Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2660
Творів: 49741
Рецензій: 94202

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання (переклад)

Трумен Капоте Сніданок у Тіффані 1

© Турчин Євгеній, 11-12-2014
Мене завжди тягне до тих місць, де я колись жив, до будинків, вулиць. Є, наприклад, великий темний будинок на одній із сімдесятих вулиць Іст-Сайду, в ньому я оселився на початку війни, вперше переїхавши до Нью-Йорка. Там у мене була кімната, заставлена усіляким мотлохом: диваном, пузатими кріслами,  оббитими шершавим червоним плюшем, при вигляді якого згадуєш душний день у м'якому вагоні. Стіни було пофарбовано клеєвою фарбою кольору тютюнової жуйки. Всюди, навіть у ванній, висіли гравюри з римським розваллям, рябі від старості. Єдине вікно виходило на пожежну драбину. Та все одно, варто було мені намацати в кишені ключа, на душі в мене одразу ж ставало веселіше: помешкання це, попри всю його сумовитість було моїм першим власним помешканням, там стояли мої книги, склянки з олівцями, які можна було лагодити, словом, - все, як мені здавалося, щоб стати письменником.
У ті дні мені і в голову не приходило писати про Холлі Голайтлі, не прийшло б, мабуть, і тепер, якби не розмова з Джо Беллом, котрий знову розворушив мої спогади.
Холлі Голайтлі жила у тому ж будинку, вона знімала квартиру піді мною. А Джо Белл тримав бар за рогом на Лексингтон-авеню; він і зараз його тримає. І Холлі, і я заходили туди разів по шість, по сім на день, не для того, щоб хильнути, - не лише для того, - а щоб скористатися телефоном: під час війни важко було поставити собі телефон. До того ж Джо Белл залюбки виконував доручення, а це було обтяжливо: у Холлі їх завжди знаходилася сила силенна.
Звісно, все це давня історія, і до минулого тижня я не бачив Джо Белла декілька років. Інколи ми телефонували одне одному; іноді, опинившись поблизу, я заходив до нього в бар, але друзями ми ніколи не були і пов'язувала нас лише дружба з Холлі Голайтлі. Джо Белл - людина нелегка, це він сам визнає і пояснює тим, що холостяк і у нього підвищена кислотність. Всяк, хто його знає, скаже Вам, що спілкуватися із ним важко. Просто неможливо, якщо ви не поділяєте його вподобань, а Холлі - одне з них. Серед інших - хокей, веймарські лягаві, "Наша крихітка Неділя" (передача, яку він слухає протягом п'ятнадцяти років) та Гілберт і Салліван1 - він стверджує ніби хтось із них йому родич, не згадаю, хто саме.
Тому, коли минулого вівторка, ближче до вечора, задзвонив телефон і з нього пролунало: "Говорить Джо Белл", - я одразу зрозумів, що мова піде про Голлі. Але він сказав лише: "Можете заскочити до мене? Справа важлива", - і квакаючий голос у слухавці був сиплим від хвилювання.
Під зливою я зловив таксі і дорогою навіть подумав: а що як вона тут, раптом я знову зустріну Холлі?
Але там не було нікого, крім господаря. Бар Джо Белла не надто людне місце у порівнянні з іншими пивними на Лексингтон-авеню. Він не може похизуватися ані неоновою вивіскою, ані телевізором. У двох старих дзеркалах видно яка на вулиці погода, а позаду шинквасу, у ніші, серед світлин хокейних зірок, завжди стоїть ваза зі свіжим букетом - їх любовно складає сам Джо Белл. Цим він і займався, коли я увійшов.
- Самі розумієте, - сказав він, ставлячи у вазу гладіолус, - самі розумієте, я не примусив би Вас пхатися аж сюди, але мені потрібно знати Вашу думку. Дивна історія! Дуже дивна трапилася історія.
- Вісті від Холлі?
Він помацав листок, ніби розмірковуючи, що б відповісти. Невисокий, з жорстким сивим волоссям, випнутим підборіддям і кістлявим обличчям, яке пасувало б людині набагато вищій, він завжди здавався щойно засмаглим, тепер почервонів ще більше.
- Ні, не зовсім від неї. Точніше, поки незрозуміло. Тому я й хочу з Вами порадитись. Давайте я Вам наллю. Новий коктейль, "Білий янгол", - сказав він, змішуючи горілку й джин, без вермуту.
Поки я пив цю суміш, Джо Белл стояв поряд і смоктав шлункову таблетку, розмірковуючи, що ж мені скаже. Нарешті сказав:
- Пам'ятаєте такого містера І. Я. Юніоші? Панок з Японії?
- З Каліфорнії.
Містера Юніоші  я пам'ятав дуже добре. Він фотограф в ілюстрованому журналі і свого часу займав студію на горішньому поверсі будинку, в якому я жив.
- Не плутайте мене. Знаєте про кого я кажу? Ну і чудово. Так ось, вчора ввечері заявляється сюди цей самий містер І. Я. Юніоші і підкочується до шинквасу. Я його не бачив, либонь більше двох років. І, як гадаєте, де він увесь цей час був?
- У Африці.
Джо Белл припинив смоктати таблетку, очі його звузились.
- А Ви звідкіля знаєте?
- Прочитав у Вінчела2. - Так воно й було насправді.
Він з тріском відчинив шухляду каси і дістав конверт із товстого паперу.
- Може, Ви й це прочитали у Вінчела?
У конверті було три фотографії, більш менш однакові, хоча й зняті з різних точок: стрункий негр у ситцевій спідниці із сором'язливою і разом з тим самовдоволеною посмішкою показував на дерев'яну скульптуру - видовжену голову дівчини з коротким, пригладженим, як у хлопчика, волоссям і звуженим донизу обличчям; її поліровані дерев'яні, з косим розрізом очі біли надзвичайно великі, а великий, різко окреслений рот скидався на рот клоуна. На позір скульптура нагадувала звичайний примітив, але лише на перший, тому що це була викапана Холлі Голайтлі, якщо так можна сказати про темний неживий предмет.
- Ну, що Ви про це думаєте? - мовив Джо Белл, задоволений моїм зніченням.
- Схоже на неї.
- Слухайте-но, - він ляснув рукою по шинквасу, - це вона і є. Це ясно, як Божий день. Японець одразу впізнав її щойно побачив.
- Він її бачив? У Африці?
- Її? Ні, лише скульптуру. А яка різниця? Можете самі прочитати, що тут написано. - І він перегорнув одну з фотографій. На звороті був напис: "Різьба по дереву, плем'я С, Тококул, Іст-Англія. Різдво 1956".
- Японець ось що говорить... - почав він і далі прозвучала ось така історія.
На Різдво містер Юніоші проїздив зі своїм апаратом через Тококул, село, загублене бозна-де, та і не важливо, де, - просто десяток глинобитних халуп з мартишками по дворах і канюками на горищах. Він вирішив не зупинятися, та раптом побачив негра, що сидів навпочіпки біля дверей і вирізав на ціпку мавп. Містер Юніоші зацікавився і попросив показати йому що-небудь іще. Після чого з будинку винесли жіночу голівку і йому здалося, - так він сказав Джо Беллу, - що все це сон. Та коли він захотів її купити, негр відповів: "Ні". Ані фунт солі і десять доларів, ані два фунти, наручний годинник і двадцять доларів - ніщо не могло його примусити змінити думку. Містер Юніоші вирішив хоча б з'ясувати походження цієї скульптури, що вартувало йому всієї солі і годинника. Історія була йому викладена сумішшю африканської, тарабарської та мови глухонімих. Загалом виходило так, що весною цьогоріч троє білих людей з'явились із заростів верхи на конях. Молода жінка і двоє чоловіків. Чоловіки, що тремтіли в ознобі, із запаленими від лихоманки очима, вимушені були провести кілька тижнів замкненими у окремій халупі, а жінці сподобався різбяр і вона стала спати на його циновці.
- Ось у це я не вірю, - гидливо сказав Джо Белл. - Я знаю, у неї всілякі бували дивацтва, але до цього вона б навряд дійшла.
- А потім що?
- А потім нічого. - Він знизав плечима. - Пішла, як і прийшла - поїхала конем.
- Сама чи з чоловіками?
Белл кліпнув.
- Здається, з чоловіками. Ну, а японець всюди про неї розпитував. Але ніхто її більше не бачив. - І, ніби злякавшись, що моє розчарування може передатися йому, додав: - Але одне Ви мусите визнати: скільки вже років минуло, - він став загинати пальці, їх не вистачило, - а це перші достовірні відомості. Я лише сподіваюсь, що вона хоча б розбагатіла. Інакше навряд чи будеш роз'їжджати по Африках.
- Вона, либонь, Африки і в очі не бачила, - щиро сказав я; та все ж я міг уявити її в Африці: Африка  цілком в її дусі. Та й голівка із дерева... Я знову поглянув на фотографії.
- Все ж Ви знаєте. Де ж вона зараз?
- Померла. Чи у божевільні. Або заміжня. Швидше за все вийшла заміж, втихомирилася і, може, живе тут, де-небудь поряд із нами.
Він замислився.
- Ні, - мовив він і похитав головою. - Я Вам скажу чому. Якби вона була тут, я б її зустрів. Візьміть людину, яка любить ходити пішки, типу мене; і ось ходить ця людина вулицями вже десять чи дванадцять років, а сама лише й думає, як би йому видивитися декого, і так жодного разу не зустрічає - хіба не ясно, що у цьому місті вона не живе? Я весь час бачу жінок чимось на неї схожих... Такий плоский маленький задок... Та будь-яка худа дівчина з прямою спиною, яка швидко ходить... - Він помовчав, ніби бажаючи переконатися, що я уважно його слухаю. - Думаєте я схибнувся?
- Просто я не знав, що ви її любите. Так любите.
Я пошкодував про свої слова: вони його знітили. Він згріб фотографії до конверта. Я глянув на годинник. Поспішати мені не було куди, та я вирішив, що краще піти.
- Чекайте, - гукнув він і схопив мене за руку. - Звісно, я її любив. Не те щоб я хотів із нею... - І без усмішки додав: - Не скажу, що я взагалі про це не думав. Навіть тепер, а мені шістдесят сім буде десятого січня. І що дивно: чим далі, тим більше ці справи у мене на думці. Я пам'ятаю, навіть хлопчаком про це стільки не думав. А тепер - без кінця. Мабуть, чим старіше стаєш і чим важче це тобі дається, тим сильніше тисне на мізки. І щоразу, коли в газетах пишуть, що зганьбився якийсь старий, мені одразу зрозуміло - все від подібних думок. Тільки я себе не зганьблю. - Він налив собі віскі і, не розбавивши, випив. - Слово честі, про Холлі я ніколи так не думав. Можна любити і без цього. Тоді людина буде сторонньою - сторонньою, але другом.
В бар увійшли двоє і я вирішив, що зараз саме час іти. Джо Белл провів мене до дверей. Він знову схопив мене за руку:
- Вірите?
- Що Ви про неї так не думали?
- Ні, про Африку.
Тут мені здалося, що я нічого не пам'ятаю із його розповіді, лише те, як вона їде геть на коні.
- Коротше, її немає.
- Так, - сказав він, відкриваючи двері. - Немає і все.
Злива пройшла, від неї лишився тільки водяний пил у повітрі і, повернувши за ріг, я пішов по вулиці, де стоїть мій колишній дім. На цій вулиці ростуть дерева, від яких влітку на тротуарі лежать прохолодні візерунчасті тіні; але тепер листя було жовтим, майже все облетіло і, розкиснувши від дощу, ковзало під ногами. Будинок стоїть посеред кварталу, одразу за церквою, на якій синій баштовий годинник відбиває час. З тих пір, як я тут жив, його оновили: гарні чорні двері замінили собою попередні, з матовим склом, а вікна прикрасили вишуканими сірими віконницями. Всі, кого я пам'ятаю, з будинку виїхали, крім мадам Сапфії Спанелли, охриплої колоратури, яка щодня каталась на роликах у Центральному парку. Я знаю, що вона живе там, бо піднявся сходами і поглянув на поштові скриньки. По одній такій скриньці я й дізнався колись про існування Холлі Голайтлі.
Я прожив у цьому будинку близько тижня, доки помітив, що на поштовій скриньці квартири №2 прикріплено дивну картку, надруковану гарним суворим шрифтом. Вона повідомляла: "Міс Холідей Голайтлі", і в нижньому кутку: "Мандрує". Цей напис причепився до мене, наче мотив: "Міс Холідей Голайтлі. Мандрує".
Одного разу пізно вночі я прокинувся від того, що містер Юніоші щось кричав у проліт сходів. Він жив на горішньому поверсі і голос його, суворий і сердитий, лунав на весь будинок:
- Міс Голайтлі! Я вимушений протестувати!
Хлопчакуватий, безтурботно-веселий голос відповів йому знизу:
- Миленький, пробачте. Я знову загубила цей дурнуватий ключ.
- Будь ласка, не треба дзвонити у мій дзвінок. Будь ласка, зробіть собі ключ!
- Та я їх постійно гублю.
- Я працюю, я мушу спати, - кричав містер Юніоші. - А Ви постійно дзвоните у мій дзвінок!
- Миленький Ви мій, ну чому ви сердитеся? Я більше не буду. Будь ласка, не сердьтесь. - Голос наближався, вона піднімалась сходами. - Тоді я, можливо, дам Вам зробити знімки, про які ми говорили.
До того часу я вже встав із ліжка і на палець прочинив двері. Чутно було як міркує містер Юніоші, - чутно по тому, як змінилося його дихання.
- Коли?
Дівчина розсміялася.
- Коли-небудь, - відповіла вона невиразно.
- Чекатиму, - сказав він і зачинив двері.
Я вийшов і сперся на перила так, щоб побачити її, а самому лишитися невидимим. Вона ще була на сходах, але вже піднялась на майданчик і на різнокольорові рудуваті, солом'яні і білі прядки її хлопчачого волосся падало сходове світло. Ніч стояла тепла, майже літня, і на дівчині було вузька, легка чорна сукня, чорні сандалії і перлинне намисто. При всій її модній худобі від неї віяло здоров'ям, мильною і лимонною свіжістю, і на щоках темнів сільський рум'янець. Рот у неї був великим, ніс - підсмикнутим. Очі ховалися під темними окулярами. Це було обличчя не дитини,  але і не жінки. Я міг би дати їй і шістнадцять, і тридцять років. Як потім з'ясувалося, їй двох місяців не вистачало до дев'ятнадцяти.
Вона була не сама. Слідом за нею йшов чоловік. Його пухка рука прилипла до її стегна і це виглядало непристойно, - не з моральної, з естетичної точки зору. Це був коротконогий товстун у смугастому костюмі з ватними плечима, напомажений, червоний від штучної засмаги, і в петлиці у нього стирчала напівзасохла гвоздика. Коли вони підійщли до її дверей, вона почала ритися в сумочці у пошуках ключів, не зважаючи на те, що товсті губи присмокталися до її потилиці. Але, знайшовши нарешті ключ і відімкнувши двері, вона повернулась до нього і привітно сказала:
- Дякую, любий, що провели - ви янгол.
- Гей, дитинко! - Гукнув він, бо двері зачинялися перед його носом.
- Так, Гаррі?
- Гаррі - це інший. Я - Сід. Сід Арбак.
Містер Арбак нерозуміюче вирячився на замкнені двері.
- Гей, впусти мене, дитинко. Ти ж мене любиш. Мене всі люблять. Хіба я не сплатив рахунки за п'ятьох твоїх друзів, а я їх ніколи в житті не бачив! Хіба це не дає мені право на те, щоб ти мене любила? Ти ж мене любиш, дитинко!
Він постукав спершу тихо, тоді голосніше, потім відступив і пригнувся, ніби збирався кинутися на двері і виламати їх. Але замість цього він кинувся вниз сходами, гамселячи стіну кулаком. Тільки-но він спустився, як двері її квартири розчинлися і звідти висунулася голова.
- Містере Арбак!
Він повернув назад і обличчя його розтяглося в усмішці полегшення - вона його лише дражнила!
- Наступного разу коли дівчині знадобляться дрібняки для вбиральні - вона й не збиралась його дражнити, - послухайте моєї поради, не давайте їй всього двадцять центів!
Вона стримала обіцянку, дану містеру Юніоші і, вочевидь, припинила чіпати його дзвінок, тому що з того дня вона почала дзвонити у мій - іноді о другій ночі, іноді о третій, іноді о четвертій; їй було байдуже коли я вилізу з ліжка щоб натиснути кнопку, яка відчиняє вхідні двері. Друзів у мене було мало, і жоден з них не міг приходити так пізно, тому я завжди знав, що це вона. Але попервах я підходив до дверей, побоюючись, що це телеграма, погані новини, а міс Голайтлі кричала знизу: "Пробачте, любий, я забула ключ".
Ми, звісно, так і не познайомились. Щоправда ми часто зіштовхувались то на сходах, то на вулиці, але, здавалося, вона мене не помічає. Вона завжди була в темних окулярах, завжди підтягнута і вбрана зі смаком; глухі сірі і блакитні тони відтіняли її помітну зовнішність. Її можна було прийняти за манекенницю чи актрису-початківця, але по її образу життя ставало зрозумілим, що ні на те, ні на інше в неї просто не вистачало б часу.
Іноді я зустрічав її далеко від дому. Одного разу родич проїздом запросив мене в "21" і там, за столиком, в оточенні чотирьох чоловіків - черед них не було містера Арбака, але кожен міг би скидатися на нього, - сиділа міс Голайтлі і ліниво, на очах у всіх причесувалася; вираз її обличчя і ледь стримуване позіхання зменшили мою шану до цього шикарного місця. Іншим разом, ввечері, у розпал літа, де у вітрині антикварної крамниці стояв предмет моїх зітхань - пташина клітка у вигляді башт і мінаретів з бамбуковими кімнатками, що порожніли в очікуванні балакучих жителів - папуг. Але ціна їй була триста п'ятдесят доларів. Дорогою додому, перед баром Кларка, я побачив цілий натовп таксистів, що зібрався навколо хмільної компанії австралійських офіцерів, які наспівували "Вальс Матильди". Австралійці кружляли по черзі з дівчиною, і дівчина ця - хто, як не міс Голайтлі! - пурхала над бруківкою у затінку надземки, легка, наче шаль.
Але якщо вона про моє існування не підозрювала і сприймала хіба що у якості швейцара, то я за літо дізнався про неї майже все. Сміттєва корзина біля її дверей повідомила мені, що читання міс Голайтлі складається з бульварних газет, туристичних буклетів та гороскопів, що курить вона любительські сигарети "Пікаюн", харчується сиром і підсмаженими хлібцями і що яскравість її волосся - справа її власних рук. Те ж джерело відкрило мені, що вона пачками отримує листи з армії. Вони завжди були порвані на смужки накшталт книжкових закладок. Проходячи повз, я іноді висмикував собі одну таку закладку. "Пам'ятаєш", "я сумую за тобою", "дощ", "будь ласка, пиши", "падлючий" і "проклятий" - ці слова траплялися найчастіше на обривках, і ще: "самотньо" і "люблю".
Вона грала на гітарі і тримала кішку. Сонячними днями, помивши голову, вона виходила разом із цим рудим тигровим котом на майданчик пожежних сходів і деренчала на гітарі поки не висохне волосся. Почувши музику, я тихенько ставав біля вікна. Грала вона дуже гарно, іноді й співала. Співала хрипким, ламким, наче в пдлітка, голосом. Вона знала всі ходові пісні: Кола Портера, Курта Вайля і особливо любила мелодії з "Оклахоми", які того літа співлися повсюдно. Але часом я чув такі пісні, що мимоволі питав себе, звідки вона їх знає, з яких країв вона родом. Грубувато-ніжні пісні, від слів яких віддавало преріями і сосновими лісами. Одна була такою: "Ех, хоча б раз за життя, та не вві сні, луками райськими погуляти б мені", - і ця, певно, подобалася їй найдужче, тому що, бувало, волосся її давно висохне, сонце сховається, загоряться у сутінках вікна, а вона все співає і співає.
Однак знайомство наше відбулося лише у вересні, в один з тих вечорів, коли вперше потягло пронизливим осіннім холодком. Я був у кіно, повернувся додому і заліз до ліжка, прихопивши скляночку віскі і останній роман Сіменона. Все це якнайкраще відповідало моїм уявленням про затишок, тим не менш, я відчував незбагненне занепокоєння. Постпово воно настільки посилилося, що я почав чути удари власного серця. Про таке відчуття я читав, писав, але жодного разу не відчував сам. Відчуття, що за тобою спостерігають. Що у кімнаті хтось є. І раптом - стук у вікно, щось примарно-сіре за склом, - я розлив віскі. Пройшло ще декілька секунд поки я наважився відкрити вікно і спитати у міс Голайтлі, що вона хоче.
- У мене там моторошна людина, - сказала вона, ставлячи ногу на підвіконня. - Ні, тверезий він дуже милий, але варто йому нажлуктитись - bon Dieu3 - яка наволоч! Не виношу, коли мужик кусається. - Вона опустила сірий фланелевий халат з плеча і показала мені, що буває, коли чоловік кусається. Крім халату на ній нічого не було. - Вибачте, якщо я Вас налякала. Ця скотина мені так набридла, що я просто вилізла у вікно. Він думає, либонь, що я у ванній, та начхати мені, що він думає, ну його до свиней, втомиться - завалиться спати, ану ж не завалися: до обіду вісім мартіні, а потім ще вино - вистачило б слона викупати. Слухайте, можете мене вигнати, якщо хочете. Це нахабство з мого боку - завалюватися без запрошення. Але там, на сходах, пекельний холод. А Ви так затишно влаштувались. Як мій брат Фред. Ми завжди спали вчотирьох, коли вночі було холодно, але жоден не дозволяв притискатися. До речі, можна Вас звати Фредом?
Тепер вона остаточно залізла до кімнати - стояла біля вікна і глипала на мене. Раніше я не бачив її без темних окулярів, і тепер мені було ясно, що вони з діоптріями: очі дивилися примружено, наче у ювеліра-оцінювача. Очі були величезні, зеленкувато-блакитні, з коричневою іскоркою - різнобарвні, як і волосся, як і волосся випромінювали ласкаве тепле світло.
- Ви, мабуть, гадаєте, що я дуже нахабна. Чи tres fou4. Чи ще що-небудь.
- Нічого подібного.
Вона, здавалося, була розчарована.
- Ні, гадаєте. Всі так гадають. А мені байдуже. Навіть зручно. - Вона сіла у хитке плюшеве крісло, підібрала під себе ноги і, сильно мружачись, оглянула кімнату. - Як Ви можете тут жити? Ну, просто кімната жахів.
- А, до всього звикаєш, - мовив я, досадуючи в думці, бо насправді пишався цією кімнатою.
- Я - ні. Ніколи ні до чого не звикаю. А хто звикає, тому спокійно можна помирати. - Вона знову обвела кімнату несхвальним поглядом. - Що Ви тут робите цілими днями?
Я показав на стіл, завалений книгами і папером.
- Пишу дещо...
- Я вважала - письменники всі старі. Сароян, щоправда, не старий. Я познайомилась із ним на одній вечірці і, виявляється, він зовсім навіть не старий. Взагалі, - вона замислилась, - якби він частіше голився... До речі, Гемінгвей - старий?
- Йому, либонь, за сорок.
- Годиться. Мене не цікавлять чоловіки молодші за сорокадворічних. Одна моя знайома ідіотка постійно вмовляє мене сходити до психоаналітика, каже, у мене едиповий комплекс. Але це все merde5. Я просто привчила себе до літніх чоловіків і це найрозумніше, що я зробила у своєму житті. Скільки років Сомерсету Моему?
- Не знаю напевне. Шістдесят із лишком.
- Годиться. У мене ніколи не було роману з письменником. Ні, чекайте, Бенні Шеклетта Ви знаєте?
Вона спохмурніла коли я похитав головою.
- От же ж дивно. Він страх скільки написав для радіо. Але quelle6 щур. Скажіть, а Ви справжній письменник?
- А що означає - справжній?
- Ну, купує хто-небудь те, що Ви пишете?
- Ні ще.
- Я хочу Вам допомогти. І можу. Ви навіть не повірите скільки у мене знайомих, котрі знають великих людей. Я Вам хочу допомогти, бо Ви схожі на мого брата Фреда. Тільки менші на зріст. Я його не бачила з чотирнадцяти років, відтоді, як пішла з дому і вже тоді в ньому було метр вісімдесят вісім. Інші брати були типу Вас - коротуни. А виріс він від меленого арахісу. Всі думали, він ненормальний - стільки він жер того арахісу. Його ніщо в світі не цікавило, окрім коней і арахісу. Але він не був ненормальним, він був страшезно милим, тільки похмурий трохи і надто загальмований: коли я втекла з дому він третій рік сидів у восьмому класі. Бідака Фред! Хотіла б я знати чи вистачає йому в армії арахісу. До речі, я помираю з голоду.
Я вказав на вазу із яблуками і тут же спитав чому вона так рано пішла з дому. Вона неуважно подивилася на мене і потерла носа, ніби він чухався; жест цей, як я в подальшому зрозумів, часто спостерігаючи його, означав, що співрозмовник виявляє надмірну цікавість. Як і більшість людей, які залюбки багато і відверто про себе розповідають, всіляке пряме питання одразу її насторожувало. Вона надкусила яблуко і сказала:
- Розкажіть, що Ви написали. Про що там йдеться?
- В тім-то й уся біда: це не ті оповідання, які можна переказати.
- Зовсім непристойно, га?
- Я краще дам Вам прочитати.
- Яблука - непогана закуска. Налийте мені трохи. А потім можете прочитати своє оповідання.
Рідко який автор, особливо із недрукованих, встоїть перед спокусою почитати вголос свій твір. Я налив їй і собі віскі, вмостився у крісло навпроти і став читати голосом, ледь тремтливим від сценічного хвилювання та ентузізму; оповідання було новим, я закінчив його напередодні, і неминуче відчуття його недоліків ще не встигло збентежити мою душу. Мова йшла про двох вчительок, які живуть разом, і про те, як одна з них збирається виходити заміж, а друга розсилаючи анонімні листи, влаштовує скандал і розриває заручини. Поки я читав, кожен погляд, кинутий на Холлі, примушував моє серце стискатися. Вона совалася. Вона колупала недопалки у попільничці, розглядала нігті, ніби тужачи за ножицями; гірше того - щоразу, коли мені здавалося, що їй стало цікаво, в очах я помічав зрадливу поволоку, ніби вона розмірковувала, чи не придбати їй пару туфель, яку вона бачила сьогодні у крамниці.
- І це все? - спитала вона, пробуджуючись. Вона придумувала, що б іще сказати. - Я, звісно, не проти лесбійок. І зовсім їх не боюся. Але від роповідей про них у мене зуби болять. Не можу відчути себе у їхній шкурі. Ну справді, любий, - додала вона, бачачи моє замішання, - про що, чорти роздирай, ця розповідь, як не про кохання двох пристаркуватих дів?
Але досить того, що я прочитав їй оповідання, - я не збирався обтяжувати свою помилку і додавати ще й коментарі. Марнославство штовхнуло мене на цю дурість, і воно ж спонукало мене тепер затаврувати мою гостю як черству, безмозку ломаку.
- До речі, - сказала вона, - у Вас часом немає такої знайомої? Мені потрібна компаньйонка. Не смійтеся. Сама я нечупара, а на прислугу грошей немає. А вони - чудесні господині. Вони цю роботу люблять, з ними ніяких клопотів не знаєш - ані з прибиранням, ані з холодильником, ані з пральнею. У Голівуді зі мною жила одна. Вона грала у ковбойських фільмах, її звали Бурлака, але точно Вам кажу - по господарству вона була кращою за  чоловіка. Всі, звісно, думали, що у мене рильце у пушку. Не знаю - мабуть. Як у всіх, мабуть. То й що? Чоловіків це, схоже, не зупиняє - навпаки. Візьміть ту ж Бурлаку - два рази розлучалась. Взагалі, їм хоча б раз вийти заміж, через прізвище. Ніби шикарно називатись не міс Така-во, а місіс Отака-во... Ні, не можливо! - Вона вирячилася на будильник. - Невже пів на п'яту?
За вікном синіло. Передсвітанковий вітерець грався фіранками.
- Який сьогодні день?
- Четвер.
- Четвер! - вона встала. - Божечки, - сказала вона і знову зі стогоном сіла. - Ні, це жахливо.
Від втоми мені вже не хотілося ні про що питати. Я ліг на ліжко і заплющив очі. Все ж не втримався:
- Що ж у цьому жахливого?
- Нічого. Просто щоразу забуваю, що підходить четвер. Розумієте, червергами я мушу встигнути на поїзд без чверті дев'ять. Там дуже суворо щодо годин відвідин, тому, коли ви приїздите ближче до десятої, у вашому розпорядженні година, а потім бідолах ведуть на другий сніданок. Подумати лишень, об одинадцятій - другий сніданок! Можна приходити і о другій, мені навіть зручніше, але він любить щоб я приїздила вранці, каже, що це заряджає його на цілісінький день. Мені не можна спати, - сказала вона і заходилася гамселити себе по щоках, поки вони не вкрилися плямами, - я не висплюся і скидатимусь на сухотну, як руїна, а це нечесно: дівчина не має права заявлятися в Сінг-Сінг жовтою, наче лимон.
- Звісно ні, - злість моя випаровувалась. Я знову слухав її, роззявивши рота.
- Відвідувачі чимдуж намагаються мати кращий вигляд, і це так приємно, це жахливо мило, жінки вдягають найбільш чепурне, що в них є, навіть старі і зовсім бідні, вони намагаються краще виглядати і щоб від них гарно пахло і я їх за це люблю. І дітей люблю, особливо кольорових. Я кажу про тих, котрих приводять дружини. Це, здавалося б, сумно - бачити дітей там, але аж ніяк: у волоссі в них стрічки, можна подумати, їх привели їсти морозиво, а іноді кімната відвідин так і виглядає - ніби у них там вечірка. І вже точно не схоже на фільми, - знаєте, коли там похмуро перешіптуються крізь ґрати. Там і ґрат ніяких немає, там лише стійка між ними і вами, і на неї ставлять дітей, щоб їх можна було обійняти, а щоб поцілуватися, треба лише перегнутися через стійку. Найбільше мені подобається, що вони такі щасливі, коли бачать одне одного, їм про все треба поговорити, там не буває нудно, вони постійно сміються і тримаються за руки. Потім вже все інакше, - сказала вона. - Я їх бачу в потязі. Вони сидять тихо-тихо і дивляться, як тече річка. - Вона прикусила прядку волосся і задумливо її пожувала. - Я не даю Вам спати. Спіть.
- Ні, мені цікаво.
- Знаю. Тому й хочу щоб Ви заснули. Якщо я не зупинюся, то розповім Вам про Саллі. А я не впевнена, що це буде чесно з мого боку. - Вона мовчки пожувала волосся. - Вони, щоправда, не попереджали мене щоб я нікому не розповідала. Так, натякнули. А це ціла історія. Можливо, Ви напишете про це оповідання, тільки зміните імена і все таке інше. Слухай, Фройде, - сказала вона, потягшись за яблуком, - побожися й вкуси ліктя...
Вкусити себе за лікоть може лиш акробат, тому їй довелося вдовольнитися лише слабкою подобою цієї клятви.
- Ну, ти, певно, читав про нього в газетах, - сказала вона, куснувши яблуко. - Його звуть Саллі Томато, і я говорю по-єврейськи краще, ніж він англійською; але він дуже милий старий, жахливо набожний. Якби не золоті зуби - був би викапаний монах; каже, що молиться за мене щовечора. У мене з ним, звісно, нічого не було, і, якщо вже на те, я його до тюрми не знала. Але тепер я його обожнюю, ось уже сім місяців я відвідую його щочетверга і, мабуть, якби він мені не платив, все одно їздила б... Червиве, - сказала вона і націлилась кусаним яблуком у вікно. - До речі, я його раніше бачила. Він заходив у бар Джо Белла, але ні з ким не розмовляв, просто стояв і все, ніби нетутешній. Але він, мабуть, ще тоді за мною приглядав, тому що, щойно його посадили (Джо Белл показував мені газету з фотографією: "Чорна рука". Мафія. Усілякі страсті-мордасті; однак п'ять років йому дали), одразу надійшла телеграма від адвоката - зв'язатися з ним негайно, мовляв, це в моїх інтересах.
- І Ви вирішили, що хтось заповів Вам мільйон?
- Звідкіля! Я подумала, що цей Бергфорд хоче отримати з мене борг. Але все ж ризикнула й пішла до адвоката (якщо він дійсно адвокат, у чому я сумніваюсь, тому що у них і контори немає - телефоністка приймає доручення; а зустрічі він завжди призначає у "Котлетному раю" - це тому, що він товстий і може з'їсти десять котлет з двома банками соусу і ще цілий лимонний торт). Він спитав, як я на те, щоб втішити у біді самотнього старого і крім того підробляти на цьому сотню за тиждень. Я йому кажу: послухайте, любий, ви адресою помилилися, я не з тих медсестричок, я відхожим промислом не займаюсь. Та й гонорар мене не надто вразив, я можу не гірше заробити, прогулявшись у дамську кімнату: будь-який джентельмен з хоча б якимось шиком дасть півсотні на вбиральню, а я завжди прошу й на таксі - це ще півсотні. Але тут він мені сказав, що його клієнт - Саллі Томато. Каже, що наймиліший дідок Саллі давно захоплюється мною a la distance7 і я зроблю добру справу, якщо згоджуся раз на тиждень його відвідувати. Ну, я не могла відмовитись: це було так романтично.
- Це як би мовити. Тут, здається, не все чисто.
Вона посміхнулась.
- Думаєте, я брешу?
- По-перше, там просто не дозволять кому хоч відвідувати в'язнів.
- А вони і не дозволяють. Знаєш, яка там волинка. Вважається, що я його племінниця.
- І більше нічого в цьому немає? Він платить Вам сотню, щоб побазікати з Вами годинку?
- Не він - адвокат платить. Містер О'Шонессі переказує мені гроші поштою, щойно я передаю йому про погоду.
- Мені здається, Ви можете втрапити у неприємну історію, - сказав я і вимкнув лампу. Вона була вже непотрібною - у кімнаті стояв ранок і на пожежних сходах вуркотіли голуби.
- Чому? - серйозно спитала вона.
- Мусять же існувати якісь закони щодо самозванців. Ви все ж йому не племінниця. А що це ще за зведення про погоду?
Вона поплескала себе по губах, приховуючи позіхання.
- Нісенітниці. Я їх передаю телефоністці, щоб О'Шонессі знав, що я там була. Саллі каже, що мені передати, наприклад: "На Кубі - ураган", "В Палермо - сніг". Не хвилюйся, любий, - сказала вона, прямуючи до ліжка, - я вже не перший рік стою на власних двох.
Вранішні промені ніби пронизували її наскрізь, вона здавалася світлою  й легкою, як дитина. Натягши мені ковдру на підборіддя, вона лягла поряд.
- Не заперечуєш? Я лише хвилю відпочину. І давай не будемо розмовляти. Спи, будь ласка.
Я прикидався, ніби сплю, дихав глибоко й розмірено. Годинник на башті пробив півгодини, годину. Була шоста, коли вона худенькою рукою торкнулася мого плеча, легко, щоб не розбудити.
- Бідний Фред, - прошепотіла вона ніби мені, але говорила вона не зі мною. - Де ти, Фред? Мені холодно. Вітер крижаний.
Щока її лягла на моє плече теплим вологим тягарем.
- Чому ти плачеш?
Вона відсторонилася, сіла.
- Господи боже мій, - сказала вона, прямуючи до вікна і пожежних сходів. - Ненавиджу, коли пхають носа не в свої справи.

Наступного дня, у п'ятницю, я повернувся додому і знайшов біля своїх дверей корзину від Чарльза і Ко з її карткою:
"Міс Холідей Голайтлі. Мандрує", - а на звороті дитячим, нескладним почерком було нашкрябано: "Дуже тобі вдячна, любий Фред. Будь ласка, пробач мене за вчорашню ніч. Ти був просто янгол. Mille tendresses8 - Холлі. P.S. Більше не буду непокоїти".
Я відповів: "Навпаки, непокой" - і залишив записку в її дверях з букетиком фіалок - на більше я не міг розоритися. Але вона не кидала слів на вітер. Я її не бачив і не чув, вона, видно, навіть замовила ключа від вхідних дверей. Принаймні у мій дзвінок вона не дзвонила. Мені її не вистачало і з плином днів мною оволодівала смутна образа, ніби про мене забув найкращий друг. Нудьга, неспокій увійшли у моє життя, але не викликали бажання побачитись з попередніми друзями - вони здавалися прісними, як безсолева і безцукрова дієта. До середи думки про Холлі, про Сінг-Сінг, про Саллі Томато, про світ, де на дамську вбиральню виділяють по п'ятдесят доларів переслідували мене так, що я вже не міг працювати. Того вечора я вкинув до її скриньки записку: "Завтра четвер". Наступного ранку я був винагороджений відповіддю каракулями: "Дуже дякую, шо нагадав. Заходь до мене сьогодні випити десь о шостій".
Я дотерпів до десяти хвилин по шостій, потім примусив себе почекати ще хвилин зо п'ять.
Двері мені відчинив дивний тип. Пахло від нього сигарами й дорогим одеколоном. Він хизувався у туфлях на високих підборах. Без цих додаткових дюймів він міг би скидатися на карлика. На лисій, рябій, непропорційно великій голові сиділа пара вух, гострокінечних, наче у справжнього гнома. У нього були очі мопса, безжальні і злегка вибалушені. З вух і носа стирчали пучки волосся, на підборідді темніла вчорашня щетина, а рука його, коли він тис мою, була наче хутряна.
- Дитинка у ванній, - сказав він, тицьнувши в той бік, звідки долинало шипіння води. Кімната, в якій ми стояли (сидіти там не було на чому), виглядала так, ніби в неї щойно в'їхали; здавалося, в ній ще пахне непросохлою фарбою. Меблі заміняли валізи і нерозпаковані ящики. Ящики слугували столами. На одному були джин і вермут, на іншому - лампа, патефон, рудий кіт Холлі і ваза із жовтими трояндами. На полицях, що займали цілу стіну, красувалися півтора десятки книг. Мені одразу сподобалася ця кімната, сподобався її бівуачний вигляд (бівуак - тимчасове місце проживання - Є.Т.).
Чоловік прочистив горло:
- Вас запрошено?
Мій кивок видався йому не надто впевненим. Його холодні очі препарували мене, проводячи акуратні пробні надрізи.
- А то завжди з'являється купа людей, яких ніхто не кликав. Давно знаєте дитинку?
- Не дуже.
- Ага, Ви недавно знаєте дитинку?
- Я живу поверхом вище.
Відповідь, вочевидь, була вичерпною і він заспокоївся.
- У Вас така ж квартира?
- Значно менша.
Він струсив попіл на підлогу.
- От же сарай. Неймовірно! Дитинка не вміє жити, навіть коли у неї є гроші.
Слова з нього вискакували уривчасто, ніби їх вистукував телетайп.
- Ви вважаєте, вона - так, чи все ж таки - ні? - спитав він.
- Що - "ні"?
- Викаблучується?
- Я б так не сказав.
- І дремно. Викаблучується. Але, з іншого боку, Ви маєте рацію. Вона не викаблучується, бо справді ненормальна. І вся чортівня, яку дитинка вбила собі в голову, - вона в неї вірить. Її не переконаєш. Я вже морочився до сліз. Бенні Поллан морочився, а Бенні Поллана всі поважають. Бенні хотів з нею одружитися, але вона не схотіла; Бенні змарнував тисячі, тягаючи її по психіатрам. І навіть той, що лише німецькою говорить, і той розвів руками. Неможливо вибити їй з голови те... - і він стиснув кулак, наче намагаючись розчавити щось невидиме, - ідеї... Спробуйте. Нехай розповість, що вбила собі в голову. Тільки не подумайте - я люблю дитинку. Всі її люблять, хоча багато-хто - ні. А я  - так. Я її щиро люблю. Я людина чутлива, ось чому. Інакше її не оціниш, треба бути чутливим, треба мати поетичну жилку. Але я Вам чесно скажу. Можеш розбитися для неї на млинець, а в подяку отримаєш лайно на блюдечку. Ну, наприклад, чим вона є сьогодні? Такі-от і закінчують пачкою люміналу. Я це стільки разів бачив, що і пальців на ногах не вистачить підрахувати, а вони і не були притрушеними. А вона притрушена.
- Зате молода. І попереду в неї ще довга молодість.
- Якщо Ви про майбутнє, то знову неправі. Роки два тому на Заході був такий момент, коли все могло піти інакше. Вона потрапила в течію, нею зацікавились і вона дійсно могла зніматися в кіно. Але якщо вже тобі пощастило, то викаблучуватися нічого. Спитайте Луїзу Райнер. А Райнер була зіркою. Звісно, Холлі не була зіркою, далі фотопроб у неї не пішло. Але це було до "Повісті про доктора Весла". А тоді вона дійсно могла б зніматися. Я знаю, бо це я її проштовхував. - Він тицьнув в себе сигарою. - О.Д. Берман.
Він очікував вияву захвату і я був не проти подарувати йому таке задоволення, але біда в тому, що в житті не чув про О.Д. Бермана. Виявилося, що він голівудський агент з набору акторів.
- Я її першим помітив. Ще у Санта-Аніті. Бачу, постійно крутиться на бігах. Я зацікавився - професійно. Дізнаюся: коханка жокея, живе з ним, дохляком. Жокею передаю від себе: "Кинь це діло, якщо не хочеш, щоб з тобою потеревенила поліція", - розумієте, дитинці всього п'ятнадцять. Але уже власний стиль, за душу бере. Незважаючи на окуляри, незважаючи, що варто їй рота розкрити, не зрозумієш - чи то селючка, чи то сезонниця. Я досі не второпав звідкіля вона взялася. І, думаю, ніхто не здатен второпати. Бреше, як сивий мерин, либонь сама забула вже звідки. Рік пішов щоб виправити вимову. Ми що зробили? Примусили брати уроки французької. Коли навчилася робити вигляд, ніби знає французьку, легше стало прикидатися, що знає англійську. Ми її муштрували на Маргарет Салліван, але у неї було дещо власне, нею зацікавились великі люди, і ось, нарешті, Бенні Поллан, шанована особистість хоче з нею одружитися. Про що ще може мріяти агент? І раптом - бац! "Повість про доктора Весла". Бачили картину? Сесіль де Мілль. Гарі Купер. Господи! Я розриваюся на шмаття, все залагоджено: її будуть пробувати на роль санітарки доктора Весла. Ну, добре, однієї з його санітарок. І на тобі - дзинь! Телефон. - Він підняв неіснуючу слухавку і підніс до вуха. - Вона каже: "Це я, Холлі". Я кажу: "Дитинко, погано чутно, ніби здалека". Вона каже: "Я у Нью-Йорку". Я кажу: "Якого біса ти в Нью-Йорку, якщо сьогодні неділя, а завтра у тебе проба?" А вона каже: "Я в Нью-Йорку, бо раніше ніколи не була в Нью-Йорку". Я кажу: "Сідай, чорти забирай, на літак і негайно повертайся". А вона каже: "Не хочу". Я кажу: "Що ти замислила, лялечко?" Вона каже: "Тобі треба, щоб все було як слід, а мені цього не треба". Я кажу: "А якого рожна тобі потрібно?" Вона каже: "Щойно дізнаюсь, повідомлю тобі першому". Зрозуміло тепер, про що я сказав "лайно на блюдечку"?
Рудий кіт зіскочив з ящика і потерся об його ногу. Він підняв кота носаком черевика і відкинув геть; дивитися на це було огидно, але він, вочевидь, був таким роздратованим, що кіт у цю хвилину для нього просто не існував.
- Це їй потрібно? - сказав він, обводячи жестом кімнату. - Купа народу, якого ніхто не кликав? Жити на подачки? Тирлуватися з покидьками? Може, вона ще хоче вийти за Расті Троулера? Може їй ще орден за це дати?
Він замовк, несамовитий від люті.
- Перепрошую, не знаю Расті Троулера.
- Якщо Ви не знаєте Расті, то і про дитинку не надто багато знаєте. Паскудно, - він цмокнув язиком. - Я думав, що Ви зможете на неї вплинути. Напоумите, поки не пізно.
- Але, за Вашими словами, вже пізно.
Він випустив кільце диму, дав йому розтанути і тільки тоді посміхнувся; посмішка змінила його обличчя - в ньому з'явилося щось лагідне.
- Я ще можу влаштувати щоб її зняли. Точно Вам кажу, - сказав він і тепер це звучало щиро. - Я справді її люблю.
- Про що це ти тут пліткуєш, О.Д.? - Холлі, аби-як загорнута в рушника, заляпала по кімнаті, лишаючи мокрі сліди на підлозі.
- Та все про те ж. Що ти пришелепкувата.
- Фред уже знає.
- Зате ти не знаєш.
- Запали мені цигарку, любий, - сказала вона, стягнувши з голови купальну шапочку і струшуючи волоссям. - Це я не тобі, О.Д. Ти зануда. Завжди бурчиш.
Вона підхопила кота і закинула собі на плече. Він всівся там, балансуючи, як птах на жердинці, передні лапи зарилися у її волосся, ніби у моток шерсті; але попри всі свої добродушні повадки це був похмурий кіт із розбійничим писком; одного ока в нього не було, інший горів злодійським вогнем.
- О.Д. - зануда, - сказала вона, беручи цигарку, яку я їй розкурив. - Але знає силу-силенну телефонних номерів. О.Д., який телефон у Девіда Селзніка?
- Відчепися.
- Я не жартую, любий. Я хочу шоб ти зателефонував йому й розповів, який геній наш Фред. Він написав купу чудесних оповідань. Облиш, Фреде, не шарійся, не ти ж кажеш, що ти геній, а я. Чуєш, О.Д.? Що ти можеш зробити, щоб Фред розбагатів?
- Дозволь вже нам самим про це домовитись.
- Пам'ятай, - сказала вона, йдучи, - я його агент. І ще одне: коли покличу - приходь, застібнеш мені блискавку. А як хто стукатиме - відчини.
Стукали без угаву. За п'ятнадцять хвилин кімната забилася чоловіками; дехто був у військовій формі. Я помітив двох морських офіцерів і полковника авіації; але вони губилися у натовпі сивіючих прибульців вже непризовного віку. Компанія зібралася найрізношерстніша, якщо не зважати на те, що всі тут немолоді; гості почувалися чужими серед чужих, і, входячи, приховували своє розчарування при виді інших гостей. Виглядало, що хазяйка роздавала запрошення, тиняючись барами - а можливо, так воно й було насправді. Але, увійшовши, гості припиняли супитися і покірливо включалися в розмову, особливо О.Д. Берман - він жваво кинувся у саму гущавину людей, вочевидь, не бажаючи обговорювати моє голівудське майбутнє.
Я лишився сам біля книжкових полиць; серед книг більше половини було про коней, а інші - про бейсбол. Зробивши вигляд, що я поглинений "Перевагами коней і як в них розбиратися", я міг безперешкодно роздивлятися друзів Холлі.
Незабаром один з них привернув мою увагу. Це було середніх років немовля, яке так і не встигло розпрощатися з дитячим жирком, хоча вправному кравцеві майже вдалося замаскувати пухку попку, по якій так і хотілося ляснути. Його кругле, наче оладок, обличчя з дрібними рисами було незайманим часом, губи складені бантиком і капризно надуті, ніби він зараз загорлає і зарюмсає, і весь він був якийсь безкістний - здавалося, він народився і потім не ріс, а розпухав, наче повітряна куля, без жодної зморщечки. Але виділявся він не зовнішністю - немовлята, що добре збереглися не така вже й рідкість, - а, швидше, поведінкою, бо поводився так, ніби він був господарем вечора: як невтомний восьминіг збивав мартіні, знайомив людей, знімав і ставив платівки. Заради справедливості варто сказати, що діями його переважно керувала господиня: "Расті, будь ласка. Расті, будь люб'язний". Якщо він її й кохав, то ревнощам своїм волі не давав. Ревнивець, мабуть, сказився б, спостерігаючи, як вона пурхає кімнатою, тримаючи кота в одній руці, а іншою поправляючи краватки і знімаючи з лацканів пушинки; медаль полковника авіації вона нашліфувала просто до блиску.
Ім'я цієї людини було Резерфорд (Расті) Троулер. У 1908 році він втратив обох батьків - батько став жертвою анархіста, мати не пережила втрати, - і це подвійне нещастя зробило Расті сиротою, мільйонером і знаменитістю у віці п'яти років. З тих пір його ім'я не сходило зі сторінок недільних газет і прогриміло з особливою силою, коли він, будучи ще школярем, підвів опікуна-хрещеного під арешт за підозрою в содомії. Далі бульварна преса годувалася його одруженнями і розлученнями. Перша його дружина, відсудивши аліменти, вийшла заміж за  ватажка якоїсь секти. Про другу дружину відомостей не було, зате третя відкрила у штаті Нью-Йорк справу про розлучення, давши масу захоплюючих свідчень. З четвертою місіс Троулер він розлучився сам, звинувативши її в тому, що вона підняла на борту його яхти заколот, в результаті чого його було висаджено на островах Драй Тортугас. З тих пір він лишався холостяком, хоча перед війною, здається, сватався до Юніті Мідфорд; ходили чутки, що він надіслав їй телеграму з пропозицією вийти за нього, якщо вона не вийде за Гітлера. Це дало Вінчелу підставу називати його нацистом - втім, як і той факт, що Троулер справно відвідував збіговиська в Йорквілі.
Всі ці відомості я прочитав у "Путівникові по бейсболу", який слугував Холлі ще й альбомом для вирізок. Між сторінками було вкладено статті із недільних газет і вирізки зі скандальною світською хронікою. "У натовпі усамітнившись, - Расті Троулер і Холлі Голайтлі на прем'єрі "Дотику Венери".
Холлі підійшла ззаду і застукала мене за читанням: "Міс Холлі Голайтлі з бостонських Голайтлі перетворює кожен день стовідсоткового мільйонера Расті Троулера на свято".
- Радієш з моєї популярності чи просто вболіваєш за бейсбол? - сказала вона, заглядаючи через плече і поправляючи темні окуляри.
Я спитав:
- Яке сьогодні зведення погоди?
Вона підмргнула мені, але без усілякого гумору: це було пересторогою.
- Коней я обожнюю, але бейсбол терпіти не можу. - Щось в її тоні показувало щоб я забув Саллі Томато. - Ненавиджу слухати бейсбольні репортажі, але доводиться - для загального розвитку. У чоловіків же мало тем для розмов. Якщо не бейсбол - тоді коні. А якщо чоловіка не хвилює ні те, ні інше, тоді кепські справи - його й жінки не хвилюють. До чого ви добалакалися з О.Д.?
- Розпрощалися за обопільною згодою.
- Це шанс для тебе, можеш мені повірити.
- Я вірю. Тільки чи шанс я для нього - оце питання.
Вона наполягала:
- Йди і постарайся його переконати, що він не такий вже й кумедний. Він справді може допомогти тобі, Фреде.
- Ти сама не скористалася його допомогою. - Вона подивилася на мене з нерозумінням. - "Повість про доктора Весла".
- А, знову стара платівка, - мовила вона й кинула через кімнату розчулений погляд на Бермана. - Але він по-своєму, має рацію. Я, певно, мушу почуватися винною. Не тому, що вони дали б мені роль і не тому, що я б упоралась. Вони б не дали, та і я б не впоралась. Якщо я і відчуваю провину, то лише через те, що морочила йому голову, а себе не обманювала жодної хвилини. Просто тягла час щоб обтесатися злегка. Я ж точно знала, що зіркою не стану. Це надто важко, а якщо маєш мізки, ще й огидно. Комплексу неповноцінності мені не вистачає; це лише думають, що у зірки повинно бути велике жирне "Я", а насправді саме цього їй не належить мати. Не думай, що я не хочу розбагатіти чи стати знаменитою. Це дуже навіть входить в мої плани, коли-небудь,  дасть бог, я до цього дорвуся, але нехай моє "Я" залишиться при мені. Я хочу бути собою, коли одного ранку прокинусь і піду снідати до Тіффані. Тобі варто випити, - сказала вона, помітивши, що у мене в руках порожньо. - Расті! Будь люб'язним, принеси моєму другові бокал. - Кіт все ще сидів у неї на руках. - Бідака, - мовила вона, чухаючи йому за вухом. - Бідака ти безіменний. Незручно, що у нього немає імені. Але я не маю права давати йому ім'я; доведеться йому почекати на справжнього господаря. А ми з ним якось зустрілися біля ріки: він - сам по собі, я - сама по собі. Не хочу нікого заводити, поки не буду впевнена, що знайшла своє місце. Я ще не знаю, де воно. Але на що воно схоже, знаю. - Вона посміхнулась і пустила кота на підлогу. - На Тіффані, - скзала вона. - Не через коштовності, я їх в гріш не ставлю. Крім діамантів. Але це дешевка - носити діаманти, поки тобі немає сорока. І навіть у сорок ризиковано. По-справжньому вони виглядають на старушенціях. Накшталт Марії Успенської. Зморшки  і кості, сиве волосся і діаманти, - а мені чекати ніколи. Але я не через це вмираю за Тіффані. Слухай, бувають у тебе дні, коли ти на стінку дерешся?
- Туга, чи що?
- Ні, - сказала вона повільно. - Туга буває, коли ти гладшаєш чи коли надто довго йде дощ. Ти сумний - і все. А коли на стінку дерешся - це значить, що ти вже дійшов. Тобі страшно, ти весь упріваєш від жаху, а чого боїшся - сам не знаєш. Боїшся, що станеться щось жахливе, але не знаєш, що саме. З тобою так буває?
- Дуже часто. Люди звуть це Angst9.
- Нехай, Angst. А як ти від нього рятуєшся?
- Напиваюся. Мені допомагає.
- Я пробувала. І аспірин пробувала. Расті вважає, що мені треба курити марихуану, і я було почала, але я від неї лише гигочу. Найкраще за все для мене - просто взяти таксі й поїхати до Тіффані. Там все так поважно і благородно, і я одразу заспокоююся. Хіба щось погане може  з тобою трапитися, коли навколо стільки добрих, гарно вбраних людей і так приємно пахне сріблом і крокодиловими гаманцями? Якби я знайшла місце, де можна було б жити і де почувалася б, як у Тіффані, - тоді б я купила меблі і дала коту їм'я. Я думала, може, після війни ми з Фредом... - вона зсунула на лоба темні окуляри і очі - сірі, з блакитними і зеленими цяточками, - звузились, наче вона дивилася в далину. - Раз я їздила до Мексики. От де чудесні краї, щоб розводити коней. Я знайшла одне місце біля моря. Фред чудово знається на конях.
З бокалом мартіні підійшов Расті Троулер і подав його, на мене не дивлячись.
- Я голодний, - оголосив він і в голосі його, такому ж недорозвинутому, як і він сам, чулося дратівливе пхинькання, ніби він був ображений на Холлі. - Вже сьома тридцять, і я голодний. Ти ж знаєш, що сказав лікар.
- Так, Расті. Я знаю, що скзав лікар.
- Ну тоді жени їх. І підемо.
- Поводься пристойно, Расті. - Вона розмовляла м'яко, але тоном вчительки, в якому звучала суворість; обличчя його спалахнуло рум'янцем задоволення й вдячності.
-Ти мене не любиш, - поскаржився він, ніби вони були на самоті.
- Не можна любити неслуха.
Схоже, він почув, що й хотів; її слова, здавалося, і схвилювали його й впокорили. Але він продовжував, ніби виконуючи якийсь обряд:
- Ти мене любиш?
Вона поплескала його по плечу.
- Займися своїми справами, Расті. А коли я буду готова, то підемо їсти, куди схочеш.
- До китайського кварталу?
- Але жодної грудинки у кисло-солодкому соусі тобі не буде. Ти знаєш, що сказав лікар.
Коли задоволений, перевальцем, він повернувся до гостей, я не втримався й нагадав Холлі, що вона не відповіла на питання.
- Ти його любиш?
- Я ж тобі кажу: можна примусити себе полюбити кого завгодно. І до того ж, у нього було паскудне дитинство.
- Раз воно таке паскудне, чому ж твій Расті з ним ніяк не розпрощається?
- Поворуши мізками. Ти що, не бачиш, - йому спокійніше почуватися в пелюшках, аніж у спідниці. Іншого вибору в нього немає, тільки він дуже хворобливо до цього ставиться. Він хотів зарізати мене столовим ножем, коли я йому сказала, щоб подорослішав, поглянув на речі тверезо, і завів господарство з яким-небудь позитивним, дбайливим шофером вантажівки. А поки що я взяла його під опіку; нічого, він нешкідливий і дивиться на жінок, як на ляльок у буквальному сенсі.
- Слава богу.
- Ну, я навряд дякувала богові, якби всі чоловіки були такими.
- Ні, я кажу, слава богу, що ти не виходиш заміж за містера Троулера.
Вона скинула бровою.
- До речі, я не маю наміру прикидатися, ніби не знаю, що він багатий. Навіть у Мексиці земля коштує грошей. Нумо, - поманила вона мене пальцем. - Ходімо, впіймаємо О.Д..
Я побарився, придумуючи, як же відтягнути справу. Потім згадав:
- Чому - "Мандрує"?
- У мене на картці? - сказала вона знічено. - Вважаєш, це смішно?
- Не смішно. Просто викликає цікавість.
Вона знизала плечима.
- Врешті-решт, звідки я знаю, де житиму завтра? От я і звеліла поставити їм "Мандрує". Все одно, ці картки - марнування грошей. Але мені здалося, що треба купити там хоча б якусь дрібничку. Вони від Тіффані. - Вона потяглась за моїм бокалом, до якого я не торкнувся, спорожнила його у два ковтки і взяла мене під руку.
- Не будь впертим. Тобі треба подружитися з О.Д..
Нам завадила поява нового гостя. Це була молода жінка, і вона увірвалась в кімнату, наче вітер, як вихор шарфів, що розвіваються й золотих підвісок, що бряжчать.
- Х-х-холлі, - сказала вона, грозячи пальцем, - ах ти ж темнило нещасне. Ховаєш тут стільки ч-ч-чудових ч-ч-чоловіків!
Ростом вона була під метр вісімдесят п'ять - вище більшості гостей. Вони випростались і втягнули животи, ніби стараючись бути з нею врівень.
Холлі сказала:
- Ти що тут робиш? - І губи її стислися в ниточку.
- Та нічого, пташечко. Я б-була нагорі, працювала з Юніоші. Різдвяний матеріал для "Ба-базару". А ти, здається, сердишся, пташечко? - Вона обдарувала гостей широкою посмішкою. - Ви, х-х-хлопці, не сердитеся, що я увірвалася до вас на в-в-вечір-ку?
Расті Троулер захихотів. Він схопив її вище ліктя, ніби хотів помацати м'язи, і спитав, чи не хоче вона випити.
- Звісно, хочу, - сказала вона. - Зробіть мені з бурбоном.
Холлі сказала:
- У нас його немає.
Авіаційний полковник одразу ж зголосився бігти за пляшкою.
- Благаю, не піднімайте шухеру. Я обійдуся нашатирем. Холлі, голубонько, - злегка підштовхнувши її, - не обтяжуй себе. Я сама можу відрекомендуватись.
Вона нахилилася над О.Д. Берманом, у якого, як і у більшості маленьких чоловіків за присутності високої жінки, очі раптом стали масними.
- Я - М-м-мег Уайлдвуд з Уайлдвуда, Арканзас, - є така глухомань.
Це було схоже на танок: Берман плів ногами кружева, відтираючи супротивників. Але врешті-решт вимушений був поступитися нею четвірці партнерів, які ґелґотали над її недорікуватими жартами, як індики над крупою. Успіх її був зрозумілим. Вона уособлювала перемогу над потворністю - явище, часом більш цікаве, аніж справжня краса, тому хоча б, що в ній є несподіваність. Тут фокус полягав не в тому, що вона стежила за собою чи вбиралася зі смаком, а у підкреслюванні власних вад - відкрито їх визнаючи, вона перетворювала недоліки в переваги. Підбори робили її ще вищою, настільки високі, що прогиналися щиколотки; дуже тісний ліф, хоча і без того було ясно, що вона може ходити на пляж в самих лише плавках; волосся зачесане назад, відтіняло її худорлявість, знесиленість її обличчя манекенниці. І навіть її заїкання, хоч і природне, але спеціально посилене, її лише прикрашало. Це заїкання було чудесною знахідкою: незважаючи на її зріст і самовпевненість, воно збуджувало в чоловіках заступницьке почуття і до того ж злегка скрашувало її плоскі жарти. Берман, наприклад, ледь не задихнувся, коли вона спитала: "Хто мені може сказати д-д-де тут вбиральня?" - але прийшовши до тями, зголосився її провести.
- Це зайве, - сказала Холлі. - Вона там вже бувала. Вона знає, де вбиральня.
Холлі витряхала попільниці, і коли Мег Уайлдвуд вийшла, промовила із зітханням:
- Яка все-таки жалість!
Вона зупинилась щоб вислухати всі здивовані питання, - їх було хоч греблю гати.
- І головне, незрозуміло. Раніше мені здавалося, що це мусить бути одразу видно. Але подумати лишень, вона має вигляд цілком здорової! І навіть чистої. Ось що найдивовижніше. Ну хіба скажеш про неї, - спитала вона душевно, але не звертаючись ні до кого конкретно, - хіба скажеш, що у неї така штука?
Хтось закашлявся, дехто вдавився. Флотський офіцер, що тримав бокал Мег Уайлдвуд, поставив його на місце.
- Хоча я чула, - сказала Холлі, - що на Півдні багато дівчат на це страждає.
Вона делікатно знизала плечима і пішла на кухню за льодом. Повернувшись, Мег Уайлдвуд не могла зрозуміти, чому по відношенню до неї з'явився такий холодок; розмови, які вона заводила, диміли, наче сирі поліна, не бажаючи розгорятися. І що ще більш непростимо - люди йшли, не взявши у неї номер телефону. Полковник авіації втік, варто їй було повернутися до нього спиною, - це її доконало: незадовго перед цим він сам запросив її повечеряти. Її раптом розвезло. А джин так само шкідливий кокетці, як сльози - намазаним тушшю віям, - і вся її чарівність вмить зникла. Вона кидалася на всіх. Вона назвала хазяйку голівудським виродком. Чоловікові за п'ятдесят запропонувала побитися. Берману сказала, що Гітлер правий. Вона роздражнила Расті Троулера, загнавши його в глухий кут.
- Знаєш, що з тобою буде? - сказала вона без натяку на заїкання. - Я відволочу тебе до зоопарку і згодую яку.
Він, здавалося, був не проти, але його чекало розчарування, бо вона сповзла на підлогу і лишилася там, бубонячи собі щось під носа.
- Ти, зануда. Вставай, - сказала Холлі, натягаючи рукавички.
Останні гості товклися біля дверей, але зануда не ворушилася. Холлі кинула на мене благаючий погляд.
- Фреде, будь янголом, га? Посади її в таксі. Вона живе у готелі "Уїнслоу".
- Я живу у "Барбізоні". Ріджент 4-5700. Спитайте Мег Уайлдвуд.
- Ти янгол, Фред.
Вони пішли. Непосильна задача посадити амазонку в таксі витіснила з голови усіляку образу. Але Мег сама вирішила цю задачу. Вона піднялась на ноги без сторонььої допомоги і, хитаючись, витріщалася на мене з висоти свого зросту.
- Ходімо в "Сторк-клуб". Будемо розважатися, - сказала вона і завалилася, наче підкошена.
Першою моєю думкою було бігти за лікарем. Але огляд показав, що пульс у неї прекрасний, дихання рівне. Вона просто спала. Я підклав їй під голову подушку і надав можливість насолоджуватися сном.

Наступного дня я зіштовхнувся з Холлі на сходах.
- Ех, ти! - крикнула вона, пробігаючи повз, і показуючи мені ліки. - Лежить тепер тут ледь не в гарячці. Ніяк не прочухається з похмілля. Хоч на стіну лізь.
З цього я зробив висновок, що Мег Уайлдвуд досі не випроваджена з квартири, але причину такої незрозумілої гостинності дізнатися не встиг.
В суботу таємниця згустилася ще більше. Спочатку в мої двері постукав латиноамериканець - він шукав Мег Уайлдвуд. Щоб виправити помилку потребувалося трохи часу, тому що його вимова і моя заважали нам порозумітися. Але за цей час він устиг мені сподобатися. Він мав гарну статуру, у його смаглявому обличчі й фігурі матадора були вишуканість і довершеність, як у апельсині чи в яблуці, словом, в предметі, який природі повністю вдався. Усе це доповнював англійський костюм, свіжий запах одеколону і - що ще рідкісніше для латиноамериканців - сором'язливість.
Вдруге він з'явився на моєму горизонті того ж дня. Вже вечоріло і я побачив його, прямуючи обідати. Він приїхав на таксі, шофер допомагав йому, згинаючись, як і він сам, під купою валіз. Це дало мені нову поживу для розумів. До неділі пережовувати її мені набридло.
Згодом картина стала зрозумілішою і в той же час загадковішою.
У ніеділю стояло бабине літо, сонце гріло сильно, вікно моє було відчиненим і з пожежної драбини до мене долинали голоси. Холлі і Мег лежали там, розтягшись на ковдрі, і між ними сидів кіт. Їх волосся, щойно вимите, звисало мокрими прядками. Холлі фарбувала нігті на ногах, Мег в'язала светра. Говорила Мег.
- Якщо хочеш знати, тобі все ж п-п-пощастило. Одне принаймні можна сказати про Расті. Він американець.
- З чим його й вітаю.
- Пташечко, зараз же війна.
- А скінчиться війна - тільки ви мене й бачили.
- Ні, я дивлюся на це по-іншому. Я п-п-пишаюся своєю країною. В моєму роді всі чоловіки були чудовими солдатами. Статуя д-д-дідуся Уайлдвуда стоїть в самому центрі Уайлдвуда.
- Фред теж солдат, - сказала Холлі. - Але йому навряд коли поставлять статую. А може й поставлять. Кажуть, чим дурніша людина, тим хоробріша. Він доволі дурний.
- Фред - це хлопчик згори? Я не знала, що він солдат. А що дурний - схоже.
- Допитливий. Не дурний. До смерті хоче роздивитися, що відбувається за чужим віконцем, - у будь-кого буде дурний вигляд, якщо носа до скла притиснуто. Коротше, це не той Фред. Фред - мій брат.
- І власну п-п-плоть і кров ти звеш дурнем?
- Раз він дурень, то вже дурень.
- Все одно, так казати - це поганий тон. Про хлопчика, який б'ється за тебе і за мене - за усіх нас.
- Ти що, на мітингу?
- Ти мусиш знати, на чому я стою. Я розумію гумор, але в глибині душі я людина серйозна. І пишаюся, що американка. Тому я неспокійна щодо Жозе. - Вона відклала шпиці. - Погодься, він шалено гарний.
Холлі сказала:
- Х-м-м, - і пензликом мазнула кота по вусах.
- Якби я тільки могла звикнути до думки, що вийду за бразильця. І сама стану б-б-бразильянкою. Таку прірву не переступити. Шість тисяч миль, не знаючи мови...
- Іди на курси Берліца.
- З чого там стануть вчити португальської? Мені здається, нею ніхто й не розмовляє. Ні, єдиний вихід для мене - це умовити Жозе кинути політику й стати американцем. Ну який сенс для чоловіка ставати президентом Бразилії? - Вона зітхнула і взялася за в'язання. - Я, мабуть, шалено кохаю його. Ти нас бачила разом. Як по-твоєму, я шалено його кохаю?
- Та як сказати. Він кусається?
Мег спустила петлю.
- Кусається?
- У ліжку.
- Ні. А повинен? - Потім осудливо додала. - Але він сміється.
- Добре. Це правильний підхід. Я люблю коли чоловік ставиться до цього з гумором, а то більшість лише й знають, що сопіти.
Мег взяла назад свою скаргу, розцінивши це зауваження як непрямий комплімент.
- Так. Мабуть.
- Так. Значить він не кусається. Він сміється. Що ще?
Мег підібрала спущені петлі і знову почала в'язати.
- Я питаю...
- Чую. Не те щоб я не хотіла тобі розповідати. просто не запам'ятовується. Я не з-з-зосереджуюсь на таких речах. Не так, як ти. У мене вони вилітають з голви, наче сон. Але я вважаю, що це нормально.
- Може це і нормально, люба, але я віддаю перевагу бути природною. - Холлі замовкла, дофарбовуючи котові вуса. - Слухай, якщо ти не можеш запам'ятати, не вимикай світло.
- Зрозумій мене, Холлі. Я дуже й дуже благопристойна жінка.
- А, нісенітниця. Що тут непристойного - подивитися на людину, яка тобі подобається. Чоловіки такі гарні, - багато з них, - Жозе теж, а якщо тобі й поглянути на нього не хочеться, я б сказала, що йому дісталася доволі холодна котлетка.
- Говори тихше.
- Дуже навіть може бути, що ти його і не кохаєш. Ну, відповіла я не твоє питання?
- Ні, і зовсім я не холодна к-к-котлетка. Я людина з гарячим серцем. Це в мені головне.
- Прекрасно. Гаряче серце! Але якби я була чоловіком, я б надала перевагу грілці. Це набагато матеріальніше.
- Мені ні до чого ці самі пристрасті, - сказала Мег умиротворено, шпиці її знову засяяли на сонці. - Все одно я кохаю його. Відомо тобі, чому я зв'язала десять пар шкарпеток менше ніж за три місяці? А цей светр - вже другий. - Вона струсила светра і кинула вбік. - Тільки до чого вони? Светри в Бразилії. Краще б я робила тропічні шоломи.
Холлі лягла на спину й позіхнула.
- Буває ж там зима.
- Дощ там буває - це я знаю. Спека. Дощ. Д-д-джунглі.
- Спека. Джунглі. Мені б підійшло.
- Авжеж. Швидше тобі, ніж мені.
- Так, - сказала Холлі сонним голосом, у якому сну й не бувало. - Швидше мені, ніж тобі.

У понеділок, спустившись за ранковою поштою, я побачив, що на скриньці Холлі картка змінилася - додалося нове ім'я: міс Голайтлі і міс Уайлдвуд відтепер мандрували разом. Мене б це, вочевидь, зацівкавило більше, якби не лист у власній скриньці. Він прийшов з маленького університетмького журналу, куди я надсилав оповідання. Воно їм сподобалося, і, хоча мені натякали на те, що платити журнал не спроможний, все ж обіцяли оповідання надрукувати. Треба було з кимось поділитися і я, стрибаючи через дві сходинки, опинився перд дверима Холлі.
Я боявся, що голос в мене затремтить, і щойно вона відкрила двері, мружачись після сну, я просто всунув їй у руку листа. Можна було прочитати сторінок шістдесят, поки вона його вивчала.
- Я б їм не дала, раз вони не платять, - сказала вона, позіхаючи.
Можливо, по моєму обличчу їй стало зрозуміло, що я не за тим прийшов, що мені потрібні не поради, а вітання: позіхання змінилося на посмішку.
- А, розумію. Це чудесно. Ну, заходь, - скзала вона. - Зваримо кави і відсвяткуємо це діло. Ні. Краще я одягнуся й поведу тебе снідати.
Спальня її була до пари вітальні, у ній панував той самий бівуачний дух: валізи, коробки - все запаковане й готове в дорогу, ніби пожитки злочинця, за яким женеться, наступаючи на п'яти, влада. У вітальні взагалі не було меблів; тут же стояло ліжко, причому двоспальне і пишне - світле дерево, стьобаний атлас.
Двері до ванної вона лишила відчиненими і розмовляла зі мною звідти; за шумом і плюскотом води слів майже неможливо було добрати, але суть їх зводилася от до чого: я, мабуть, знаю, що Мег оселилася тут і, направду, так буде зручніше. Якщо тобі потрібна компаньйонка, то краще, щоб це була цілковита дурепа, як Мег, бо вона платитиме за квартиру і бігатиме до пральні.
Одразу було видно, що пральня для Холлі - серйозна проблема: кімнату було завалено одягом, як жіночу роздягальню при фізкультурній залі.
- ... і знаєш, як не дивно, вона доволі модна менекенниця. Що дуже доречно, - сказала Холлі, стрибаючи на одній нозі і застібаючи підв'язку. - Не буде увесь день мозолити очі. І чоловікам на шию не вішатиметься. Вона заручена. Дуже приємний хлопець. Тільки у них невелика різниця у зрості - приблизно півметра на її користь. Куди ж до біса... - Стоячи навколішки, вона шастала попід ліжком.
Знайшовши, що шукала, - черевики зі зміїної шкіри, - вона заходилася шукати блузку, потім пояс, і коли вона нарешті виникла із цього содому, випещена і лощена, ніби її наряджали служниці Клеопатри, - тут було чому дивуватися.
Вона сказала:
- Слухай, - і взяла мене за підборіддя, - я рада за тебе. Чесно, рада.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

Міс Холідей Голайтлі

© Михайло, 13-12-2014

Найбільше мені подобається, що вони такі щасливі...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло, 13-12-2014

[ Без назви ]

© Турчин Євгеній, 11-12-2014
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.72937107086182 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Історія Європи. Український погляд
Кожен з нас має знати історію власного народу. Бо історія – це його посвідка на проживання на рідній …
Погляд на світ через призму пародії.
«Прометей поміж грудей» – тільки ця провокативна назва збірки чого варта! І це не натяк, це те, про …
День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …