Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2658
Творів: 49550
Рецензій: 94099

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Цикл оповідань

ПОРИ РОКУ (4 сезон)

© Турчин Євгеній, 19-01-2015
Осінь
На східному фронті без змін

А він просто зі злості зачепився із цим рубачем правди. Той, звісно, не надто переймався тим, що казав; навряд, думав Женько, адже бачив на власні очі, як він ширявся у під'їзді їхнього будинку. Про що ще, крім ширки, думають наркомани? І чи здатні вони думати про щось інше? Чи варта чогось їхня думка?
Та все ж Женько не втримався. Надто вже брало за живе патякання того нікчеми. Втім, якщо зараз спитати його, як розмова дійшла до такого накалу (тобто навіть не розмова, так, два слова, кинутих в простір тим нариком, як вони майже спровокували бійку), він не зміг би пригадати. Не міг пригадати власних слів. Зате лишався біль. І його довелося нести далі через все життя. Наркоман, думав Женько, за пару хвилин і забуде про що була мова. А ще за рік-два завернеться.
Та й з чого було Женькові так перейматися: ані рідні, ані знайомі (тобто справді близькі знайомі, які б пригадали його у власних знайомих хоча б у третьому десятку), ані він сам, ніхто не підпав під мобілізацію. Про війну він знав лише з радіопередач та всесвітньої мережі. То чому ж його так зачепили слова того наркомана?
- Як сьогодні ж зранку зачепив один комент після якоїсь статті, - розповідав він дорогою Степанові, знайомому. Не другові і не товаришеві. Цей теж навряд згадає його. Просто працюють разом і живуть недалеко, тому певний відтинок шляху проходять після маршрутки разом, якщо сідають на один і той же борт. Женько відчував, як його просто розривають емоції. Не маючи більше куди їх виливати у чужій хаті і чужому місті, він потроху сплавляв свої думки Степанові. Навіть попри те, що, як Женькові здавалося, Степан не надто переймався тим усім сказаним. - Пише один кретин, що, мовляв, "чіво ви, хахли, так нінавідітє сваіх". Я вже в чорному списку. Чомусь. Проукраїнські коменти, без матюків, не радикальні, хіба трохи (але як без цього?), вирізаються, а це гімно лишають! Отож, я нічого не відповів йому, та там і без мене знайшлися. Поки не всіх повирізували... То я згадав одне відео, яке бачив учора...
Вони дійшли до того місця, де Степан мусив йти ліворуч, а Женько - праворуч. Тож перший простяг руку другому, попрощався, побажав гарних вихідних і те де, все дуже коротко і казенно, як і мусило бути. Женько іронічно всміхнувся чомусь і почургикав собі, неголосно розмовляючи сам із собою на ходу.
Першим ділом, поки закипав чайник, увімкнуто було комп'ютер. Грузилася операційна система, Женько скидав штани, сорочку, міняв їх на футболку й шорти. Каву залито окропом, інтернет підключено. Поки кава холоне, а сторінка останніх новин завантажується, п'ється півгранчака (казенного, не свого) мадери, закусюється шоколадною цукеркою. Виставляється пачечка сулугуні в поліетиленовій упаковці. Ну от: "Лідери зустрічаються у мінському форматі", якийсь чухнін чи брєдятін щось там вимагає, міністр закордонних справ, значить, у цих самих, "жопочлєнцов", ага, "За останню добу загинуло троє, поранено..."
Обстріли, загиблі, поранені, от фото одного "ополчєнца": орлиний ніс, буйна борода, без вусів, загалом, "ліцо кавказской нацианальнасті". Гарний. Мабуть і два слова не зв'яже не те що українською, а й російською. Хоча ні. Тепер вони знають. І матюкаються не гірше за корінних москвичів.
Мальчік розп'ятий. В трусіках. Фу, гидота. Знову наповнюється казенний гранчак. Тепер по вінця. До біса! П'ється.
Вже зовсім вечоріє. Женько набирає телефоном батька, одночасно виходячи з інтернету й поринаючи в колекцію воєнних відео, завантажених з тої ж таки мережі. Тут були залпи гаубиць і "Градів", "звільнення" Слов'янська, Краматорськ, БМП, що скаче через барикаду, прості хлопці й дівчата з фронту. Живі. Поранені. Мертві. Хто з них, живих у кадрі, живий насправжки досі? Женько ніколи цього не дізнається. Все, чого він хотів би - бути поруч цих людей, хоч трохи побути у тіні справжнії героїв. Не стане він героєм, він це знає. Просто може він хоч якось допоможе їм, справжнім... хай сам загине, безтолковий, а вони виживуть. Але самому наважитись піти у добровольці - ніяк. Доводити, що здатен на щось - не звик. Навіть на роботу його взяли без цього. Мабуть, дуже був хоч хтось потрібен. На попередню ходив на співбесіду - не переконав, що здатен виконувати обов'язки, хоча знав, що кращий за більшість однолітків. Але самокритичність і страх десь ослизнутися й зганьбитися... Тепер ганьба на нього впала з того боку, з якого не багато хто чекає - власна зневага накрила його.
От якби він під мобілізацію попав, щоб від нього нічого не залежало! Та не те в нього здоров'я. Тобто, не інвалід, але свого часу, за Яника, доклав трохи зусиль, навіть без корупційних схем, щоб не служити... не бачив тоді в цьому для себе потреби. Тож до війська не мав надії потрапити. Доводити комусь щось...
- Ну і скажи мені, - зачав він, щойно їх з'єднали. - Хіба не можна всю ту армійську програму, що на неї витрачено два роки, впихнути у два тижні? Можна.
Батько щось опирався, але Женько був невблаганний:
- Ну, і що ти вивчив у тій армії? А скільки ти стріляв? А чи не це найголовніше? Та я знаю людей, що служили, то вони не знають навіть яких калібрів буває калаш, не те що який у них був. Не стріляли вони взагалі, лише допомагали розкрадати тонами боєприпаси для продажу у Грузію, кацапам, звісно... а ще спецвійська... Їхнім генералам похер кому продавати, головне - бабла зрубити. Ну, ще й країну розвалити. Щоб скинути "ету украінскую хуйню", як вони називають свою форму. Мені іноді плакати хочеться. Розумієш, від безсилля...
Поговоривши у такому дусі, Женько ще сильніше засмучувався, пив каву одним ковтком, наливав ще раз гранчака, його осушував точно так, як і чашку з кавою, починав бігати квартирою і знову щось бурмотів собі.
А щойно розвиднялося, він схоплювався й одразу ж біг до комп'ютера. Сьогодні терористи не дотримуються перемир'я, вночі когось обстріляли, у полоні бойовиків стільки-то сотень наших, когось оголосили у розшук і одразу ж повідомили про це у ЗМІ.
Ранок починався із залишків мадери, яку мав сили не допити з вечора. Яєшня і тижневої давності макарони. Погляд у вікно, важка необхідність йти на закупи, потім - кулінарне шоу. Женько кидає до рота останню цукерку, вдягається у вуличний одяг, втикає у вуха "таблетки", вмикає радіо.
Люди на вулиці його дратують. Всі, ніби на іншій планеті живуть. У одного нього хіба мурашки по спині біжать і горло давить кожного ранку, дня і вечора?
Головна покупка дня - дві пляшки вина.
"За минулу добу внаслідок обстрілів загинуло 4 українськиї бійці, 14 поранено". Під Маріуполем внаслідок обстрілу цвинтаря вбито 17 людей. Пішли, значить, поховати одного...
Мережу підгиджують відео, де якісь "місцеві ополченці" просто й легко б'ють реактивними системами залпового вогню по рідній землі з криками: "Па укропскай дєрєвнє - агонь!"
Після новин - знову перегляд відео-колекції. Ось наші б'ють ворога з танку. Он купа трупів якихось осетинів у кузові вантажівки. Пацанчикам голови порозтинало осколками. І анітрохи їх не шкода.
А ось Іловайськ. Колону накривають хмари чорного диму від розривів ракет. Наші пробиваються, поливаючи зеленку з усіх калібрів...
Є лише одна людина, з якою можна поговорити, але цього тижня вони поки не перетнулися. З нею, загалом, розмови і точилися або навколо домашніх тварин, або про війну. Може вся річ у тім, що у неї двоє родичів на фронті. Цікаво, як вони там? Або як вона слухає новини? Як сказав один боєць: на фронті здається, що воює вся країна. Але тут, у Києві (та не лише в ньому, будь-де поза "зоною АТО") розумієш, що це не так. Люди не розуміють, що там відбувається. А Женько думав іще, що й не хочуть розуміти. Але існує абсолютна меншість, яка переживає по-справжньому. Кілька сотень тисяч родин. Родин бійців, волонтерів. І ще кілька таких, як Женько...
- ...придурків... - Хлопець не став цього разу йти зі Степаном, одразу ж пішов у відрив.
Сьогодні тато сам зателефонував.
- Слухай, - казав Женько йому, - але ж ми можемо. Як пішли у наступ! Тільки пішли - тут - на тобі! Іловайськ! Відвели тили. Котел. Тисяча людей. Просто так. Когось явно за це треба розтріляти! Там ТИСЯЧІ людей вмирає!
- Сталіна на них немає, - погоджувався татко, агресивний ненависник комунізму. - Ще й якісь домовленості й контракти на оборонних заводах... Сталін би сказав: "За добу побудувати тисячу танків" і спробуй не побудуй!..
- Йобане перемир'я...
- Ну, це все ж краще, не буде таких втрат... полонених же міняємо...
- Слухай, кожного дня я читаю: "Вбито 3, 4, 10, 8"... Це сотні за кожен місяць...
- А так були б тисячі...
- Ага, а зима на носі, інфраструктура знищена, люди з голоду вже дохнуть... Мудаки ці, найманці, везуть сотнями машин зброю, боєприпаси, солярку... хавчик... Далі буде важче, бо вони там укріпляться... Якщо взагалі хтось буде звільняти цю землю... якщо не поставлена мета Порошком: знищити всіх воїнів. Щоб їх потроху перебили. Я такого і уявити не міг: наші їдуть на позиції крізь блокпости мудаків, а ті перевіряють скільки наші везуть патронів, гранат, жратви, дивляться, щоб снарядів не везли... А їм це все підвозять. А ці уєбани знають навіть скільки в кожному районі у наших патронів до автомата і скільки і якої жратви!..
- Ну, - затнувся тато. - Не погодитися тут не можна, що це або маразм, або диверсія, але ж якщо почнетьмя наступ українців, то Путін може й ядерною зброєю вдарити...
Женько давився люттю й задихався від безпорадності. Весь світ був у заручниках психічно хворого маніяка і, здається, він цим задоволений. Лише один Женько, наче ідіот, психує тут собі в тилу.
- Диванна сотня... - пробурчав він. - Думаєш, я не маю права тут виступати?
Згадалося, як він був хотів записатися до війська, батько, в голосі якого чулося справжнє переживання, жартував:
- Вертайся живим, з руками, ногами... ну, можна без руки...
Тепер пояснити навіть собі, чому він не довів справу до кінця, Женькові було дуже важко. Він впадав у крайнощі, особливо, коли напивався, а це з ним ставалося часто. Він, бувало, давав обіцянку не пити, картаючи себе, що люди гинуть на війні, дехто витрачає останню копійку на допомогу тим, першим, а він тут бухає. Фронтовік, бля, словесний. Дуже він тут розумний. Що він тут розуміє?
Боже, як швидко ми до всього звикаємо! Місяць тому хоч трохи люди навіть просто розмовляли на вулицях про війну, а тепер і цього не чутно. Всі працюють, відпочивають, гуляють, бухають, ходять по гоцалках... Ніби нічого й не сталося...
Ось те відео, про яке так хотів рохповісти Степану. Кадр поділений на дві половини. Перша: похорон українських військових, натовп людей, шеренга почесного караулу з карабінами, промови, вінки, салют. Все, як прийнято.
Інша половина - похорон в Росії. Вантажівка набита дешевими огидними бордовими трунами з білими рюшиками. Зненацька авто, з якого ведеться зйомка зупиняють військові при штатному озброєнні. Ріжуть шини репортерам. Потім кадри показують як трактор копає довгу траншею, в яку закладають труни, загортають їх трактором же, а весь цей час боєць з автоматом і гранатометом тримає на мушці репортерів, використовуючи для упору столик біля сусідньої могили. Завершується все тим, що у перекопану глинисту землю втикаються таблички з написами: "Солдат № 4", "Солдат № 5", "Солдат № 6"... Ну, і так далі до нескінченності.
- І пачіму же ви, хахли, так нінавідітє сваіх? - промовив Женько.
Знову інтернет: "За минулу добу убито, поранено..."
"Бійці батальйону такого-то: ми готові вибивати ворога з нашої землі. Немає наказу".

18-19 січня 2015 року
Кривий Ріг

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Нечитайло, 21-01-2015
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.0196690559387 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Історія Європи. Український погляд
Кожен з нас має знати історію власного народу. Бо історія – це його посвідка на проживання на рідній …
Погляд на світ через призму пародії.
«Прометей поміж грудей» – тільки ця провокативна назва збірки чого варта! І це не натяк, це те, про …
День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …