Михайлович, сьорбаючи носом. – У мене від цього ранку бажання лише глінтвейну бахнути.
Костя засміявся, пропускаючи начальника вперед.
– Василь Михайлович, Вас шукають! – Гукнув черговий з «акваріуму».
– Хто?
Черговий хитнув головою вбік. Руденко, відстеживши поглядом напрямок цього руху, побачив на одному з трьох, збитих в батарею стільців заплакану дівчину. На блакитній олімпійці виднілося щось, що дуже нагадувало блювотиння.
– Мовчить, сказала, що буде лише з Вами розмовляти.
– Добре. – Василь Михайлович не дуже впевненою ходою наблизився до своєї незваної гості. Симпатична руденька дівчина могла б бути, якби не припухлі очі, розмазаний по обличчю макіяж і брудні плями на одязі. – Ти до мене? Що в тебе за справа?
– Я від Вашого співробітника, здається, Юрка Грицюна. Він чекає на Вас в парку за лікарнею. Дуже важлива справа.
– Юрко Грицун прийшов? – Повернувся Руденко до чергового.
– Ще ні.
– Що за справа і чому він там, а не тут? – Слідчий знову повернувся до дівчини.
– Він там… знайшов труп, – вона ковтнула слину, чи підступаючий клубок в горлі. – Сказав, це пов’язано з маніяком.
Тепер настала черга Василя Михайловича ковтати клубки.
– Добре, дякую, – вже на ходу кинув він дівчині й гукнув черговому: – Притримай її до мого приїзду. Відведіть її у вбиральню, хай приведе себе в порядок, потім напоїть чаєм.
– У мене заняття, – ледь чутно пропищала руда.
– Почекають твої заняття, пролунав голос Руденка з-за повороту у коридор, куди він з Костею пройшов. – Костя, бери Вітю, я до експертів і в роту ППС.
Юрко вже майже втратив надію когось дочекатися, коли почув нарешті гарчання знайомого мотора. За кілька хвилин до нього наблизилася чимала кількість людей: Руденко з Костею, Бондар з якимось зі своїх новеньких, взвод групи оточення.
– Здоров Юрку! – Привітався Руденко, на ходу оглядаючи тіло й здригаючись. – Вибач, що так довго. Холодно сьогодні.
– Тут у нас два трупи, – обірвав його Юрко. – Цей іще нічого, а другий – просто жах. Собаки ще ці кляті!
– Два?!
– Так точно. Другий там, трохи далі. Той зовсім покоцаний. Там не у собаках річ, а в…
Бондар, що тим часом приступив до огляду, обірвав опера:
– Це не собаки гризли. Це людські зуби.
Всі, хто знаходився поряд, зупинилися й поглянули на Бондаря, а потім на тіло, потім на Руденка. Погляди їхні були нажахані, але що найгірше, в них читалося співчуття до слідчого. Руденко неквапом взяв експерта за плече й відвів убік.
– Якого біса? Вам що мозок сечею залило? Якого Ви сказали це? Може краще розвісити плакати по місту й їздити цілодобово, волаючи в мегафон, що в нас завівся маніяк-педофіл-людожер?
– Вибач, Василю, – почав Бондар, та слідчий перепинив його.
– Ходімо до роботи, але думайте перед тим, як давати волю язику.

42

Конверт без зворотної адреси вилетів звідкілясь з-під витягнутих папок справ, об’єднаних віком, статтю жертв і, як підозрював Василь, спільним убивцею. Ще вчора цей конверт не давав Василеві спокою, отруював його думки й слова, каламутив свідомість, хоча й перебував на невідомій відстані (а може й взагалі не існував. Зранку він виявився у їхній з Мариною поштовій скриньці), навіть сьогодні до восьмої дванадцять думки про нього постійно пульсували в голові, а вже після восьмої тринадцять стало зовсім не до нього.
Спочатку він був зрадів, що прибув його останній лист і на цьому тривожне чекання припиниться, та, діставши конверт, він побачив лише свою адресу й російську марку зі штемпелем. Все надто ускладнилось, подумав він, хоча й приємно, що Яся нарешті відповіла. Вона йому відповіла!
Але якщо вона пише йому, що знати не хоче більше такого психа, то приємного в цьому мало. Психа, бо сьогодні листи один за одним, листи у сопливому жанрі, листи що боготворять її, а завтра – автор цих опусів припхається до неї в гості й почне набридати ще й там.
Стоп. Але як він її знайде, якщо не знає її адреси? Але вона ж знайшла його якось! Та Василь такого не вмів. Що ж робити, лише й думав він, що робити, якщо Марина виявить у скрині завтра чи через місяць його листа?
Звісно, пані Ярослава могла б дати й належну консультацію своєму українському колезі, це могло б бути й прикриттям для інших, хто міг би дізнатися про переписку, якщо це відправляння з подальшим отримуванням назад відправлених листів можна назвати таким словом. Звісно, виникає питання, чому ж вона не відповідає по-людськи на запит? Відповідь: по-перше – вони належать до однієї структури, але в різних країнах, а по-друге – Яся знаходиться під прицілом злочинців, тож з метою запобігання зайвому ризику, вона так і відповідає, бо ігнорувати заклик про допомогу старого друга не може. Такі от відмазки.
Але Василь відчував, що час уже б закінчити все це. Надто він себе скомпрометував. Він був би радий забрати останнього свого листа до відправки або зовсім ніколи не кидати його в скриньку, але він вже побував на Далекому сході й повертається назад. І Марина в жодному разі не повинна чути тих відмазок, бо не повинна знати й згадувати про Ясю. Головне – утриматися від написання подальших послань у порожнечу. Він справді думав, що зможе утриматись від цього хоча б рік. Так було вчора. Вчора ж він зрозумів, що протримається від сили місяць, а тоді знову утне дурню. Але сьогодні йому було вже до лампочки все, що написано у тих листах.
Він знав, що уві сні йому запросто може з’явитися її обличчя, таке ж, як колись, ніби й не було тих всіх років після її втечі (інакше Василь Ясин виїзд за Урал не називав), лише трохи асиметричне обличчя з лівого боку. А ще частково втрачена рухливість обличчя, коли вона говорить чи всміхається, чи… але вона ні того ні іншого не робила у його снах. Вона просто стояла на стежці у лісосмузі, точно такій, біля якої знайшли сьогодні двох мертвих дівчаток, вона дивилася сумно й задумливо. Може, втомлено. Вона просто стояла на гравійній доріжці й дивилася, а Василь ішов до неї, але ніяк не міг дійти. Прокидався він у сльозах.

43

Підколюючи листочки з результатами експертизи у відтепер одну спільну для всіх дівчат справу, Василь Михайлович згадав, що не видав перепустку тій дівчині, що знайшла трупи й ледь не скалічила його співробітника звичайним ключем, Соню Луценко. Згадав, як вона ніби без цікавості перепитала його про Тхора, запевнила, що він нешкідливий, всього лишень штовхач дурі, осіклася й виправдалася тим, що бачила, але «стукати» не стала, бо одногрупники й інші могли дізнатися про зрадницю і тоді б життя їй не було в технарі.
Соня була цікавим співрозмовником, але нецікавим свідком. Якщо вже говорити відверто, у цій справі свідок був лише один – убивця. Всі інші – жертви. Мертві жертви. Соня була на місці злочину якраз перед, або одразу після того, як він стався, наскільки вона пам’ятала час. Бачила вона небагато: пса і не забула згадати про неясну тінь, хоча наголосила, що не впевнена, що то не була гра світла й тіні. Про те, що це, на її думку, міг бути й глюк від трави, вона все ж промовчала, хоча Василь Михайлович ненав’язливо дав їй знати, що він здогадався про те, що вона покурює. Він сам собі дивувався, який він приязний і терплячий, проникливий на допиті Соні, особливо після того, як залишився на самоті й емоції почали зривати дах.
Як же ж його не зривати, коли тепер він, убивця тобто, підкидає їм, тобто міліції, вже по два трупи. Та ще й їсть тіла. Точніше окремі частини тіл. Жодних сумнівів, що груди дівчатам згризені людиною близько сімдесяти двох годин тому, Бондар не висловив, до того ж зізнався, що на тілі Пліховської він довго й уважно роздивлявся подібні відмітини на грудині, але засумнівався у такій версії: Тілу вже було більш як півроку, тож точно сказати було важко, та й справді, собаки там попрацювали теж.
Обличчя однієї дівчини було зрізане ножем і викинуте майже до самої води. Воно нагадувало гумову маску, що її, здавалося, можна було надіти на голову і прикинутися кимось іншим, наприклад мертвою дівчинкою. Для цього «маску» й відмивати не треба. Тільки ніс він не освіжував, а відрізав разом з усім іншим. На носовій кістці залишились заглибини від ножа. Так само, як і на лівій брові й вилиці. Бондар угледів у цих знаках праворукість маніяка. Василь Михайлович не став говорити, що це дуже цінна для нього характеристика, й без сумніву, вона допоможе швидше знайти клятого педофіла-канібала.
Василь побачив перед внутрішнім зором білизну, розвішану на шворках у дворі. Серед неї були й спортивні чоловічі штани, що цілком могли належати убивці. Він бачив їх ,коли виходив з дому й прямував на роботу сьогодні зранку, запихаючи на ходу блакитнуватий конверт у портфеля.

44

Запах грибного пирога влився всередину Василя Михайловича, затік аж у легені, лоскочучи своїм теплом, обдаючи обличчя парою: щойно з духовки. Марина сіла навпроти чоловіка і сумно споглядала як той їсть. Вже кілька тижнів Василь ходив, мов у воду опущений, не починав сам розмови, на питання відповідав щось типу: «Га? Та ні, нічого» або «Не знаю. Придумай сама», або ж «Почекай, зараз.» Хай навіть про що вона питала. Частіше за все це «зараз» ніколи не наступало. Марина не чекала зарплатні, а нашкребла по закапелкам із півсотні гривень, зітхнула над ними кілька разів і пішла скупилася на всі, накупивши продуктів на сьогоднішній пиріг і заодно запаслася на тиждень вперед.
Василь Михайлович трохи ожив, запихаючись пирогом аж облизуючи пальці. Яся гримнула на батька, мовляв, не культурно так чинити, той почав кумедно показувати переляк і зразковість у поведінці за столом. Навіть заусміхався, коли дівчинка почала реготати від цього цирку.
Єдине, що засмутило і налякало Марину, те, що чоловік замість чаювання з нею пішов у коридор до свого портфелю й вийняв звідти пляшку горілки. Гірше всього було те, що вона вже була напівпорожня. Втім запаху алкоголю вона досі від чоловіка не вловлювала. Марина начулася від самого Василя, що слідчі всі до одного спиваються ще до тридцяти п’яти. Якраз трьох років Василеві буде достатньо щоб виправдати власні слова.
– Що це таке? Прибери, не треба щоб Яська тебе п’яним бачила.
Василь Михайлович аж завмер, ніби його смертельно образили.
– З чого ти взяла, що я збираюся напиватися? Вип’ємо всього по чарочці і все.
– Що значить «вип’ємо»? Я цю гидоту не питиму, тим більше при дитині. І ти не будеш.
– Я щось не зрозумів. Так говориш, ніби я алкаш якийсь. Ти мене колись п’яним бачила?
– Ні, але ж десь і колись ти вицмулив пляшку цього пійла!
– А, он воно в чім справа. Це мені дісталося у спадок із лабораторії. Там у когось був День народження. Коротше не осилили. А точніше довелося сховати від начальства. Так що давай, не викаблучуйся, а випий зі мною стопочку.
– Не стану я її пити.
– Тоді я сам.
– Не станеш і ти її пити. Викинь туди, де взяв. Що це ще за новини такі? Сьогодні стопочку, завтра… за тиждень нап’єшся до «білки»?!
– Та ти що, сказилася!? Яка на хер «білка»!? Що ти мелеш!? Я… всього-на-всього хотів розслабитись трохи, з тобою побала… а-а!
Василь Михайлович махнув рукою і пішов діставати з настінної шафки склянку.
– Якого дідька ти тут лаєшся? Ти що забув, що у тебе дитина? Вже перший клас закінчує, а ти ні сном, ні духом? Навіщо тобі так розслаблятися?
– Що ти ниєш? Я не алкоголік. Я знаю міру. Раз в житті вирішив прийняти п’ятдесят грам для здоров’я, бо голова скоро лусне чи википить, а вона влаштувала істерику.
– Ти що, хочеш стати як той капітан, про якого ти мені сам розповідав? Із району.
– Ф-ф-ух! Ну що ти мелеш? Я ніколи б не став таким кінченим алкашем. Цей капітан якраз мій обмежувач. Давай, вип’ємо по одній нарешті, а коли що, я собі одразу його уявлю. Хоча не знаю, зможу я тепер сказати, що хотів…
– Невже не можна обійтися без самогонки?
– Тьфу! – Василь Михайлович стукнув склянкою об стіл і відгвинтив кришечку пляшки. Марина вихопила посудину в останній момент, трохи рідини пролилося на стіл, і з розмаху гепнула склянкою об підлогу. Вона виклично дивилася на чоловіка, трохи скособочено стоячи над розбитою посудиною. У Василеві наче щось перемкнулося, та так, що Марина жахнулася. Очі його викотилися з орбіт, біля рота миттєво й нізвідки утворилася огидна біла піна: – Якого дідька!? Сука тупа!
Бурмочучи прокляття в бік дружини, він загвинтив ковпачок, запхав горілку під пахву і рушив до виходу. Марина після короткочасного ступору спробувала було вихопити пляшку з його рук, але Василь грубо відштовхнув її так, що вона вдарилася об стіну, аж дихання забилося. Руденко зупинився на порозі, озирнувся на дружину й вийшов, грюкнувши дверима. Під шпалерами на стіні зашурхотіла штукатурка. Двері повільно прочинилися на кілька сантиметрів. З під’їзду ще долинали звуки швидких кроків, поступово стишуючись, а потім настала тиша.

45

Забігайлівка на розі біля двадцять третього будинку, яку Костя називав ригайлівкою через контингент, який там вертівся, була заповнена вщерть. Василь знайшов невеличку шпарину біля шинквасу і, просунувшись в неї, гукнув до продавщиці-офіціантки.
– Сто грамів горілки у склянку і он тих свинячих відбивних. Пару штук.
Оглянувши після цього зал, він побачив Костю, Юру й Вітю, що засідали за одним зі столиків. Вітя теж його помітив і заклично помахав рукою. Руденко спробував відмахнутися, мовляв, куди вже там притулитися, але у справу включився Костя і за десять секунд слідчий примостився поряд зі своїми оперативниками.
– Що відмічаєте?
– Як це що? – Щиро здивувався Костя. – Наше, і Ваше, до речі теж, професійне свято.
– А, справді, – неуважно сказав Руденко, оглядаючи майже порожні пивні бокали на столі й в’ялених лящів. – Щось ви слабко відмічаєте.
– Це ж лише початок. Прогрів, так би мовити.
– Тоді може графинчик горілочки?
– Все це уже замовлено, тільки пізніше. Василю Михайловичу, а Вам не влетить від дружини? Я й сам Вас вперше бачу в такому настрої, а Марина…
– Вона все одно вважає, що я алкоголік, то й що з того? Ми ж знаємо, хто ми такі.
– Ви уже десь відзначили? – Усміхнувся Костя.
– Ні. Я взагалі не п’ю на свята, лише коли просить душа та ще з друзями. Якщо випадає на свято, то так тому й бути.
Піднесли нове пиво, попередньо забравши порожні кухлі. Василь Михайлович теж вирішив почати з пива, а горілку лишити для більш пізньої стадії.
– То Ви зовсім забули про свято? – Спитав Юрко в перервах між сьорбанням пива.
– Мені, як я уже сказав, всі свята до лампочки, – відповів на це Руденко, розламуючи хребет сушеній рибині й витягаючи його з м’яса фрагмент за фрагментом. – Я п’ю, бо мені не дали випити стопку й лягти спати. Останнім часом нерви на межі.
– Це точно, – підтакнув Вітя. – З цими убивствами…
Руденко кивнув, думаючи заодно, що нерви у нього не лише від цього на межі, а й через отриманий вчора конверт без зворотної адреси. Він так і не розкрив його, залишивши разом з іншими у сейфі в Управлінні. З бурунів поштових думок його висмикнув надто голосний діалог, а точніше триалог між його сусідами й товаришами по пляшці, а ще одночасно підлеглими. На столі вже стояв напівпорожній графин з прозорою рідиною, на запітнілій поверхні скла виднілися свіжі відбитки пальців. Руденко з подивом відзначив, що бокал з пивом поступився стопці і що стопка порожня. У роті стояв спиртовий чад, щелепи перемелювали відбивну.
– Шкода! – Горлав Костя. – Але ти Вітя молодець!
– Що? Чого тобі шкода? – Перепитав Василь. Костя анітрохи не переймаючись тимчасовими випадіннями начальника з розмови, повторив, мовляв шкода, що гналися так, мов скажені за тим Тхором, ледь не вбилися, а він сидить за наркоту, хуліганство й викрадення машини.
– Зате як Вітя уникнув зіткнення з тією хурою! Нас ледь не розкатало там у млинець! Вітя, я тобі за це беляш купити маю і на шию повісити, як ме-даль.
– Собі краще повісь, – буркнув Вітя, але видно було, що він дуже пишається своїми діями у тій безумовно складній і стовідсотково небезпечній ситуації.
Зненацька над головами пролунав хрипкий голос, наганяючи на оперів, а найбільше на слідчого нервові дрижаки:
– Чим більше мусора садять невинних людей, тим більше маніяк убиває. От що мені сьогодні довелося почути на вулиці біля свого під’їзду.
Над компанією схилився начальник відділу, Семен Павлович. Він нев-доволено покрутив головою, зазирнув в обличчя кожному, потім таким самим кислим тоном нагадав:
– Всім завтра на роботу, не забули?
– Семен Павлович, – прогугнявив Костя п’яно, – ми робили все правильно і до того ж цей Божко не свята зовсім людина. Добре, що ми його зцапали.
– Тепер доведеться його відпустити. У клятого вилупка гарний адвокат. Шахтарі отримують хороші зарплати. Цей гад подбає щоб зняти зі свого підзахисного ВСІ обвинувачення через вашу помилку. А мені треба буде дбати щоб вас не довелося відсторонювати від цієї справи.
– Ви ж не дасте нас йому на поталу, – не дуже впевненим голосом вставив Юрко.
– Не знаю, не знаю. Дивлячись на вас сьогодні, я уявляю вас завтра. А завтра до нас припхаються журналюги з Києва й області. Хочуть, бля, сенсації. Яка, цікаво знати, сука їм настукала? А Ви, пане слідчий, тим більше повинні бути у товарній формі, а Ви, вибачаюся, як свиня.
– Товаришу начальник, – мимовільно підхопив насмішкуватий тон Семена Павловича Руденко, – я лише бокальчик пива й чарку горілки випив, а зараз іду спати.
– Та ти, Руденко, справді як свиня, – більше здивувався, ніж розсердився Семен Павлович. – Ану бігом, – засичав він, – бігом всі по хатах, інакше всіх звільню к єбєні матері!
Наступне, що Василь пам’ятав, був товстий порепаний стовбур якогось дерева, обляпаний чимось білим, а під стовбуром його черевики, теж заляпані. Але де знаходиться те дерево і як він туди потрапив – все це випало з голови слідчого. Далі він пам’ятав лише окремі картинки, освітлені спалахами свідомості, де на нього кричала Марина, не помічаючи, що надворі ніч і що їхня дочка спить. Мала б спати. Та й сусіди теж. Далі був старий матрац, кинутий на підлогу під батареєю, вереск будильника, важкий переїзд на роботу і ось він у своєму кабінеті, голова його ніби у невагомості, постійно теліпається в боки, шлунок досі бунтує, дихати майже неможливо. Крізь відлуння численних позивів до блювання він згадує, що сьогодні ще мають заявитися журналісти. Може навіть телебачення. І що він їм скаже? Слідчий у справі Федорівського маніяка. Вгашений алкоголік. От він хто.
Задзеленчав телефон, грозячи розірвати своїм вереском голову, Руденко зняв слухавку.
– Алло, Руденко, ти вже на місці?
Це, звісно, був Семен Павлович.
– На місці, – безсило прошамкав слідчий.
– Алло! Алло! Прийом!
– На місці, – голос Василя зірвався при спробі підвищити гучність мовлення.
– Зараз прибудуть журналісти. Ти готовий? – І тут же сам собі відповів: – Звісно, не готовий. По голосу чую. Спробую не пускати їх до тебе, мовляв слідчий зайнятий. А потім звільню тебе на фіг.
– Так точно. Дякую, Семене Павловичу.
Слухавка вже розривалася короткими гудками. За кілька секунд все повторилося:
– Алло?
– І не вилазь ніде. Зачинися в кабінеті й сиди. Чекай, поки я зателефо-ную, скажу, що вони поїхали.
– А якщо треба буде до туалету?... Вони ж надовго, либонь…
– Як захочеш до туалету – придумай що не будь. Мені насрати.
– Так точно.

46

– Нехай замість Руденка виступить Костя.
– Назарук? – Семен Павлович з сумнівом похитав головою.
Юркові довелося поспішити обґрунтовувати свій вибір:
– Він, звісно, простий, як автомат Калашникова. Але такий же надійний.
– По-моєму він більше схожий на гранату із висмикнутою чекою. Якщо його міцно тримати в кулаку – все буде нормально, але щойно трохи попустиш і він може вибухнути. Та так, що ці журналюги все наше Управління обісруть.
– Із конкретним завданням з обмеженою необхідністю імпровізувати він впорається.
– Ну, добре, – буркнув Семен Павлович. – Все одно нікому… а ти чого не виступиш?
– Та ось, чуєте який у мене голос, – Юрко справді розмовляв хрипкувато. – Після того чекання в парку трохи застудився. Виходив же на хвилинку… не думав, що там застрягну. Майже в одній піжамі. Коротше, боюся, що до приїзду журналюг зовсім охрипну.
– Уже хтозна скільки часу пройшло…, а от ви б учора менше лікувалися алкоголем… Давай, іди, порадуй Назарука.
Юрко рушив до двісті четвертого кабінету, але коли смикнув за ручку, там виявилося замкнено. Потупцявшись під дверима, він вже хотів було повертатися до Семена Павловича, аж наприкінці коридору з’явився Костя власною персоною. Він мовчки тицьнув холодну міцну долоню Юркові й постукав у двері. Особливо. Юркові здалося, що десь отак: тук, тук, тук-тук, тук, тук, тук-тук. За кілька секунд почувся гуркіт падаючого стільця, важкі невпевнені кроки і клацнув замок.
– Заходьте, швидше, – прошепотів зеленкуватий Руденко і зачинив за ними двері знову ж таки на замок.
– Ну, Василю Михайловичу, завдали Ви мені клопоту! – Вигукнув Юрко. – Семен Павлович злий, як чорт. Буде нам усім…
– Не суди і неосудним будеш, – повчально-пафосно промовив Костя, вмощуючись на другого стільця, тоді як перший піднімав Руденко з мученицьким виразом на обличчі.
– Це ми справді перегуляли, – погодився з Юрком Василь Михайлович. – Що робити тепер – не знаю. – Він скрушно похитав головою, але швидко припинив робити це: шлунок одразу ж збунтувався. Слідчий проковтнув кавалок блювотиння, що підступив до горла. – Вам то нічого ще, а от мене він точно звільнить. Та ще з «вовчим квитком».
– Не треба так, Василю Михайловичу, не переживайте. Ви ж знаєте, що свої своїх ні з того ні з сього так не підсирають.
– Твої б слова, Юрку, та богу б у вуха… а тапера давайте посидимо тихенько, бо я здихаю зовсім. Та й у кабінеті за легендою нікого немає.
– Дивіться, – раптом голосно вигукнув Костя. Руденко скривився й на-силу розліпив очі.
Назарук показував пальцем у вікно, кудись у бік балки. Руденко примружив очі, але вони все одно сльозилися.
– Що там?
– Он там, під тою розлогою деревиною…
– Ти маєш на увазі кущ? – Спитався Юрко.
– Та що ви там побачили?
– Он там, під ДЕРЕВОМ.
– Бачу. Точно щось нехороше.
– Прямо під боком, бля, – лайнувся Костя.
– Та що ви там побачили? – Руденко протер очі й тут же натрапив поглядом на землю під низенькою вербою майже просто перед вікном. До дерева було щонайменше сто метрів, але під ним досить чітко виднівся сіро-коричневий силует. – Курва…
– Це чоловік. Може бомж?
– Або він йог, або він здох. Подивись, як у нього вивернуті руки. Навіть в дупель п’яний так не пролежить довго.
– А скільки ми на нього дивимося?
– Секунд сорок, не більше.
– Тож не панікуй…
– Я й не панікую. Давайте подивимось, що ж буде далі.
Далі нічого не відбувалося. Силует лишався нерухомим. Зате в коридорах чулися кроки й голоси. Серед знайомих зустрічалися й крикливі вимогливі інтонації репортерів та журналістів.
– Бляха, – мовив Юрко й почав зосереджено чухати лоба.
– Що? – Спитав Костя.
– Ти мав виступити перед журналюгами, я обіцяв начальству.
– Та їбав я такі місії.
– Що там труп? – Озвався Руденко, не розтуляючи повік і зігнувшись знаком питання над столом.
– Чого одразу труп? – Не зрозумів Юрко.
– Бо я так зразу подумав, – відповів за начальника Костя. – І сказав: або він йог, або він здох. Забули? Йогів у нас не було й не буде ніколи, отже це труп.
– Та зрозумів я твій каламбур ще з першого разу, але не розумію чого так поспішати з висновками.
– Точно, – Костя звівся на ноги й доволі жваво перемістився через половину кабінету до вікна, рвучко розчинив його.
– Не здумай курити, бо я виригаю…– пробурмотів Руденко. Костя лише відмахнувся.
Він висунувся надвір, поглянув в обидва боки, ніби збирався перейти дорогу зі жвавим рухом, а тоді вискочив, як здалося Юрку, у вікно й щез на кілька секунд. Нарешті він з’явився у просвіті вікна, але був він уже на землі й доволі далеченько від Управління.
– Бляха, – простогнав Юрко, – його ж побачать і нам гаплик, а на першому поверсі вже побачили, коли він пролітав повз них.
Руденко ожив і почав стежити за Назаруком, який перебіжками просувався до похнюпленої над гіпотетичним трупом верби. Нарешті він її досяг, нахилився над силуетом. У міліціонерів, що лишилися в двісті четвертому перехопило подих. Костя підняв «труп» за руку: це була стара рвана куртка, здається ватянка. «Ноги» він теж продемонстрував: шмат килима чи лінолеуму, пластикова труба з коліном.
Поки Костя вертався, Юрко спитав у Руденка, чому кодовий стукіт у двері – марш Мендельсона, і чому він, Юрко, його не знав. Руденко щось промукав і вже зустрічав назад Назарука. Той заліз всередину уже із цигаркою в зубах.
– Оце навидумували собі, – мовив він, закурюючи. – Я там іржав, ледь не луснув.
– Ми теж, – холодно сказав Руденко і собі дістаючи пачку. – Тебе могли бачити на нижньому поверсі.
– Нє-а, – сплюнув униз Костя. – У них там штори закриті, мабуть показують діафільми про нашого маніяка гостям зі столиці.
– А сусідні вікна?
– Вовка боятися – в ліс не ходити.
– Тільки наш вовк нас не лише зжере, а ще й перед цим поставить раком.

47

– Хуйова справа – передавання справ, – сказав Руденко, потягуючи пиво із зеленої скляної пляшки. – Одразу усвідомлюєш ЩО ти упустив і не зможеш ні довести до кінця, ні нормально жити з цим, розумієш, як ти виглядаєш: нікчемою, невдахою, слабаком…
– Ви надто близько це берете до серця. У Вас вантаж з плечей зняли. Тут радіти треба. – Юрко немелодійно дзенькнувся своєю пляшкою з пляшкою Руденка. – Нехай інші паряться.
– Не розумієш ти, Юрку, адже це наша справа честі. Була. Це наші діти. Це наш сусід. Той маніяк. Він може бути тут, у залі.
Руденко обвів каламутним поглядом генделик.
– Наволочі, – прогарчав він не зрозуміло кого маючи на увазі й залпом допив половину пляшки, а допивши, гепнув її на стіл так, що вона підскочила й покотилася. Костя впіймав її й поставив на підлогу біля ніжки свого стільця. Він майже не розмовляв сьогодні.
Оперів, хоч і грозили перевести у ППС, але погрози, звісно, не виконали, залишили при Руденку, як і самого слідчого не опускали й не переводили, не позбавляли навіть премії, просто забрали в нього справу маніяка й закидали безнадійними «висяками», яких, на диво, виявилося до хріна як для такого маленького й молодого містечка, як Федоров.
На вулиці було тихо і вогко: пройшов дощ. Руденко вирвався вперед, невпевнено чалапаючи по асфальту, і ледь не зіткнувся з бійцем ППС, який мирно лущив соняшникове насіння. Руденко махнув рукою знизу, вибивши зі жмені залишки насіння. ППС-ник зреагував миттєво, заломивши слідчому руку за спину.
– Тебе що не вчили, бидлото, що на службі не можна жерти сємки? – Гарчав Василь Михайлович. – Стоїш тут, як колхозник.
ППС-ник потягся вільною рукою до гумового кийка, але підоспів Костя:
– Ти що, своїх не признаєш?
– Хто такі?
– Подивись уважніше!
– Костянтине… батьковичу…
– Ага, а то хто? Капітан Руденко.
– Чого ж він кидається?..
– Зробив тобі зауваження. Ану, відпусти!
Костя поправив куртку на слідчому, поплескав ППС-ника по плечі й компанія рушила далі.
– Що Вас вкусило, Василю Михайловичу? – Ввічливо спитав Назарук, одначе не відпускаючи Руденка від себе.
– Та пішли ви всі… – пробурмотів Василь, але спроба вирватися закінчилася невдачею.
Костя ніби й не помітив останньої репліки. Натомість в око йому впало щось інше:
– О, мій улюблений розмір...
Юрко задоволено кивнув, Руденко ж безпорадно вертів головою. нарешті до нього дійшло, що погляди його співробітників прикуті до сідничок, які коливалися по траєкторії невеликої вісімки десь за півтора десятки метрів попереду.
– Костя, вона ж іще дитина, – скрушно похитав головою Руденко.
– Ну, не знаю, не знаю. Попка у неї дуже навіть недитяча…
Руденко насторожено глянув на Костю. «А цей міг би…» закралася було думка, та Василь не дав їй розвитися. Так сказав би кожен у цьому місці, у кого є яйця і чиї пахви обросли волоссям.
Асфальт з-під ніг кудись подівся, натомість поступившись якимось брудним уламкам, які ніби плавали у напіврідкому багні. Руденко послизнувся й осів. Повністю впасти йому не дав Назарук, проте штани і один рукав куртки були безнадійно забруднені.
– Надумають, як завжди копати, коли починаються дощі, – пробурчав Руденко. – А закопувати за собою нормально не навчені.
– Василю Михайловичу, – подав голос Юрко. – Ми мабуть підемо по хатах, а нам туди. Вам – туди. Дійдете без пригод?
– Гребіть собі, – грубо відповів Руденко й нарешті вирвався, заточившись і ледь знову не впавши.
– Давай, Костю, ходімо по хатах.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 2.107008934021 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Історія Європи. Український погляд
Кожен з нас має знати історію власного народу. Бо історія – це його посвідка на проживання на рідній …
Погляд на світ через призму пародії.
«Прометей поміж грудей» – тільки ця провокативна назва збірки чого варта! І це не натяк, це те, про …
День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …