Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2647
Творів: 49027
Рецензій: 93674

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Метафізичний реалізм

Хуанто Лакус

© Джеррі, 29-04-2013
Пам’яті мертвої музи.
Вона приходить до мене зараз лише у вісні,  коли свідомість знімає свій захисний панцир.
Присвячується моїй релігійній сім’ї відважних психів.
Разом ми перепливали на той берег Сандзу, відвідували царство Дзігоку, гостювали у великого та жахливого Емми.

Хуанто Лакус
І
Перед його очима відкривалися сотні дверей майбутньої професії. Можна було оспорювати теорії божевільного іпохондрика Руссо, танцюючи на могилі забутого Вольтера. Малювати пейзажі прикрашених китайською інженерною ідеєю високогірних фортець, наслідуючи Ніколая Реріха. Відстоювати ідеали раннього Ренесансу Франческо Петрарки перед жадібними очима продажних державних службовців. Доводити на великій дошці теорію відносності Альберта Ейнштейна, щоб закінчити своє життя в підвалах університету, що люб’язно надав би молодому вченому квиток в убогість. Синтезувати наркотичні препарати в тісній академічній лабораторії  перервами на вивчення впливу кислот і солей на організми піддослідних гризунів. Але його вигнали відразу після четвертої сесії з гуманітарного вузу, і він знайшов свій розвиток у самоосвіті, читаючи накуреним Жана Поля Сартра, розуміючи його глибину тільки в одурманеному стані.  
Він міг би бути харизматичним релігійним лідером. Маніпулюючи інстинктами людей об’єднуватися в екзістенціально самодостатні соціально-релігійні групи, розділяючи світ на «своїх» та «чужих», він засинав би, тримаючи в руках книгу теологічних марень Петра Успенського, чи, послідкувавши за Роном Хабардом, спробував винайти свою скажену релігійну систему. Розповідаючи з трибуни теорії заснування життя інопланетною цивілізацією з планети Сиріус, він збирав би кошти на придбання акцій чергової прибуткової компанії чи заводу  по виробництву зброї в Кореї. Підключаючи емоційно нестійких людей, зайнятих пошуками свого «Я», до каналів вознесених вчителів, він розповідав би їм про таємні ритуали культу Змії в древній Ассирії.  Але він не вірив у жодного з пропонованих йому духовним ринком божеств, відкидаючи своїм раціональним мозком будь-які перспективи їхнього існування.
Засинати кожної ночі в обіймах коханої жінки не було б для нього складною проблемою. Проблемою було те, що він ніколи не шукав цю жінку і не дуже хотів щось змінювати в житті меланхолічного холостяка. Пов’язати своє життя з істотою протилежної статті здавалося йому добровільним рабством. Йому подобалися візерунки сперми на кольорових стінах клубних туалетів. Тому він був один, але не одинокий. І залишки свого тепла хотів віддати лише землі, яка поглине його тіло разом зі смертю.
Йому було завжди з ким умазатись, але по справжньому близьких відносин він не заводив з часів шкільного дитинства. Нехтуючи стосунками, він не цурався підставляти, кидати людей заради власної вигоди. Люди приходили в його життя, читалися як книжки, після чого займали свою запилену полицю в глибинах його пам’яті. Доходячи до краю прірви, він зі зневагою плював в неї, розвертався і прямував назад. Рівним собі він вважав одиниць, більшість ж, зневажав.
Він не обирав спокійного життя, уникав тісних зв’язків, ніколи не відзначався примірною поведінкою, не боявся самотності, не уявляв життя без заборонених препаратів, змінюючи за бажанням своє сприйняття тунелю реальності, читав пожовклі трактати божевільних і сам сходив з розуму дивлячись за горизонт абстрактного сприйняття, як за ріг будинку, сміючись з пихатих професорів його колишнього учбового закладу.  
Чому життя зробило його таким? Він сам хотів знайти відповідь на це питання. Але, як казав мудрий даоський вчитель:
- Ми ніколи ні до чого не прийдемо, бо нам лише здається, що ми кудись рухаємося.
ІІ
Існує п’ять морально-етичних принципів буддизму. Їх притримуються послідовники всіх традиційних шкіл.
Я приймаю правило вчення утримуватися від взяття того, що мені не було дано.
Вперше я вкрав, коли мені було шість років, а рахувати я навчився лише до десяти. Це була якась дрібничка з сувенірного магазину на морі, куди ми поїхали тоді ще повноцінною сім’єю, значення якої для історії мого життя відфільтрував у пам’яті мозок. Наступного разу це повторилося вже після несподіваної втечі батька за кордон. З однолітками ми тягали різний мотлох з території місцевого заводу по виробництву світильників. Після того як вусатий сторож спіймав мене, я опинився на обліку в дитячій кімнаті міліції.
Дивлячись на краще фінансово забезпечені сім’ї, де мати не має працювати у нічну зміну, мою душу жувала з середини заздрість. Поява на декілька років старшого вітчима, ще більше націлила мене на самостійне існування.  Методів збагачення, окрім тих, які переступають кордон закону я навіть уявити собі не міг. Була спроба влаштуватися вантажником на фабрику по пошиву взуття. Після напруженого робочого дня, болі в спині, запаморочення, нудоти  я просто вибрав собі пару недешевих черевиків і, не дочекавшись зарплатні, попрямував додому.
З часом з’явилися компанії подібних мені відчайдушних пацанів. У цих замкнутих вовчих зграях повинен був бути мозок. Ним, зазвичай, був я. Стягнути одяг у дорогому магазині, оформити кредит за вкраденим паспортом, зрізати метал, відібрати телефон і потім продати його на місцевому радіо-ринку, відкрити вночі продуктовий ларьок. Тупоголове стадо не проіснувало б так довго і так добре без мене. Але довго я в одній зграї не залишався. Рано чи пізно вони закінчували обмеженням свободи, а я втрачати її не хотів.  
Я приймаю правило вчення утримуватися від перелюбства
Їй тоді було вісімнадцять років. Вона довго розказувала про свій багатий інтимний досвід. Одного разу вона побачила знайомого дванадцятирічного хлопчика-сусіда, взяла його за руку і завівши в куток позбавила цноти. Хлопчик був безмежно задоволений і весь час, трясучись від емоцій, казав їй «Дякую» дорогою додому. Я відразу зрозумів навіщо вона це все мені розповідає.
З часом це перетворилося на нав’язливу ідею. Завжди бути першою, заповнюючи перші інтимні спогади юнаків своїм брудним тілом. Свої гострі груди вона залишила і в моїй пам’яті. Мені тоді було чотирнадцять. Це сталося швидко, нервово, але приємно. Я домовився ще за одного тоді близького мені товариша, чим дуже пишався.
Коли пройшли роки, я дізнався, що вона зупинила свою переможну ходу по еротичним мріям юнаків завдяки передозуванню опіатів, знеболюючого і метамфітаміну. Ніяких емоцій при цій новині я не відчув.
Я приймаю правило вчення утримуватися від неправдивих слів.
Правда для слабких людей. Добряку всі відразу залізуть на шию. Хочеш вилізти на трон серед рабів? У першу чергу треба озброїтися брехнею. ЇЇ замість гіркої правди з задоволенням поглинуть ті, чий мозковий центр не здатний швидко обробляти та аналізувати інформацію із зовнішнього світу.
Коли я помітив наближення патруля «Беркута» з собакою, у мене було лише декілька секунд для того, щоб вкинути їй пакетики з «швидкостями» у напіввідкриту дамську сумочку. Це було лише друге наше побачення. Проводити час у місцевому відділку міліції, отримуючи удари по ниркам через подушку, намагатись дихати через натягнутий на голову пакет, в результаті підписати набагато більше, ніж повинен був,  паперів, здавалося мені занадто моторошною перспективою.
Незважаючи на її сльози, крики  в перервах між благаннями сказати звідки у неї в сумці наркотичні препарати, я все заперечував. Написав під диктовку старшого міліціонера заяву, поставив підпис і попрямував додому. Треба було ще розвідати, хто мене здав, адже на шляху до затишної кав’ярні я мав передати «фен» старому знайомому Гоші, який так несподівано зателефонував із «замовленням».
ЇЇ мама приїхала з іншого міста наступної доби, заплатила співробітникам правоохоронних органів невідому суму і забрала доньку в рідний Слов’янськ. Повернувши додому юну студентку, любляча матір з метою перевиховання замкнула її в підвалі будинку на два тижні. Навіть свій день народження вона святкувала з мискою каші та склянкою води у погано освітленому підвальному приміщенні.
Спілкування з спільними знайомими я припинив. На її дзвінки я не відповідав.  З часом вона перестала турбувати мою пам’ять, яка стерла навіть її ім’я.  Гошу я замовив через декілька тижнів знайомим пацанятам, які за сотню гривень могли і вбити його. Обмежилися лише переломом обох верхніх кінцівок та відбитими нирками. Усі старші погодилися, що він по всім поняттям поступив невірно і мазу за нього не потягнули. Гоша зник після виходу з лікарні і ніколи більше не з’являвся на нашому районі.
Я приймаю правило вчення утримуватися від напоїв і засобів, що викликають помутніння свідомості.
Коли оточуюча реальність важкою горою тисне на сонячне сплетіння, єдиним виходом я завжди бачив глибоке пірнання у себе. Не будучи перебірливим в препаратах, я ставив експерименти над своїм глуздом і організмом без особливих вагань. В хід йшло – все: від відбивання аптечних мікстур проти застуди до вкачування у вену дисоціативних транквілізаторів для тварин.
Особливо  мені запам’ятався досвід вживання марки під назвою, «Пандора»  в честь першої жінки на землі створеної Гефестом за наказом Зевса. Ставши жінкою Епіметея, вона дізналася, що в домі є скринька, яку ні в якому разі не треба відкривати, бо на світ впадуть незчисленні лиха. Звичайно, вона повторила подвиг Єви і, відкривши скриньку, випустила чисте зло на волю. Коли вона закрила її за наказом Зевса,  на дні залишилася лише надія. Вчинок Пандори ознаменував собою закінчення Золотого Віку, коли люди вели райське життя без примусової праці та дискредитувала жіноче начало як гріховне.
Я теж відкрив те, що мало бути зачинене для мене назавжди. І теж у кінці залишилася лише надія, що мене колись все-таки відпустить. Поклавши під язик гіркий папірчик блакитного кольору, в якому знаходилося, як я вже тоді дізнався, 2 міліграми, я став без особливого інтересу очікувати результатів. Помітні зміни почалися вже через 30 хвилин після входження наркотику в мій організм. Кімната почала плисти, візерунки на приліпленому до стіни брудному килимі розпочали ритуальні танці. Мене це дуже підбадьорило, адже означало, що цього разу тріп буде справжнім і захоплюючим.
А далі наче сам Господь Бог поклав мені руку на плече і дав побачити його очима весь процес створення світу. Дав пережити всі хімічні процеси: від першого удару блискавки в річний мул до мутації надскладних клітин перших ссавців. Мене пронесло від самого зародження Всесвіту, через виверження вулканів, збройні конфлікти, дрейф материків, створення шедеврів мистецтва великими діячами. Забившись під стіл, я благав усі відомі мені божества повернути мені розум, божества, як завжди, залишалися німими.
На фізіологічному рівні я відчував, як моє надскладне тіло розриває на тисячі шматочків, де кожна частина виконує свою функцію, утворюючи у взаємодії одна з одною моє неповториме Его. Одночасно свідомість бомбардують сотні емоцій, не даючи можливості перевести подих.
Саме в цей момент я зрозумів контраст між добром і злом, між страхом і насолодою, розуміючи, що одне без іншого існувати не може. Після цього досвіду сумніваюсь, що мене в житті може щось сильно здивувати. Цей крок за межі божевілля зробив мене повністю готовим до життя в реальному світі.
Я приймаю правило вчення утримуватися від вбивства живих істот.
Це єдине, що я не встиг порушити у своєму житті. Єдина заборона. Але я відчуваю в собі здатність при необхідності перейти і цю межу. Світ існує лише тоді, коли Я його сприймаю. Доля інших нікчем мене не повинна стосуватися, лише щоб не заважали. Моя релігія – це релігія мого «Я», інше все ілюзія і засіб для досягнення мети.  
Усі ці думки промайнули в голові під час простої прогулянки додому після чергової вечірки. Мене зупинив бритоголовий чоловік і почав розпитувати про мої релігійні переконання. Після не дуже ввічливих висловів з мого боку він вручив мені яскравий буклет своєї секти і мило попросив переглянути його. Саме тут я прочитав про п’ять моральних-етичних принципів буддизму. В результаті можу зробити висновок про моє повне неспівпадіння з течією цих милих, але дурних людей.
Інфраструктура і маркетингова політика «духовного» ринку складна і продумана. «Духовний продукт» на будь-який смак: у вигляді семінарів, книг, касет, курсів. У нашому місті зараз модно з наркоманів перетворюватися на прибічників східних релігій. Мається на увазі, що колишні наркомани розуміються, що змінювати сприйняття світу можливо і без наркотиків.  І цей бізнес продовжує розвиватися. Його володарі не перестають збагачуватися. За рахунок поповнення своєї пастви, звичайно. Мій однокласник, який міцно сидів на психостимуляторах, тепер у білому балахоні плескає в долоні на центральній площі міста під удари барабанів.
Але слід пам’ятати, що релігія, по-суті, та ж сама наркоманія. Аскети в результаті посту змінюють хімічний склад свого тіла, так само, як і деякі наркотичні препарати,  продовжуючи свої релігійні одкровення майже до нескінченності існування. Обряди, мантри, ритуали, літургії мають свій гіпнотичний характер, що впливає на свідомість людей. Не дарма кажуть, релігія – опіум для народу. Цей вислів треба розуміти в двох значеннях: в прямому і переносному.
ІІІ
Коли я майже дійшов додому, мою увагу привернула яскрава червоно-зелена вивіска на сусідньому будинку. «Альма. Підключення до божественних каналів. Усвідом складність Всесвіту. Отримай містичний досвід, що змінить твоє життя на завжди».
Кляті продавці ілюзій плодяться довкола мене, як гриби. Вони манять до себе своїми примарними містичними знаннями тих людей, які ніяк не можуть прийняти найпростішу доктрину існування. Вичерпних  відповідей на головні питання існування не існує, і ніхто не може їх надати. Будь-яка об’єктивна  істина - суб’єктивна брехня поїхавшого ідіота.
Подібні люди обожнюють  культури сходу, бо його езотеричні таємниці ніколи не відкриються до кінця. У хід ідуть історії про сховані від матеріалістичного заходу Таємні Доктрини, записані на стародавніх літописах і манускриптах. У слухачів подібних казок відкривається внутрішні переживання, з’являються одкровення, що вони одні з небагатьох живих людей, які змогли спробувати осягнути таємну архаїчну релігію всіх релігій. І це робить їх пихатими і нікчемними. Можна придумати будь-яку скажену брехню, але якщо почепити на неї гриф «секретно», то знайдуться люди, які повірять їй, та стануть вважати себе особливими «просвітленими».
Все це здається мені псевдо інтелектуальною нісенітницею. Так стається, коли черствий батон Салтівсього хлібного заводу одягає на себе обгортку від французького багету і що найцікавіше, починає вимагати до себе відповідного ставлення. А той, хто їсть цей батон, починає казати:
- Шершеляфам, як чудово він смакує вечорами разом з бокалом чудового вина! Це просто божественно геніально!
Хоча, насправді, була з’їдена смердюча булка намазана несвіжим варенням і запита майським чаєм. Причому не виймаючи ложку з чашки та бігуді з волосся.
Не знаю чому, але я вирішив туди заглянути. Можливо, щоб висловити своє незадоволення її вульгарним бізнесом, можливо, через відсутність цікавих подій у моєму житті останнім часом. Або просто через свою порочну допитливість та бажання вийти переможцем у філософській бесіді з цією дешевою шарлатанкою. Адже цікаво буде, яку ахінею мені розповідатиме самопроголошений оракул.
Піднявшись на потрібний поверх, я тричі натиснув на кнопку вхідних дверей. Почекавши хвилину, я вже хотів розвернутися і попрямувати назад у своє буремне життя кольору вологої землі. Але двері відчинилися. Щедро обвішана біжутерією дама, з яскраво нафарбованими очима жестом запросила всередину.
- Добрий день, - сказав я, проходячи в середину.
- Роздягайся і заходь, - не обмінюючись люб’язностями суворо промовила вона, проходячи в тьмяно освітлену кімнату.
Я почав шкодувати про свою істеричну витівку, але, повісивши куртку, зайшов за нею всередину. Кімната освітлювалася за допомогою розташованих по чотирьох кутах довгих воскових свічок. На стінах серед  містичних написів салатовою фарбою висіли портрети невідомих людей, перемішані зі старими фотокартками і малюнками невідомих храмів.
- Хто це? – спитав я, підходячи до одного з них, де був зображений вусатий лисий чоловік з божевільним поглядом.
- Георгій Гурджиєв. Але це неважливо. Сідай, - вказала розмальована жінка на стілець посеред кімнати. Сама вона стояла біля вікна, схрестивши руки на грудях, і хижо дивилася на мене. Я неохоче зайняв запропоноване місце.
- З чим прийшов? – суворо спитала вона.
- З питаннями. Задавати вже можна? – злісно усміхнувся я.
- Давай, - кивнула у відповідь вона.
- А скільки це коштує? – перевів я розмову в ділове русло я сподіваючись, що почута сума змусить мене покинути це химерне приміщення.
- Сто доларів, згоден? – «звичайно ні», - подумав я, але в голос промовив:
- Перепрошую, всього хорошого вам з клієнтами, хай не турбують вас злі духи, я пішов, - посміхнувшись я позадкував назад у прихожу.
- Стій, давай ти поставиш свої питання і підеш, - ця божевільна хотіла залишити мене довше, ніж мені було потрібно. Мабуть, психоделічні марення змушують почуватися її поряд з людьми хоч трохи захищеною.
- Ну добре. Хто ми є? Куди ми ідемо? Що буде після, що було колись? Чи існує бог? Чому я не пам’ятаю свого народження і не зрозумію смерті? Які підводні камені готує для мене ріка життя?
- Я не даю відповідей. Я лише можу налаштувати людину на те, щоб вона сама собі на них відповіла, – сказала вона, підходячи до столу. Взявши пляшку з чорною рідиною, піднесла її до очей і потрясла. Наливши суміш в два пластикових стаканчика, вона простягнула один з них мені.
- Що за отрута? – мені це не сподобалося, але я хвилювався не менше за  Чикатило перед розстрілом.
- Давай, випий з бабусею по 50 та підеш з Богом, - сказала вона, відриваючи свій стакан від поверхні столу.
- А ти мене не отруїш? – усміхнувся я також беручись за свій.
- Я нам з однієї пляшки налила, як ти думаєш? – показала вона у відповідь ряд золотих зубів.
Я проковтнув залпом, не принюхуючись до вмісту пластикової тари. Груди відразу захлиснула хвиля душного вогню. Я відкашлявся і, розізлившись, хотів різко підвестися, але голова сильно запаморочилась, в очах потемніло і я тут же впав назад на стілець. Тіло стало на декілька секунд важким і погано контрольованим.
- Що це було? – сухими губами проговорив я, отримуючи по вухам кожним звуком. Було враження, наче наді мною вдарили у величезний гонг.
- Настойка звичайна. Спирт, сеча польової миші, трохи грибів, спеціальних трав, водоростей і ліан. Цілком безпечна штука, таку пили жерці у древньому місті ацтеків Теотіуакан. Діє не швидко, але приємно, - моторошним голосом надала мені інформацію божевільний містик місцевого розливу.
- Я сподіваюсь ти жартуєш, - сказав я, усвідомивши, що вже стою в прихожій, одягаючи на себе куртку. Головна біль і шум у вухах швидко пройшли.
Зачиняючи за мною двері, хазяйка квартири щось прошептала мені у спину. Не будучи забобонною людиною, я на всяк випадок скрутив у кишені дулю правою рукою, лівою я погладжував до блиску начищений схований у мене під пальто позолочений  світильник, що раніше стояв у неї у вітальні.
IV
Прямо під під’їздом висотного будинку, звідки я жваво вистрибнув хвилину тому, мене перестрів ще зі шкільного віку знайомий на ім’я Ігор, який мирно вигулював серед сірих будівель бійцівську собаку. Не бачились ми  зі школи, ніхто не виявляв такого бажання, але зустріч була теплою, обійнявшись, ми почали перетирати кістки колишнім однокласникам.
- Звідки у тебе собака? – підкурюючи сигарету, спитав я.
- Та з’їздив до свого друга. Повернувся я без друга, але з собакою, - стріляючи у мене з пачки цигарку з сумом промовив він.
- Це як?
- Зустрілись з ним, вийшли покурити. А тут з усіх кутів вилазять міліціонери, пакують мене, друга і везуть кудись. Мене потім відпустили. Як виявилось, мій друг недавно вирішив зі своєю дружиною урізноманітнити статеве життя, запропонувавши приєднатися до гріховних втіх спільного знайомого. Але щось, напевно, в процесі не вийшло, або не сподобалося моєму другові, бо товариша він свого зарізав. Його пов’язали, а за декілька днів він повісився у камері. Його подвиг через певний час повторила і  вдова. От так на рівному місці троє жмурів, - трагічний монолог закінчився глибокою затяжкою.
-  Я зрозумів, а собака тут при чому? – розглядаючи як собака з цікавістю спостерігає за рядом ворон на паркані, поцікавився я.  
- Це був його собака. Забрав у його мами. Вона його хотіла здати на усипляння. Навіщо такому гарному псу дарма пропадати? Я й забрав його собі, - кидаючи недопалок у сніг, зізнався мій шкільний товариш.
- Цікава історія. Ще щось чув про життя наших однокласників? – невдачі друзів дитинства завжди підіймали мені настрій.
- За Вовка чув? – це був мій колишній сусід по парті, який пішов після армії працювати до міліції.
- Ну мусором він став,  одружився, переїхав жити в село до тієї шмари, що його заарканила. Чи щось цікавіше? – особливо за перший пункт наші життєві позиції і розійшлися.
- Його трахнув чувак, з яким він товаришував, з поганялом  Попік. Запросив його до себе додому, підсипав йому щось в каву і сонного зґвалтував. Вовк на нього навіть с суд не став подавати, щоб ніхто не дізнався, але як бачиш чутки докотилися аж сюди, - за нашу розмову на його обличчі  усмішка з’явилася вперше.
- Є таке поняття, як ефект Барбари Стрейзанд. Це коли ти з усіх сил намагаєшся щось приховати, а  в результаті створюєш для цього ще більшу рекламу. Люди обожнюють таємниці, особливо чужі, - загадав я термін, прочитаний в альтернативній Інтернет енциклопедії.
- Так цього Попіка потім сану позбавили, - додав різко він.
- В якому сенсі? – Здивувався я.
- Ай, я ж тобі не сказав. Попік він не просто так. Він попом був у місцевій баптисткій церкві, - в наступну секунду ми вже збагачували своїм грубим сміхом темну атмосферу зимнього двору.
- Попом? Ну так йому і треба, – крізь сміх додав я. Ігор махнув на підтвердження головою.
Ми люб’язно попрощалися з ним, і я пішов далі. Вийшовши з цього двору, я став у чергу біля ларька купити сигарет. І тут на мене найшло відчуття нудоти. Вона звела судомою моє тіло, змусивши зігнутись навпіл прямо під променями скупого світла вуличного ліхтаря. Перед очима все попливло, пробираючись повз людей я чув далекі голоси «Що з ним? З вами все нормально? А я йому казав, що треба ставити на Борусію з Дортмунда. Візьми ще чіпсів, старий. Розумом Росію не зрозуміти. В неї можна тільки вірити. Сьогодні я купив нове пальто, у ньому можу я втопитися».
Перевівши подих, я поглянув на свою руку. Шкіра на ній вмить почорніла, наче у мене руки 90-річного діда, а в наступну секунду стала пружна та гладенька, як у новонародженої дитини. Зрозумівши, що  мене отруїли, я побіг назад до Альми. Це стерво скоріш за все підмішала мені щось в той напій. Навіщо я його випив? З рук подібних людей не можна нічого брати, особливо пити те, що вони дають. Дурень, дурень, дурень… думка циклічно пульсувала в голові. Дурень…
Вона,  мабуть, вже випила протиотруту і чекає, доки я віддам все до нитки за ліки від цього жахливого стану. Професійна шарлатанка ще просто не знає на кого натрапила. Я розтовчу їй пику, вона буде плювати кров’ю під важкістю мої черевиків. Що це за створіння в небі?
Наді мною, плавно спускаючись до землі, летів націлений на мене доісторичний птеродактиль. Відчуваючи перворідний жах, я хутко вбіг в печеру, яка колись була під’їздом, де проживає ця відьма. Збігаючи середньовічними замковими сходами, я тримав у руці своє пульсуюче серце, весь час боячись впустити його на підлогу. На одному з поверхів стояв ковбой зі срібною маскою на обличчі, надриваючи з жаху голосові зв’язки, я натиснув дзвінок біля вже знайомих мені дверей.

V
- Ти повернувся? Що скажеш? – осяяла вона мене золотими зубами. Я з жахом дивився на її третє око, яке, сміючись, дивилось на мене через тріщину у правій щоці.
- Мені просто якось самотньо… - боязко зізнався я їй, відводячи погляд від моторошної картини мутанта.
- За своєю природою кожний народжений дух примушений страждати на самоті. Лише треба припинити боятися і чинити опір, щоб духам простіше було залітати в твоє тіло і брати душу з собою в подорож, - коли вона закінчила свою фразу, я несподівано для себе виявив я, що сиджу на знайомому стільці, але вигляд кімнати тепер змінився.
- Коли я йшов до тебе, я багато чого бачив. То я воюю на війні, то розпалюю багаття в печері, що в біса ти мені дала? – похитуючись немов на кораблі під час шторму, низьким голосом спитав я. Мій власний голос здався мені далеким і незнайомим.
- Я дала тобі ключ для розшифровки пам’яті твоїх предків, записаній у твоєму коді ДНК та РНК. Пам’ять усіх твої попередників знайшла відображення у твоїй підсвідомості, - відповіло мені дивне створіння із змазаними контурами тіла.
Моя свідомість почала мене покидати. Вона горіла і гасла як свічка, вмикаючи та вимикаючи мислення. То гасла, то розгоралася. Коли я заплющував очі переді мною пропливала хаотичним потоком суцільна червона плівка. Коли я їх відкрив, то побачив, що кімната заповнена димом, а його джерелом слугували мої з Альмою тіла. Вони тліли як вугілля  мертвого багаття. Коли я зробив спробу зібратися з думками, стало лише гірше. Я не впізнавав раніше знайому мені кімнату, її стіни стали голими та нерівними.
- Що за дим? – тремтячим голосом спитав я усміхнене обличчя Альми, яка, напівзакрила свої яскраві очі, почала тихо говорити.
- В Єгипетській книзі мертвих пишеться про 7 тіл людини, що у зайвий раз підтверджує семеричну природу. Втілена Друга оболонка людини, давньоєгипетське Ку, пізно єгипетське Ка, Ке, являла собою його життєву енергію, ефірне тіло, енергетичний двійник людини, душу - двійник. Із сучасних понять найвірніше цьому відповідає термін «біополе». Ка - це, з одного боку, сукупність психічних відчуттів живої людини, а з іншого - Ка нерозривно пов'язано з особистістю, індивідуальністю померлого, його тілесними і духовними рисами. Присвячені могли побачити Ка у вигляді кольорового, райдужного сяйва навколо речового тіла. Зазвичай фізичне тіло і енергетичний двійник людини не розлучаються. Але при слабкому здоров'ї, сильному нервовому потрясінні або порушенні ефірна оболонка Ка може частково покинути тіло Сах. У результаті цього людина впадає в напівнепритомний стан або транс. У Кастанеди цей термін пояснюється завдяки туманному полю, яке за своєю формою схоже на яйце.  Існує також інше пояснення феномену ефірного тіла, яке полягає у….
З кожним її словом я отримував молотом по голові. ЇЇ лекція довжиною в десятки років перетворилася для мене на чергування монотонних звуків, і я повільно сповз по стіні донизу, доки не прийняв горизонтальне положення на брудній від діяльності кішок підлозі.  
Яскрава стіна світла засліпила мене. Простягаючи руки до його центру, я безуспішно намагався сховати себе від всепоглинаючої білої енергії. Хтось вимкнув освітлення, і я почав хаотично махати руками у суцільній темряві. Потім промінь знову засвітився, а на його фоні почав вимальовуватися темний силует. З часом я зміг розгледіти сивого діда у світлому балахоні, з довгими білим волоссям. Обличчя у нього було дивним, нелюдським, бо воно три, чорних як ніч, ока.  Він не звертав на мене увагу, щось тихо записував на шматку папірусу пером.
- Скажи мені, старче, я  помер? – перше питання, що спало на думку.
- Ми обмежуємо наші думки про буття нашою нинішньою свідомістю, роблячи його специфічним терміном замість універсального, - не піднімаючи на мене очей, продовжуючи свій таємний тайнопис, сказав глухим басом старий, -  Ненароджене маля, якщо могло думати,  в нашому розумінні цього терміну, подібним чином обмежило б своє уявлення про буття лише єдиною відомою йому формою життя в утробі матері;  і якщо б воно зробило спробу виразити у своїй свідомості уявлення про життя після народження, тобто смерті для нього, то за відсутності даних і навиків для усвідомлення таких задач, воно, висловило би це життя як «Небуття, яке є істинним буттям».
- Я перестав існувати? – сідаючи до нього за стіл спитав я. Відчував я себе непогано, тіло було легким і рухалося не вимушено.
- Чи перестає існувати кисень і водень, коли вони з’єднуються, щоб створити воду? Одні кажуть, що якщо вони виявляються після розпаду у воді, то вони знаходяться в ній весь час. Інші стверджують, що, якщо перетворюються на щось інше, то на цей час вони повинні перестати існувати. Стан кисню і водню у вигляді води може бути названо станом небуття, яка є формою більш реального буття.  
Я підняв очі догори. Наді мною було яскраве зоряне небо і орбіта дуже близької червоної планети, яка займала більшу частину нічного полотна. Неперевершене відчуття спостереження чуда перехопило мій дух.  
- Яка краса, я ніколи в житті не бачив нічого подібного. Та що там говорити, навіть уявити собі не міг такі чудеса, - мої очі стали вологими від усвідомлення, що вони бачать справжнє чудо зоряної стелі.
-  З твоєї рідної планети такого краєвиду немає. Все що у вас є це маленький супутник Місяць. А у нас в Хуанто Лакусі галактична система набагато складніша, - посміхаючись своєю сивою бородою, сказав старець.
- А хіба існує життя у Всесвіті? Що таке Хуанто Лакус? – Здивовано спитав я.
- Таку назву носить мій дім. Моя галактика. Ви, люди, завжди були занадто егоїстичні. Ну звичайно, вдумайся, у всесвіті мільярди галактик, в яких знаходяться трильйони планет, деякі більші за ваше Сонце в декілька разів, деякі менше. Є планети схожі за будовою на твою рідну землю. І цілком логічно, що на них з’явилося життя. Ваші земні форми аж ніяк не унікальні. На інших планетах еволюція йде тим же шляхом, можливо лише з певними відхиленнями, - тут він вказав на своє третє око, - або, точніше мовити, з іншими можливостями. Люди ніколи не розвивали своє третє око і воно стало повністю відмерлим. Існують галактики де люди так і не еволюціонували, залишаючись примітивними приматами аж до самої загибелі їхніх галактичних систем.
- Ти маєш щасливий вигляд? Чому ти щасливий? – дивлячись на посмішку красивого ряду білих зубів, поцікавився я.
- Не питай, -  усміхнувшись, ще люб’язніше відповів він, - ніж питати мене, спитай краще, чому ти нещасливий?
- Невже потрапити сюди було моєю долею? – я намагався усвідомити кожне слово цього чудесного чоловіка, але мозок сам робив бар’єри для прийняття такої фантастичної інформації.
- Ти людина, отже у тебе немає долі. Людина є свідомість, а свідомість є свобода. Ти потрапив сюди, бо сам цього захотів. У стільчика є чітко визначена функція, у людини її немає. Якщо б у тебе була доля, це б означало, що хтось грає тобою в карти, не питаючи твого дозволу. Тобі б таке сподобалось? Доля – це дурний термін, який використовується лише в найпримітившіних галактичних системах. Я знайомий з ним з праць Достоєвського, Шекспіра, Акутагави. Я вивчав історію Землі 200 років тому в університеті. Людство занадто довго блукало в лабіринтах метафізичного хаосу, дивлячись на чудо Всесвіту через лупу власного примітивного неуцтва, перебуваючи серед листопаду смертей, нових механізмів, машин, біблійських гріхів. Хоча були насправді великі вчителі родом із вашого виду, які дивилися на вічність без страху. Я знаю Лао-цзи, Чжуан- цзи, Лі-цзи, Будду, Христоса, Крішнамурту, Рамакрішну.
- Виходить, я помер. А переді мною сидить Бог, - вдивляючись в направлені на мене кристальні очі, зізнався я сам собі.
Старець залився тріскучим сміхом. Вдаряючи долонею по шершавому столу, він продовжував сміятися, аж доки крізь сльози не промовив:
- Який же ти дурень, - покачавши головою сказав триокий усміхнений мудрець.
- Але чому? Якщо ти не Бог, то де він? – я дійсно хотів знати відповідь на це питання і чомусь був упевнений, що я його зараз отримаю.
- Повсюди, - його обличчя стало вмить серйозним, - він скрізь, в тобі, мені, в цій деревині, - він різко вдарив кулаком по столу, - Існує яйцеподібний Всесвіт, він вміщує в собі абсолютно все, що існує, всесвіт складається з галактик, галактики з планет, планети з континентів, континенти з країн, країни з міст, міста з людей. А от люди  з атомів і молекул. Всередині атома танцюють фізичні танці позитивно і негативно заряджені електричні частинки. Ця енергія володіє свідомістю, і пізнати її зможуть люди твоєї цивілізації лише на заході свого існування. Мертвий людський мозок це кусок смердючого м’яса без електрики, без руху нейронів, його полишає після смерті божественна енергія. Але ніщо в світі не зникає безслідно. Вона просто переходить на новий рівень існування. Зрозуміло?
Але не встиг я дати відповідь на складне запитання, як мою увагу привернуло коливання землі у мене під ногами. З кожною секундою далекий гул ставав все ближче, а дрижання землі ставало все сильнішим. Страх знову заволодів  моїм тілом. Старець повернувся до своїх записів і робив вигляд, що нічого не помічає, включаючи моє хвилювання.
Повернувши зір до горизонту, я побачив гігантських істот, які на всіх парах неслися в мою сторону. Вони нагадували здоровенних жуків з налитими кров’ю шістьма парами очей. Їхні короткі відростки з пащі розносили все на своєму шляху, скорочуючи дистанцію, що нас розділяла. Коли вони вже були зовсім близько, я почав метушитися, шукаючи схованку. Але варіантів, крім стола, в цьому просторі не було. Залізши під стіл, я міцно закрив вуха руками. І далекий гул відразу стих. А навколо стало дуже темно. Почекавши ще декілька секунд, я боязко виповз з-під столу. Опинився я в погано освітленій печері, причому світло йшло від якоїсь яскравої, невідомої рослини, що мирно росла собі на стінах цього гротескного приміщення.
Закінчивши вивчення місцевості, я подивився на стіл. Вигляд старця також змінився. Переді мною, нахилившись до обшарпаного дерев’яного столу сиділа дивна істота. Шкіра у неї була зелено-сіра, великі очі були повністю чорними, маленькі вуха тихо вібрували, руки тактично постукували по дошці грубим кам’яним ножем.
- Де я? – лякаючись власного голосу, дуже голосно, як мені здалося,  запитав я.
- На порозі останнього з храмів людей. Ти чого сюди прийшов? Тебе хтось сюди кликав? - Прошипіла істота на невідомій мові, але я її зрозумів, хоч і дуже налякався.
- Я просто хочу бути щасливим, - крізь сльози зізнався я.
- Щастя це достатньо трансцендентне поняття. Для кожного окремого індивіда воно визначається персонально на основі інтелектуального рівня та життєвого досвіду. Розумово відсталим і поїсти смачно достатньо, а комусь не вистачає в житті повного заглиблення у таємниці дійсності, - мій новий співбесідник виявився таким же інтелектуально підкованим, як і попередній.
- Я у майбутньому? - Постійно потираючи вологі очі спитав я сідаючи навпроти нього.
- Я відчуваю внутрішній протест, вимушений вживати ці три дурні слова: майбутнє, минуле і теперішнє – нікчемні представники об’єктивних фаз суб’єктивного цілого; вони так погано пристосовані до використання, як людина для життя на поверхні землі, - істота, якщо можна так сказати, усміхнулася, відрекомендувавши мені два ряди акулячих зубів.
- Хто ти? Що ти? – не зводячи очей з вмісту ротової порожнини, спитав я.
- Ти представник древньої четвертої раси людей. Я ж представляю заключну частину еволюції – я людина сьомої раси. В результаті техногенної катастрофи, завдяки діям людей, які представляли матеріалістично-інформаційну п’яту расу, наші предки були вимушені сховатися під землю на багато тисяч років. За цей час людина стала повністю підземною істотою. Коли останні генератори перестали функціонувати, а суспільство остаточно здичавіло, почалася фізична еволюція. Структура ока змінилася, таке поняття, як «світло» назавжди щезло, і лише древні старці розповідали про нього, але ніхто не міг зрозуміти. Шкіра огрубіла і стала сірою, передні лапи деформувалися і виросли кістяні кігті, щоб легше було підземному народові копати нові багатокілометрові тунелі. Ми знову навчилися спілкуватися завдяки телепатії, наш зір став сприймати лише тепло наших тіл, відкривши тим самим раніше не розвинену частину кори головного мозку, що відповідала за мудрість, сприйняття і фільтрацію інформації від зовнішнього світу.
- Я не розумію.. – простогнав я, але істота продовжувала свій монолог.
- Я завжди сиджу тут. Постійно доводиться приймати все нових і нових відвідувачів з різних планет, рас, часових проміжків, - з цими словами він, оскаливши ряд гострих зубів, єхидно хрюкнув, -  відповідати на прості запитання, намагатися пояснити те, чого насправді не існує, але воно є, розповідати за допомогою скупих термінів абстрактні явища, які ніколи не вмістяться в свідомості одного окремо взятого індивіда з примітивною формою мислення. Ваші мислячі органи ще занадто не досконалі для перетравлення даної інформації. От скажи, ти можеш думати про декілька місць одночасно, або твоя думко-форма може ділитися на десятки, сотні частин? Щоб ти, наприклад, відразу читав декілька книжок, розумів їх зміст та ще встигав усвідомити те що показують по телевізору?
Не знаючи, що відповісти, я ніяково розвів руками в сторону та помахав зліва направо головою.
- Ну от. Ти примітивна істота, і через тебе сталося те, що завжди стається: падіння людини з вершини еволюції. Від першої до сьомої раси. Від нічого в ніщо, отримавши розквіт по середині шляху. Все це дихання космосу, і його законам ніхто не сміє суперечити. Для тебе це все хаос, але, зрозумій, хаос – це лише новий рівень порядку, - з насмішкою в голосі промовив він плеснувши в долоні.  
Тут він зробив паузу і повільно почав нагинати свою жаб’ячу голову до мене. А наступного моменту він швидко метнув пащу у моєму напрямку, викрикуючи якийсь невідомий скриплячий звук. Я, закривши голову руками, з жахом впав на холодну підлогу. Не відкриваючи зціплених очей, я чекав, доки зуби монстра, немов лезо, почнуть розривати мою плоть. Але замість цього знову почулися огидні ікання.
- Вибач, друже. Я так люблю вас лякати. Щоб наступного разу не хотіли вертатися сюди! – Зробивши голос грізним сказав він, і був правий, сюди мене вже не затягнуть ні за які нагороди, -  Бо наступна спроба відвідати нас, закінчиться обов’язково для тебе смертю фізичного тіла у тому просторі де ти звик існувати. Сідай назад, дурень!
Я недовірливо поглянув на нього знизу вверх. Він наполегливим жестом запросив мене повернутися за стіл переговорів з представником останніх людей у цьому космічному циклі. Помітивши, що я вагаюсь, він знову вказав своєю кінцівкою на стілець і додав:
- Все, більше не буду, повертайся назад, - примусив мене спокійний  голос.
Я сів і подивився на нього. Коли німа пауза  вже занадто затягнулася істота різко продовжила свою розповідь:
- Ну що ж ти мовчиш? Це ніколи не починалося і ніколи не зупиниться. Світла не існує насправді, є лише чорна темрява, яка є матір’ю цього живого, дуалістичного світу розділеного двостатевим богом, який і є сукупністю всіх енергетичних процесів і рухів найдрібніших частинок. Щоб це зрозуміти, треба щоб матеріалістична фізика вступила в контакт з трансцендентною метафізикою. Лише дихання космічної троїстої душі у всіх плоскостях вічності буде тримати цей надскладний світ.
- І що далі? – різко перебив я його. Це було нахабно з мого боку, і в той же час несподівано для мене самого. Нерви були натягнуті до кінця, але замість конфлікту, він продовжив розповідати далі:
- Пантеїсти вашого часу були як ніхто ближче до істини, коли ототожнювали Бога, природу і світ в цілому. Бо коли ми кажемо, що він повсюди, це в буквальному значенні і означає його присутність в тобі, мені, цій печері. Те, що ти називаєш Богом, є насправді ВСИМ. Люди звикли звужувати незрозуміле до рамок свого убогого сприйняття. Древні нашого виду пірнали в мутне озеро метафізики, а виходили по вуха в лайні, вигадавши купу божеств. Єврейський Бог схожий на єврея, негритянський має чорну шкіру. Якби тюлені могли мислити про вищі істоти то вони обов’язково прийшли б до висновку, що їхній єдиний і неповторний Бог має вигляд як найгарнішого і наймудрішого тюленя.  
- Що ти хочеш від мене?! – я так вже хочу додому, так хочу додому… Моя істерика робила мене лише слабшим, всі спроби боротися з нею були безуспішними.
- Я хочу? Це я від тебе хочу? Це не я до тебе прийшов, а навпаки. Я такого нахабства ще не бачив. Люди четвертої раси і дійсно такі бездарні. Ти зрозумій, що ти лише один з мільярдів. І в симфонії багатогранного життя тобі відведена мізерна роль на задніх планах. Твоя індивідуальна трагедія запльованого невдахи ніщо. Я повторяю НІЩО у порівнянні  з ідеальною постановкою драми Всесвітнім Абсолютом. Слово «ідеальна» не може бути усвідомлено у цьому масштабі навіть моїм досконалішим мозком.  Неможна говорити про такі абстрактні речі, оперуючи примітивним людським мозком і  вродженими людськими неуцтвом та гріховністю.  
Я не міг більше цього слухати, підвівшись на ноги я похитуючись почав задкувати, не зводячи очей з чорноти зору ідеального теолога.
- Гей, ти куди? Куди пішов я тебе питаю? – також полишаючи свій пост, сказав мій далекий нащадок.
Істота різко кинулася на мене. Ухилившись від першого удару, я зігнувши ноги в колінах і переборюючи душевний гидотний жах, наніс удар у відповідь. Цей грізний з виду монстр виявився дуже слабким бійцем. Мої удари все точніше і точніше попадали в ціль. Ворог вже був повалений на підлогу і, випльовуючи зелену кров отримував удари з носка в м’який череп, доки той не хруснув під важкістю моїх ударів.    
VI
Коли я  відкрив очі, в голові все ще плавило, мазало, пульсувало. Світ розвалювався і складувався на безліч картин, мініатюр, пейзажів. Думки блискавкою стріляли з одної півкулі в іншу. Вхопившись за край стола, я, зробивши зусилля, підтягнувся і сів на стілець. І тут я відчув, що мій одяг дуже вологий і липкий, піднісши руки до носу я вдихнув знайомий з дитинства запах свіжої крові і поту. Від здивування я різко підстрибнув на стільчику, і одразу про це пошкодував, бо від такого перевантаження свідомість знову ледь не полишила мене.
Кімната стала знайомою, хоча й ворожою по відношенню до мене. Я підійшов до стіни, де на портреті Гурджиєва тепер виявився відбиток червоної долоні. Коли я повернув погляд до столу, по спині пробіг струмінь холодного поту. Я боявся подивитися на те, що бездиханно лежало в кутку кімнати. Від хвилювання мене вирвало на заляпану червоним підлогу. Я порушив останній морально-етичний принцип релігії Будди. Я вбив живу істоту.
Швидко надягаючи пальто, я з усіх сил боровся з відчуттям нудоти. Похитуючись, я вибіг не зачиняючи за собою двері цього осередку потойбічного зла. Не чекаючи на ліфт, я почав рахувати сходи до першого поверху. Опинившись на вулиці, довго не міг пригадати, в який бік мені потрібно іти, доки не пробіг через знайомий мені ларьок.
Думки хаотично продовжували вибухати в моїй голові доки я мовчки йшов обабіч траси, стискаючи в руках позолочений світильник. Зліва від мене повільно їхала міліцейська машина з допитливими міліціонерами всередині, які пильно і трохи зі здивуванням розглядали заляпаного кров’ю з розтріпаним волоссям і світильником у руці чоловіка,  свідомість якого перебувала десь далеко-далеко поза межами їхнього усвідомлення.
Я довго мовчав у відділку, не розуміючи, де я знаходжуся. Погрози та фізичний примус почали діяти лише через години три мого мовчання. Вмить мене наче повернуло назад, і перше, що я  сказав, було:
- Ну нічого ж собі!  
Не зважаючи на мою самовпевненість, мені дали 12 років за вбивство і грабіж, зважаючи на «попередні заслуги перед суспільством». Обтяжуючими обставинами було визнано стан наркотичного сп’яніння та особлива жорстокість. Розповідям про мої подорожі ніхто не повірив, вирішивши, що я «кошу» під дурника. Судово-медична експертиза визнала мене осудним.
Тепер я сиджу і читаю Джорджа Оруела, Михайла Булгакова, Вільяма Блейка на нарах. По крупинці я збираю те, що мені свого часу було показано. Але коли я почав проповідувати на прогулянках серед ув’язнених, це не сподобалось ні засудженим, ні адміністрації. Через побої мене поселили в одиночну камеру і заборонили давати мені релігійно-філософську літературу. Я в першу ж годину видряпав собі ржавим куток ліжка свастику на лобі, протестуючи проти не гуманного поводження зі мною.
Те що зі мною сталося не вписується в те що я знаю, чи дізнаюся з часом. Я прошу у життя лише одне: дати можливість зіграти з ним ще раз, отримати шанс взяти реванш. Але воно німе, книги смердять крисами, а нари грубі та незручні. І прекрасний світ існує лише в моїй голові, хоча за межами моєї віртуальної дійсності залишаються чотири нерівні стіни і маленьке заставлене решіткою віконце.
Але я досі невпевнений, хто з нас сидить в тюрмі : Я чи ВИ? Там. На волі. В своїх одиночних вазонах рослинного існування. В своїх примітивних колоніях масового вживання. В своїх газових камерах, де ви бездарно спалюєте своє життя. В своїх замкнутих головах. В своїх гробах.
Після мова
Тема метафізичних пошуків людини, яка сприймає світ суб’єктивно крізь призму свого релігійно-психологічного досвіду в результаті вживання психотропних речовин, насправді, невичерпна. У той момент, коли закони реального світу розлітаються на дрібні шматочки, падаючи під ноги сміливцю, в силу вступають непізнані ще психіатрією, або пізнані не до кінця, процеси роботи мозку. Абстракції та непривабливі для звичайного індивідуума речі, як Абсолют, Божества, підсвідома пам’ять, перетворюються в цілком досяжні емпіричним шляхом мисле-форми. Для людей, які переживали подібні відчуття закони Всесвіту назавжди залишаються під питанням, що іноді самим дивним чином впливає на їхню подальшу долю. Але частіше за все самовільні  експерименти непідготовлених морально людей закінчуються трагічно, залишаючи в психіці гниючу рану. Тому уряди всіх країн світу взяли вивчення впливу психотропів на свідомість людини під гриф «Цілком таємно», або просто заморозили всі рухи у цьому напрямку. Але заборонений плід для деяких екстравагантних людей став ще солодшим, що робить кількість моральних калік зі згорілими клітинами мозку доволі високою.
Назва твору мені наснилася у сні. У вісні, сидячи перед зубатим монстром з чорними очима на екзамені з міжнародного приватного права, я роздумував над шляхом еволюції людства після масштабної техногенної катастрофи та написав на листочку «Хуанто Лакус» з повною впевненістю, що так повинен називатися кращий мій твір. Потім у мене на будильнику почав грати Suicide Silence з життєво стверджуючим текстом «Wake up! Wake up! This is not hallucination!». Перші спроби знайти переклад за допомогою всезнаючого Google не мали успіху. Лише з часом моя знайома приділила цій історії більше часу, ніж я, та знайшла переклад. Хуанто – це психоделічний наркотик родом з Південної Америка. А Лакус – перекладається як озеро, водойма. Отже, твір можна назвати «Психоделічним Озером». Але, не знаючи ще цього, я вирішив дати таку назву галактичній системі в галюцинаціях мого персонажа. Фрейду б сподобались мої сни, а ще більше оцінив би містику Карл Юнг.
Автор хоче висловити подяку людям, які забажали залишитися в секреті, у яких він брав маленькі інтерв’ю, що пережили подібні містичні переживання і могли поділитися своїми думками і спогадами. За необхідну інтелектуальну базу для написання цього твору повинні бути відмічені такі творці як Олдос Хакслі, Єлена Блаватська, Тімоті Лірі, Теренс Маккена, Карлос Кастанеда, Ошо Раджніш, Юрій Мамлєєв.
Варіантів для подальшого розвитку людства багато, лише людство залишається достатньо сліпим і жадібним. Факт лише один, світовий порядок вже ніколи не стане таким, як був колись. Рух до розквіту чи загибелі ніхто не зупинить. Над питаннями буття ще довго будуть сперечатися представники різних релігійних конфесій, сект, течій. Хай кожен для себе знайде свої відповіді, не нав’язуючи їх іншим. Залишайтесь людьми.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.0304090976715 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Погляд на світ через призму пародії.
«Прометей поміж грудей» – тільки ця провокативна назва збірки чого варта! І це не натяк, це те, про …
День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …