Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2658
Творів: 49541
Рецензій: 94096

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Знедолені (4)

© Турчин Євгеній, 11-08-2015

8

– Знаєш, – Богдан чогось аж почервонів. – А у мене ніколи ще ні з ким не було сексу.
Мадлена, не відриваючи погляду від дороги, знизала плечима.
– Нічєво, нє пєрєживай. Всьо єщьо будєт.
Богдан фиркнув:
– Ти що? Ти не бачиш, що світу кранти?
– Тіше!
– Мені що, із зомбі трахатись?
– Ну нє думаєш же ти, што нас толька троє ва всьом мірє? Кто-та єщьо вижил. І найдьом тєбє дєвушку. Вон, Дімкіну дочку.
– Вона ще в яслі ходить!
– Нічіво, падрастьот. Ти тоже.
Богдан відвернувся до вікна і засопів сердито.
– Да ладна, ні абіжайся. Серозна, найдьоцца цто-та. Нє проста же так ми єщьо живи.
– Логіка у тебе кульгає, – пробубнів у згин руки Богдан, не обертаючись. Сльози образи і безнадії набігли на очі.
– Слушай, харош страдать. Єслі пєрєстанєш, то, абіщяю, ґодіка чєрєз два паґаварім а бетам снова. Каґда міня нєльзя уже будєт пасадіть за савращєніє нєсавєршенналєтніх.
Кінець фрази якось заглух, згас, наче полум’я свічки. Богдан теж про це подумав, або вирішив, що подумав про те ж, що і вона. Дмитро сидів за убивство. А міг би сидіти за убивство, якого не вчиняв. Убивство коханої людини. А тепер він може втратити й те, що лишилося від осколків його розбитого життя. Може вже втратив.
Під днищем вибухнуло і авто пішло юзом. Мадлена намагалася втримати кермо, але безрезультатно: машину підкинуло і перевернуло.
– Всі живі?
Відгукнувся тільки Альберт, жалісно дзявкнувши.
Дмитро штовхнув двері – безрезультатно. Він всівся на сидінні і вгатив у дверцята ногою. Цього разу вони піддалися.
– Щось мене штормить, – промовив він, спираючись на пом’ятий дах Forester-а і сплюнувши вбік. Глибоко зітхнувши, він смикнув на себе двері з водійського боку. – Ти як?
– У міня шея сламалась, – простягнула йому руку Мадлена. З голови у неї юшила кров.
– А у мене, здається, рука відірвалася! – Сичав зі свого сидіння зігнутий у три погибелі Богдан.
– А я лише язика відкусив. Добре, що ви живі.
Мадлена, щойно вилізла, одразу ж сповзла по колесу на асфальт. Дмитро відтягнув їй повіки, либонь щось намагаючись з’ясувати, здається це щось його задовольнило, повернувся до задніх дверей, видобув з бардаку на підлозі наплічника, знайшов бинти і перекис і почав обробляти рану в дівчини на голові.
Посеред процедури вона ніби вирішила блювати, але не змогла.
– А мені хтось поможе! – Не прокричав, – прогарчав хлопчина х пасажирського сидіння.
– Зараз, – відгукнувся Дмитро і закінчив бинтувати Мадлену. – Що тут у тебе?
Двері з Богданового боку не відчинялися, як їх не смикав. Порада вилазити з іншого боку не порадувала хлопця. Він кректав і стогнав, тримаючись за плече. Нарешті, спільними зусиллями вони з Дмитром обоє опинилися на дорозі.
– Сідай. Здається у тебе рука вибита.
– Тут не мало бути подушок безпеки?
– Ти ж знаєш, що колишній власник був придурком. Видно ще й суїцидальним маніяком. Не рухайся. Я ще ніколи не вправляв руки. І мене тіпає.
Богдан замружився, намагаючись не концентрувати увагу на Дмитрових пальцях, які м’яли його плече, а там аж ніби розривало все на шматочки. Довго нічого крім цього не відбувалося, лише це мацання, а тоді очі хлопця розплющились і викотились з орбіт, проте світ для нього остаточно занурився в пітьму.
– Тихо, тихо, – Дмитрове обличчя нависло над хлопцем. Невже защемив нерв? Пацан помре від шоку! – Що не так? Що відчуваєш?
– Та те ж саме! Що ж іще…
– Гірше не стало?
– Стало, як ти смикнув! Акуратніше, це ж моя рука!
– О’кей, відпочиньмо трохи. Як у когось щось… піде не надто доб-ре… морозитиме, німітимуть кінцівки… кличте. Я на розвідку.
Дмитро, після того як відлив зайвого, згадавши при цьому напис на туалеті якоїсь заправки: «Злий відпрацьоване», пройшовся кількасот метрів вздовж дороги аж до синього знаку, який сповіщав, що до Вінниці лишилося 28 кілометрів.
Всього-на-всього. Найближча машина за двадцять вісім кілометрів. І вони, двоє добряче поранені, одна зі струсом, побредуть спекою до Вінниці, просто пролетять ці майже тридцять кілометрів.
Але він, він, що тільки прикусив собі язика і отримав кілька синців, він зможе подолати цю відстань за дві-три години. Три туди, три – назад. години дві на пошуки чогось підходящого. Разом – вісім годин, якраз до темряви. Стоп, та ж назад він їхатиме! Це вже точно головою ударився!
Назад до машини він притрусив підтюпцем.
– Забагато курю, – повідомив він своєму пораненому війську. – Ще СІЗО і слідаки даються взнаки.
– Бляха, як болить! – Богдан спробував підвестися та засичав і припинив ці експерименти. – І в голові гуде.
– Не відрубайтеся. Залазьте в машину.
– Що? Вона ж не поїде вже!
– А єслі і паєдєт, – тихо додала Мадлена, – то бєз мєня. Я в нєйо більше нє сяду. Нє смаґу.
– Доведеться, – почав втрачати награну веселість Дмитро. – Я пошукаю нам нову машину. До Вінниці всього двадцять вісім ке-ме. Та швидше, ближче знайду щось. А ви не здумайте сидіти на вулиці. Закрийтеся хоч якось і тримайте очі відкритими. Я скоро.
Він видобув рушницю, зважив її і поклав на місце. Замість неї він спорядив всіма наявними патронами пістолет, поклав його назад в сумочку, інший вкинувши у машину, вхопив у руку пляшку води і побіг. Поранені щось залементували, але він їх вже не слухав. Треба було спішити. Аж тут загавкало.
– Берт, дурню, ти зі мною?
Пес одразу ж сів перед ним, не добігши десяток метрів. Віник хвоста мів дорогу. Як завжди у Берта.
– Лишайся тут, бо вони поснуть.
Але Берт не поступався. Дмитро вже хотів відтягти пса назад і за-мкнути в машині та махнув на це рукою.
– Ти марнуєш сій час, Берте. Хрін з тобою, біжи. Тільки як я поясню це все Богдану? Може потім десь підберу тебе, як їхатиму назад.
Навіть коли ліворуч з’явилися дерева, то не рятувало Дмитра від палючого сонця. Він враз змок, пляшка вислизала з пальців, почалися задишка і кашель, слина стала кислою і густою і намагалася задушити собою чоловіка, опираючись, коли він намагався її сплюнути. Зате Берт біг, наче зроду був хортом. Біг спокійно, не вибігаючи далеко наперед, як це люблять робити собаки, намагаючись якнайшвидше вимотатись. Він біг поряд, як слухняний свійський пес.
Раптом він загарчав і перебрався на сусідню смугу. Дмитро зробив те ж саме, дістаючи пістолет і приглядаючись до дерев. Може кабан? Тоді краще не стріляти, а дертися вище. Берту, звісно, хана, шкода песика…
Але там, на узбіччі, в бур’яні, був не кабан. Те, що виглядало здалеку як сміття, якого повно при дорозі, виявилося «ходячим». Він лежав з випущеними кишками і загрібав їх рукою, тягнучи до рота. Дмитро пригальмував, зваживши ступінь небезпеки, і побачив, що чоловіка недавно побили. Він роззирнувся і побачив на дорозі і в траві шматок жовтої пластмаси і уламки фари.
Берт побіг собі далі і Дмитро приєднався до нього.
Дивно, що «ходячий» не зреагував на нормальну людину. Так, напасти він, весь розбитий і ви патраний, не зміг би… Та й очі в нього були такі каламутні… Як крізь них можна бачити? То він і не чув тоді?
Легко, адже вушний канал міг забитися кров’ю, що набігла від удару в голову, а таке трапляється при автомобільних аваріях. Тим більше, зомбі гниють. Та ще в таку спеку! Не дивно, що тоненька перетинка втратила чутливість. Може за тиждень всі зомбі стануть сліпими і глухими? А ще через тиждень розкладені м’язи не зможуть їх носити.
І все. І світ стане ніш.
А ще тих примурків, які збили цього бідолаху. І обстріляли нашу машину. Цебто через них я зараз біжу із псом Альбертом Айнштайном у незвичайний крос.
Тьху ти! Якась совдепівщина лізе в голову!
Дмитро різко зупинився.
– Агов, Берте! Ти думаєш, що цей «ходячий», там, у бур’яні, прийшов аж із Вінниці? Чи з Умані? І чому ми не заїхали в дендропарк? Назад їхатимемо – заїдемо. Якраз вже всі зомбі загинуть. Туристичний сезон і жодних тобі туристів, хасидів… ненавиджу туристів…
Ага! Я ж до чого?! Він місцевий. З якогось села. Бачиш село право-руч? І я ні. А ліворуч? Правильно, фух, відхекався, там кущі. Нічого не видно. Давай шукати стежку чи дорогу якусь. Дивися уважно. Мо’ там щось знайдемо. Не Forester, звісно…
Берт вирвався вперед і зник у хащах ліворуч.
«Мабуть знову «ходячий», – подумав Дмитро. – Ох і заведе він мене в халепу!»
Ба ні, пес знайшов вузесеньку стежечку між кущами. Вдалині видні-лось село.

9

– Собака, Берт, кинув нас тут! Давай спробуймо залізти в машину.
Богдан безпорадно стояв перед Мадленою, стискаючи лівою рукою праве плече.
– Давай, – безсило, хапаючи ротом повітря, проговорила дівчина, не поворухнувшись.
– Блін, – Богдан відійшов, плюнув на асфальт, потім повернувся до машини, витягнув гвинтівку і спробував прицілитись з неї однією лівою рукою. Гвинтівка полетіла назад в машину. Хлопець натомість присів ліворуч від Мадлени. В руці у нього клацнув курком вхолосту пістолет. – Хоч би два патрони нам лишив!
– Всьо нармальна, – зітхнула дівчина. – Он вірньоцца…
– Та да, – якось неоптимістично погодився Богдан, а тоді й сам зі-тхнув, важко звівся і почав нарізати кола круг машини.
В кущах лівої сторони траси захрускотіло, брязнув метал. Хлопець відчинив дверцята зі свого боку і вже за мить цілився в бік джерела шуму крізь салон Subaru. Гвинтівка лежала на сидінні, її не треба було тримати і хлопець зрозумів, що так він зможе стріляти навіть однією лівою.
Чорт, та вона ж незаряджена! Сяк-так, уперши приклад в плече, Богдан пересмикнув замок, але з кущів вже вискочило щось велике і чорне. почувся дзенькіт ланцюгів і хлопець ледь устиг зняти палець з гачка, випереджаючи рефлекс.
Велика чорна корова потрюхикала до машини, зупинилася біля Мадлени і ніжно обнюхала, здригнулася всім тілом і сумовито замукала.
– Нада їйо падаїть, – Мадлена погладила корову по писку.
– Ти що, сільська? Зазвичай міські діти не знають такого. Думають, корова – як магазин: захотів молока – підставив кружку і воно налилося. Вже пастеризоване.
– В ґорадє тоже єсть карови.
– Логічно, – крякнув Богдан. – То що, мені її доїти? Я ніколи цього не робив.
– Я знаю.
– Що ти знаєш? – Богдан насупивсь. Вона що, продовжує з нього знущатися?
– Што нє дєлал. Ти же сам сказал.
– Коротше, не дури мені голову. Як мені це робити і у що?
– Ти думаєш я умєю даіть каров?
– Добре, будемо самі вчитись.
Богдан погладив корову, щоб заспокоїти і щоб вона до нього звикла, пояснив він, помив з початої пляшки руки і вим’я, підставив пляшку під дійку і спробував.
– Нє так! Вот так, нє даві, нєжнєй!
Голос у неї вже не такий слабкий, подумав про Мадлену Богдан, вона просто гонить з нього, як він займається петтінгом з коровою. Зараз іще привітає з першим разом!
– Ну вот, харашо. Паздравляю! Ти впєрвиє падаіл карову. Памаґі мнє сєсьть в машину, а то я уже попу сібє атдавіла.
Богдан, який доїв однією рукою, причому пляшку він не наважився тримати правою, а поставив на асфальт, стояв із задертими бровами, роздивляючись оббризкані молоком шорти і кросівки. Асфальт був під суцільним озером цього натурального продукту.
Абияк обмивши пляшку, загвинтивши її і закинувши до інших харчів, він повернувся до Мадлени і, як міг, однією рукою допоміг їй встати, а потім сісти на водійське місце. При цьому дуже перехвилювався, оскільки рука його торкалася дівочого тіла крізь один шар тоненької тканини і так близько від грудей! Він весь притиснувся торсом до неї, обхопивши здоровою рукою. Раніше такого з ним не траплялося, здається.
Він намагався переконати себе, що думає, як останній дегенерат, що зараз не час і взагалі у струсі мозку і вивихнутій руці нічого еротичного немає, але марно. Перед очима весь час плавали дві опуклості під синім топом, злегка заляпаним кров’ю.
Він повернувся до корови, ляснув її по боці і притулився до борту авто. Корова пішла пастися вздовж траси.
– Хоч тобі полегшало, – промовив він тихо. – Агов, Мадлено, де твої цигарки?
Промовив і тут же пошкодував про це питання: тепер вона знову назве його малолітнім, це раз; і два – йому знову доведеться на неї дивитися.
– Ну, ти ідьош?
Богдан нахилився біля неї:
– Дякую. – Відійшовши подалі по трасі в бік Вінниці, як стверджував Дмитро, де ж його носить, він лайнувся і проговорив до корови, яка паслася десь позаду і ліворуч: – Я, видно, таки малолєтка. Озабочєна. Ну нічого. Така, знать, моя доля.

10

– Крутити педалі значно легше, правда?
Берт не заперечував, хоча сам він так само дріботів власними чотирма. Він був, здавалося, задоволений, лише трохи страждав від спеки. В селі він не захотів лишатися, як того чекав Дмитро, лише помітив стовпи, не звертаючи уваги на дворових псів, які рвалися з ланцюгів. Людей він там не внюхав. Лише трьох мертвих.
Дмитро помітив на узбіччі порожню пластмасову пляшку, зупинився і, розрізавши її навпіл «метеликом», налив у нижню половину води – Берту.
«Дякуємо за чисті узбіччя!»
«Вінниця 2»
– Ну що, погнали? Вже недалеко. Назад поїдемо з вітерцем.
Тільки б не вляпатись у щось. Вінниця все ж обласний центр. Цікаво, яке ж там населення? Краще б нікого не зустріти.
Він крутив і крутив педалі, краєм ока стежачи за Бертом. Здається, пес безпомилково виявляє «ходячих» і намагається їх уникнути. Цінне вміння.
– Веди, Берте. Знайди нам дорогу. До якогось «Лєксуса» чи «Доджа». І щоб з ключами, звісно. З повним баком, нормальною запаскою, парочкою автоматів і пістолетів… мішком патронів…
Доведеться перевіряти кожну підходящу машину. Проводити розслідування біля кожної. Добре, якщо йому на це знадобляться анонсовані дві години, а якщо більше? То нічого, у нього є запас до темряви. А потім…
– Веди, малий, веди, друже. Бо я тут вперше. Та ти, мабуть теж. Але у тебе є Божий дар – твій ніс. А у мене лише пістолет з чотирма патронами. Чи п’ятьма?
Берт впевнено трусив трохи попереду, проминаючи естакаду, куди націлився був Дмитро. Звісно, собаки не ходять такими місцями, якщо немає крайньої необхідності.
– Берте! Берте! Зараза!
Пес ігнорував Дмитра, трусив далі об’їзною. Чоловік же плюнув без слини і виїхав на міст, де защемлений хурою і кількома легковиками, майже перегороджував дорогу автобус.
«Оце вже погано,» – подумав, розвертаючись, Дмитро. Вікна автобуса вигинались під тиском тіл «ходячих», які, видно, не встигли вчасно знайти вихід з пастки, в якій опинилися. Одне з вікон луснуло і хвиля виплеснулась назовні, потекла за велосипедом. Швидкість її не перевищувала швидкості пішохода, який дуже поспішає, але не біжить. Так «ходячі» й робили – поспішали, може просто не здатні були бігти.
Дмитро подумав вже, що даремно повернув назад і що зміг би утекти від цих недолугих переслідувачів, аж тут, розпихаючи інших, наперед вискочив один із «ходячих». Цей не кульгав і не волочив ноги, повноцінно біг, причому дуже швидко. Дмитро подякував невідомо кому за те, що хоч дорога йшла з гори. Ноги вже ніби налились свинцем, з горла виривався хрип, а суттєво відірватися від переслідувача-спринтера він не міг. Праворуч, на узбіччі з’явився звідкілясь Берт, видно було, що йому теж непереливки: піднята шерсть на спині і загривку, переляканий погляд, кинутий кудись в бік «зеленки». Глянув докірливо і на Дмитра, мовляв, казав же я тобі!
Дмитро каявся. Але вже було пізно щось виправити. Він озирнувся, вловивши краєм вуха гарчання Берта, але «ходячий» бігун нарешті трохи відстав, але не видихся.
З полегшенням Дмитро повернув голову прямо і з жахом вдарив по гальмах, звернувши одночасно вліво. Велосипед вислизнув з-під нього і посунувся самовільно по асфальту. Дмитро покотився, обернувшись навколо своєї осі декілька разів до велосипеду і боляче стукнувся ниркою об кермо.
Велосипед лежав просто перед ногами, взутими у чорні чобітки на низьких підборах, обтягнутими бежевими колготками і прикритими на стегнах старою совдепівською спідницею. Дмитро з надією поглянув в обличчя бабці і застогнав, намацуючи свою сумочку: пристаркувата жіночка дивилася на нього ясними, налитими кров’ю очима, проте з рота в неї стирчала лапка якоїсь дрібної тваринки.
Бабця виплюнула лапку і з харчанням кинулась на Дмитра. Десь гавкав Берт. Бабця різко зупинилася і повернула вбік. Вона намагалася спіймати Берта, та одна справа впіймати якогось щура чи їжака, а інша – Айнштайна.
Нарешті вдалося видобути пістолет, застряглий в нутрощах сумочки і звести курок вже в процесі прицілювання. Коли Дмитро вже готовий був вистрілити в бабцю, ззаду на нього навалилося ніби кілька тон ваги, втиснувши його у асфальт. У надключичний м’яз вп’ялися зо два десятки здорових зубів (чи протезів), видираючи шматок м’яса. Дмитро переклав пістолет у ліву руку, зігнув її (відчуваючи як гасне світло в очах і боячись знепритомніти) і вистрілив собі повз праве вухо.
«Мабуть я умер, – подумав він, лежачи оглушений. – Але ж як бо-лить.»
На задньому плані свідомості скавучав пес. Дмитро вигрібся з-під спортсмена-«ходячого» (мабуть футболіст чи легкоатлет) і побачив як бабця, впіймавши-таки Берта, тягнеться до нього губами, ніби хоче поцілувати в шийку. Пес виривався, не надто вдало, проте вхопити себе і відкусити шматочок все ж не давав. Крізь дзвін у вухах другий постріл прозвучав, наче з пневматички. Шматок обличчя старенької відірвало і кинуло у лісосмугу вздовж дороги. Жінка впала.
Пальці продовжували триматися за собачу плоть. Берт вищав, наче свиня. Дмитро встав, озирнувся повільно, намагаючись не надто різко крутити головою, підійшов до бабці і всадив ще одну кулю їй в голову. «Треба було б перевірити спортсмена,» – подумав Дмитро, але не став цього робити, натомість став руками розтискати пальці трупа.
– От тепер і перевіримо точно чи я імунний.

11

– Щось він довго. Котра там години?
Мадлена покрутила головою, щось, очевидно, шукаючи.
– Ні відна там сзаді маю сумачку?
– О, є, – через деякий час відгукнувся Богдан, простягаючи чорну, обліплену стразами по контуру не надто вигадливого візерунку, сумочку дівчині.
– Уже пол.-васьмова.
– Він уже мав би їхати назад.
– Ні абізатільна. Машин там может і мноґа, но найті падхадящюю нє так проста. Пайду-ка я. В туалєт.
Дівчина висковзнула із авто і вже доволі твердою ходою пішла вздовж машини назад, у бік Умані, потім повернулася і постукала у вікно задніх дверей.
– Єслі я нє вєрнусь чєрєз… дєсять мінут, прійдьош і падбірьош міня ґдє-та в кустах.
Коли Богданові здалося, що він сам уже цілу вічність, рука його потяглася була до дверей, але зупинилася і попливла в протилежному напрямку. Сидіння водія було ще тепле. Пальці ковзали шорсткою оббивкою, щокою хлопець притулився до холодної і липкої чомусь спинки крісла і цей контраст робив ще приємнішими тактильні відчуття в пальцях. Несподівано тінь лягла на руку. Богдан цього не побачив, бо очі мав заплющені (коли він їх встиг заплющити?), зате відчув, що сонячні промені більше не падають на сидіння, стало прохолодніше.
– Што ти іщєш? – Двері відчинилися, рука зникла з сидіння.
– Телефон, – видихнув Богдан, відкидаючись назад. – Не знав, чи йти тебе шукати.
Отже це не дівоче тепло передалося сидінню, думав він, а просто сонце нагріло. Але все одно було приємно. Та до біса!
– Я взяла їво с сабой.
– Ну як пройшло?
– Прашло нармальна. Правда бил мамєнт, каґда я думала, што патіряю сазнаніє. Но абашлось.
– Ох і паскудно!
– Да нє то штоби…
– Та ні, таки паскудно. Стирчимо тут посеред поля, пече нестерпно, Дімки нема й нема. І не відомо чи буде. Хочеш молока? – Несподівано запитав хлопчина без будь-якого переходу.
Затріпотіли листочки дерев, травою на узбіччі побігли хвилі, сонце зникло, наче його вимкнули. Богдан побачив нарешті те, чого до того не помічав: величезна темно-синя хмара накочувалася валом з північного сходу просто на самотню розбиту машину. Складалося враження, ніби цей вал здатен розчавити їх на млинець.
Здійнявся шквал. Десь там, попереду, бряжчала ледь чутно ланцюгами чорна корова, поспішаючи в їй одній відоме укриття. А може це була просто втеча позаочі.
За півгодинки і до Дмитра докотиться. Сподіваюся, він уже в місті і знайде притулок.
Раптом, наче сухий кашель, просто над головою прогриміло. Світ у лобовому склі ніби сфотографували гігантським фотоапаратом з колосальною потужністю спалахом.
Захотілося відкрити вікно, підставити лице прохолодному вітру, але Богдан побоювався блискавок: а що як вона вдарить в машину? Тоді вони вдвох тут підсмажаться, наче курчата у мікрохвильовій печі.
Гроза накотилась несподівано і сильно. З гвинтівочним тріском зла-малося дерево у лісосмузі і Богдан подякував Богові, що з правого боку чисте поле. Вітер шпурляв якісь листочки і вимітав з узбіччя всіляке антропогенне сміття: етикетки, пачки з-під насіння, пластикові пляшки; котрась із них вдарилася в борт Subaru і двоє в машині одночасно підскочили.
Просто на асфальт перед машиною увійшов безшумний розряд, осліпивши їх. Здавалося, природа вирішила очистити землю від бруду дегенеративного людства, від руїни цивілізації, стерти всі сліди і, можливо, почати все знову.
Стіна дощу впала важко, аж машина, здавалося, просіла під натиском води. Над асфальтом до висоти коліна чи й вище злітали бризки, намагаючись повернутися на небеса, але не маючи вже на це сили.
І світ поступово зник.

12

Можливо через шок, але він дозволив Берту вести його. Пес трюхикав неспішно порожньою вулицею, Дмитро ледь встигав за ним. Велосипед він покинув ще та, на об’їзній. По-перше: колесо добряче вигнулося, та й ланцюг зірвало; а по-друге: над плечем боліло просто нестерпно. Їхати, а до того ще чіпляти назад ланцюг перед цим (без ключів, до речі) у нього бажання не було, бо це означало б напруження ушкодженого м’яза.
Він лише промив рану залишками води з пляшки, зняв із себе сорочку (що також далося не надто легко), відірвав від неї знизу клапоть і туго як міг забинтував плече, пропустивши саморобний джгут під пахвою.
– Берте, давай уже кудись, – задихано гукнув він псові. Той і вухом не повів, трюхикав впевнено далі. – Я тут і здохну…
В очах потемнішало і Дмитро зупинився, лише зараз зрозумівши, що то просто грозова хмара закрила сонце, але затемнення відбулося так різко, що важко було стримати дрож по тілу. А чи може це вже лихоманка?
Чи, може, холодом потягло?
– Берт, за мною!
Дмитро кинувся вбік, до розчахнутих коричневих воріт, за якими виднівся обдертий сірий цех чи то склад.
Берт слухняно потрусив слідом. Все ж, виходило з цього, там не було мертвих. Не простих мертвих. Ті пахнуть як їжа, а інших, запах яких… це запах безуму і смерті. Смерті як такої.
Німець-переводняк рвався з ланцюга, скавулів, метляв хвостом.
Дмитро хотів було, помітивши відсутність агресії, лише страх і ра-дість від споглядання живої людини, відв’язати собаку, але уявивши, як той з радості скаче на свого визволителя, лиже обличчя і кладе лапи на плечі, він відмовився від цієї думки. Та й не відомо як зміниться настрій пса після звіль-нення. Ще й Берт… хтозна які стосунки складуться у нього з цим здорованем.
Берт поглянув здалека на вівчара і потрюхикав до Дмитра. Сам же вівчар узагалі не звертав уваги на чужого собаку. Він гавкав, вимагаючи, видно, повернення своєї надії. Але надія зникла за складом. Натомість вівчар відчув запах загрози.
Те, що Дмитро вважав гаражем, було замкнене. Так само як і склад-цех, двоповерхова адміністративна будівля й ще якась комора.
– Ані транспорту, ані десь сховатися від дощу. Що? Хочеш сказати, треба було ламати ту «копійку» іржаву в селі? От і я так думаю.
Загуркотів грім, дрібні перші краплинки дощу заляпотіли голою спиною. Десь розривався вівчар. Гавкіт різко обірвався, натомість почувся ледь не людський лемент. Берт, ніби прокинувшись, розвернувся у той бік і загарчав, а у Дмитра мороз побіг за шкірою. Він підкрався до рогу гаража і визирнув: звідси видно було частину двору перед ворітьми. Пса побачити він не зміг, проте замість нього був «ходячий». І він жував.
– Значить так, – повернувся до свого чотириногого напарника Дмитро. – Зараз я його відволікаю, а ти біжи геть. не нападаєш, а просто тікаєш. Бо він обожнює собачатину. Зрозумів? Нічого ти не зрозумів.
Дмитро роззирнувся в пошуках важкенького каменя. Поблизу гаражних воріт асфальт був рівним і підметеним, про цеглину чи щось подібне і мріяти не варто, проте було дещо: загублена кимось «Дюшеска».
Він перебіг до адмінбудівлі і кинув цукеркою в «ходячого». Кидав він лівою рукою, звісно, не вцілив, але увагу зомбі до снаряду привернув. Поки «ходячий» жував «Дюшеску» разом з обгорткою, Дмитро обійшов адмінбудівлю з тилу і виринув біля буди вівчара.
– Не дивися, Берте, – прошепотів Дмитро і переступив калюжу крові. Вже на вулиці, коли Берт припинив так сильно нервувати, він відзначив: – А класна штука ці «Дюшески». Раніше я їх не цінував.

13

Крізь розбиту вітрину вдалося легко і тихо увійти всередину. Погляду відкрилися ряди різноманітних каністр, дисків, всілякого залізяччя, інструментів…
Берт був спокійний, він клацав кігтями магазином, роблячи час від часу мітки на стелажах. Отже всередині нікого не було.
Дмитро почав пошуки і враз усвідомив як забарився. І що даремно не взяв ліхтарика. Під ногою щось м’яко угнулося. Дмитро нахилився і з острахом роздивлявся предмет, а тоді підняв його двома пальцями.
– Це ще краще, – повідомив він псові. – Якби я знав… не видів би три години в тому «Аутлендері».
Ключ із пультом сигналізації хитався на пальці, сумочка, з якої він був витягнутий, кинута назад на підлогу.
Чоловік натиснув кнопку: квакнуло десь з внутрішнього двору. Він вийшов з магазину, кинув прощальний погляд на Mitsubishi, який вважав своєю удачею. Може він до нього ще повернкться. А може й ні.
Позашляховик стояв з відкритими дверцятами з водійського боку, коли Дмитро знайшов авто, бензину – нуль.
За автокрамницею, біля стенду з шинами сірів VW Passat.
– Ось вона, німецька якість, кузов універсал, повний бак, сподіваюся. А головне – багато місця. До біса! Поїхали!
Авто йшло м’яко, бензину було більше як півбака, єдине, що непокоїло Дмитра, так це те, що доводилось їхати з увімкненими фарами.
На виїзді з міста перед авто у стовпах світла йому трапився «ходячий» і Дмитро його ледь не збив.
«Ну не наздоженуть же мене?» – Подумав він і натиснув сильніше на педаль акселератора.
Дорога блищала діамантовим блиском, небо прояснилося і визирнули зорі.
Головний фокус полягав у тому, щоб не налетіти на Forester посеред траси на такій швидкості, інакше стирчати на трасі доведеться ще довго. Дмитро перейшов на нейтралу, роздумуючи, наскільки ж він далеко від місця їхньої аварії. І побачив слабке блакитнувате мерехтіння попереду.

14

Спочатку вона довго плакала, а потім якось непомітно заснула просто посеред плачу. Він переліз до неї наперед, щоб хоч якось заспокоїти і не знаючи як. Тепер вона напівлежала в нього на плечі (лівому, воно вже затерпло і боліло майже як і праве), поклавши одну руку йому на стегно, а іншою обвивши його передпліччя. Це сталося якось несподівано, він навіть був трохи відсахнувся від неї. Але попри те, що плече йому муляло, це саме відчуття якимось чином було приємним.
Раптом тиск на нього зменшився, Мадлена сьорбнула носом:
– Ізвіні. І спасіба.
– Завжди будь ласка, – пролепетав Богдан.
Дівчина клацнула магнітолою (залунала якась попса, а хлопець подумав про те, як дивно це: вся машина розбита, а аудіо працює) дістала із сумочки косметичку і заходилася промокати очі серветкою, а далі підфарбовувати наново.
Заряд телефону становив одну рисочку. Час перевалив за десяту.
– Фари!
– Ну нарешті!
Авто розвернулося і здало назад, аж упритул до Subaru.
Богдан вискочив з машини, зойкнувши від болю: плече напухло і пекло.
– Ох і вибір же у мене був! – Вигукнув виходячи йому назустріч Дмитро. – Думав взяти «Лендровер», але його не знайшов. Натомість попався «Аутлендер», а в решті-решт приїхав на цьому. Та хотілося б Volvo, той, найновіший. Може, найновішим він був, коли я купував свого «Запорожця»… Але і ця непогана.
– Што с табой? – Приєдналася до них Мадлена.
Зараз накладатимеш нам обом тугі пов’язки. Але спочатку, мені здається, треба промити ще раз антибіотиками.
– Ета што, укус?
– Ага. Ну нічого, я ж імунний. А якщо ні, ви знаєте що робити.
Після обробки рани перекисом і перев’язки Дмитро завалився спати, а Богдан з Мадленою всілися попереду.
– Ну от, ми знову на вихідних позиціях, – сказав хлопець. Дмитро позаду вже голосно сопів. Здавалося, він заснув миттєво, щойно уклався. – Що як його почне тіпати? Я не зможу його вбити. Чи кинути.
– Нє начьньот, – не надто впевнено, як йому здалося, заперечила Мадлена. – Он сільний і всєх нас єщьо нє раз витянєт із ґавна.
– Так. Він такий.
Ближче до першої ночі не спав лише Богдан. Він чув як тихенько гарчить ззаду Дмитро, але Альберт спав біля нього спокійним сном. Сам Дмитро перед тим як заснути встиг повідомити, що Берт добре відчуває зомбі, тож якщо пес почне нервувати, значить пора вже діяти. Пес зберігав спокій до тих пір, поки Богдан не заснув.

15

– Оце ви нахекали там спереду! Невже пили без мене?
Богдан потягнувся і вкотре згадав про ушкоджене плече. Мадлена обережно пробувала повертати шию.
– У тебе там не менше надихано, – помітив хлопчина.
– Ага. Я ж хворий. Але почуваюся таким, що одужую.
– Нам нада в супєрмаркєт.
Дмитро сів:
– Треба було вчора написати мені список, я б купив.
– Я питалась да тібя дакрічяцца, но ти убєжал!
– Добре, поїдемо. Котра зараз?
Богдан озирнувся: на обличчі в нього грала злостива усмішечка:
– Ти ж казав, що немає сенсу в часі бо цивілізація загинула.
– Так і є. І вибач що розбив твій телефон. А що нам треба в магазині?
– Мноґа чіво. Начіная с влажних салфєтак, пака ані ні висахлі, мою-щіх, вади, і заканчівая свєчямі і бєльєвой вєрьовкай. Нам же нада ґатовіцца к длітєльнай жизні в етам мірє.
– Згоден, але тоді нам треба буде знайти ще один драндулет і, бажано, вантажівку. А ще кілька наплічників, зручний одяг і взуття. Я бачив там спортивний магазин, але якось не подумав там скупитися. А ще можна завести мапу, на якій позначатимемо джерела ресурсів. Щоб мати такі собі заначки. Скажімо, як газовий балон в «Дурі».
– Як там, до речі, із зомбі? Мабуть нікого, як і у нас, не евакуювали.
– У селі тут, ліворуч від траси, порожньо, а у самій Вінниці їх теж небагато.
– Я думав їх там повно.
– Я теж. Але ж я був на самому краю, у передмісті, так би мовити. До речі, про зомбі: раджу вам, якщо ми розділимось, дуже обережно ставитись до нормальних на вигляд людей.
– Аґа, ні хатєлась би наталкнуцца на такіх прідуркав, как тє, вчєра ночью.
– Я не про тих. Мені здається, що є два види зомбі. Перший тип: люди, які померли від хвороби, загинули за інших обставин, скажімо в аварії чи від інфаркту, кого заразили інші зомбі. Вони «оживають», – Дмитро взяв слово пальцями у «лапки». – Вони потроху розкладаються і тому їх легко впізнати. І є другий тип: це люди, які перенесли хворобу без летального кінця, можна сказати, на ногах. Щось типу менінгіту. Він також у більшості випадків убиває людину, але не завжди. Зомбі першого типу багато. Може дев’яносто вісім відсотків, може й більше. А може трохи менше. Зомбі другого типу не розкладаються, мають навички, які здобули під час життя. Ну, до хвороби. Здається, зберігають деякі спогади. Це погана новина. Хороша в тому, що менш небезпечна, але більш чисельна група зомбі скоро зникне.
– Ні фіга собі. В іграх чи там в кіно такого не було. Хоча ні, було. Але там був один вид зомбі. Вони були такі швидкі і розумні. А може тільки швидкі. World War Z називається. В кінці люди змогли якось так зробити, щоб зомбі не нападали на них. До того часу людство стислось до розмірів Бреда Піта, його тьолки, сина і якогось негра.
– Так то ж Бред Піт! Нам краще не проводити всілякі там експерименти. Краще запастися зброєю з великими магазинами і патронами до неї. Ми ж не вчені, так?

16

8 червня будівля ГУМВС у Вінницькій області стояла порожня, якщо не рахувати кількох трупів зомбі у міліцейській формі. Видно вони не змогли вибратися з будівлі коли хвороба знищила їхній інтелект. Більшість приміщень була зламана, меблі поперекидані чи потрощені, в стінах помітні були численні кульові отвори.
Зброярня також була вичищена. Лишилось кільканадцять автоматів і близько сотні пістолетів (що цілком задовольняло потреби групи), але патронів до них катастрофічно бракувало. Тобто не було зовсім.
Троє людей, чоловік років тридцяти, хлопець – школяр чи студент і дівчина до двадцяти п’яти років у новеньких футболках, шортах і кросівках блукали холом. Хлопчина споглядав розібрану барикаду перед входом, наче прорвану лінію оборони, чоловік присів коло одного з убитих зомбі (це був хлопчина, щойно з університету внутрішніх справ, судячи з прищавого фейсу, спотвореного хижою і тупою гримасою), дівчина всілася на стіл збоку від входу і теліпала ногами.
– Може тут більше вижило людей? – Гукнув хлопець. Луна моторошно покотилася порожніми коридорами. – Ач, всю зброю забрали.
– А йди-но сюди! – Погукав дядько.
– Що Ви там біля того трупа знайшли…
Хлопець знехотя підійшов.
– Поглянь і скажи що бачиш.
– Зомбі. Нейтралізованого.
– Думаєш, що забарикадовані міліціонери швидше заразилися, ніж люди в натовпі на вулиці?
Хлопець знизав плечима, а дядько вів своєї:
– Піди помацай мішок на бруствері перед входом і той, що лжить поруч.
Хлопець ще раз знизав плечима і пішов до барикади виконувати наказ дядька.
– Ну як? – Гукнув його чоловік.
– Цей з піском. Що іще?
– Він сухий чи мокрий?
– Сухий. Ну, майже.
– А он той, що лежить?
– Мокрий. Добряче мокрий. Видно й так, можна не мацати.
– Висновок?
Хлопець повернувся до дядька:
– Барикаду розламали після вчорашньої зливи.
– Добряче відрізняються сухий і мокрий?
– Так.
– А що ти можеш сказати про цього? Ще одна спроба після того, як ти розім’яв мозок. Шопінг, видно, притупляє інтелект.
– Що, що..? Нічого.
– Свіжа кров.
– Де? Він же зомбі. У нього не буває свіжої крові.
– А як же вони по-твоєму рухаються? Кров у них густа, і хімічний склад, б’юсь об заклад, ненормальний. Але глянь: його застрелили сьогодні зранку або вночі.
– Це добре чи погано?
– Не знаю. Але я б не надто різко кидався б ув обійми людям, обвішаним по самі вуха автоматами і кулеметними стрічками, як матроси «Аврори» в сімнадцятому.
– Чому?
– Тому що хрін знає, що у них в голові. До того ж вони мені не подобаються, бо через них ми мусимо шукати зброю деінде.
– А чому б не знайти їх і не попросити в них хоча б парочку стволів?
– Тому що люди, які виносять все, що бачать і громлять приміщення – ні з ким нічим і ніколи не діляться.
Біля машини дядько зупинив всіх:
– Хто поведе? У мене щось рука болить. Мадлено, як ти?
– Ні знаю, міня аж трясьот…
– Нічого. Коробка там механічна, але ти впораєшся. Ти ні в чому не винна.
– Да я знаю… Но всьо-такі…
– Сідай.
У неї все вийшло.
Дмитро лежав на задньому сидінні, впершись стопами у вікно, длубаючись від безсоння у радіо, прихопленому ще з аптеки та кидаючи час від часу погляд на Богдана. Хлопець насуплено витріщався у вікно так, що Дмитрові було видно лише його потилицю. Пацан нервував. Мабуть, думав Дмитро, гормони грають. Нервує від присутності молодої гарної жінки.
Чорт, він так про це думає, ніби йому вже принаймні шістдесят! Ма-буть нервова напруга дається взнаки, подумав Дмитро.
Радіо затріщало, Богдан здригнувся і трохи ожив.
– Ви дістали батарейки? Послухаймо!
Не слід на щось сподіватися, зауважив Дмитро. І за десять хвилин хлопчина таки покинув це марне діло. Дмитро теж: він зробив звук дуже тихим і полав радіо назад за сидіння. Сон нарешті навалився на нього, важко, як навалюється ґвалтівник на свою жертву.
– Діма! Діма!
Не розплющуючи очей, він відгукнувся, здивувавшись як погано слухається його язик:
– Що там, Соню?
Мадлена пропустила обмовку повз вуха:
– Куда дальше? На Хмєльніцкій ілі на Тєрнопаль?
– На Тернопіль. Може час пообідати?
– Нєплоха би. Я би яблачька сьєра. Нє трудна тібє пєрєдать?
– Сонце, яблучком не наїсися, – наслідуючи Дмитра підключився Богдан. – А лиш заробиш собі виразку. Зупиняй.
– Давай я сначяла виєду на нужную дароґу.
– І ще одне, – пролунало знову із заднього сидіння. – Побудеш ще раз сестрою милосердя?
– Да, канєшна. Ну вот.
Заскреготів ручник.
– А де ви молоко наточили?
Дмитро витяг з-під себе дволітрову пляшку, здивовано обдивився і подав Мадлені, яка вже відчинила пасажирські дверцята і нависла над його обличчям. Під коротенькими шортиками Дмитро навіть роздивився бузкові трусики. Він сів, розвернувся обличчям до дівчини і звісив ноги на асфальт.
– Ета Бодя надаіл вчіра!
– Що? Де?
– До нас корова приблудилась, – поспішно пояснив Богдан, обходячи універсал ззаду.
– На, випєй, – дівчина відгвинтила кришечку і простягнула пляшку Дмитрові.
– Ну, будьмо! – Він надпив і передав пляшку назад дівчині. Далі тара з молоком пішла по колу, поки не переполовинилась.
– Доведеться вилити, – з сумом констатував Дмитро, загвинчуючи ковпачок. – Або допити до вечора чи навіть обіду.
– Краще вилити, – буркнув Богдан і відкрив багажник. – Що діставати?
– А що ми тут можемо приготувати? Казан випробуємо ввечері. А зараз поїмо якихось консервів.
– Міня уже ташніт ат етіх кансєрвав! Тєм боліє ми папілі малака. Кстаті, малако аставь. Пріґадіцца.
– Хочеш печива? – Богдан простягнув у порожнечу пачку «Марії».
– Ладна, пара єхать, – відмахнулася дівчина. – Давай я тєбя пєрєбінтую, – схилилася вона над Дмитром.
Богдан впустив печиво назад в багажник і захряснув останній.
– Бодя, дастань, пажалуста, аптєчьку!
– Ну от, то відкрий, то закрий! То – не треба, то – подай!
– Што с табой случілась? Вєдьош сєбя как рібьонак!
– Всі ми трохи на взводі, – заступився за хлопця Дмитро. – Все-таки зомбі-Апокаліпсис!
– Нічого я не на взводі…
Їхали знову мовчки.

17

Львів зустрів «пошукову команду» приємним теплим вечором: світлі квартали новобудов, Замкова гора рясно зеленіла ліворуч, просто за нею у видолинку тяглися вузенькі вулички старого міста, величаво здіймавсь над ними купол Успенської церкви, блищали вітражі у готичних вікнах її дзвіниці, височіла над всім цим вежа ратуші з жовто-блакитним стягом.
– Де шукати? Маєш якісь ідеї?
Дмитро повернув з асфальту на бруківку Руської.
– Не знаю. Може, в готелях. Не дорогих. Надя не дуже багато живе. Тим більше після того як її скоротили, а чоловік помер.
– Да, біда не приходить одна.
– І не кажи. Мадлена що, спить? Буди її, бо пропустить найкраще. Вечірній Львів, тобто при заході сонця – це щось. Хоча тут зазвичай в такий час веселіше.
– Може краще не треба?
Площа Ринок кишіла людьми: під навісами вуличних кафе, у крамничках, на бічних вулицях. Місцеві і туристи, у кепках і шортах, у народних костюмах, у пишних сукнях, модних до дев’ятнадцятого століття (Дмитро зрозумів, що це ті дівчата, що продають квіти з гарненьких плетених кошиків), з фотоапаратами на шиях…
«Лишилось тільки зфоткатись на пам'ять,» – подумав з жахом і відразою, сумом і гіркотою Дмитро.
«Ходячі» застукотіли по авто долонями, почали концентруватися у фарватері VW.
Дмитро різко звернув ліворуч і одразу ж зрозумів свою помилку, але пізно: шлях був загороджений столиками і стільцями, розтягнутими по всій проїжджій частині і вузькому хіднику і між всім цим снували зомбі.
– Ніколи не думав, що буде так дико побачити зомбі у Львов, а не де-небудь в Лос-Анджелесі чи Нью-Йо-о-о…
– Тримайся! – Дмитро вдавив педаль газу з усіх сил. «Фольцик» ревнув і поторохтів уламками столів. «Аби нічого не повідривалося знизу, – подумав він, – і щоб ми не застрягли тут.»
Ззаду вигулькнула Мадлена:
– Што случілась? Ґдє ми?
– Тримайся! – Повторив Дмитро.
Авто вилетіло на ширшу перпендикулярну вулицю і понеслося далі на північ.
– Праворуч ви могли бачити пам’ятник засновнику міста королю Данилу Галицькому, або як його називають місцеві – пам’ятник коню! А попереду, цей дорожній колапс – це нове визначне місце Львова! Затор в результаті напливу зомбі! Тримайтеся!
Машина вискочила на тротуар і понеслася, наче ураган, змітаючи численні виносні столики кав’ярень. Так вони опинилися на проспекті Свободи, найширшій вулиці міста, що впиралася у оперний театр. Просто під стелою Шевченка вітер колихав купол великого намету кольору хакі, поперек дороги лежав збитий автобусом біл-борд, з якого сумними розумними очима дивилася на весь цей розгардіяш Юлія Тимошенко.
Дмитро не гальмував, а виїхав бордом, наче трампліном, здійснивши короткий стрибок, який все ж трохи розрядив атмосферу загальної паніки, натомість посіявши зерно істерії. Найбільше реготав сам Дмитро.
– А оце – оперний театр. Тільки щось він трохи підкоптився. Шкода. Та все одно йому кінець. Як і всьому місту. Надивляйтеся… Чекайте…
Авто зупинилося біля кіоску з пресою. Дмитро вискочив, загріб щось всередині розчахнутого вікна і повернувся, кинувши награбоване назад, до Мадлени.
– Карта міста Львів, украінскіє кросворди… ручькі… Каратать долґіє зімніє ієчєра?
– Точно, – Дмитро рвонув в тому ж темпі, пасажирів, як і його самого, звісно, втиснуло в сидіння. – Для цього. Ви б пристебнулися…
Куда ми єдєм?
– Не знаю. Де немає зомбі. Або хоча б де їх менше.
– Не туди, куди ти їдеш! – Закричав, намагаючись перекрити рев двигуна, Богдан.
«Він правий,» – Дмитро збавив швидкість щоб їхній транспорт не розвалився на бруківці Городоцької.
Раптом він різко звернув вбік, у якийсь двір, під арку і зупинився. Богдан, що так і не скористався порадою пристебнутися, голосно бемкнувся головою об скло.
– Бляшка мушка! Убити нас хочеш!?!
– Тихо, – Дмитро опустив вікно.
– Мало того, що коли ти обминав зомбі на дорозі…
– Я сказав тихо! – Гаркнув він. І тут, в раптово запалій тиші всі почули.
– Це автомат? – Вирячив очі Богдан.
Гупнув вибух.
– Думаєш, нам треба туди? – Дмитро озирнувся до нього, потім до Мадлени.
– Ета люді. Нада к нім.
– Може військові, – припустив Богдан.
– Справді, я бачив «Урал» з чорними номерами і поряд «бобік» на Городоцькій, поряд з Головпоштамтом.
– Ну чьо? Єдєм?
– Давайте поставимо авто біля Ельжбети, це десь там відбувається, і пройдемося, поглянемо.
– Да ти што? Там же пално зомбі!
Ніби на підтвердження її слів у заднє скло затарабанило.
– Ну вот, я ж ґаваріла!
– Спокійно, замкніть двері і все буде нормально. І попіднімайте вікна.
– Я ні маґу так сідєть, каґда ані на міня смотрят.
– То покажи їм фак, – Богдан тут же продемонстрував цю ідею в дії.
Мадлена лиш сопіла носом. Здавалося вона от-от або заплаче, або схопить гвинтівку. Кого в такому випадку застрелить лишалося відкритим питанням.
Дмитро ж чомусь не розділяв настрою Богдана, який таким чином виявляв зневагу до ще позавчора нормальних людей. Може він і був правий, бо сьогодні це просто шматки голодного ходячого гнилого м’яса…
– Це не військова техніка, – зазначив він, прислухаючись до реву, який швидко наближався.
– Щоб мене… – тільки й вимовив Богдан, коли жовта блискавка пронеслася повз провулок.
– Хочеш сказати… – почав і не закінчив Дмитро.
– Це вони! Довбані виблядки!
– Кто? Кто ані?
– Ті уроди, які обстріляли нас!
Дмитро похитав головою:
– Не поспішай. Ми ще цього не знаємо.
– Вони нас переслідують!
– І как іх єщьо ні заєбала катацца і стрєлять ва всьо, што пападьоцца?
– Вони придурки. Не рівняй їх по собі. До речі, ти хвилину тому хотіла їхати до них, – в невеселій гримасі розтягнув губи Богдан.
– А де ж іще двоє? – Дмитро увімкнув двірники, не відриваючи очей від дзеркала заднього виду. Так, як він зчищає мух зі скла, думав він, ці хлопці протерли, якщо взагалі протерли, свого Camaro від людських кишок.
Двоє слухняно пропливли Городоцькою вниз, слідом за ревом жовтого монстра, джип, якийсь «екс шостий» і «кубик». А тепер ще лупатий «мерс».
Бляха муха, подумав Дмитро. Як же він одразу не зрозумів? А може він і помиляється. Адже не в одному екземплярі існують ці машини! Але такий знайомий автопарк! Бо хто ж іще міг вижити у Апокаліпсисі? Інтелігенція, письменники, вчені? Прості пересічні громадяни?
Може в американському кіно і виживають просто люди і поліцейські, але у нас вижити можуть лише гниди і олігархи. Та ще їхні посіпаки.
І все ж не слід поспішати з висновками.
– Не рипаймося, – хрипко промовив він. – Хай катаються. Може до ранку зникнуть. Не думаю, що варто з ними зустрічатися.
– Ми што, тут начівать будім?
– Доведеться. Мені теж не хочеться. Тим більше… – він затнувся. – Тим більше, що там може бути моя донька.
– Будемо їздити по готелях і перевіряти їх? Мадлено, подай карту. І ручку.

18

Вони падали на ходу і вже не вставали, підживлюючи сморід, що стояв над містом, але ті, хто ще тримався на ногах були досі небезпечними.
– Що далі? – Хапаючи ротом повітря спитав Богдан, хряснувши дверима і поставивши гвинтівку між ногами.
Дмитро дозарядив рушницю і примостив її зверху на панелі приладів.
– Не знаю. Якби я знав коли вони поїхали, чи дісталися Львова, де були, коли все почалося… Вони можуть бути де завгодно.
– Может… – колишня аптекарка, яка щойно показала себе справж-ньою Валькірією, перевела дух. – Ана впєрвиє ва Львовє?
– Так. Чим це допоможе?
Может і нічєм. Вєдь таґда ані далини бить в центрє. А там – пєкла. Но і іскать нада там. Па-моіму, ані ні атходят даліко ат мєст…
Мадлена осіклася, не розуміючи як вже зарахувала щойно сестру і доньку Дмитра до зомбі, а це те ж саме, що до мертвих. Навіть гірше. Дивно, подумала вона, як швидко людина черствіє душею, стає логічно жорсткою. Адже, якщо по-чесному, у родичів їхнього ватажка не було шансів.
Та він не звернув на ці її слова уваги, очі застигли, на обличчі з’явилася усмішка:
– Я знаю де вона.
На питання обох пасажирів він не відповів. Авто рвонуло і, пі-дім’явши «ходячого», вирулила з готельної парковки на вулицю.
– Коли я вперше був у Львові, – розповідав дорогою чоловік, – мене найбільше вразила одна будівля… церква. Точніше костьол. Чорт, та ми вчора були майже на місці!
Велична готична споруда з благородної бурої цегли, з розкішною розетою над центральним порталом виросла з правого боку вулиці.
– Костьол святої Ельжбети, – тоном гіда проголосив Дмитро і, не зважаючи на десятки зомбі на вулиці поблизу, вискочив з рушницею і побіг до входу.
Двері були прочинені. Сліпучо-білі стіни і колони, ряди майже чорних дерев’яних лав, порожній вівтар. Дмитро оббіг увесь костьол, зазирав у всі закапелки, обійшов будівлю двором навколо, розпихуючи зомбі прикладом.
Мадлена і Богдан мовчки спостерігали за дійством, тримаючи гвинтівки наготові.
– Їх немає! – Повідомив Дмитро, повернувшись і розрядивши перед тим як сісти в машину рушницю в надто цікавого зомбі, зарослого хіпі з кельтськими рисами обличчя. – Довбані туристи!
– Ета харашо, – прокоментувала спокійним тоном першу з реплік Мадлена. Це означало, що Дмитро не знайшов своїх ні живих, ні мертвих. Шанси Соні залишалися на рівні 50/50. Хоча, може 40/60. Чи 10/90.
– Що ж хорошого? Тоді вона на площі Ринок чи у подібному місці. А там, як ти виразилася, пєкла.
– Та тут усюди пекло, – почухав потилицю Богдан. – Це ще нічого не значить. Продовжимо. Спочатку обстежимо найцікавіші пам’ятки, потім менш популярні…
– Вона може бути де завгодно. А ми їздимо тільки вулицями. І не можемо повідомити їй, що ми тут і шукаємо її. Я не пам’ятаю номер Надиного мобільного…
Всі замовкли. Кожен щиро ґвалтував свою душу, намагаючись переконати себе, що пошуки досі доцільні і що були такими від початку. Мадлена поклялася собі попросити Дмитра припинити пошуки завтра. Дружба дружбою, але впадати в крайнощі чи нав’язливі манії – погана ідея. Вони тут всі загинуть, шукаючи давно вже мертву дівчинку. В будь-якому разі їхня група знищена. Майбутнє вимальовувалося, попри те, що дуже нечітке, все ж не надто райдужне. Від перспектив завтрашнього дня несло смородом могильної землі.
– Што ета пікаєт?
– Здається, десь біля тебе, – озирнувся Богдан.
Мадлена покрутила головою, зазирнула навіть під сидіння до Берта, що ховався внизу від пострілів чи від зомбі. Нарешті в руках у неї опинився приймач SONY:
– Ета била сзаді. Ета же аптєчьнає радіо!
– Зроби гучніше, – попросив схвильовано Дмитро. – Воно лише пікає?
Сигнал був доволі сильний, але перешкоди частково глушили його.
– Це живі люди. Вони, мабуть на радіостанції чи на телевежі, – припустив Богдан.
– Ні, – заперечив Дмитро. – Тоді б сигнал був ідеальним. Це портативний, можливо саморобний маячок. На що він розрахований – не знаю. Його ж майже не чутно. Але, можливо, іншої техніки у них немає.
– Што будім дєлать?
– Я залишу вам із ними. А сам шукатиму далі.
– Падажді…
– Я залишу вам припаси і зброю… – по-своєму зрозумів протест Дмитро.
– А з чого ти взяв, що ці люди безпечні?
– Не знаю. Але вони просять допомоги. Це значить, що вони не озброєні до зубів і не розстрілюють чужі машини.
– Висновки з одного сигналу морзянкою, – усміхнувся трохи глумливо Богдан.
– Ти нє сможеш сам…
– Ти хочеш померти зі мною? Я їду не на прогулянку.
– Ми тут всє нє на праґулянкє.
– Тим не менш, я вас залишу. Я не маю права ризикувати вами. А так ви будете не самі, а з іншими людьми і разом ви виживете.
– Как хочеш, – відрубала сердито Мадлена.
Богдан закректав і тихо-тихо сказав:
– Вона права. Я з тобою.
Дмитро глянув на хлопця:
– Не тупи. Тут не місце геройській жертовності. Людству потрібні чоловіки. – Він озирнувся на дівчину: – І жінки. Тому ви залишитеся. Тільки спочатку знайдемо цей маячок.
Сигнал то посилювався, ставав чистішим, то майже зникав. Авто петляло вуличками центру, наче сліпе кошеня. Враз звук став надзвичайно чітким. Дмитро зупинив машину.
– Помітили? – Спитав він. – Щойно ми звернули зі Свободи… Вони десь на цій вулиці… чи на площі! Бачите, он там вчорашній знайомий – Данило Галицький! Він знову рушив машину. – Знаєте де вони?
VW зупинився просто перед широкофронтонною церквою сірого каменю. Двоскатний дах був над фронтоном прикрашений крупними завитками. Троє якихось святих в нішах охороняли портал, розмістившись над ним. Навпроти входу висилася фігура Богородиці.
– Гарна, правда? – спитав Дмитро. Шкода, що доведеться її подірявити.
– Божью матєрь?
– Ні, церкву. Не стріляйте в зомбі, поки вони навпроти дверей і вікон. Всередині люди.
– Чекай! – Вигукнув Богдан. – А що як вони там всередині теж стали зомбі? А маячок біб ікає собі…
– Тоді поїдемо далі разом, – коротко і спокійно пояснив Дмитро.

19

Запах гнилі вдарив в ніс, щойно важкі дерев’яні оббиті залізом двері було висаджено.
– Зачєм ми туда лєзєм? Ясна же, што там всє умерлі!
Дмитро оглянув складну на вигляд електротехнічну конструкцію, розташовану на різному пюпітрі навпроти заґратованого віражного вікна.
– Погане місце для передавача, – зазначив він. – Товсті стіни. Диво, що ми його почули.
Мадлена коротко матюкнулась і прицілилась у худого, майже до дистрофії, підлітка, який, вискаливши зуби, з останніх сил дибуляв до неї. Він нагадував жертву голодомору, бачену якось у підручнику історії.
– Діма! – Гукала вона, перехоплюючи міцніше гвинтівку. Долоні у неї пітніли, голос тремтів.
– Діма!
Тріснув постріл, хлопчик упав з дірою у лобі. Богдан ногою зачинив двері і дослав новий патрон в патронник.
– Што ми тварім? Ми же в церкві!
– Це перестало бути церквою, – відгукнувся Богдан, – коли перший із цих людей став зомбі.
Дмитро ніби й не помічав нічого, копав натомість батарейки, що купкою лежали під пюпітром. Маленькі металеві циліндрики зі стукотінням розліталися під лавки.
– Там іще щось є, – Богдан пройшов повз лави, застелені легкими куртками і шаликами, повз золотий вівтар, але й не думаючи насолоджуватися розкішною і суровою красою інтер’єру, зник у якомусь внутрішньому приміщенні.
Дмитро нарешті закінчив огляд маячка і підійшов до Мадлени. Дівчина стояла біля входу і дивилась на дитячий труп.
– Готовий закластися, цей хлопчик і є юним електрорадіотехніком.
З глибин церкви бухнуло.
– Стій тут, стеж за входом! – Скомандував Дмитро і побіг на звук.
Мадлена повернулася боком до хлопчика, поглядаючи тепер то на нього, то на двері, за якими, наче оси біля потривоженого гнізда, крутилися «ходячі».
– Тут всілякі келії, – пояснив Богдан, торкаючи носком кросівка голову зарослого щетиною типового вусатого галицького дядька. – В них зомбі. Я думаю, вони потроху хворіли і замикали хворих у цих приміщеннях. Ми трохи спізнились. Бачиш, он іще свічка на стіні в канделябрі димиться?
– Що ж, валимо звідси, – кивнув Дмитро. – шкода, звісно. Але, думаю, що ми б не змогли їм допомогти. Колись, коли нове людство проводитиме тут археологічні розкопки, знайде цих людей і подумає, що це були монахи-відлюдники. Твою ж мать!
Богдан скинув гвинтівку, але коридор був порожнім.
– Що? Де? – Шепотів хлопець.
Дмитро не відповідав. Він просто пройшов далі коридором, присів навпочіпки і засвітив запальничку. Чорний BIC його сестри. Швидше за все мертвої. Як і Соня… О, Боже!
Він почув, як Богдан ригає на чотирьохсотлітню кам’яну підлогу.
У колі слабкого світла вогника, спираючись на товстенькі синюшні лапки, стояло щось жахливо заворожуюче. Запалі каламутні очі, перед якими роїлись мухи, а на самих рогівках повзали черви, обвисла рвана нижня губка, дві закривавлені біляві кіски. Якого кольору була сукенка сказати було вже неможливо.
Дівчинка (їй від сили два рочки, подумав Дмитро) сліпо тицьнулась запалим носиком у кросівок і стисла його зубками.
Тиск був значним, чого Дмитро ніяк не очікував. Він поклав рушницю позад себе і підвівся. В лівій руці з’явився пістолет. Вогник згас. Палець на коліщатку пекло немилосердно. Очі сльозилися.
Зубки кудись зникли, натомість голою ногою вгору поповзли холодні пальчики. BIC знову виплюнув язичок полум’я: дівчинка стояла, спираючись на криві ноженята і вже підносили зуби до живої плоті.
Дмитро повернув стопу вбік і остаточно осліп та оглух від пострілу. Литкою стікало желе.
– Ти чув?
– Що? – Голосно запитав Дмитро, навіть не намагаючись втертися.
– Ти це чув? – Повторив Богдан. Він уже проригався, але дивитися в півтемряву перед Дмитровою ногою уникав. – За цими дверима.
– За цими дверима, – повторив чоловік. – Що за ними? Мабуть ще один зомбі. Може тут за кожними дверима…
– Там дитина.
Ще однієї дитини йому бракувало!
Богдан нахилився до рівня ручки (мідної, різьбленої, мабуть, дуже древньої) і погукав:
– Альо! Хто там?
Тиша.
– Вона скрикнула!
– Вона?..
Богдан пояснював, як розумово відсталому:
– Коли ти вистрілив. Ти, мабуть, не почув, бо трохи оглух. Зате мені було чутно дуже добре. Я ж раком стояв. – І вже знову до ручки, ніби намагаючись її поцілувати. – Ти там? Ми здорові. Ми тебе… нагодуємо… і у нас є зброя. Ми тебе захистимо. Ми збираємо тих, хто вижив. Ти там?
– Нікого там немає, – максимально, як міг твердо (а насправді змучено) заявив Дмитро. – Ходімо звідси.
Богдан лишився стояти біля дверей, а Дмитро рушив назад, у головну залу. За дверима схлипнуло. Дуже тихо, видно двері були товсті, але схлипнуло.
Я тут! – Пропищало жалісно з келії.
Дмитро різко зупинився. Серце підскочило аж до горла.
Не може бути!
Але ж чому? Невже вони вдвох цього не заслужили?

***

Мадлена без слідів сліз (на це вона дуже сподівалася) стежила за «своїми хлопцями», які йшли до неї. Дмитро тримав на руках років шести-семи заплакану й брудну біляву дівчинку.
Колишня аптекарка вичікувала, зберігаючи на обличчі маску байдужості. Головне – не сказати знову щось не те. Іноді все не те, чим здається. А іноді сигара – просто сигара.
В ногу забив метроном Бертового хвоста. Де ти був, друзяко?
Хлопці підійшли впритул.
– Це Софія, – оголосив Дмитро з гордістю, на яку спроможні лише батьки і всі непевності Мадлени випарувались. Вона знала, що він далі скаже. – Моя дочка.
Коли вони сідали в авто, розпихуючи зомбі прикладами, Богдан сказав:
– Знаєте ми хто тепер? Ми – володарі світу!

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.79528212547302 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Історія Європи. Український погляд
Кожен з нас має знати історію власного народу. Бо історія – це його посвідка на проживання на рідній …
Погляд на світ через призму пародії.
«Прометей поміж грудей» – тільки ця провокативна назва збірки чого варта! І це не натяк, це те, про …
День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …