Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2658
Творів: 49550
Рецензій: 94099

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Роман

МОРАЛІСТ (Ч.1,р.р. 1-13)

© Турчин Євгеній, 07-09-2015
ЧАСТИНА ПЕРША
МОРАЛІСТ

1

Навскісні сонячні промені пробивались крізь нерухоме липове листя, падаючи на ще холодний гравій майданчика. Останні росинки випаровувались із трави, що росла понад свіжовибіленим бордюром та за критими шифером павільйонами. Легка пара здіймалася вгору. Здавалося, що крім свисту синиці та далекого вуркотіння горлиці нічого більше не було чутно: ані машин на дорозі за будівлею п’ятиповерхівки, ані інших дітей, що гомоніли й час від часу голосно викрикували на іншому боці майданчика, ані будь-чого іншого. Вони чули лише одне одного. Хлопчик і дівчинка. Вони блукали вологою травою, досліджували місцеву флору і фауну, час від часу всміхалися одне одному. Вони вийшли у коло світла і цей легкий ранковий туман огорнув їх, наче захищаючи від всього іншого світу. Та їм цей світ і без того здавався безпечним, гарним, дивовижним.

2

– Ну, цей придурок вилазить і підходить до нашої машини. Каже нашому водієві, типу, вилазь з машини, покидьок, ти що, типу, не бачиш, кого обганяєш? І відкриває дверцята, намагається висмикнути Юрку з машини. Той йому зап’ястя скрутив, придавив коліном до асфальту. З їхнього джипу вискакують ще двоє братків, один з битою, інший, дивлюся, кастет тримає в кишені чи ніж. Ну, ми з Костиком натягуємо маски і теж вискакуємо. Ті зразу на землю: ясно, з брудної дев’ятки чуваки в камуфлі, з автоматами вилазять! Дали по разу під ребра цим. Юрко відпустив цього хмиря, а той до нього, типу, мусора, погані, на кого бочку котите? Я тоді його так ввічливо прикладом в грудак тицьнув. Він не пойняв. Замахується на мене і я йому мавасі-гері в голову пробиваю. Коротше, обшманали машину, а там – сумка з баксами, рублями, ще якимись бабками. Ті дебіли давай щось лепетати, по сто баксів на рило обіцяли. Костя ні в яку. Коротше поки ми так розмовляли, а нам строки піджимали, треба було вже їхати, цей головний у них звякнув в РОВД. За п’ять хвилин підкотили їхні, нас турнули, мовляв, їдьте куди їхали, без вас розберемося. От така історія. Могли бабла зрубати, а зрубали, як завжди, інші. А ми поїхали за викликом. Ввалилися не в ту квартиру… коротше день полетів під три чорти.
– Ми потім ледь двері назад не ставили, – докинув Костя, невисокий міцний дядько за тридцять. – Вітя просік, що там живе начальник райвідділу. Жінка його була вдома. З якимось хмирем. Коротше домовилися, що вона не має претензій до нас, а ми не ввалювалися до неї і нічого не бачили.
Вітя крутонув кермо і машина зійшла з асфальту, шини зашурхотіли вологим опалим листям.
– Парко сьогодні, – кинув другий пасажир. – Буде дощ.
– Схоже на те, – водій опустив голову, зиркнув на небо. – Встигнути б тут до нього.
Попереду з’явилася з-за чагарників машина відпочивальників, старенький зелений «Москвич». За ним мелькнула «ГАЗель» з групою огородження та машина експертів. Весь транспорт зібрався на прогалині навколо «Москвича», не доїжджаючи до місця десятки два метрів.
– Що тут у нас? – Весело гукнув Костя третьому з їхньої «дев’ятки». Той рушив до експертів, що крутилися біля особливо густого чагарнику попереду, роздаючи на ходу команди міліціонерам із загороджувальної групи. – У нас уже й хвойди з’явилися? Пам’ятаю, у Дніпрі якось проводився план-перехват, ми стояли з ДАІ-шниками…
Підійшовши до місця, він різко зменшив вираз веселості на обличчі. Третій зупинився трохи осторонь експертів, які оглядали тіло. Воно було го-лим, напівзогнилий одяг валявся поруч, обличчя у трупа не було, на місці грудей – два чорні круги з нерівними від патьоків застиглої крові краями.
Третій якось невловимо по-диригентськи махнув рукою, наказавши Кості таким чином замовкнути, рушив до експертної групи, за хвилину повернувся назад:
– Імовірно, задушена. Присутня травма голови. Точно зимувала. Скільки – точніше дізнаємося після розтину.
– Тільки зальотних нам тут ще не вистачало, Василь Михайлович.
– З чого ти взяв, що вони зальотні? – Василь Михайлович ніби промацував поглядом землю під ногами в Кості, не піднімаючи на нього очей. – Добре, опитайте цих туристів на «Москвичі».

3

Дмитро Семенович Бондар, голова лабораторії, простягнув руку, загасив недопалок об край чавунної урни і вкинув у рота наступну цигарку. З ним Руденко потоваришував якось напрочуд легко і одразу. Навіть святкували Новий Рік обома сім’ями разом. А Василь Михайлович тоді лише місяць як прибув. Бондар здався йому цікавим співрозмовником, який думає з ним в одному напрямку, без відгалужень. Їхнє спілкування іноді нагадувало йому промацування партнера, з’ясування, хто ж він насправді і що думає, але завжди було у міру теплим.
Дмитро Семенович мовчки смоктав L&M, які він називав «любімиє мєнтовскіє». Василь Михайлович і собі закурив другу, знаючи, що Бондар щось має сказати, але не наважується чи шукає причини це зробити, думає, чи справді важливо те, що він думає, чи треба про це дізнатися слідчому, а може краще залишити цю думку при собі. У Дмитра Семеновича була присутня ця дивина, втім, вона не турбувала Василя Михайловича й не напружувала його. Часом Бондар починав розмову з якогось дуже далекого краю, поступово підбираючись до суті, або перескакуючи до неї несподівано, так і не давши співрозмовнику уловити зв'язок між початком і суттю. Іноді експерт взагалі невідь звідки і чому вкидав у розмову на перший погляд (та чого там, і на всі подальші теж) не зрозумілу чи не до кінця зрозумілу співрозмовнику фразу, що ніби й не стосувалася предмету бесіди, але висновки експертизи в нього виходили на противагу усному мовленню дуже точні, чіткі, з якимось об’ємним змістом, завдяки яким будь-який слідчий, з тих, хто коли-небудь працював з Бондарем, бачив всю картину злочину в цілому.
– Звісно, я розумію, що містечко шахтарське, – нарешті незграбно почав Бондар. – Але яка ж, цікаво, падла убила дівчинку? Це Вам доручили цю справу… новенькому, так би мовити… як іспит. І щоб незацікавлена сторона, неупереджений погляд… і таке інше. Жартую, звісно. – По обличчю Дмитра Семеновича було видно, що йому зараз аж ніяк не до жартів. – Але я дуже нервую. Це ж хтось із наших. Я тут кожного третього знаю. І це хтось із них. Не в тому річ, що я не стикався зі звірствами. Стикався, бувало всяке: були в мене і проломлені черепи, і відтяті геніталії, і результати вдумливої поножовщини. Але все це було, у більшості випадків, результатами п’янки роботяг. Вони що тільки не витворяли бувало. Але це зовсім інше. Культурні потреби пролетаріату невисокі: пиво, горілка, телевізор, пизда. Мордобій. Але не вбивство неповнолітньої дівчинки.
– Значить у нас завівся маніяк.
– Сплюньте. Одна дівчинка – це ще не маніяк. Просто якийсь виродок затесався. Виявив нарешті себе. Головне – не дати йому справді стати маніяком. Ці пристаркуваті придурки вони такі. Зробив раз – зійшло з рук – захочеться ще. Не можна дозволити йому продовжити.
– Я от думаю: у нас ще одна приблизно в той же час пропала без вісти. Ще б не з’явилася десь у такому ж стані.
Дмитро Семенович крекнув. Катерину Гринько батьки упізнали лише за сережками, а експерти – за штифтом у п’ятому лівому зубі верхньої щелепи. Другою зниклою була Олена Пліховська, єдина шістнадцятилітня дитина своїх батьків, що ніби крізь землю провалилася в один з останніх вересневих днів минулого року, за два тижні перед Катею.
Слідчий з експертом посиділи ще трохи мовчки, докурюючи і розійшлися по робочих місцях, лише попередньо домовившись про спільне святкування Великодня. Руденко переглянув звіт експерта та зачитав показання свідків, дані при первинному опитуванні у лісництві. Він вийняв з тоненького стосику лист паперу і швиденько накидав план дій: викликати всіх, хто був у тому «Москвичі», друзів Гринько, її батьків, лісника. Кого ще?
Василь Михайлович відклав листочок і проглянув знімки, прочитуючи ще раз висновок експертизи. Слідів крові, сперми і волосся вбивці виявлено не було, що виглядало природно, зважаючи на вік трупа, на шиї добре помітна странгуляційна борозна, на спині (як Руденко не намагався роздивитися на знімку – не зміг) – імовірніше за все прижиттєві садна, що вказує на боротьбу жертви із убивцею (шкода тільки, що навіть якщо вона нанесла убивці травми чи які-небудь сліди, то вони вже давно зійшли, раніше, ніж останній сніг), потилиця розбита. Імовірніше за все знаряддям, яким були спричинені останні ушкодження є скельні виступи біля місця, де було знайдено тіло і представляють собою тісно зіставлену групу кам’яних брил діаметром близько двох метрів і висотою тридцять п’ять-сорок сантиметрів. Присутні гострі піки на вершинах, з яких було взято аналізи і виявлено-таки сліди крові. Група друга негативна, як і у жертви. Виглядало, що убивця напав на жертву спереду, або вона озирнулася. Далі він вдарив її в обличчя (носова кістка зламана, хоча таке ушкодження могло бути отримане під час удушення, скажімо при притисканні жертви до землі чи того ж каміння, втім удар, Руденко все-таки схилявся до удару, нанесено з невеликим нахилом із лівого боку, тож імовірніше за все – убивця правша), звалив на камінь чи що-небудь тверде, можливо жертва не впала від удару в обличчя і вбивця вдарив її об стовбур дерева. Далі він вирубив дівчинку потилицею об камінь, перевернув і задушив. Вона була у непритомному стані, слід знаряддя вбивства чітко відбився на шкірі: виглядало так, наче на шиї намальовано колосок із зернятками. Крупного плетіння вірьовка чи, швидше, собачий повідець: на користь останнього свідчили часточки обробленої свинячої шкіри, кілька дрібних собачих шерстин. Отже убивця собачник. На діло він явно йшов без пса, інакше могли статися ускладнення. Хіба що собака добре дресирована і не підняла лементу під час найбільш активної фази їхньої з господарем прогулянки. Цікаво, скільки в шістнадцятитисячному місті собачників правшів? А те, що жертва не злякалася, говорить… та ні про що воно не говорить! Адже у місті до сьогоднішнього дня не було чого боятися сімнадцятирічним дівчаткам. Не те щоб у Федорові жили святі люди, але подібних прецедентів у цьому інкуба-торі ще не було.

4

Напівпорожній гуртожиток своїм східним крилом упирався у придорожній базарчик, а вже через дорогу розташовувалася присадкувата рожева будівля гірничого технікуму. З кількох вікон гуртожитку лунала гучна музика, переважно злодійські пісні (так званий «шансон») і «Rammstein», що набув останнім часом значної популярності, часом чулися нечленороздільні викрики або лайка працівників шахти чи рейкового заводу, що відмічали свій вихідний, як останній. З бічного незаскленого вікна восьмого поверху виглядало обличчя молодого ще, але занедбаного чоловіка. Судячи з кольору шкіри, капілярної сітки та мішків під червоними очима чоловік полюбляв добряче випити, як і переважна більшість залишків робочого класу гуртожитку. Він палив цигарки без фільтра одну за одною, вдивляючись у дворик технікуму, де на перерву от-от мали вискочити дівчатка-бурсачки, як він називав студенток технікуму. Він звірився з годинником на лівому зап’ястку: десята сорок вісім. За дві хвилини пролунає дзвінок і він побачить те, що хоче. Краще, звісно, розглядати сучок впритул, але тоді він не зможе масувати свій пеніс, що він зараз і робив, в уяві вже роздягаючи малолітніх курв.
Двері ззаду гупнули і на майданчик перед пожежними сходами, де стояв чоловік, хтось увійшов, вітаючись:
– Привіт, Колян! Я думав ти сьогодні на зміні. Чого не заходиш?
Колян, що при першому ж шурхоті прибрав руку від штанів на куценьке підвіконня, тепер подав її прибулому.
– Здоров. Хочу відпочити. Думаю поспати трохи.
– Та хіба тут заснеш? Вітьок відмічає День народження. Можна завалитися.
– Я чую, що не лише він відмічає. Та ні, дякую, краще полежу, щось не дуже почуваюся. А зустрітися краще наступної неділі вже всім разом. Вибратися на природу…
– Тепер, блін, не дуже виберешся. Дорога в ліс перекрита. Блядський сезон шашликів не встигли відкрити, як знайшли в лісі труп. Кажуть, якусь дівку там порубали на шмаття.
– Та невже?
– Я тобі кажу. Он, дивися, – прибулий показав пальцем вздовж траси. Колян прикрив очі дашком, але нічого особливого не побачив, тим більше, що зараз йому хотілося дивитися прямо і вниз, бо вже донісся тоненький ледь вловимий писк дзвінка у технікумі. Навіть балаканина цього надокучливого типа його не перебила для налаштованого Колянового слуху. – Он чуваки ідуть, заходять у крайній під’їзд двадцять третього будинку. То двоє оперів. Я їх знаю. Так, мельком. Видно розслідують цю справу.
Колян побачив нарешті двох чоловіків, що вже були біля самого під’їзду, плюнув у вікно, востаннє глянув на дівок, що курили попід стінами технікуму і мовчки рушив до своєї «квартири», що представляла собою половину блоку із двох двокімнатних приміщень зі спільним санвузлом. Там він вмостився на пошарпаний скрипучий диван і вдовольнив себе. Полежавши ще трохи, він виріши піти привітати Вітька з Днем народження, якщо вони ще не дійшли до стадії мордобою. Все одно планові вийти о другій під технікум і прогулятися слідом за котроюсь із чарівних, хоч і чорноротих бурсачок настав каюк. Перспектива наткнутися за цим ділом на патруль чи того ж опера його не радувала.

5

Руденко відімкнув сейф величезним кривозубим ключем, підняв передній край стосу паперів, що займали не більше двадцяти відсотків об’єму верхньої секції цього чималого залізного ящика і підсунув під низ посірілий конверт. Добре, що він не потрапив до рук Марини. Чи Ясі. Яся, Яся. Чому ж ти так вчинила?
Тепер доведеться пильнувати поштову скриньку, щоб не вийшло скандалу. Звісно, яке діло Марині до цих листів? Адже може Василь переписуватися з колишніми однокурсниками чи ні? Тим більше нічого кримінального… тим більше, що це Яся стала причиною Василевого шлюбу. Вона, звісно, в очі не знала Марину, але підштовхнула Руденка до дій суттєво. Вона ввела його в світ, вона провела з ним певну роботу, щоб підняти самооцінку, щоб не зіпсувати перших побачень, постійно сприяла тому, щоб Руденко застосовував вивчені теоретичні уроки на практиці. Хто ще на таке був здатен? Хто б захотів зайнятися скромним юнаком у середовищі, де всі ходили ділові, ніби вже поставали прокурорами, суддями чи насамкінець слідчими?
Годі й вгадати який за рахунком цей лист. Що не останній, то точно. Той Руденко добре запам’ятав: він був з темно-синім правим краєм і присвячувався сторічному ювілею Кондратюка. Якщо лист повернувся, припускав Василь Михайлович, тоді адресат (Яся, відізвалося в голові) більше там не живе і хтось відправляє листи, що надходять у колишню Ясину поштову скриньку. Краще б тоді вони згоріли там у ній чи що. Або треба зв’язатися якось з новими жильцями тієї квартири й дізнатися, куди вона переїхала. А може вони й дотумкали написати про це на якомусь клаптику паперу й вкинули всередину конверта? Аби лиш листа не читали.
Руденко досі стояв біля відчиненого сейфа, тупо вдивляючись у його темні нутрощі. Рука потяглася до кишені піджака, намацала пачку цигарок. Іншою рукою Василь Михайлович висмикнув конверт за кінчик, що стирчав з-під стосу папок зі справами. Папки роз’їхалися і дверцята захряснулися, залишаючи їх там у темряві і такому безладі.
Руденко присів на стільця й, наче школяр, прикриваючись рукою з димлячою цигаркою від можливих підглядачів, що вже роїлися навколо в параноїдальній уяві слідчого, заходився розліплювати край конверта. Справа не просувалася, хіба що цей край трохи сильніше прим’явся, тому довелося вхопити цигарку зубами, дістати кишенькового ножа й акуратно, наскільки це дозволяв дим, що виїдав очі, розпечатати конверт.
Листочок ніяк не хотів випадати, що укріпило Василя в думці про те, що той, хто відправив йому назад цього листа, вклав туди ще щось, наприклад інформацію про нове місце проживання Ярослави, або хоча б місто, куди вона поїхала. Мали б вони це знати, правильно? Чи ні? Яся б нізащо нікому не призналася. А може і навпаки, що їй приховувати? Своєю простотою й безпосередністю вона й бере за душу. Проста й водночас така незбагненна. Руденко подумав вже вкотре, що йому до неї, як до неба.
Нарешті листа було видобуто, видерто фактично з пошарпаного часом та іншими конвертами, з якими він мандрував у стосі, листочок, вирваний колись із доньчиного зошита, списаний дрібним акуратним почерком згори аркуша, але поступово літери ставали все кривішими, під кінець побіжно прочитати великі слова ставало дедалі важче.
Руденко подумав, чи не варто було б замкнути кабінет, але передумав: Костя з Юрком не скоро ще повернуться, Вітя десь у картотеці длубається за дорученням самого Руденка. Потім він попросився зганяти у гараж, подивитися, що ж там з клапанами їхнього незмінного транспорту: жодних механіків у штаті немає, тому хто їздить, той і ремонтує, та ще й додатково зарплатні за це не отримує.
Руденко повернув свої думки до листа. Прочитав кілька рядків зверху, потім кілька тут, ще пару – там. Сягнувши рукою за спину – під підвіконня – він видобув звідти трохи розпухлий загальний зошит. Всередині, там де видно загнуті кінці скріпок на розвороті сторінок, лежав ще один лист. Цей теж прийшов з Далекого Сходу, так званої Зеленої України, прийшов майже рік тому. Він так скаламутив воду в акваріумі Руденка, що той спочатку впав у депресію, а потім ледь не зірвався першим же потягом до Владивостока. Дружина тоді чи не помітила дивних станів Василя, чи не дуже то й переймалася ним. Та що це він наговорює на Марину? Вона просто не лізла з питаннями, як це їй було наказано, коли у Руденка голова дуже болить на роботі і він починає трохи дивно чи навіжено поводитись вдома. Таке вже бувало. А може він просто добре, не зважаючи на тимчасове затьмарення розуму, приховував свої переживання.
Цей конверт був звичайним білим. На марці – панда-мама з малям. Всередині такий самий папірець, як і у тому, що вчора повернувся відправникові і ледь не попався у руки Марині. Ні, цього допускати не можна. Навіть якщо вона вірно все зрозуміє… все одно, випробовувати долю…
Та ні, якраз якщо вона все правильно зрозуміє, тоді кінець. А якщо вона дізнається, що він десь зберігає ще листи, і що він написав на Схід їх півдесятка…
Василь зітхнув, здригнувся чомусь і перечитав Ясиного листа. Єдиного. Вона не відповіла на відповідь Василя. До речі, як вона його знайшла? Йому спала думка про те, що він би теж міг спробувати розшукати її, але чомусь не наважувався навіть додумувати про це до кінця. Не можна було ще більше наражатися на небезпеку бути викритим, адже в цьому випадку про пошук знатиме більше людей, ніж один Василь, а тому, хтось може пробовкатися Марині чи комусь із знайомих, а ті вже – Марині.
Ось лист. В руках. Ніби й реальний, але не віриться навіть у це до кінця, або в те, що це справді Яся надіслала його. Може хтось помилився? Виключено. Це писала вона. Може не йому, а комусь з інших своїх знайомих? Та ні, от же «Василь» написано, а ще те, що було з ними двома, а не з кимось іншим. Ні, писала вона і для нього. Але чому? Для чого вона йому це написала? І чому не відповіла? Збиралася з’їжджати? Чому не повідомила заздалегідь, раз уже почали переписку? Може він щось не те написав тоді? Виходило, що так воно й сталося, бо як іще пояснити все?
Що ж він їй відповів? Якусь банальщину. Маячню. Не написав хоч, що сумує і тужить, чекає назад, готовий віддати двадцять, ні, тридцять років життя за один її приїзд, кинути все… далі краще не продовжувати. Ні, такого він не писав, але між рядків воно мало читатися. Шкода, що він її налякав. Хоча таку, як Яся не налякаєш нічим. Хіба що вона подумала: «Навіщо мені спілкуватися з цим навіженим придурком?» і не схотіла відповідати, сама відправила листа назад.
Він знову занурився в читання.
«…так і опинилася за Уралом. А там – розпад СРСР, вибір між посадою і рідними місцями, знайомими. Точніше тоді ще того вибору не відчувала. Відчула тоді, коли вже кинуло мене на Далекий Схід, де зіткнулася з місцевими українцями. Ти знав, що тут є так звана Зелена Україна, чи Зелений Клин, це одне й те ж, з мільйонним українським населенням? А далі були посада заступника прокурора маленького містечка, спроба осісти, потім думки про повернення назад, додому, прокурорське крісло, тепер от – замах. Завдяки йому я от маю трохи часу щоб пригадати своє життя, розставити пріоритети тощо.
Ненавиджу штамповані фрази, а інші в голову не лізуть, але зараз все ж чомусь з’явилася потреба написати тобі; й от я це роблю, ніби ти мені послугуєш ниточкою не лише між мною й Україною, а й між мною та моїм минулим. До речі, цей лист ще й гарний привід попрактикуватися в українській, бо тут хоч і діаспора, але в установах, та й взагалі у містах котується лише російська, як і скрізь в Росії.
Знаю, ти не захочеш розповідати добровільно, як же тобі живеться, тому даю список питань, на які відповідати обов’язково, хоча порядок можеш обрати на свій смак. Чи з’явилася-таки в тебе родина (бо я від’їхала, як ти можливо пам’ятаєш, якраз у переломний момент)? Ну і трохи напиши про неї. Чим займаєшся на посаді й на дозвіллі? Що чув про Сашка Липинського? Чи щасливий ти?»
Василь згадав, що коли він читав це вперше, серце у нього стислося: видно не склалося у Ясі з родиною, та ще й та граната… кому могла вона так насолити? Адже Яся – зразок справедливості, але й педантичності їй вистачає. Тому могла наступити на мозоль не лише злочинцям, а й колегам чи начальству. Швидше, так і було.
Наступною думкою було: а у тебе склалося з родиною? Ніби й кохана дружина, а дочку він узагалі обожнює, але Ярослава своїм листом внесла деяку тимчасову нестабільність у їхні родинні стосунки, хоча може її ніхто крім Василя й не помітив, а ще примусила Василя стати трохи параноїком і брехуном. Він брехав. Хоч нічого й не казав, але все одно брехав. Брехав, коли зачинявся в кабінеті чи вставав пізно вночі чи зранку вдосвіта й строчив листи у відповідь. Перевів купи паперу, виносив їх у підкладці за Синюху в лісосмугу і там палив. Він навіть уявити боявся, що може статися, якщо Марина дізнається. Та от пройшов місяць, другий, третій, і Василь почав заспокоюватися, а ці його хованки стали чимось рутинним. Мабуть так, думав він, почувається зрадливий чоловік, що довго вже розважається з коханкою, коли початковий стрес, спричинений надмірним виділенням адреналіну і робить навіть сам секс з коханкою більш пристрасним і цікавим, жаданим, коли він проходить і залишається враження буденної монотонної роботи. Він зраджує за звичкою, говорячи собі, що так треба, йому потрібно, бо дружина пиляє, донька чомусь або скиглить, або бажає всієї його уваги, дружина каже давай щось роби, бо треба вже збирати Яську до школи, і так далі, то як же він може ще лягати з нею в постіль? Адже навіть не знаєш уже коли вибрати момент і що сказати чи зробити, щоб почати плавний шлях з побутового болота до шлюбного ложа. Не вгадав з моментом чи ще чимось і нате вам – вже замість сексу нові нотації, проблеми, плани, завтра рано вставати, бо їхати на базар за костюмом Ясі, а вона сьогодні весь день щось варила, шкребла тощо.
Звісно, Василь не міг поскаржитись на надміру напружені стосунки з дружиною. Стосунки як стосунки. Навіть кращі стосунки, ніж у багатьох. Та майже ідеальні. Мабуть тому він ніколи Марину й не зраджував. Дотепер.

6

Цього дня (десь так із одинадцятої ранку) все його дратувало: дружина, яка прийшла зі свого кіоску на обід з черговою клімактеричною істерикою з приводу недостачі, донька зі своїми приндиками щодо гульок. Може б все і обійшлося, якби вирішував сам Микола, але дружина влаштувала скандал, звинувачуючи Лізу в розпущеності, безсовісності, адже мамуся скільки сил і грошей вбухала в доньку, а та лише швендяє де попало та приносить двійки. Миколі й так боліла голова незрозуміло від чого, починаючи з того моменту, як обломилися його плани на прогулянку вниз до технаря, а тут ще ці істеричні викрики то однієї тупої курви, то другої. Микола спробував було їх заткнути, але вони обидві переключились на нього, звинувачуючи в п’янстві, безвідповідальності та егоїзмі: в дитини, бач, доля вирішується, через місяць, буквально, екзамени в школі, кінець року і вже восьмий клас, а він лише про себе думає, ніяк не впливає на дочку, лише подає поганий приклад своїми посиденьками з друзями-алкашами. Мовляв, якби у них був син, то вже б спився. А дочка стане підстилкою. Микола спробував було огризатися, нагадуючи, що левову частку їхнього родинного бюджету складає його шахтарська зарплатня, але то не допомогло. Щоб не переключитися з меблів, що він їх почав від щирого серця гатити кулаками та носаками, на людей, довелося грюкнути вхідними дверима, стоячи із зовнішнього боку, і рушити прогулятися, залишивши цим двом павучихам одній одну на пожирання.
Хитнувшись, він штовхнув двері «парадного» плечем і буквально вивалився просто в обійми якогось міцного молодика. Той притримав Миколу біля себе, а коли той спробував рушити далі, все одно не відпустив ліктя шахтаря.
– Ти щось хотів, мужик? – Микола відвів ліве плече назад, продумуючи куди б краще всандалити нахабі: в живіт чи в голову. Правий лікоть був затиснутий, наче кліщами, міцними пальцями незнайомця.
– Спокійно, міліція, – ліниво і ніби з відразою проговорив молодик і тут Микола його одразу ж впізнав: це був один із тих двох, що заходили дві години тому у крайній під’їзд сусіднього будинку. Молодик дістав вільною рукою посвідчення й тицьнув ним в обличчя шахтареві, після чого відпустив його лікоть. Колян встиг роздивитися «оперуповноважений лейтенант Назарук Костянтин Сергійович». Чи якось так. – Ви тут проживаєте?
– Так.
– Пред’явіть, будь ласка, Ваші документи.
– А що сталося?
– Проводиться опит сусідів і знайомих родини Гринько, це Ваші сусіди з двадцять третього будинку, з приводу зникнення їхньої дочки, Каті.
– Ага, я чув, що вона пропала.
– Пред’явіть Ваші документи, щоб я зміг записати Ваші дані, – нагадав опер.
– Я не взяв їх із собою.
– Пройдемо до Вас додому. Не хвилюйтесь, це займе не більше хвилини.
Лише підйом на восьмий поверх зайняв дві хвилини. Колян сильно хекав, коли нарешті дістався дверей своєї квартири. Опер гидливо водив носом, намацуючи у цій затхлості окремі запахи пилу, старих шкарпеток, блювотиння, горілого, спиртного та інші не менш приємні запахи. Тільки-но двері прочинилися, неясні вигуки змінилися цілком чіткими звинуваченнями двох жінок в бік одна одної.
– Та ти, сука безсовісна, блядь малолітня! Як ти смієш? Я тебе виростила….
– Та пішла ти! Я не просила мене народжувати! На хер кому ця школа потрібна!
– Та без неї й інституту ти подохнеш проституткою на трасі! Здохнеш від сифілісу чи гонореї! Кого це ти, блядь, уже привів, га?! – Остання фраза дружини вже відносилася до Миколи із його супутником.
– Це з міліції, – буркнув Микола, проклинаючи весь цей неспокійний день.
– Тепер ще міліція! – Сплеснула руками вона. – Якого хера ти ще натворив?
– Заткнися, нічого я не творив. Вони опитують всіх знайомих і сусідів Гриньків.
– Заткнися… А то що? Вдариш?
– Що ти мелеш? Нічого. Тобі он уже на роботу час, – кивнув Микола на годинник, що виклацував на стіні.
– А ти звідки її знав? І чого вони так пізно почали її шукати? Вже давно зогнила вона десь у лісі. А! – Вигукнула вона радісно. – Це її знайшли? Вже все місто знає! Скоро свято, а на природу тепер не виберешся! Все через цю малу курву!
– Ви маєте якусь інформацію, що дозволяє Вам називати її так? – Спитався Назарук.
– А хто ж вона іще? Кого в лісі голим знаходять? Хвойд!
– Ви колись говорили з Катериною Гринько чи її батьками?
– Ні. Мені пора. Ніколи фігнею займатися.
– Я б попросив Вас прийти завтра в Управління. Може згадаєте щось: з ким Ви бачили Катю, хто і що про неї говорив, чи ніхто у Вас чи у когось іншого про неї не розпитував…
– Я не цікавлюся цим. Мені треба на роботу і до кінця тижня я працюю. Щоденно. Тільки от на обід вибігаю. А дома бардак, алкаш і малолітня хвойда, навіть поїсти не встигаю.
– Тоді Вам прийде офіційна повістка, у понеділок, і Ви зобов’язані будете з’явитися у нас.
– Та начхати, – кинула дружина Миколи, вже виходячи з квартири.
В кімнаті лишилися лише сам Микола, що обшукував всі закутні в по-шуках паспорта, і його донька, дівчинка років п’ятнадцяти.
– Божко, Микола Леонтійович, – бурмотів опер, переписуючи собі в блокнот текст нарешті знайденого паспорта.
– Ви знали Катерину Гринько?
Колян задумався на мить:
– Та ні. Бачив іноді, як вона ходила в школу. Мабуть, коли не був на зміні. І батьків її не знаю. Ніколи не розмовляв. Вітався, звісно. Оце як пропала вона, мабуть з півроку тому, так і батьків її не бачив.
– Тим не менше я думаю Вам буде не важко з’явитися завтра на восьму годину ранку в Управління до кабінету 204. Може до того часу щось згадаєте про неї та з ким і коли Ви її бачили. Може хтось цікавився дівчинкою, особливо із дорослих, чи хтось…
– Ви знаєте, я завтра не зможу: у мене зміна.
– Тоді у понеділок. Так! Дружину і дочку візьміть з собою.
Під незмигним поглядом опера Колян кивнув, мимохідь відзначивши, що голос під час відповідей відрізнявся від звичайного його тону й тембру. Повищав на октаву. Сам же опер тим часом нарешті перевів погляд на дівчинку.
– Привіт. Я з міліції. Мене звуть Костянтин Сергійович. Ми шукаємо зниклу дівчинку, Катю Гринько. Можливо ти її знала. Як тебе звуть?
Ліза непривітно зиркнула на Костянтина Сергійовича, сьорбнула носом і невдоволеним голосом відповіла:
– Ліза. Я не дружила з Гринько, бо вона старша за мене на чотири роки. Вони з її подружками не хотіли розмовляти з нами, бо ми «малі». Вони кучкувалися самі, з хлопцями постарше, які вже в технікумі вчаться чи в інститутах в Кривбасі, або обговорювали одружених чоловіків. Коротше, я мало що можу сказати про Гринько і її компанію. Поговоріть з Людкою і Танькою з її під’їзду, з Свєткою із Радянської. Чи то десять, чи то дванадцять. Номер її будинку.
Опер кивнув у відповідь і, попрощавшись, пішов. Микола засунув паспорт до кишені піджака у шафі, засунув у зуби цигарку і рушив на «курилку», на майданчик пожежних сходів. Висунувшись у вікно, він побачив опера Назарука, що стовбичив на зупинці автобуса і курив, час від часу струшуючи попіл зі сторінок свого відкритого блокноту. Чорна шкіряна папка була примощена під пахвою.
«Як ніби роман там читає,» – подумав Божко і тут же несвідомо смикнувся від вікна: опер підняв голову й глянув назад і вгору, просто на Миколу Леонтійовича. Божко вилаяв себе за дурість і знову висунувся у вікно, прикурюючи. У бік Назарука він більше не дивився, роблячи вигляд, що взагалі нічого не помічає, а просто насолоджується димом своєї «Прими».

7

– Так, і вона щось там погиркалася зі своїм хлопцем, вони розійшлися в різні боки: він – додому, вона – чомусь на той бік через дамбу.
– Світлано, ти не знаєш, чому вони…м-м-м…погиркались, посварились?
Недорідна миршава Світлана, подружка Каті Гринько, яка бачила вбиту останньою (крім, звісно, убивці) перекинула одну худу ногу через другу худу ногу, кашлянула і попросила:
– Дайте дівчині закурити.
Руденко пересмикнув ротом:
– Тут не можна курити. І до того ж ти, наскільки я бачу по твоїх документах, неповнолітня.
– Могли б зробити для мене виключення. У мене ж стрес: я подругу втратила.
– Розкажи краще, що ти пам’ятаєш з останньої розмови між Катериною та цим Віталіком. І про що говорила з нею ти.
– Думаєте, це Віталька її вбив? – Світлана зневажливо (чи презирливо) примружила одне око. – Фігня це. Не міг він. Він був ганчіркою. Дивуюся як Катя його взагалі вподобала. Та й я сама бачила як він після сварки пішов до кіоску на зупинці, того, що посередині Вокзальної. Там він, мабуть, залив своє горе пивом чи горілкою зі своїми корєшами-алкашами з вулиці і поповз додому спати.
Справді, Віталій Смирнов повернувся додому п’яний, отримав на горіхи від батьків і, якщо вірити батькам, впав у ліжко, не до кінця роздягнувшись і проспавши до ранку. Але повернувся він близько одинадцятої, через чотири з лишком години після того як розділився з Катериною.
Руденко почухав підборіддя й потягся до пачки «любимих ментовських» у нагрудній кишені та вчасно похопився.
– Добре, то що все-таки ти сказала Катерині, коли вона пішла у бік дамби і що вона сказала тобі?
– Я була на базарчику з іншими, а Катя з Віталіком бубніли над самою трасою, тому не знаю про що була розмова, але тут Катя розвернулася і швидко пішла вниз, до дамби. Віталік крикнув їй щось типу: «Та сама ти така! Пішла на хуй, сучка!». Не пам’ятаю точно, брехати не стану, але щось у подібному ключі. Він постояв ще секунд десять, викрикуючи далі якусь ахінею, а я вже тим часом бігла й наздоганяла Катю. Я покликала її, вона не одразу озирнулася, видно була засмучена поведінкою цього кретина. Потім таки озирнулася і махнула рукою, мовляв іди собі. Я все одно підбігла до неї, спитала, якого біса. Сказала, нехай не звертає уваги на цього кам’яного довбойоба і йде назад до нас, а якщо він знову причепиться, ми покличемо Вітьку, сусіда, і він йому навішає. Вона сказала, що не хоче, краще прогуляється сама півгодинки, але щоб ми її не чекали. Я хотіла щось було сказати, але вона попросила ще раз залишити її у спокої і повернулася. Я стояла ще з дві секунди, поки вона йшла. Потім вона зупинилася, попросила пару цигарок, я їй дала, вона сказала щоб я не переймалася і що все нормально, повернулася знову і вийшла на дамбу. З того часу я її не бачила. Додому вона не повернулася, я це знала вже того ж вечора, бо продзвонювала їй. Хотіла дізнатися як вона. Ну, і що ж вони там не поділили. Катя б відійшла трохи і розповіла. Але тоді, як я розумію, вона була вже мертва.
Світлана, що досі намагалася зберігати цинічно-викличний вигляд і тон, розм’якла при цих словах і Руденкові здалося, що дівчина от-от заплаче. Та вона лише сьорбнула носом і знову попросила цигарку. Руденко повагався під осудливо-зневажливим поглядом малої (повертається до попереднього зневажливо-зарозумілого підліткового стану, подумав слідчий, або їй начхати на подругу і вона ламає комедію) та й видав-таки їй бажане.
– А когось ти бачила поки ви сиділи там на базарі, щоб він переходив дамбу? В той чи інший бік.
– Ні. Там восени, а це був уже жовтень, людей небагато ходить. Хіба що мисливці. Та їх тоді я не пригадую. – Дівчина задумливо затяглася і повільно, але шумно випустила з себе дим. Погляд її застиг на кришці столу, наче вона щось пригадала. Руденко напружився, боячись дихнути, щоб не сполохати Світланині спогади. Та коли дівчина підняла очі, то промовила лиш: – Нікого не бачила.
– Жаль.
Убивця міг потрапити в лісництво багатьма шляхами, але вони занадто вже обхідні. Це по-перше. По-друге, убивство не було сплановане. Інакше би убивця чекав на Катерину десь на її звичайному маршруті додому чи, скажімо, до хлопця, цього Віталі, а не у лісництві, куди вона потрапила спонтанно після сварки з хлопцем. Раніше за нею не було помічено особливого потягу до природи, прогулянок лісом чи мальовничими скелястими берегами Синюхи. Дівчата ж не бачили щоб хтось крутився неподалік, а після того, як одна з підлітків відділилася, рвонув за нею слідом. Нічого такого. Тож він, убивця тобто, швидше за все, просто прогулювався лісом і зустрів свою жертву випадково.
– Поки рано було, десь до шостої, ще якісь діти, кілька малих, крутилися на дамбі, а потім зникли. А щоб хтось із дорослих – ні. Не пам’ятаю.
– Добре. Дякую. Прочитай це і, якщо все правильно записано, розпишися отут, де я поставив галочку. Якщо щось згадаєш, приходь чи телефонуй напряму мені. Ось, я тобі черкну свій робочий номер. Не загуби.
Поставивши карлючку підпису на протоколі, Світлана з дещо перекошеною усмішкою затисла в руці клаптик паперу з номером телефону 204-го кабінету і, поправивши квітчастий сарафан, рушила до виходу.
Що ж так збудило цього гада, що він кинувся на дівчинку, щойно побачивши в більш-менш віддаленому від цивілізації місці? Чи може він все ж давно за нею спостерігав, а тут випадково натрапив? В будь якому разі, ніхто зі знайомих чи батьків Каті не помічав нічого підозрілого.
Друга цигарка залишилась в кишені легкої джинсової куртки. Тіло було знайдено не далі як за сімсот метрів від траси. Може він повертався з лісу і випадково зустрів Катю. Швидше за все так і було. Але що це дає слідству?
Василь Михайлович відкрив вікно аби провітрити приміщення перед наступним свідком: матір’ю Каті.

8

Микола Божко був не у настрої. І він був п’яний. Він пив протягом кількох днів. Скількох, сказати він не міг, хоч убий. Пам’ятав, що пив пиво, горілку, знову пиво і знову горілку, точніше самогон. Він пив сам, пив біля кіоску зі знайомими з шахти і по гуртожитку, пив вдома, запрошував Лізу, отримав лайливу й напрочуд нудну промову за це від дружини, відлупцював її, пішов з дому, а прийшов до тями вже на лавці під гуртожитком. Розпливчасто згадувалися походеньки по місцевих точках розливу живильної вологи разом чи то з Толиком, чи то з Дімою. Чи з обома разом. Ну, справді, обов’язково ж повинен бути третій.
Згадувалися якісь незнайомі обличчя, розпухле око нагадало про якесь особливо неприємне незнайоме обличчя, згадався темний очерет… що він там робив і з ким, вже несила було пригадати.
Микола сягнув рукою до кишені брюк, помацав там, не знаходячи пачки «Прими», вийняв руку і вдруге наважився розплющити очі. Вперше він розплющив їх для того, щоб з’ясувати своє положення в просторі та що це за місцевість. Добре, хоч у кіоску поряд продають цигарки. От тільки грошей щось не знаходилось. Лише у задній кишені дзвякнуло щось і Божко, діставши це і зваживши на долоні, побачив два п’ятаки і четвертак. Зі словами «На розвід», він вкинув монети назад і рушив був додому, але на першому ж десятку кроків його пересилив блювотний рефлекс. Він виригав просто собі під ноги посеред під’їзної алеї.
Давно вже він не блював, як би багато не пив. Спробувавши згадати й підрахувати що, в якій кількості та в яких пропорціях він вчора випив, Божко знову побачив перед внутрішнім зором очерети, освітлені нездоровим зеленкувато-жовтим світлом. Воно лилося з надвечірнього неба, окутаного хмарами. Не було ні тіней, ні інших кольорів, лише відтінки жовтого. Чи зеленого. Якогось огидного гірчичного кольору. Хмари, згадується, нагадали йому уроки хімії. Хлор. Хлор такого кольору. Божко згадав, як глянув на свої руки: вони були схожі на руки хворого гепатитом. Жахливо ж, мабуть, виглядало його обличчя. Уявивши собі його, Божко знову виблював.

9

Дмитро Семенович прибув, як завжди, вчасно. Щойно увійшовши і, похристосавшись, він презентував пляшку вірменського коньяку «Арарат» і поцікавився справами Ярослави. Дівчинка не забарилася з’явитися в полі зору малознайомого дяді, а вже за п’ять хвилин вона з головою лабораторії стали друзями.
Поки Дмитро Семенович допомагав із сервіруванням столу, розмова зайшла за минулий Великдень.
– Друг привіз п’ять пляшок «Арарату». Дві ми прикінчили в той же день, одну я подарував інститутському другові, він зараз у Вільнюсі працює, заїжджав у гості; одна розійшлася за рік по кавах, а остання – перед вами.
– А у нас теж був свій спонсор, – сказала на те Марина, – мама з Зеленого присилала домашнє винце, а цього року виноград приморозило.
– Особливо класно, – сказав Василь Михайлович, – десь на природі за таким засісти. Мангал, шашлик і домашнє вино…
– Шкода, що перекритий в’їзд у лісництво, – махнула засмучено рукою Марина. – А по очеретах справді не те…
– Чого перекритий? – Насупився Дмитро Семенович. – Оточення було знято, щойно оперативна група закінчила працювати. Огороджено безпосередньо місце злочину, ділянка в радіусі п’ятдесяти метрів навколо каменю, але стежка прохідна, ніхто нікого…
– Ну добре, добре, – майже грубо сказав Василь Михайлович, – Вимикайте своє радіо. – Він замахав рукою, усміхнувся, якось силувано. – Розкрили всі мої хитрощі. Просто я не хотів з’являтися у тому місці з дружиною й дочкою. Нехай хоч заросте травою.
«Тим більше, що там, швидше за все, якщо це був не зальотний, перебуватиме на відпочинку убивця Каті Гринько, приглядатиме наступну жертву,» – додав він про себе.
– Пап, як же так!? – Жалісно сказала Яся. – Як же природа? Ми ж так всі хотіли на природу!
– Нічого, не збиратимемося ж, уже пізно. Тим більше там зараз стільки народу! А тут ми всі у теплій маленькій компанії.
– Справді! – Підтримав друга Дмитро Семенович.
– То що, любий, – прошепотіла Василю на вухо Марина, коли вони вдвох вийшли до кухні за каструлею пюре і смажениною. – Сильно тобі запала в душу ця дівчинка? Думаєш, що цей нелюд з місцевих?
– Звісно. Майже сто відсотків впевнений, що він буде серед відпочива-льників.
– І думаєш, що він не зупиниться?
– Не знаю. Для цього треба вбити принаймні двох. Вісімдесят відсотків даю, що він уб’є ще раз. Особливо через те, що цей злочин здійснено на сексуальному ґрунті. Якщо він уб’є тричі, тоді можна казати зі стовідсотковою впевненістю, що зупинитися вже не зможе.
– Жах. Але це може бути гастролер чи випадкове вбивство? – З надією спитала Марина, кривлячись одночасно від усвідомлення щойно сказаного. Що це ще за «випадкове вбивство»: убив, зґвалтував, понівечив? Хоча сильний статевий потяг неврівноваженого чоловіка з комплексом неповноцінності справді може спричинити подібне «випадкове» вбивство, розуміла вона.
– Може. Звісно, може.
– Але ти думаєш, що це хтось із наших.
– Не знаю. Не маю доказів щоб думати так чи інакше.
Насправді на даний момент часу Василь Михайлович боявся лише, що під час святкування Великодня хтось знайде ще одне тіло. Скажімо, Олени Пліховської. Або іншої дівчинки, про зникнення якої ще не заявили, бо батьки виявлять пропажу лише завтра після того, як похмеляться. Зараз якраз найзручніший час для наступної солоденької жертви.
«Господи, чого ж ти раніше часу панікуєш!? Немає підстав думати, що це серійний убивця. Один труп. Просте зґвалтування з убивством. Місто шахтарів і роботяг. Що ж ти хотів? Іди за стіл і не напружуй родину. Щось нерви зовсім ослабли останнім часом. І це в моєму віці,» – думав Василь Михайлович, несучи каструлю, з-під кришки якої зміїлась ароматна пара.

10

Соня Луценко вирвала руку з чіпких пальців Тхора і пискнувши: «Віддам коли буде! Не чіпай мене!», побігла геть. Тхір зрозумів, що справді перегнув палицю з Сонькою. Треба було розіграти доброго татуся, пожаліти її нещасну, потихеньку вона сама пригорнеться, а далі… – Тхір довів би справу до кінця.
Вже два місяці він жив у Федорові на квартирі у Алкана, старого жулика, що заліг тут на дно після того, як втрапив не у ту кишеню чи щось на кшталт того. Кресівські тут його не дістануть. Та вони навіть свою територію відстояти гідно не можуть під натиском двадцятівських. Тхір, якщо на чистоту, був не те що обурений, а просто до тихого сказу доходив, коли чув про цю історію чи згадував її. Якісь малолітні відморозки загнали відомого і шанованого злодія у цю смердючу діру (насправді не більш смердючу за Кривбас)! Та такого ніколи не було і бути не могло. Але після останньої відсидки Тхір вийшов і одразу ж усвідомив, що все змінилося з часу початку його відсидки, одразу ж, коли його труснули якісь шмаркачі, мало не забивши до смерті. Вони не дивилися на наколки, не знали закону, не поважали авторитетів, навіть не чули про них і не хотіли чути. Пізніше Тхір дізнався, що більша частина злодіїв перестала існувати як злодії. Хтось пішов у бізнес, хтось – на два метри у землю, хтось просто бомжує. А дехто став таким же відморозком. Але якщо по справедливості – просто пристосувався до нових умов.
Повернувшись у Федорів, де він востаннє перед відсидкою проживав і встиг завести пару знайомств (хоча що то за знайомства? У містечку навіть пристойних людей немає. Хіба що Алкан), Тхір теж, на його власну думку, опустився на саме дно: він знайшов хлопця, що штовхав траву, але з якихось причин збути залишки своїх запасів довірив Тхорові. Тхір і раніше мав справу з наркотою, проте в іншому сенсі: він сидів на морфії. Ніщо його не примушувало задуматись про доцільність бодай спроби зіскочити, ні два передозування, ні тюрма. Лише зустріч з Алканом його змусила покинути наркотики.
Деякий час вони сиділи в одній камері. Алкан, авторитетний злодій, легенда, так би мовити, попервах навіть слова не бажав сказати наркоману, але з часом почав виявляти менторський вплив на Тхора. Що стало причиною зміни у відношенні старого злодія до молодого, Тхір так до кінця й не усвідомив. Може Алкан хотів передати свій досвід, відчуваючи, що власна «кар’єра» добігає кінця, а у нових умовах важко знайти когось достойного для цієї мети. Хтозна. Факт у тому, що Алкан лише своїм авторитетом і харизмою, виявленням поваги чи незадоволення допоміг Тхорові зіскочити. Він допоміг молодому в розбірці з штовхачем, всіляко його підтримував. Тхір був вдячний своєму наставнику, особливо тепер, коли той ще й, ризикуючи власною шкурою (хоча якщо знову ж таки чесно, не дуже й великий був ризик, якщо Алкан вважав за потрібним вірно проінформувати Тхора щодо своєї ситуації) надав Тхорові притулок.
Тхір відчував легку провину перед Алканом від свого заробітку. Але що ще він міг? Треба було якось стати на ноги. Він скрутив самокрутку (не з травою, а з махоркою, купленою, о, ганьба, за гроші від продажу трави) і закурив, слухаючи як дзеленчить дзвінок у холі технікуму, легковажно роззирнувся і рушив до лавки у затінку.
Він не бачив, що на зупинці автобуса на трохи простішій і потертій, липкій лавці сидить ще один чоловік, смалячи «Приму» і не спускаючи очей зі штовхача.

11

Бажання було непереборним. Воно то наростало, то спадало, але ніколи не згасало остаточно. Руденко, щойно випадала нагода, постійно аналізував по пам’яті свого листа, намагаючись зрозуміти, що ж він сказав, точніше написав не так. Чому листи повертаються? Чи вдасться йому всі їх перехопити? Чому б комусь, хто їх відсилає непрочитаними назад, не дочекатися останнього й не вислати їх за одним разом чи просто не спалити?
Питань було надто багато, а відповідей – жодних. Руденко подумав, що він все одно не може контролювати все це, те, що з ним відбувається, пов’язане зі злощасною перепискою, спочатку впав у непомітну для оточуючих паніку, а тоді навпаки трохи заспокоївся. Тим не менше, він дістав знову свої листи й почав перечитувати, прикрившись від поглядів, що могли бути звернуті до нього від дверей кабінету стосом папок, заодно з листами витягнутими з сейфу.
От наприклад, дурне місце, де він питає, чи не хотіла б вона все ж повернутися назад, це могло її налякати, точніше насторожити. Та й чому б вона поверталася: вона прокурор, до того ж громадянка Росії, а тут вона хто буде? Та вже більших висот досягне, ніж сам Руденко.
Все ж, уявивши на мить, що вона повернулася, Василь Михайлович знову злякався, адже встояти перед спокусою зустрічатися з Ясею, зустріч за зустріччю, наче наркоман, він не зміг би, а це прямий шлях до розвалу родини. Мало того, Марина ще й здогадається в чию честь звуть їхню з Василем спільну дочку. Не те щоб він назвав її так через Ясю, бо Марина сама озвучила серед можливих імен і Ярославу, на що Василь спочатку накинувся аж занадто сильно, а усвідомивши це, почав задкувати, але Марина, яка ще до того не ставила це ім’я і в першу десятку, враз миттєво в нього закохалася.
А Василь так і не написав Ярославі ім’я дочки. Він вже чекав у наступному листі вимагання пояснень, але, схоже, вона про все здогадалася й так, вона розумна дівчинка, тому й не стала писати більше, а залягла на дно. Та й залягати там, на Далекому Сході не потрібно: достатньо лише забити на Василя Руденка, а все інше зробить відстань між Владивостоком (чи де вона там живе) й Україною. От і вся в цьому Яся. Це і подобалось і бісило в ній. Вона так і не сказала, де живе. Жодної зворотної адреси, наче вона сама принесла й кинула листа в поштову скриньку зразкового подружжя Руденків у Федорові. Листи Василь слав справді у Владивосток, де Яся мала отримати їх коли завгодно за запитанням. Може вона просто не могла їх забрати? Адже від її містечка місто російських моряків може бути відділене якою-небудь стіною (чи морем) тайги. А може в неї сталося загострення стану після тієї гранати. Але увімкнувши нарешті холодну логіку, Руденко вирішив, що швидше за все вона просто змушена була змінити роботу й місце проживання, та так, що й начальство не знало, куди вона подалася. Отже, через тривалість пересилання листів на таку відстань, листи не встигли застати Ясю у Владивостоку. Може вона б і рада забрати їх, та не може. Тож Руденко заспокоїв себе тією думкою, що якщо Яся знайшла його раз, то знайде і вдруге. Тим більше, на відміну від неї, його не кидало по країні у десять тисяч кілометрів завширшки.
В останньому листі він написав їй навіть про свою справу з дівчатами, вже починаючи хвилюватися за долю своїх попередніх послань, бо вже надто довго не було відповідей. Може, думав він, Яся щось підкаже зі своєї практики, що б допомогло Руденкові з його скромним послужним списком провінційного слідчого. З кожним днем ця справа, якщо це одна справа, починала справляти на нього все більш гнітюче й зловісне враження, він все більше починав перейматися кожним виходом доньки з дому, хоча більшу частину цих виходів він навіть не бачив й не чув, бо перебував у цей час на роботі. Але ж і Пліховська, і Гринько зникли вдень і ввечері ще засвітла відповідно. Тож… не будемо впадати в паніку. Руденко раптом струснув головою, проганяючи образи мертвих дівчат, знайдених в лісі, по смітниках, виловлених в річках, наче був впевнений, що у місті з’явився серійний убивця і що він вбиватиме надалі і нічого з цим Руденко зробити не зможе.

12

Божко вже кілька тижнів помічав цього чоловіка, який крутився навколо технікуму, спочатку тримаючись десь за квартал, час від часу проходжаючись повз рожеву будівлю, потім почав щодня потроху, по кілька метрів за день наближуватись до території навчального закладу. Тепер же він знаходився за двадцять метрів від центрального входу. Божко пересвідчився, що цей чоловік прив’язаний до технікуму, а точніше – до його улюблених «дівчаток-бурсачок». Він торгував якою наркотою, швидше за все травою, продавав, звісно, і хлопцям, але до них він мав чисто ділові стосунки, а з дівчатками було зовсім інакше. Остаточно в цьому Божко переконався сьогодні, коли звичайні розмови-щебетання з чарівливою усмішкою перейшли на стадію хапання. Хапати собі шахтар не дозволяв. Та він і розмовляти з дівчатами собі не дозволяв. Про що починати розмову? А що як вони насміхатимуться з нього?
З дружиною все вийшло прозаїчніше. Навіть не згадується, як же там все сталося. А що? Дурне діло нехитре. Була якась гулянка, він зі знайомою друга, з якою він сходив на пару побачень, якось опинилися у темному тихому куточку поки всі веселилися. Що була за нагода – вже й не пригадати. Але факт залишається фактом. З того дня їх зв’язала Ліза. Точніше ті пара клітин, що в той вечір злилися воєдино у матці Маші, Миколиної подружки, яка і стала його дружиною на сьомому місяці вагітності.
Побачене Божком обурило його до глибини душі. Він навіть якось по-батьківськи ставився до предметів своїх еротичних фантазій, турбувався за них і, ось, відчував відповідальність. Божко почав шукати способи огородити дівчат від прибульця. Можна, звісно, підійти до нього, розіграти з себе мораліста і натякнути йому, що Микола натравить на штовхача міліцію, причому свідчитиме і щодо наркоторгівлі, і щодо підозр у педофілії.
Можна підстерегти його десь і, під покривом ночі, щоб не впізнали, дати йому добряче в щелепу, а потім по ребрам, і ще по ребрам, і ще…
Микола хоч і був шахтарем і не сумнівався у власних силах, проте зовнішній вигляд цього ханиги примушував відмовитися від обох варіантів. Справа не в тому, здоровий супротивник чи каліч. Цей був із напівкалічів. Явно сам наркоман. Але на морді в нього було написано (втім, як і на руках, що виглядали з-під рукавів спортивної курточки), що він сидів. Швидше за все не один раз. А такі старі зеки не дозволять себе нагинати, якою б не була їхня фізична форма. До того ж часто зовнішні дані не в повній мірі відповідають можливостям суб’єкта.
Тож варіанти, при яких зек зможе потім упізнати Божка не канали. За-лишалося прибрати його так, щоб він і не здогадався, наприклад – анонімним дзвінком у міліцію. Або убити клятого виблядка.
Шахтар живо уявив, що сам опиняється у камері, за ґратами, з іншими зеками, що кашляють туберкульозним мокротинням, з яких скачуть на нього воші, зеки, які люблять знущатися над новоприбулими, розводити їх. Ґвалтувати.
Гріх і пекло його зовсім не лякали. Він навіть подумав, що якби рай існував, то його, Божка, забрали б туди якраз за вбивство штовхача і педофіла. Але знову ж таки, якби існував Бог, хіба б він дозволив таким, як цей зек існувати і творити свої підлі справи?
Тож Божко вирішив, що попасе клятого штовхача пару днів, вивідає де той живе, тариться наркотою, а там буде видно. Може зечара навіть сам його спровокує. Це навіть не буде вбивством, просто Микола розчавить кліща, що присмоктався до шкіри суспільства.
Повернувшись додому, він, перш за все, не звертаючи уваги на Лізу, що якраз прийшла зі школи, чи де там вона була півдня, і повідомила, що пішла гуляти, ночуватиме у подружки, порився у кухонній шухляді, дістав не дуже великий ніж, один з трьох (один зовсім негодящий, бо тупий надламаний, інший – з розбитим руків’ям) наявних, змотав з газети імпровізовані піхви і сховав їх у кишеню спортивної куртки. Потім, глянувши у вікно, на термометр, він усвідомив, що весна є весна і навряд завтра буде прохолодніше, ніж сьогодні, тому надибав десь у закутні потертий целофановий пакетик, обмотав ніж в газеті і всю цю конструкцію забив собі під подушку.
Сьогодні він відпочине, а починаючи від завтра він почне ходити назирці за цим покидьком зечарою.

13

Не дивлячись на доволі скромні бюджети, навіть для шахтарського містечка, федорівчани на Великдень і Перше травня облазили всі лісосмуги й пляжі краще за пошукові групи міліції. Жодних сюрпризів. Жодних знахідок.
Василь Михайлович і радів цьому, і був через це стурбований і невдоволений. По-перше: де Олена Пліховська, зникла ще раніше Каті Гринько; по-друге: як знайти вбивцю Каті, якщо доказів і підозрюваних немає? Якби сталося наступне вбивство, або Пліховська була б знайдена (за умови, що вона перша жертва убивці Гринько), тоді слідство, швидше за все, отримало б якісь зачіпки. Тим більше, якщо Олена була першою жертвою, убивця міг наробити щось таке, що б вказало на нього, щось залишити на місці. Випадково чи спеціально.
Таким чином міркуючи день у день, Василь Михайлович мав би підскочити від збудження, почувши, що зранку десятого травня у сусідньому Апостолівському районі в Синюсі знайдено тіло дівчинки, забитої на смерть. Проте Василь Михайлович спочатку впав у ступор, потім довго сидів, затуливши очі руками. Лише за чверть години він розпорядився підняти заяви про зниклих дівчат у Федорові і селах, розташованих нижче за течією, настрочив повістку матері Олени Пліховської, і вже потім зателефонував до Апостолівського райвідділу. Там роз’яснили, що дівчина не може бути Оленою Пліховською, оскільки загинула не більше як десять днів тому. Повістку було блискавично перехоплено на виході з управління й знищено.
За два дні тіло доставили у Федорівський морг. Дмитро Семенович сидів за своїм столом, навпроти примостився Василь Михайлович.
– Отже, тіло пробуло у воді не більше тижня, – сказав Дмитро Семенович.
– Якраз співпадає з часом зникнення Ольги Копач. Вони з подружкою засмагали на скелях за дамбою.
– Так. На тілі знайдено близько двох десятків ран, переважно від ударів шматком сланцю, з якого складаються місцеві породи. У ранах лишилося безліч його часточок, які не могли в такій кількості забруднити їх та так глибоко потрапити випадково. Характер ушкоджень свідчить, що рани нанесені якраз гострим предметом з нерівними краями, до того ж форма кожної рани трохи відрізняється від форм інших: сланець крихкий матеріал. Також кілька ударів нанесено, думаю, великою гіллякою, зокрема рана на лівій скроні. Думаю, гіллякою убивця її оглушив, інші рани наносив у більш спокійній обстановці, якщо судити з напрямку ударів – по лежачому на спині тілу. На шиї дві странгуляційні борозни. Обидві прижиттєві. Вона померла від утоплення: в легенях повно води з вмістом синьо-зелених водоростей та планктону, характерного для Синюхи, в носоглотці – піна, що утворюється при утопленні. Він прив’язав до непритомного тіла шмат сланцю і зіштовхнув у воду. Там вона опритомніла, але камінь поволік її на дно. Самого каменю не знайдено, оскільки вона якраз тому й спливла так швидко, що прив’язаний він був погано. І вгадайте, чим її душили і прив’язували той камінь?
– Собачим повідцем, – неживим голосом промовив Василь Семенович.
– Точно. Розмір його співпадає з розміром того, яким задушили Гринько. Може той самий, може просто такий самий.
– Факт залишається фактом, – таким же помертвілим тоном проскрипів Руденко. – Тож, швидше за все, мати Пліховської теж матиме змогу упізнати свою понівечену й сплюндровану дитину.
– До речі, на Копач немає жодних ознак ґвалтування чи обрізання грудей. Лише обличчя чомусь здалося убивці вартим уваги.
– Може він вважав, що не має достатньо часу на забави. Поруч була подружка вбитої.
– На той час ще не вбитої. І ще одне: я називаю дівчинку Копач, проте мати її впізнавати відмовляється.
– Що це значить?
– Це значить, що дівчинка підходить за часовим проміжком під зниклу Копач, але мати не йме віри, що її дівчинка має пірсинг, тобто сережки, у обох сосках і на кліторі.
– Нічого собі.
– Ага. Одна сережка, та що на правому соску, досить незвичайна: вона виконана на замовлення, це підтвердила і мати, і подруга Копач, що була там з нею, і майстер-ювелір. Сережка у формі нарциса. Подружка стверджує, що це тіло Ольги. Мати увійшла у ступор і ні в яку.
– Міцна дівка ця подружка.
– Вона двічі непритомніла на упізнанні.
– Цікаво, у неї теж повно цих цяцьок по тілу?
– Вочевидь. Отака от історія. Тож офіційно в нас невпізнаний труп. Невідома.
– Треба поговорити з матір’ю.
Валентина Копач сиділа на лавці у тіні ялин навпроти лівого крила лікарні, її погляд був прикутий до котрогось із вікон другого поверху. Василь Михайлович постояв хвилину на під’їзній алеї неподалік того місця, де сиділа жінка, відновив дихання (хоч між управлінням і лікарнею не було й кілометра відстані, проте слідчий засапався від швидкого кроку; шиєю вниз, за комір, стікали краплини поту. «Треба менше палити,» – подумав він) і, нарешті, підійшов. Вона звела на нього погляд лише тоді, коли він заступив собою лікарню. «Ні на що вона не дивиться, – подумав Василь Михайлович, – просто застиглий погляд убитої горем і ганьбою жінки».
– Вибачте, – Руденко кілька секунд думав, як почати з нею діалог: привітатися, звісно, треба, але як сказати? «Доброго дня»? Чи «Вітаю»? Тож він все-таки просто опустив цю формальність. – Можна до вас присісти?
– Що? – Охриплий голос людини, яка щойно прокинулася від сну. Або ридала ридма ніч і половину дня.
– Присісти.
– Ні. Он скільки лавок навколо, – вона зробила широкий жест рукою.
– Я не представився…
– Цього ще тільки бракувало, – тихо й злобно промовила вона.
– Руденко Василь Михайлович. Слідчий з управління. Я веду справу про вбивство Каті Гринько, зникнення Олени Пліховської та Вашої доньки.
Валентина трохи пожвавішала і трохи перелякано вдруге глянула на слідчого.
– Ви думаєте, що всіх їх убили? Так?
– Не знаю. Не маю права додумувати. Але якщо цих дівчат справді щось об’єднує, я маю це знати щоб засадити убивцю Гринько… щоб він не зміг здійснити ще щось подібне.
«І щоб я не чекав більше нових повідомлень про зникнення дівчат чи знахідки у вигляді їхніх розтерзаних трупів,» – додав він про себе.
– Чим я можу допомогти? Я не знала ані Гринько з Пліховською, ані їхніх батьків особливо добре. Моя дочка, наскільки я знаю, теж.
При останніх словах жінка скривилася, наче від огиди, напевне, не усвідомлюючи цього.
– Я вважаю, що Ви маєте ще раз уважно й безпристрасно оглянути тіло останньої убитої дівчинки, хоч я і розу…
– Я вже дивилася! Це не моя дочка! Вона не могла..!
Луна від її крику відбилася від цегляних стін й покотилася каштаново-ялиновим парком за лікарнею.
– Я розумію, що Вам важко… можна я все ж присяду?
Деякий час її очі залишалися навіжено виряченими, потім вона кліпнула раз, вдруге і, нарешті, втомлено кивнула.
– Сідайте.
– Отже, – Василь Михайлович вмостив зад на лавку, намагаючись не потрапити в проміжки між дошками, – я розумію, але й Ви зрозумійте, що лише з Вашою допомогою ми зможемо знайти вбивцю Гринько і, імовірно, Вашої дочки.
– Чому ви всі намагаєтеся мене примусити сказати, що моя дочка мертва!?
– Я нічого не намагаюся, але… багато фактів примушують мене вважати, що знайдена дівчинка – Ваша дочка. Це зріст, колір волосся, вік трупа, свідчення Наталі Грицак, подружки Вашої дочки. Вона вказала нам людину, яка робила їм пірсинг.
– Що робила?
– Ці сережки. Але щоб мені на цю людину трохи надавити, бо, погодьтеся, ситуація тонка, мені необхідно трохи більше інформації, більше впевненості в собі.
– Вам потрібно більше впевненості? То зверніться до дитячого психіатра. При чому тут я?
– Валентино, я розумію Ваші почуття, у мене в самого росте дочка…
– Як Вас Ви сказали звуть?
– Василь Михайлович. Руденко. Але… я про те, що як би Ви не осуджували певні дії і вчинки Вашої дочки, не можна від неї відхрещуватися, не можна зрікатися своєї дитини. Ви б знали, як я переживаю за свою дочку. Їй всього вісім, а я уже весь, мов на голках. Тим не менш, якщо Ви чогось не догледіли, що Вам не до вподоби, не треба це перетворювати на привід для зречення. Тим більше зараз, коли імовірність щось виправити вже мінімальна, чи близька до нуля. До того ж лише Ваша участь може допомогти з’ясувати істинну причину цих всіх смертей, знайти винного й нейтралізувати загрозу.
– Що в біса Ви мелете? Я нічого не слухаю і не збираюся! Краще знайдіть мою дочку! Не вмієте працювати і спихаєте все на якогось убивцю! Знайшли мені якусь… коротше, я… мені набридло все це слухати!!
Вона встала, ридаючи і, хитаючись, рушила до траси. Василь Михайлович теж підвівся, але з місця не зрушив.
– Валентино, – гукав їй навздогін Руденко. – Вдумайтеся: з самого сімдесят третього року нічого подібного не відбувалося, а ось за півроку – два убивства і два зникнення неповнолітніх дівчат. До кінця року їх може стати вісім, а то й десять. До наступного Великодня їх може так зникнути й сплисти вже два десятки.
– Відчепіться від мене Ви, божевільний! Хто Вас до мене підіслав!?
– Прошу Вас, прийдіть ще раз на упізнання!
Валентина Копач, наче п’яна, перетнула трасу перед самим носом автобуса з шахтарями і рушила до зупинки. Руденко почекав поки вона не зникла у нутрощах міського автобусу, що невдовзі під’їхав, а тоді рушив у тому ж напрямку, до управління.


Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.3101918697357 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Історія Європи. Український погляд
Кожен з нас має знати історію власного народу. Бо історія – це його посвідка на проживання на рідній …
Погляд на світ через призму пародії.
«Прометей поміж грудей» – тільки ця провокативна назва збірки чого варта! І це не натяк, це те, про …
День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …